Львів здавна формувався як багатонаціональне місто, у якому традиції корінного українського населення співіснували з різноманітними культурами як європейських народів (польського, австрійського, німецького, італійського), так і з культурами східних народів (єврейського, вірменського, грецького).
Історія взаємозв’язків України з ісламським світом також нараховує багато століть. У результаті цих взаємозв’язків та взаємопроникнень ісламський компонент став складовою частиною української національної культури.
Тісні політичні, економічні, культурні контакти зі Сходом здавна підтримувала Галицько-Волинська держава (ХІІ—ХІV ст.). Великий вплив на її формування справило більш як сторічне сусідство із Золотою Ордою. Культурний вплив Сходу акумулювався насамперед у значних політичних і торгових центрах Галичини та Волині, найголовнішими з яких були Галич, Володимир, Перемишль, Звенигород, Теребовля, Луцьк, Белз, а з другої половини ХІІІ ст. — Львів.
На зламі ХІІ—ХІІІ ст., з об’єднанням Галичини та Волині в одну державу, міське поселення, що згодом отримало назву „Львів“, опинилося у центрі держави. Його основними перевагами стали: розміщення на перехресті головних трансєвропейських торгових шляхів, наявність водної артерії — річки Полтви, яка у ті часи, цілком ймовірно, була судноплавною, наявність гірських висот, які домінували над долиною.
Уже з часів князя Романа Великого — творця об’єднаної Галицько-Волинської держави, на горі, що згодом назвали Замковою, існувало укріплення. Це підтверджують археологічні розкопки, проведені О. Ратичем, який відкрив на Замковій горі фундаменти круглої мурованої вежі, до якої прилягали дерев’яні оборонні стіни. З часами правління Романа Великого (1199—1205) пов’язується також виникнення укріпленого міського посаду навколо площ св. Івана і Старий Ринок та побудова храму Івана Хрестителя.
Розбудову міста продовжили наступники князя Романа — Данило Галицький та його син Лев І Данилович. Особливих зусиль до розбудови міського поселення доклав князь Лев. У 1259 році за наказом хана Бурундая Лев Данилович змушений був розібрати укріплення замку. Але невдовзі місто знов збудувало укріплення і з 1272 року перебрало на себе функції столиці Галичини. У 1283 році золотоординці хана Телебуги вже не намагалися здобути міські укріплення, а лише спустошили околиці.
У другій половині ХІІІ — на початку ХIV ст. Львів поступово перетворився на значний торговий центр. В ньому поселялися численні іноземці — німці, вірмени, купці з кримського Сурожа (тепер Судак), сарацини, татари, турки. Головною торговою площею міста був Старий Ринок. Як зазначав відомий львівський історик І. Крип’якевич, „сюди з’їздилися купці з усіх сторін. З Волині і Придніпрянщини привозили хутра, шкіри, віск; з півдня, через Галич, приходили товари з Греції й Азії: шовк, східне коріння, вино… На Старім Ринку відбувався торг. Розкладали тут свої шатра купці з усіх сторін — греки, італійці, вірмени, татари, німці, але перше місце між усіма мали наші купці”.
Визначними спорудами Львова, виникнення яких пов’язують з будівничою діяльністю Льва І Даниловича, були княжий палац та Низький замок. Ці два важливі об’єкти міста сполучалися вулицею, на котрій князь оселив татар та вірмен. Згодом татарський квартал зайняв територію між Високим муром і міським валом навпроти Низького замку поблизу північної брами міста. Скоріше за все, військовим обов’язком татарських найманців була охорона цієї брами, яку первісно називали Татарсько. Від Татарської брами йшла вулиця Татарська (тепер вул. Краківська). Під назвою „татарська“ її згадують у документах уже в 1382 році [27]. На цій вулиці біля брами, як зазначає І. Крип’якевич, було кілька будинків татар. Основна маса татар мешкала на Краківському передмісті Окрім військових найманців та купців, серед татар, які оселилися у Львові, було багато ремісників: сідлярів, ковалів, ювелірів та ін., які потрапили до міста, можливо, як полонені або як біженці, що міґрували з Золотої Орди через внутрішні чвари. Уже в княжі часи мусульманська громада Львова мала свою мечеть, мусульманський цвинтар, діяв так званий „татарський торг“.
