Місця зустрічей, спілкувань, медитацій, символічних дійств героїв і супутніх персонажів з виставки «Фігуратив» Миколи Шимчука осяяні світлом і пронизані метафоричними вітрами. Вони адаптувалися до анфіладних залів Палацу Потоцьких Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, згрупувавшись у різних тематично-смислових комплексах і настроєвих зонах.
Вишукана пластика форм, модифікована колірна програма в структурі образності кожного окремого твору збалансували у просторі експозиції різні історичні контексти, щодо яких автор визначає свій естетичний світогляд і ціннісний імператив.
Не так часто в межах індивідуального виставкового проєкту збираються воєдино майже всі питомі риси авторської творчої методології. Микола Шимчук, випускник Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (1973), ще в молоді роки пізнав магнетику окцидентальної (прозахідної) культурної парадигми, в річищі якої формувалися і феномени українського мистецтва модернізму. Зближення з одним із ключових педагогів Романом Сельським, а також з його дружиною Марґіт, до помешкання яких часто навідувалося молоде подружжя Шимчуків – Микола та Євстахія (історик мистецтва) – конкретизувало для нього ранні творчі задачі. Полягали вони у виробленні синтезованої пластичної мови на основі досліджень характерології людини як синкретичної – духовної та психоемоційної – конституції індивідууму та з диференційованими моделями поведінки і світовідчування. Така ціннісна установка опонувала домінуючим в мистецтві тоталітарного часу стереотипам про людину як носія потрібної для пануючої влади ідеології з її пафосністю та нівеляцією субстанції духу. Опосередковано через творчість Сельських, а також інших художників відповідного кола, вишколених у європейських мистецьких академіях, молодий Микола Шимчук ангажувався інтелектуальним контекстом модернізму, а також ідеями філософії екзистенціалізму, які в модифікованих версіях поширювалися і в совєтській Україні.
Структурно-образні рішення ранніх картин художника – «Портрет Юрія Дрогобича-Котермака» (1975-1976), «Портрет реставраторів» (1979) та деяких інших – були позначені впливами естетики сюрреалізму. Разом з тим Микола Шимчук уникав прямих паралелей з конкретними течіями мистецтва першої половини XX століття, націлюючись на індивідуальну образну мову. Засвоївши деякі базові принципи організації композиції та пластичних узагальнень прямих зорових вражень від Сельських (данину пошанування яких він віддав чудовим парним портретом 1981-1982 років, що експонується на виставці), молодий автор цілеспрямовано розробляв власну живописну манеру, через яку міг реалізовувати універсальні професійні задачі в різних жанрах і тематичних скеруваннях.
1980-і роки стали визначальними щодо вироблення системи авторських виражальних засобів малярства Миколи Шимчука. Однією з зі складових цієї наснажливої роботи стало генерування знань про історію України, про морально-етичні колізії сучасності через призму українського літературного та історіософського наративу. Художник шукав відповідей на складні питання, пов’язаних з історичною та культурною пам’яттю. Притаманні для того часу обмеження на творчу свободу ще не дозволяли йому заглиблюватися в альтернативні аспекти трактування подій минулого, хоча опосередковано – найперше через проєкцію поезії Тараса Шевченка – окремі ідеї в цій проблематиці він таки реалізував, зокрема у полотнах «Посланіє…» та «Історична сцена» (інша редакція назви – «Репетиція війни», обидва 1983 року), «Не епізод це…» (1989).
Пріоритетність фігуративної композиції стала визначальною для Миколи Шимчука не лише співвідносно авторського історичного дискурсу, але й щодо лірично-психологічних рефлексій на сучасне життя у рідному Львові та в Україні в цілому. 1984 року він започатковує серію портретів старших колег і друзів – Зеновія Флінти, Олега Мінька, Любомира Медвідя, Миколи Маричевського – з об’ємно-модельованою пластикою фігур та відповідно розкритими рисами психологічної сутності кожного. У 1988-1990 роках, на початках процесів відновлення української державності, синхронно до актуальних суспільних гасел художник реалізує серію оригінальних символістських картин «Люди і крила», яка розвинулася в ще одну вагому інтерпретацію класики – серію «Цитати давнього мистецтва» (1991). Тоді ж закладаються нові – програмні – тематичні групи творів «Історичний портрет» (1991-1992), «Сама» (1992-1995), «Вона» (1999), які набули вже нового формалістичного «паспорту».
Якщо шукати ключових ознак авторського творчого методу, що від 1990-х років набув цілісного характеру та вирізняє Миколу Шимчука з-поміж інших мистців, то чинник стильового вислову, рафінованої й внутрішньо вмотивованої пластичної мови є визначальним. Підтвердженням цьому є усі наступні серії полотен, широко представлених на виставці «Фігуратив» у Палаці Потоцьких. Талант художника проявився в усіх складових формування образу: історико-репрезентативного («Король Данило», 2001), ретроспективно-алюзійного (серія «Готика», 2016), гротескно-алегоричного (серія «Стіл і навколо», 2011-2013), «Правосуддя», 2014), лірико-рефлексивного («Куантро», 2011, серій «Натхненні Світязем», 2017-2019, «Вишневі пригоди», 2018, «Двоє», 2019, «Втомлена Муза», «Літо», 2020, «Вона» – нові редакції 2021 року, диптих «Одна з-поміж них», 2019, полотна «Розваги дорослих», 2018, «Новий капелюшок», 2020 та ін.), «магічно-реалістичного» (серія «Великі дерева», 2003). У кожній з цих умовних образно-типологічних груп творів двох останніх десятиліть автор втілив не лише частину оригінального естетичного світогляду, але й питомі властивості свого темпераменту і суспільно-комунікативного статусу.
Зважаючи на еволюційний поступ у розвитку формалістичної доктрини Миколи Шимчука постають питання естетичної природи його малярства. У зовні раціоналізоване режисерування зображальних сцен, діалогів, конструювання портретних образів автор намагається кожного разу вносити певну пропорцію суб’єктивованої чуттєвості. Тільки завдячуючи великому досвіду роботи з фігурою – жестикуляцією рухів та мімікою обличь – можна досягати такої поетичності в смисловому наповненні відображених символістських мотивів чи побіжних рефлексій з річища життєвої динаміки. Гротескно-гіперболізоване трактування форми у художника має здебільшого ліричну похідну, і воно ніколи не застосовується для випадкового епатажного ефекту. Микола Шимчук завше контролює рух своєї руки відповідно до скерування творчої думки. Він бездоганно володіє культурою лінії, технікою силуетної локалізації натурної / предметної форми. При взаємодії майже вирахуваної пропорційності елементів, з точно розставленими колірними чи фактурними акцентами конструюється та візуально-лірична реальність, яка стає для глядача справжньою естетичною та інтелектуальною подією.
Як мистець-дослідник, Микола Шимчук синтезує свою екзистенцію з фактором Часу. В метафоричному просторі його малярства індивідуалізоване захоплення трансформується у розгорнуті, суспільно означувані «хроніки пригод», через які розкриваються численні смисли про минуле і про сучасність.
Роман ЯЦІВ
