Ferdinands-platz – таку назву отримала площа у Львові, що утворилася на місці русла замкненої у канал Полтви. Назву надали 29 червня 1843 року на честь тодішнього намісника Галичини, ерцгерцога Фердинанда Карла Йозефа д’Есте (1781-1850).
Ерцгерцог Фердинанд мав на той час за собою участь у війнах з Наполеоном, кампанію проти великого герцогства Варшавського, командування австрійськими військами на Рейні, а пізніше – в Угорщині. Від 20 листопада 1832 року він виконував функції цісарського намісника в “королівстві Галичини і Лодомерії”. Щоправда, в основному це були репрезентативні функції, а реальна влада зосереджувалася в руках губерніального президента барона Франца Кріґа фон Гохфельда і директора поліції Мональда Захер-Мазоха. Натомість не бракувало ознак офіційної пошани для ерцгерцога, однією з яких і було надання його імені новій площі.
Як виглядала тоді площа Фердинанда, видно з акварелей Августа Гаттона і літографії Карла Ауера. Як і тепер, північно-західний ріг площі займав готель. Власником його був Жорж Гоффман, а офіційною назвою – “Hotel de Russie”. До готелю прилягав сад, що тягнувся до Хорунщизни і нинішньої вулиці П.Ковжуна. В офіцині готелю до 1894 року знаходилась садиба німецького товариства “Frohsin”. Біля готелю починалася вузенька вуличка, названа на честь господарів “Гоффманською” (тепер вул. М. Вороного).
Вулиця Гоффманська відділяла готель від кам’яниці Бруніцьких, на партері якої, з боку площі, містився шинок “Під ґуралем”, де любили збиратися фіакри. На розі тротуару, біля шинку, довгі рокі можна було бачити характерну постать у довгому вилинялому плащі і круглому капелюсі. Це був знаний усьому Львову “баронек” – колишній спадкоємець великих маєтків, що прогуляв усе багатство і заробляв тепер тим, що виконував стисло приватні доручення постояльців “Hotel de Russie”. В очікуванні чергового заробку він міг стояти на розі тротуару цілими годинами нерухомо, з примруженими очима. Якби для симетрії, на другому розі готелю Гоффмана так само нерухомо любив стояти приручений марабу.
Неперекрита Полтва відділяла першорядний готель “de Russie” від іншого – заїзду “Під тигром”, що містився в двоповерховому будинку серед саду – там, де нині кінотеатр “Україна”. Аж надто скромні вигоди готелю компенсувалися надзвичайно низькими цінами, що забезпечувало власникові багаточисельних клієнтів, в основному греко-католицьких священників і орендарів сільських маєтків. Цей невибагливий контингент не відлякувало сусідство з міськими арештами при вул. Кривій ( тепер вул. О. Нижанківського).
Коли в 1839 році почали перекривати Полтву, було знесено старий міст біля готелю Гоффманів, прикрашений скульптурою св. Івана, від якого походила тодішня назва нинішнього проспекту Шевченка: Св. Івана вища (непарна сторона) і нижча (парна сторона). На цьому мості починав свою кар’єру Людвік Зєлінський (1808-1873), продаючи в роздріб дешевий крам і ярмаркові брошури. З часом, коли у 1835-1841 pp. він видавав часопис “Львів’янин”, його минуле стало предметом атак його недругів із кола львівських літераторів.
Якщо Людвік Зєлінський не тішився повагою в літературних колах Львова, то інший видавець, що мешкав на площі Фердинанда, був надзвичайно популярним серед письменників і … франтів. Бо професією Томаша Кульчицького (1803–1873) було кравецтво. На цій ниві він від 1825 року добився великих успіхів: купив кам’яницю (нині вул. Валова, 2 – пл. Міцкевича, 11) утримував майстерню з численною челяддю і великою клієнтурою, а навіть написав і видав підручник з кравецтва (Rozprawa о kroju
sukien męskicn podlug wyrachowania matematycznego. Lwow, 1839). В його майстерні, вперше у Львові, було застосовано метричну систему мір. В 1840-1848 рр. Томаш Кульчицький власним коштом видав “Dziennik mod paryskich”. Незважаючи на назву, це був не стільки журнал мод, скільки літературно-політичний часопис переслідуваної австрійським урядом опозиції. Тут Кульчицький теж впровадив нововведення: він був першим у Львові видавцем, який виплачував гонорари за статті для свого журналу.
