Він народився для того щоб знімати нове українське кіно. За позичені гроші придбав першу професійну камеру і більше трьох років повертав борги. Його документальні стрічки розповідають історію побачену очевидцями. Всупереч скептикам він довів, що українське кіно може бути прибутковим. Сьогодні наша розмова з молодим українським режисером Тарасом Химичем. Спробуємо дізнатись його рецепт успіху.
– Тарасе, коли ти вперше взяв камеру до рук?
– В 1994 році. Я дуже хотів камеру і так вийшло, що тато мені зробив такий подарунок. Він тоді працював за кордоном і прислав мені маленьку камеру, вісімку. На той час, то було просто фантастика, але вона не показувала ні на одному телевізорі, бо була в NTSI, американській системі. І оце так я почав знімати. За освітою я був художником, навчався в Львівській академії мистецтв, а в камері я побачив продовження свого малярства. Це було перед тим як поїхав в Америку.
– Яким був перший твій крок у якості оператора ?
– Я почав монтувати кліпи, накладати музику і робити просто спостереження — знімав похорон, весілля, зруйновані будинки, цвинтарі, все, що мені подобалося. Можна сказати я займався артом. І тоді в мене зародилася думка, що напевно тим я і буду займатися, що це для мене не просто забава.
– А яким був другий крок?
– Я поїхав в Америку вчитися і побачив фотошоп, перший. Ми почали вивчати програму, робити різні завдання. Ще не було монтажу на комп’ютерах, він з’явився тільки на виставці, це був 1996 рік. Я потрапив на виставку Macintosh в Міннеаполісі, система коштувала на той час 20 тисяч, тож я просто сидів там і дивився. Тоді я зрозумів, що без цього просто не зможу. Адже завдяки цьому можу комплексно робити весь процес сам — знімати, монтувати, і тоді від тієї думки ледь не звар’ював. Перший комп’ютер і карточку я придбав у 1997 році, приїхав на канікули в Україну і ми з друзями зняли перший кліп Деінде “Листя бульби” (Colorados), про колорадського жука-шкідника. Він є в інтернеті. І це була перша така відповідальна робота, тому що я вчився на рекламі і тоді все це тільки починалось, і вдома я робити нічого не міг. Але я вже адаптував ідею, що я все сам буду робити і мене не цікавило, що ще немає технології. Я готував себе до майбутнього, до розуміння того, що я буду режисером, оператором, монтажером одночасно. Мене не цікавило, що такого не існувало, я зрозумів, що це моє бачення. Це я розповів своїм викладачам, вони мене підтримали, але застерегли: “Пам’ятай, тобі для цього потрібно 15 років після коледжу ще потратити, щоб ти зрозумів, що ти будеш робити”. Так і сталося, скорше не було, щоб правильно поєднати ці речі.
– От є вже перший кліп, перші роботи, а далі? Пішли вже комерційні проекти?
– Я ще навчався, писав диплом, робив рекламу, створював телевізійний канал — це був 1999 рік. Я приїжджав сюди, вже навіть брав якісь замовлення, хоча тоді можливостей було менше. А після освіти я повернувся додому, зняв за свої кошти кліп для “Скрябіна” і вже тоді чітко знав, що буду робити.
– Як виникло захоплення документальним кіно?
– У 1996 році я дивився багато Діскавері, практикував англійську мову по документалістиці. Тоді я подумав, скільки оповідей чую від діда про історію, що у нас відбувалося і ніде цього не читав. Чому у нас того немає, чому в нас ніхто так не знімає? Постійно мене це цікавило. І я зрозумів, що якщо я хочу такий продукт, то ніхто за мене цього не зробить. І у 2005 році була перша нагода зробити фільм про дивізію. Було невелике фінансування і ми себе попробували, а вже з 2009 року почали серйозно працювати.
– І досі сам знімаєш, сам монтуєш?
– Так. Я маю помічників, коли більш складніші зйомки, є люди які цим технічно займаються, але камерою я сам постійно працюю.
– Як відбувся перехід від документалістики до ігрового кіно?
– Ще в коледжі я прочитав багато книжок і чітко знав, що шлях до художнього фільму лежить через документалістику. Тобто потрібно набратися досвіду, адже художнє кіно – це досвід. Те, що я зніму класні ефекти, накладу графіку чи найму людей, чи ще щось, якщо я не маю досвіду внутрішнього всередині я не можу зняти кіно. Тому документалістика – це прекрасний місток, який поступово приведе до художнього кіно. От, наприклад, останній фільм “Легіон” вже мав дуже багато художніх вирішень, вже не було очевидців, вже був вільніший в тій сфері і з того моменту вже почалась “Жива”. Я відчув, що уже треба відірватися від фактів і йти в сторону формування характерів, образів, уже не є цікаві самі факти, а цікава просто історія людини.
– Як ти оцінюєш “Живу”?
– Я оцінюю з точки зору, що документальні фільми – це факти, а “Жива” – емоції. Це емоційний фільм і так його треба сприймати, його не можна сприймати фактами. Ми записували емоцію людини і візуалізували її. Тому дуже багато переходів і в самому фільмі, і в монтажі були супроводжені впливом розповіді, не завжди реальної, часами фантазійної і хотілося в тому кіно це передати. Погані герої, добрі, де добро, де зло і просто Карпати: Людина і Карпати, Карпати і ворог . Це емоції, якщо їх брати логікою, шукати якісь ходи, то це не той фільм. Це фільм, після якого трошки домальовуєш. І це жіночий фільм, я уже по відгуках побачив, що жінки сприйняли дуже гарно емоційну палітру фільму, а чоловіки дуже протистояли йому, оскільки немає того аспекту, який би вони хотіли побачити. Тому це досить ризикований проект, бо дуже вузько скерований, але успішний, адже люди його підтримали і це мені відкрило бачення того, що хочуть бачити люди в Україні.
https://youtu.be/SLj-dQ3VLyg
– Яким ти бачиш свій новий фільм «Король Данило»?
– «Жива» – емоційний фільм, а «Король» – це фільм на який йдуть в кінотеатри. Кіно за яке хочуть заплатити, подивитися і дістати настрій. Це більш масове кіно, яке поєднує молоде покоління різних інтелектуальних рівнів. Воно більш зрозуміле, таке, яке хочуть бачити в кіно. Легший, видовищний фільм і якісний. Хочу зробити якісний український фільм на який би прийшли різні люди і сказали, що він цікавий та класний. Для мене це важливо.
– До чого ти йдеш, що хочеш зняти?
– Я люблю піднімати соціальні проблеми, але не прямолінійно. Хотів би зняти сучасний фільм про сучасне. Не знаю чи це буде комедія, чи бойовик, чи щось інше, але це, напевно, буде найскладніший процес для мене – зняти щось, що стосується або сучасності, або майбутнього. Дуже мені подобається якісне поєднання документалізму і футуризму, такий постмодернізм. І я хочу набратися досвіду та в майбутньому створити футуристичний фільм, який буде зрілим, режисерським фільмом. Але можливо через декілька років щось зміниться, адже після кожного фільму щось змінюється в голові, відчувається, що ти вже не той, що був. Кожен фільм змінює і ти стаєш іншою людиною, і цей процес змін мені дуже подобається, що деколи я сам себе не впізнаю збоку і я дивуюся, як фільм міг мене так змінити.
Розмову з Тарасом ХИМИЧЕМ вів Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
