Рівно рік тому вона пішла… Після довгої і впертої боротьби вона відпустила цей світ і пішла… Пішла, залишивши пустку у серцях рідних, близьких і просто знайомих. Бо ті, хто хоч раз мав нагоду з нею поспілкуватися, одразу переймався симпатією до цієї спокійної, розумної, сильної жінки. Наталки Космолінської.
Рівно рік тому її не стало. Хтось знав її багато, хтось менше, але всі поважали, любили і шанували. Сьогодні вони діляться спогадами про цю чудову людину.
Український театральний художник, заслужений художник України, багаторічна подруга Наталки Космолінської Дарія Зав’ялова:
“Який сумний людський звичай – розмовляти з померлими…”
Ясунарі Кавабата “Елегія”
“Рік без Наталі
Ч.1
…мені здається, я при житті Наталі так багато не говорила з нею, як цей рік.
Все недоговорене за останні роки, коли щось трісло в наших стосунках, і все те, про що так хочеться поговорити зараз, все це я говорю кудись туди – в простір, в небо…
Ч.2 Дивна квартира
Майже 20 років нашого близького спілкування чітко розділені на три частини, за трьома Наталчиними адресами :
Туган – Барановського, Січових стрільців, Глибока
• Найдовший період , майже 10 років, пов’язаний з другою адресою, найдивнішою зі всіх…
• Дива починались вже з під’їзду – потрапити в якій подекуди було складно – на другому і третьому поверсі розташовувався суд, і коли на засідання привозили небезпечного підсудного, прохід перекривали…на сходах можна була зустріти химерну( особливо при вимкнутому світлі) фігуру в мантії, з великим ланцюгом на шиї…а ще в башточці цього божевільного будинку часом оселялись то театр пісні Наталки Половинки, то оркестр INSO…
• Але найхимернішою була власне сама квартира…
• Огидний винахід радянської системи – комуналки, були не характерні для Львова, за своє життя я була в 3-4 таких квартирах…Наталчина була найбільшою і найдивнішою. Розкішна панська квартира в монументальному австрійському будинку займала півповерху і була поділена між двома родинами. Абсолютна несумісність цих родин ставала зрозумілою тим ясніше, чим більш радикального характеру набували політичні процеси в Україні … Друга родина була яскравими представниками « руцького міра» В спину неслися сичання про « ету мову в нашем доме.» Жити Наталці і її дітям було весело ! Але вони не тільки не сумували, а дуже креативно давали відсіч! Чого вартував їх ремонт половини кухні по діагоналі! Уявіть – половина стелі чисто вибілена, половина підлоги чисто вимита і пофарбована, гарні полички і шафки з мистецьким посудом створюють божевільний контраст з коричневою стелею зі звисаючими сталактитами павутиння і шафкою з побитим склом і та цератою, яку постелили ще в 40 – х роках 20 століття…носителі»високої» культури не заморочувались прибиранням, ремонтом і іншими «міщанським» забобонами…
• Наталка з чужими і ворожими проявами боролась інтелектуально і мистецьки…
• Найдовші і найгрунтовніши розмови про життя і мистецтво ми вели в кімнаті, що виходила вікнами в двір колодязь, і ця замкненість сприяла максимальній концентрації думок. Наталці я зобов’язана абсолютно іншим поглядом на історію і теорію мистецтва, вона навчила мене бачити сенси і контексти, знаходити перегуки і « рими» в художніх стилях і течіях, аналітично підходити до ідей , закладених в творах мистецтва, вона вчила мене писати…завдяки їй стала писати рецензії, вона спровокувала мене на цикл лекцій по мистецтву костюму, як візуального прояву образу людини.
• Її стиль викладення лишається для мене ідеальним – вона не зловживала наукоподібними термінами і складними визначеннями, писала буде глибоко, логічно і дуже зрозумілою мовою.
• Їй належали чудові афористичні вислови, звичайно, деколи запозичені, але для мене назавжди пов’язані тільки з нею…Бажання вкласти в текст або твір всі набуті знання і вміння вона іронічно заперечувала- « не намагайтесь запхати весь сир в один вареник!»
• Взагалі іронія була і її арсеналі завжди. Власне іронія, а не скепсис чи снобізм, іронія, якою вона знімала високий градус пафосу, такого не притаманного її натурі.
• Та її іронія вживалася у неї з ніжним романтизмом і поетичністю – у мене зберіглись її привітання – побажання, написані красивим почерком на красивому ручному папері…вишукані, поетичні ..
• У нас було багато спільно улюбленого …але були і розбіжності..
• «Я не люблю театр! Я люблю кіно!» відразу і категорично заявила мені Наталка. Я докладала багато зусиль, щоб змінити її думку щодо театру( бо з кіно все було ОК, ми любили його безмежно ).
• Думаю, вона таки відчула театр, полюбила його,( але якраз театр і став причиною нашого не спілкування…)
• Наталка раніше від всіх почала їздити по Європі, на німецькі Маніфесту і Документу, на Венеціанське Бієнналє, з культурними місіями в Польщу, в Грузію. Її розповіді були неймовірно насиченими культурологічним фактажем і дуже цікавими.
• Коли вона писала чергову статтю, вона часто « тестувала» її на мені, а інколи, в пошуках влучної назви або епіграфа дзвонила мені під час написання. Пишаюсь, що деколи могла їй в цьому допомогти…
• Її оцінки творів і митців досі лишаються для мене найцікавішими, і те, що я не можу обговорити якусь мистецьку проблему з нею зараз, чи не найбільша мука.