Після загарбання Львова Польщею у 1349 році, мусульманська община продовжувала відігравати важливу роль у суспільному житті міста. Нові володарі Львова — польські королі — у привілеях місту підтверджували права мусульманської громади. Зокрема, у гра моті короля Казимира ІІІ від 17 червня 1356 року про надання Львову маґдебурзького права зазначали, що „зі спеціальної нашої прихильності іншим народам, що живуть в тому місті, а саме: вірменам, євреям, сарацинам, татарам, українцям та іншим народам будь-якого походження та статусу, надаючи виняткову ласку, хочемо зберегти їх згідно з незмінними обрядами та правами, даючи їм можливість будь-які справи, в тому числі й кримінальні справи, які виникнуть між ними самими або між ними та іншими, вирішувати за маґдебурзьким правом і при війті відповідно до їхнього поданого та внесеного прохання“ [20, c. 29]. Казимир ІІІ, а згодом й інші королі, підтверджували право мусульман дотримуватися своїх обрядів, у тому числі в питаннях судочинства.
Поряд з львівськими татарами, у законодавчих документах ХІV—ХVІІ ст. часто згадують сарацинів. Відомий львівський історик-сходознавець Я. Дашкевич вважав, що Львів був єдиним містом Русі-України, в якому сарацини — мусульмани за релігією та з не дуже ясним етнічним складом — утворили свою власну громаду. Вчений висловив припущення, що у Львові ХІV—ХVІ ст. була окрема громада сарацинів, юридично рівноцінна з громадами українців-русинів, вірменів, євреїв, татар. Щодо львівських сарацинів у першій половині ХVІ ст. почали діяти економічні обмеження, згодом до них приєдналися правові обмеження, а з середини ХVІІ ст. позаміські сарацини вже не могли стати громадянами міста, тим більше, що їх почали обвинувачувати в „богохульстві“ та кримінальних злочинах (торгівлі людьми).
В юридичному відношенні сарацини користувалися власними правовими нормами до середини ХVІ ст. Вони відрізнялися в етнічному відношенні від татар і турків та були купецькою нацією. Я. Дашкевич наголосив на тому, що Львів, і взагалі Україна, у середньовіччі були тими місцями, на які з різних причин міґрували східні народи, також і ті, що сповідували іслам. Україна лежала на великому кордоні двох цивілізацій — Європи і Азії.
У ХVII ст. Львів відвідав турецький мандрівник Евлія Челебі, який залишив цікаві описи нашого міста у своїй „Книзі подорожей“. Наприклад, зі східним захопленням й деякими перебільшеннями він писав, що Львів — “це величезне місто… оточене рядом ровів, що мають довжину рівно 37 тисяч кроків… Всього в місті 84 тисячі дерев’яних і вкритих ґонтою добре впорядкованих палаців. Але є також маленькі хатки бідняків без виноградників і садів. Всього на базарі сім тисяч крамниць, і в кожній з них кілька подібних до сонця дівчат, які, виносячи на базар свій товар — свою красу, займаються торгівлею“.
У національно-визвольній боротьбі українського народу під проводом Б. Хмельницького, яка розпочалася у 1648 році, реальну допомогу надали мусульмани: кримські татари та тюрки Османської імперії. Доля цього видатного гетьмана тісно пов’язана як зі Львовом, де навчався, так і з Кримом та Константинополем, де, перебуваючи у полоні після битви під Цецорою, добре вивчив татарську та турецьку мови, нав’язав близькі знайомства з турецькою та кримсько-татарською елітами.
У жовтні 1648 року війська Б. Хмельницького та його мусульманських союзників підійшли до Львова. Облога Львова козацькими і татарськими військами барвисто описана в листі писаря львівського магістрату Самійла Кушевича, де він, зокрема, зазначає: „тринадцятого дня місяця жовтня ми опинились у ворожому таборі. Допущені до Хмельницького, ми були прийняті охоче й людяно, посаджені за стіл біля нього й почастовані горілкою. Розмовляли з ним довго, просячи виявити повагу до столичного міста Русі…“. Після переговорів та виплати контрибуції Б. Хмельницький зняв облогу міста й вирушив під Замостя.
Багате торгове місто як магнітом притягувало до себе численних бажаючих заволодіти його багатствами, особливо тих, що приходили зі Сходу. Татарські напади на місто тривали з ХІІІ й аж до кінця ХVII ст. Кілька разів до мурів міста підходили величезні армії могутньої Османської імперії.