Подейкували, що першим дістав гонорар ( у формі матерії на камізельку) Іван Вагилевич. А у 1848 році його кам’яниця стала справжнім центром політичних подій.
… В неділю, 19 березня 1848 р. натовпи йшли до будинку на розі площі Галицької і Фердинанда. Тут, у редакції “Dziennika mod paryskich”, збирали підписи під петицією з вимогами населення. В кожній кімнаті були установлені столи з аркушами для підписів. Щопівгодини текст петиції зачитували вголос, а коли народ заповнив усю площу Фердинанда, Ян Добжанський по черзі з Юзефом Дзєрковським роз’яснювали зібраним вимоги, викладені в петиції і закликали до порядку і спокою.
Біля 6 години вечора на вежі ратуші з’явився сигнал про пожежу на Жовківському передмісті. Але замість очікуваної пожежної команди на площі Фердинанда з’явився загін піхоти, разом з батареєю гармат, а за ними ескадрон угорських гусарів, яких натовп привітав вигуками “Eljen!”. Одночасно з’явилася депутація на чолі з князем Леоном Сапєгою, яка направилася до губернатора Стадіону. Після вручення петиції губернатор пообіцяв створення національної ґвардії і звільнення на поруки політичних в’язнів; натовп через площу Фердинанда рушив до в’язниці Марії Маґдалини, вітаючи відступаючих до касарень вояк вигуками “Хай живе військо!” Увечері все місто сяяло ілюмінацією, і нікого не засмутила заборона театральної вистави поліцією, що побоювалася подальших маніфестацій.
“Весна народів” перетворила журнал, що його видавав Т.Кульчицький, в “Tygodnik Polski” під редакцією Я. Добжанського (пізніше Кароля Шайнохи), але проіснував він тільки до 1849 р. Сам Кульчицький в цей час був членом Ради Народової. Пізніше його заощадження і кам’яницю поглинули борги, а майстерня перемістилася з площі Фердинанда до темного завулку, лишивши по собі тільки назву вулички Кравецької (між Валовою і Бр. Рогатинців).
Поволі площа Фердинанда набувала значення центральної, залишаючи на другому плані площу Ринок. Саме тут, в 1851 р., проходила церемонія зустрічі імператора Франца Йосифа І.
А у 1856 році площа стала місцем ярмарку. Тоді намагалися відродити традиційні торги на день св. Агнеси, затверджені привілеєм Йосифа II з 1789 p., а місцем їх проведення мали стати площі Львова. Так, на площі Каструм (біля театру М. Заньковецької) торгували деревом і гончарними виробами, на Бернардинській (Соборній) і Галицькій – кіньми і фірами, а на площі Фердинанда – фабричними виробами і колоніальними товарами. Один з торговців на площі Фердинанда застосував незвичайний, як на ті часи, рекламний трюк – одягнув свого продавця в екзотичні східні шати. Приваблені
незвичайним виглядом цього одягу, люди постійно юрмилися біля намету, а
товари цього торговця мали постійний попит.
Перший ярмарок, що тривав від 26 червня до 4 липня 1856 p., закінчився успішно. Це давало підстави для оптимістичних прогнозів у тогочасній пресі: “Можна сподіватися, що львівський ярмарок дістане коли-небудь широкий розголос, особливо коли залізниця перетне увесь простір Галичини. Може ще побачимо – як колись було на львівському ярмарку – валахів, турок , татар і персів, а з другого боку угорців, німців, італійців, французів і англійців”. Але цим мріям не судилося здійснитися. Ярмарок за пару років втратив привабу новизни і пішов у непам’ять.
У 1862 р. площу Фердинанда прикрасила мармурова статуя Богоматері, яку встановили на криниці у центрі площі. Тому у 1871 площу перейменували у Марійську. Але це була вже інша епоха.
Павло ҐРАНКІН
Джерело: “Галицька брама”, 1997, вересень, № 9(33). – С. 4.