• Природа пам’яті ніколи не буде остаточно розгадана, і чому вона пропускає цілі роки, а зберігає і помножує ніби не найважливіші моменти, ми не зрозуміємо ніколи.
• …Кімната на Січових Стрільців, ми п’ємо каву, на стінах роботи Олени Турянської, Сергія Міхновського, Влодка Костирка, рисунок Сергія Резніченка, мій гобелен…Наталка забігла додому між інтерв’ю і відкриттям виставки в галереї Гері Боумена( або в Палаці мистецтв, або в Зеленій канапі ), я прибігла з театру…ми обговорюємо новий фільм, ми складаємо план нових поїздок, ми сміємося над подіями життя і сумуємо над ними, ми говоримо, говоримо, говоримо….”
Магістр мистецтвознавства, співзасновник ГО “Інформаційно-мистецький центр “365”, керівник Фестивалю “Ляльковий світ”, Ірина Сорокіна:
“Наше знайомство відбулося давно, Наталя Космолінська одна з перших журналісток кому я давала інтерв’ю ще в часі дискет та саморобних афіш, коли запрошення на події передавали у паперовому вигляді й супроводжували телефонним дзвінком. На початках було страшно, що казати, як пояснювати, усе треба продумати й підготувати шпаргалку, бо ти ж початківець… так було, але не з нею, бо відразу знаходилась спільна мова, бо присутнім було відчуття “спокою”, що давало впевненість, п. Наталя ніколи не підловлювала на ляпах, не виставляла на перший план недоліки експозицій чи прес-релізів, хоча їх завжди можна знайти, особливо якщо на цьому концентруватись.
Робота у відділі сучасного мистецтва у Палаці мистецтв під керівництвом Космолінської була гармонійною, бо стосунки професійні й до усіх відверте, чесне ставлення, бо Вона, п. Наталя, була такою – справжньою та щирою, вміла зрозуміти й навчити, почути й відчути, не вміла, чи не хотіла, оминати гострих тем, мала й висловлювала свою думку, завжди залишалась собою. Дякую за науку. Світла пам’ять…”
Художниця Анна Атоян:
Ми познайомилися з Наталкою незадовго до моєї першої виставки.Я страшенно хвилювалась,впевненості не було,але їй вдалося знайти потрібні слова і її оптимізм передався і мені.Наталя відкривала всі мої виставки крім останніх,на яких гостро відчувалась іі відсутність.
Завідувач сектору експозиції Музею етнографії та художнього промислу, Андрій Колотай:
“Минув рік, як немає з нами Наталії Космолінської – людини великого серця, журналістки, редакторки мистецької сторінки сайту «Збруч». Вона була мистецтвознавцем найвищої проби, мала свій оригінальний стиль, гостроту бачення, її виступи на відкриттях виставкових проектів вирізнялися глибиною та конструктивністю. Завдяки Наталі світ дізнався про цілу генерацію молодих митців. Вона завжди підтримувала, розраджувала, допомагала. Своєю невтомною енергією запалювала інших. Була вірним другом, який ніколи не залишить у біді, чесною, принциповою, душевною і справжньою. Неймовірно шкода, що так мало їй відміряла доля, залишилося ще стільки нездійснених планів та задумів. Світла пам’ять цій яскравій людині. Будемо пам’ятати завжди…”
Художник та мистецтвознавець, професор Володимир Стасенко:
“Високоосвічена та ерудована, наділена чудовим аналітичним даром та бистрим розумом, Наталія Космолінська, як виразна представниця цивілізації міста, безпомилково знаходила точки дотику з полярними мистецькими особистостями, контекстуалізувала несподівані культурні феномени. Контактуючи з широким колом митців, аналітиків та пошановувачів мистецтва, Наталі вдавалося викликати безумовну довіру до себе, а водночас – триматися дещо відсторонено, дотримуватися незалежності власних міркувань та висловлювань. Статті її викликали значний інтерес, жваво обговорювалися і, – що важливо, – зовсім не втрачають своєї актуальності.”
Художник Сергій Савченко:
“Наталка Космолінська. Маленька, неголосна, шляхетна делікатна. На тлі середовища, наповненого недоречними дисонансами, гіпертрофованими амбіціями , Наталка мені завжди видавалася тонкою нотою, котра звучала навіть через шум навколишньої банальності. Коли Наталки не стало, той метушливий світ начебто нічого не втратив, але той тихий ,але чистий звук перестав бриніти поряд з нами. Тільки читаючи тексти Наталі далі чується її голос.”
Засновник проекту “Фотографії старого Львова” Роман Метельський:
“Моє знайомство з Наталкою почалося з її краєзнавчих публікацій в інтернеті. Легкий стиль і зрозуміла, “жива” мова, одразу справили хороше враження. Вперше почув її особисто, власне почув, на відкритті якогось мистецького проекту. Легкість, з якою вона говорила про дуже складні речі завжди заставляла зацікавлено слухати. Але сама слухати Наталка теж вміла.
Десь на почату літа минулого року мав з нею перший і, як виявилося, останній фотографічний проект. Знав про її недугу, але не знав скільки залишилося. Її витримка, інтелігентність і внутрішній спокій заставили забути про погане і фотосесія для статті пройшла дуже живо і легко. Тоді ще подумав, може вдасться ще попрацювати. Не судилося…”
Смерть рідко буває справедливою. Йдуть від нас близькі, йдуть найкращі, йдуть назавжди. Нам залишається берегти пам’ять про них і час від часу згадувати в молитві.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