Найгрізнішу турецьку облогу місто витримало у 1672 році, коли за наказом султана Мехмеда ІV турецько-козацька армія під керівництвом Капудан-паші та гетьмана Петра Дорошенка намагалася захопити Львів. Турки піддавали місто нищівним артилерійським обстрілам. Кілька ядер із турецьких гармат влучили у кафедральний собор. Ці ядра й сьогодні можна побачити на його стінах. Біля більшого ядра, яке висить на стіні собору зі сторони Кафедральної площі, вміщено напис, зроблений латиною: „Ex obsidione turcica“ („З турецької облоги, року Божого 1672, дня 28 вересня“). Біля іншого, меншого ядра, теж підвішеного до стіни собору читаємо наступний напис: „Під час облоги Львова турками року Божого 1672 дня 29 вересня це 38-фунтове ядро, вистрілене з гармати, перелетіло через східне вікно, впало до середини собору за великим вівтарем і затрималося без жодної шкоди під розп’яттям в пресвітерії, коли, власне, в ніч на Святого Михайла вирувала страшна буря з громами та блискавками“. Й знову, як і у випадку з облогою Львова Б. Хмельницьким місто врятувалося завдяки виплаті туркам великої контрибуції.
У Львівському історичному музеї (ЛІМі) зберігають картину невідомого художника ХVII ст., яка зображує битву з турками, що відбулася 24 серпня 1675 року на околицях Львова поблизу с. Лисиничі. Польські війська під командуванням Яна ІІІ Собеського здобули тоді перемогу над турецько-татарським військом Нураддіна. На картині зображена східна околиця міста від Замкової гори до Чортової скелі. Останній регулярний напад ісламських вояків на Львів відбувся у 1695 році.
У часи Першої світової війни турецькі вояки пліч-о-пліч з українськими січовими стрільцями боронили Галичину від російської навали. У роки Другої світової війни та післявоєнний період багато мусульман — азербайджанців, татар, чеченців, казахів, узбеків, туркмен та ін. — влилося у лави Української повстанської армії. В УПА навіть були створені мусульманські збройні відділи, які швидко зростали.
стрілець УПА «Максим» (ім’я та прізвище невідоме), Бібреччина, 1945-1947 роки
Після остаточного утвердження радянського режиму релігійне життя мусульман у Львові, як і в Україні загалом було повністю придушене. Мусульманська громада Львова діяла нелегально. У 1949 році осілі після війни у Львові татари звернулися до влади з проханням про реєстрацію релігійної громади та виділення земельної ділянки під мечеть. Однак їм безпідставно відмовили. Згодом львівські мусульмани не змогли отримати і постійну приписку для мулли, котрий прибув із Татарстану.
Згідно зі звітами уповноважених у справах релігійних культів аж до кінця 1980-х років у Західній Україні не було жодної мусульманської громади або ж зареєстрованої групи мусульман. Тільки після того, як Україна стала незалежною 1991 року, віруючі мусульмани здобули можливість вільно сповідувати свою релігію.
У 1993 році львівська релігійна громада мусульман була офіційно зареєстрована. За роки незалежності півторатисячна релігійна громада мусульман Львова створила духовну школу з вивчення основ ісламу, Корану та арабської мови для дорослих і підлітків, домоглася від львівської влади виділення ділянки для поховань померлих. У Львові розгорнули діяльність татарське культурно-просвітнє товариство „Туган тель“, молодіжна громадська організація „Ен Небрас“ та ін.
Агресія Російської федерації проти нашої держави у 2014 році, окупація Криму, розв’язання кривавої бійні на Донбасі призвели до появи в Україні такого нового й трагічного для нашої країни явища як внутрішні біженці. Тільки з одного Криму на Львівщину прибуло понад 2 тис. осіб, серед яких багато саме мусульман. Адже перше, чим почали займатися російські окупанти в Криму — це переслідування мусульман за їхні релігійні погляди та лояльність до Української держави.
У сучасній історії українсько-мусульманських стосунків потрібно згадати також про активну підтримку львів’янами національно-визвольної боротьби мусульман Кавказу (чеченців, інгушів, дагестанців та ін.), що розпочалася у 1990-х роках. Зокрема, за сприяння Антибільшовицького блоку народів 1996 року, у Львові була видана книга З. Яндарбієва „Чеченія — битва за свободу“. Світлу пам’ять першого президента Чеченії, справжнього мусульманина і патріота — Джохара Дудаєва львів’яни вшанували, назвавши його ім’ям одну з центральних вулиць міста.
Серед багатьох постатей, які прославили не тільки Львів, але й всю Україну, можна виокремити постать видатного українського науковця тюркського походження Агатангела Кримського, який походив зі знаного татарського роду, що залишив Крим через внутрішні заколоти ще наприкінці ХVII ст.
