Кінець зими 1898 року приніс нове нещастя у родину Шептицьких. В останніх днях лютого на руках Казимира помирає Руньо — Андрій Максиміліан Марія граф Фредро (1859–1898), останній внук комедіографа Александра графа Фредро по чоловічій ліні. Із цього часу єдиними внуками видатного представника польської літератури залишаються сини Софії з Фредрів Шептицької та діти Мімі.
У грудні 1896 року граф Фредро з дружиною Феліцією Марією зі Щепанських (1872–1963) поїхали в Сім’яничі до Мімі, своєї сестри. Тут Мімі — Марія з Фредрів Шембек — зауважила, що брат скаржиться на біль у горлі. Дружина Феліція пожартувала, що він попросив сільського коваля, щоби той вирвав йому зуб — і після цього почало боліти горло. У середині грудня всі разом виїхали до Прилбич на свята. Софія Шептицька також звернула увагу, що племінник часто хапається за шию, і сказала, що їй це не подобається і це не є добре. 28-го лютого граф Фредро разом з Казимиром Шептицьким поїхали до Львова до професора Людвіка Ридегера (1850–1920), попередньо домовившись із ним про операцію пухлини в горлі. Ридегер в ті часи славився як один із найкращих хірургів світу. Під час операції у присутності Казимира Андрій Фредро помирає [Bohdan Zakrzewski. Fredroviana w pamiętniku prawnuczki / Bogdan Zakrzewski // Pamiętnik Literacki. — 1994. — № 2. — С. 168]. Ця раптовість стала справжнім шоком для родини.
Згадані прикрі події зовсім знесилили й так підірване здоров’я Софії Шептицької. Після похорону племінника 15 березня вона виїжджає з Прилбич разом із Казимиром і лікарем Орським на лікування до Ловрано [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 303]. 31 березня Казимир повертається через Угорщину в Галичину, щоби забрати батька Яна Кантія Шептицького і повернутися до Ловрано, аби разом із мамою відсвяткувати Великдень, який того року припав на 10-е квітня. На святкування до Ловрано приїжджає також Станіслав [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 304]. У кінці квітня Ян Кантій Шептицький повертається до Прилбич, а дружина Софія залишається під опікою Казимира. Щоденно о 6-ій годині він вирушає ровером на прогулянку, щоби, повернувшись, увесь день піклуватися про маму [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 306].
До Галичини Казимир повинен був виїхати 5-го травня, однак перед від’їздом його так сильно схопили корчі, що довелося відмовитися від поїздки. Йому на заміну до Ловрано опікуватися мамою приїхав Леон. За два дні, 7-го травня, Казимир все-таки покинув узбережжя Адріатики. У половині другої декади травня Казимир приїжджає до Ловрано, щоби допомогти мамі й Леонові повернутися до Прилбич та в родинному домі відсвяткувати Зелені свята. Свято Зіслання Святого Духа того року випало на 29-е травня. Однак справи у Ловрано затягуються, і Зелену Неділю святкують на курорті. Виїзд запланували на понеділок 30-го або вівторок 31-го. [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 309–310]. 5-го червня Софія Шептицька вже писала листи у Прилбичах до сина Леона, а Казимир, очевидно, порався у Дев’ятниках, щоби швидко повернутись до Прилбич. Про це свідчать листи матері до синів Станіслава та Олександра, в яких вона пише, що Казьо весь червень і липень заступає батька у справах у родинному маєтку [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 72]. 26-го липня Софія Шептицька писала до Софії Попель про Казимира:
«Тут є тільки Казьо. Один Господь знає, як йому тяжко: не від праці від рана до ночі в ролі керуючого (бо Островський обійняв посаду в Лащові [місто в Польщі, в Любельському воєводстві. Належало родині Шептицьких — І. М.], а тут Лендушці і Псарському [управителі — І. М.] всюди мусить щоденно вести касу, так що не раз поблідне від втоми — не від праці, а від вимагань управителів і, в кінцевому підсумку, тих, що постійно її в оцінках понижують. Із огляду на ці важчі, ніж це з дальшого пункту бачення можна зрозуміти, стосунки, коли приїде змучений зі «словечком», почитаємо трохи, перш ніж знову поїде. Сяде собі до читання вголос, про яке знаю, що є для нього відпочинком, — чи можу ще собою його обтяжувати, просити щось, крім адміністративної кореспонденції, яку на нього звалив Ясь, щоб і моєю займався? Але це зрозуміле для того тільки, хто від хвилі до хвилі дивився на тягар зовнішній і внутрішній, який підносить цю душу» [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 311–312].
