Знову актуалізувалося питання історії кіна в нашому житті, передусім – в житті народжених перед другою світовою війною. Хотілося б дещо розповісти шановним фотоклубівцям, але клята хвороба не пускає.
Ото ж, кіно було одним з небагатьох доступних засобів візуальної інформапції. Люди не були ще розпещеними іншими засобами візуалізації, тому все, що відбувалося на екрані, сприймалося дуже емоційно, аж до гострих серцевих нападів чи нервових зривів у глядачів. Далекого 1991 року ми з дружиною провели місяць в США. До пізнавальної програми входили відвідини Вашинґтону. Нам влаштували участь в перегляді німого чорно-білого, частково кольоризованого в наш час, фільму «Привид опери» в фешенебельному столичному кінотеатрі у супроводі симфонічного оркестру під керівництвом Мстислава Растроповича. Фільм знято за романом Ґастона Лєру (1910) і вперше продемонстровано 2025 року. Перед сеансом солідний добродій, вочевидь – історик кіна, розповідав про історію створення та публікації фільму. В часі перших демонстрацій цього фільму – трилєра в залі сиділи численні медичні сестри і лікарі, а надворі чатували карети швидкої допомоги. І не даремно. Зімлілих дам виносили з глядацької зали доволі часто.
Кінотеатрів у Львові було багато і були вони здебільшого приватними. За якістю перегляду місця в кінах (слово «кінотеатр» не вживалося) і, відповідно за їх вартістю, поділено на чотири категорії:
«Резервові» – найдорожчі, здебільшого – в задньому ряді кінозалу, що було вельми зручно для закоханих пар;
Перші – дещо ближчі і відносно дорогі, далі, в міру зближення до екрану – другі і треті, так би мовити. Демократичні.
Власником п’яти кінотеатрів у Львові двадцятих років минулого століття був лікар-меценат Броніслав Овчарський (1872-1943).
У 1922 році став власником кінотеатру «Коперник» та ще 4-х кінотеатрів. Позаяк тих часів демонструвалися німі фільми, а супровід оркестру могли собі дозволити хіба що столичні кінотеатри, та й то – лише на вечірних сеансах, доктор Овчарський наймав піаністами-таперами виключно українців – студентів Музичної Академії імені Лисенка.Через спонсорування доктором Овчарським українського шкільництва та музичної освіти його фінансовою підтримкою українських шкіл, польські шовіністи закликали бойкотувати ці кінотеатри.
Пригадую, що мої батьки радо відвідували кіносеанси в кіні «Стильовому», за первинним задумом– концертному залі Музичного Інституту.
Власне він переобладнав залу Музичного інституту імені Миколи Лисенка, яку розписали художники Модест Сосенко та Олекса Новаківський.
Від 1929 року вечірні сеанси в цьому кінозалі попереджували півгодинні «ревії» – компактні різножанрові концертні програми. Особливо користувалися успіхом українські «ревелєрси» під керівництвом Євгена Козака. Дієслово «reveillèrозначає «будити від сну». Звичайно, що ревелєрси (Божик, Лозинський, Стецюра і Клебич (імен, на жаль, не знаю, партія фортепіано – Юрій Шухевич)) виступали переважно в кінотеатрах Овчарського, бо в їх репертуарі переважали українські музичні твори.
В кінотеатрах Б.Овчарського висвітлювався перший український повнометражний фільм «Для добра і краси» «До добра і краси» — перший західноукраїнський повнометражний фільм (1938 рік, сценарій Романа Купчинського і Василя Софроніва, режисер Юліан Дорош. Головні ролі виконували українські актори актори: Андрій Поліщук і Марічка Сафіян.
І, врешті, першим фільмом, який я оглядав, були пригоди Мікі-Мауса та його друзів, з яких найбільш запам’ятався качур Дональд. На мультфільмах спеціалізувався кінотеатр на вулиці Францішканській (зараз Бобанича). За мого дитинства це була єдина установа, до якої вишиковувалася черга.
Насамкінець згадаю, що тоді, коли ковбаса була по 2.80, а пломбір – по 20 коп, квитки на денні сеанси в більшості випадків коштували 10 (десять) копійок без позначення місць. Це, звичайно, аж ніяк не сприяло відвідуванню учнями чи студентами класів чи авдиторій. Між нами, сам грішний.
Олександр КІЦЕРА
Кадрики
Під сходами, які вели до кінобудки, розташованими здебільшого з боку паралельної до входу в кінозал вулиці завжди можна було побачити хлопців – тінейджерів. Справа в тім, що в перервах поміж сеансами кіномеханік склеював стрічки, що порвалися при попередній демонстрації. Попередньо він вирізав декілька кадрів з обох боків розриву. Часом навіть більше, ніж потрібно. В цьому була певна хитрість. Після кожної демонстрації (а плівка рвалася доволі часто) фільм ставав дещо коротшим і з часом фільм, що напочатку тривав, скажімо 1 годину 40 хвилин демонструвався лише ! годину 30 хвилин. Тож перерва між сеансами ставала довшою. Можна було перекусити і випити пива. Курити в апаратній було смертельно небезпечно, бо кіноплівка тих часів наносилася на целулоїдну основу.
То ж спритнішим хлопцям вдавалося захопити зі смітника, або і з рук механіка обрізки плівки. Кадри фільмів колекціонували, обмінювалися, як, скажімо, марками чи монетами. Згодом їх можна було оглядати на невеликому екрані з допомогою дитячого фільмоскопа на батарейки.
Фотоси
Фотоси (з наголосом на другим «о» – фотопортрети відомих кінозірок продавалися як в касі кінотеатру, так і газетних кіосках. Вони були формату поштової листівки, або, в дешевшому варіанті, вдвоє меншими. Хлопчакам були доступнішими за ціною ті другі. Серед кіноманів ширився обмін і, навіть, торгівля фотосами.
Джерело: https://ookitsera.com/