Агатангел Кримський навчався в Острозькій гімназії, колегії Павла Галагана у Києві. Там відбувалося його інтелектуальне дозрівання. Через близькі стосунки з представниками української інтелігенції (П. Житецьким, М. Драгомановим та ін.) він глибоко пройнявся українським національним духом й, не маючи ані краплини української крові, „став свідомим українцем, готовим присвятити своє життя українській справі“. Втім, А. Кримський ніколи не цурався й Криму — батьківщини своїх предків. Він тісно співпрацював з Ізмаїлом Гаспринським — патріархом кримсько-татарського письменства, часто бував у Криму. Перебуваючи в Лівані (1896—1898), А. Кримський отримав можливість безпосередньо познайомитися з життям та культурою арабів. За час викладання у Лазаревському інституті східних мов А. Кримський написав і видав цілу бібліотеку академічних підручників з філософії та історії Сходу, зокрема книги про Коран, про мусульманство, курси з історії та літератури арабів, персів, турків. Після окупації Західної України радянськими військами, А. Кримський працював у Львові, де взяв діяльну участь в організації українських наукових установ. У липні 1941 року був заарештований НКВС та відправлений у заслання до Казахстану. У таборі під Кустанаєм 25 січня 1942 року він і загинув.
„Подарунком України ісламу“ часто називають ще одного видатного львів’янина — Мохаммеда Асада (Леопольда Вейса) — письменника, журналіста, дипломата, одного з найбільш шанованих мусульманських діячів ХХ ст. Народився майбутній видатний мусульманський мислитель 2 липня 1900 року у львівській єврейській родині. Змалку Л. Вейс виявляв зацікавленість Сходом, його культурою і традиціями. У 1922 році відвідав Єрусалим. Наслідком цієї подорожі стала перша книжка — „Неромантичний Схід“. Того ж року Л. Вейс здійснив подорожі до Єгипту, Сирії та інших ісламських країн. Зачарований арабською культурою, глибоко пройнявся проблемами мусульман, прийняв іслам, взявши собі ім’я Мухаммед Асад. Завдяки твору „Шлях до Мекки“, М. Асад став відомим на увесь світ та зміг привернути увагу широкої громадськості до проблем мусульман.
Фасад Львівської комерційної академії прикрашає меморіальна таблиця на згадку про видатного львів’янина азербайджанського походження Мугаммеда Садик Бея Агабекзаде (1865—1944), який у міжвоєнний період мешкав у Львові. Напис на меморіальній дошці повідомляє наступне:
„Тут викладав видатний вчений-сходознавець, професор Мугаммед Садик Бей Агабекзаде (15.ІІІ.1865—9.ХІ.1944) азербайджанець і патріот України, котрий працював у Львівському університеті та Вищій торговій школі, викладаючи турецьку, арабську, перську мови та інші предмети з 1927 по 1941 рік“.
Мугаммед Садик Бей Агабекзаде прибув до нашого міста з Франції у 1927 році на запрошення львівського професора-сходознавця Зиґмунта Смогожевського (1884—1931). Працював на філософському факультеті Львівського університету та у Вищій школі закордонної торгівлі. М. Садик Бей Агабекзаде належав до так званої львівсько-петербурзької школи сходознавства. У 1931 році видав польською підручник з турецької мови, 1932 року підручник з перської мови, у 1934 році — елементарну граматику арабської мови [18, с. 97— 98]. Одним із учнів М. Садик Бея Агабекзаде був український сходознавець Омелян Пріцак. Похований М. Садик Бей Агабекзаде на Личаківському кладовищі Львова (84 поле). Одна з вулиць Львова носить його ім’я.
Серед визначних львів’ян, які зробили вагомий внесок у розвиток нашого краю, необхідно пригадати також ще одного вихідця з Азербайджану — Мамеда Джафарова — „бакинського львів’янина“, одного із засновників інституту фізкультури, знавця функціональних можливостей організму людини при спортивних навантаженнях. У 1946 році тодішнє керівництво України запросило його взяти участь у створенні першого на західних землях Львівського державного інституту фізичної культури. Праця М. Джафарова в цьому навчальному закладі протягом понад півстоліття була відзначена високими урядовими нагородами [5, с. 2]. Славні традиції сім’ї продовжила дочка М. Джафарова — Джемма Мамедівна Джафарова — кандидат наук з державного управління, головний лікар 1 міської лікарні імені князя Лева, одна з перших організаторів медицини сімейного типу.
Сьогодні у львівських вишах навчаються вихідці з багатьох мусульманських країн. При Львівському національному університеті ім. І. Франка діє кафедра сходознавства, створена у 1997 році за ініціативи львівського сходознавця Я. Полотнюка.