Такий темп роботи дався взнаки — і в кінці літа Казимир захворів. Лікарі поставили невтішний діагноз, який вказував на те, що слід лікувати печінку. 12-го вересня Софія Шептицька писала у Краків до Попелів, що Казимир у Карлсбаді проходить інтенсивний курс лікування [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 311–312]. Із лікування повертається 25-го вересня й одразу приїжджає у Прилбичі. Наступного дня Леон висилає до Олександра звістку, що брат удома: «Учора вранці приїхав Казьо. Виглядає добре, й лікування пішло йому, здається, на користь. На зворотному шляху затримався на два дні у Кракові…» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 73].
Восени знову погіршилося здоров’я Софії Шептицької. 18-го листопада вона виїхала на лікування у Ґріс [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 314]. Казимир у цей час господарює в своїх маєтках.
У листопаді 1898 року вся сім’я Олександра Шептицького відвідала Казимира у Дев’ятниках. Своє коротке перебування тут Ізабелла Шептицька описала у листі до Софії Шептицької, яка і надалі перебувала на лікуванні, 21-го листопада:
«Найприємнішим був для нас той візит до Казя: там так мило, так сердечно, тепло, гостинно, гарно, словом — вишукано. Одразу ж після приїзду (а бричка була чудова) і після цілком хорошого та смачного обіду пішли в сад, де обговорили й огледіли кожну стежину, кожен кущик, кожне деревце; обстежили кожен закуток: від лазні та її розписів аж до пасіки з вуликами, воском і медом і т.д. Потім відвідали стайню — таку добряче задбану, чисту; свинок, що їх кількість імпонує, корівок, телят, овечок — скрізь, скрізь. Як там все припильновано, настільки приємно бачити, як там Казя ті люди люблять і шанують, то й не оповісти. Потім — чаювання при каміні, дуже весела розмова, потім — вечеря з вуджениною, паштетом, ласощами, а біля 11-ої пішли спати. Наступного дня були на Службі Божій у Соколівці — такий милий, дійсно сільський костел; повернувшись після обіду, пішли на прогулянку до лісу, а ввечері з великим жалем від’їхали, бо був то вже кінець наших відвідин у Казя» [«Отець Климентій Шептицький. Життєпис…». — С. 73–74].
Восени 1898 року Станіслав граф Шептицький отримує військове звання капітана. Цього року літом трапилася кумедна або й, може, тривожна ситуація, пов’язана з його ім’ям. У Празі появився в мундирі, який за всіма ознаками міг належати Станіславові, офіцер, який назвався Станіславом графом Шептицьким. Добрі манери, відкритість, обізнаність у військовій сфері не викликали нічого тривожного в офіцерів, з якими він балював по празьких ресторанах. За цей період назичив усюди грошей, а також набрав кредитів по розважальних закладах. Яким же було здивування, коли з Кошиць, що у Словаччині, повідомили, що граф Шептицький перебуває тут у військовій частині і останнім часом нікуди не виїжджав. Афериста не вдалося зловити одразу, а тільки після втечі з Праги. Ним виявився шахрай Алоіз Ріттер, який подорожував Німеччиною та Австрією, при нагоді ошукуючи людей.
Доля послала також випробовування Роману графу Шептицькому — о. Андрею. 4-го серпня цього року помирає Сильвестр Сембратович — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви. Уся преса в Галичині пише, що престол галицьких Митрополитів запропоновано о. Андрею, однак він відмовляється від цього високого уряду. Як було насправді — є темою окремого історичного дослідження, однак, опираючись на пресу, повсюдно у Львові точилися розмови на цю тему.
Не оминув несподіванками рік і Яна Кантія Шептицького. 2-го грудня 1898 року з нагоди 50-літнього ювілею сходження на трон Франца Йосифа І його нагороджено Орденом Залізної Корони ІІ ступеня [Додаток до № 334 «Kurjera Lwowskiego» від 2 грудня 1894 р.].
Іван МАТКОВСЬКИЙ