Похвалитися багатими збірками, що розкривають історію мусульман, можуть і львівські музеї. Зокрема, такі експозиції діють у Львівському музеї історії релігії, Львівській національній галереї мистецтв імені Бориса Возницького, Музеї-Арсеналі, що є відділом ЛІМу, та ін. Наприклад, Львівський музей історії релігії зберігає збірку релігійних видань часів Кримського ханства, єдину в Україні збірку арабістики ХVI—ХХ ст., Корани, твори релігійних діячів перською та турецькою мовами [15]. Львівський історичний музей зберігає фраґмент турецького намету ХVІІ ст., який виготовлений з льняного полотна та оздоблений аплікаціями [29, c. 77]. Однією з найцікавіших пам’яток портретного живопису ЛІМу є жіночий портрет, відомий як портрет Роксолани ХVІ ст. Є дані, що його виконав німецький художник Мельхіор Лоріхс, перебуваючи при дворі Сулеймана Пишного.
Багату експозицію східної зброї має „Музей-Арсенал“: це — турецькі ятагани та шаблі, іранські списи та шоломи, ножі та кинджали з Марокко, Судану, Ємену та інших країн Сходу. Цікавим є кримсько-татарський щит — калкан — своєрідний зразок кооперації між львівськими та кримськими майстрами у ХVІІ ст. Він виготовлений з виноградної лози, переплетеної шовковими нитками. Такі щити привозили до Львова з Криму, а львівські майстри доробляли до них умбон (центральну металеву частину) і прикраси у вигляді плоских бляшок. На умбоні та бляшках щита — східний орнамент, півмісяць та інші візерунки. „Священний меч ісламу“ — „зульфакар“ — теж представлений в музейній експозиції. Він має характерний для цього виду зброї роздвоєний клинок.
Отже, мусульманська традиція українського Львова живе, хоча й сягає своїм корінням глибини віків. Від початку заснування міста мусульмани були важливим чинником його суспільного та економічного життя й залишили помітний слід в його історії. Відомий український письменник Ю. Андрухович у творі „Місто-корабель“ писав: „Мені бракує татарської мечеті й татарського цвинтаря десь під Високим Замком… Мені бракує багатьох інших речей … Дехто з нас прагне порятувати їх бодай віршованим рядком. Але вони зазвичай не даються і вислизають. Бо Львів — це насправді корабель-привид“.
Андрій ПРОКІП
провідний науковий співробітник Відділу „Музей визвольної боротьби України“ ЛІМ, кандидат історичних наук.
- Кримський Агатангел Юхимович (1871—1942) // Музейний простір. URL: http://prostir.museum/ua/post/27644 (дата звернення: 24.10.2017).
- А н д р у х о в и ч Ю. Місто-корабель // Український Центр. URL: http://www.ukrcenter.com/Література/Юрій-Андрухович/19992-1/Місто-Корабель (дата звернення: 24.10.2017).
- Б р а й ч е в с ь к и й М. Аскольд // Пам’ятки України. Київ, 1990. № 1. С. 66.
- В у й ц и к В. Державний історико-архітектурний заповідник у Львові. Львів, 1991. 175 с.
- В і н т ю к Ю. Бакинський львів’янин // Суботня пошта. Львів, 2009. 29 берез. (№ 772). С. 2.
- Г о н ч а р у к О. Українська Повстанча Армія — носій ідей визволення і дружби народів // Літопис УПА. Т. 9. Львів, 1992. 538 с.
- Д а ш к е в и ч Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (ХІV— ХVІІІ ст.) // Записки НТШ. 1991. Т. 222. С. 28—44.
- Д а ш к е в и ч Я. Сарацени — таємничий народ середньовічної України // Наукова електронна бібліотека періодичних видань НАН України. URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/16139 (дата звернення: 24.10.2017).
- І ж б е р д є є в Н. Львівські мусульмани // Іслам в Україні. URL: http://islam.in.ua/ua/kultura/lvivski-musulmani (дата звернення: 24.10.2017).
- Історія Львова в документах і матеріалах. Київ, 1986. 420 с.
- К о р ч и н с ь к и й О. Ходив Володимир на хорватів // Літопис Червоної Калини. Львів, 1991. Ч. 2. С. 54—58.
- К р и п’ я к е в и ч І. Галицько-Волинське князівство. Київ, 1984. 175 с.
- К р и п’ я к е в и ч І. Історичні проходи по Львові. Львів, 1991. 167 с.
- М о г и т и ч Р. Будівництво Львова у ХІІІ ст. (повертаючись до дискусії) // Галицька брама. 2001. № 9/10 (81/82). С. 6—8.
