«Фатальна жінка» для кінця ХІХ – початку ХХ століття – не новий, але по-новому інтерпретований, жіночий образ, популярний у літературі, музиці, образотворчому мистецтві сецесійної епохи. Красива, спокуслива і небезпечна жінка, що руйнує – приблизно такою була б коротка характеристика особи з означенням «fatale». На зміну романтичної сонцеволосої і пишнотілої ренуарівської красуні приходить тендітна юнка сецесіону, котра однак, як правило, приносить лише проблеми.
Популярними прототипами таких жінок, що часто знаходили свої мистецькі втілення на зламі ХІХ–ХХ ст., були до прикладу: героїня біблійної історії Соломія – жінка, що попросила в Ірода Антипа голову Івана Хрестителя (за мотивами цієї історії Оскар Вайлд написав п’єсу «Salome», 1891) чи Даліла – зрадниця Соломона (опера Каміля Сен-Санса «Самсон і Даліла», 1877).
Щодо Львова і його захопленням сецесією, то вона проявлялася не лише в архітектурі, а й у моді, послідовники і послідовниці якої намагалися не відставати від принесених з Заходу нових ідеалів краси. Тогочасні газетні хроніки не без сарказму відзначали завоювання сецесією багатьох сфер львівського побуту: «…Від дамського вбрання, капелюхів і краваток до меблів і поштових листівок – всюди, на виставках і в крамницях, зустрічаємося у звичайному житті із сецесійною модою…». Однією з найбільш яскравих представниць цього, означеного навіть дещо претензійним, стилю стала польська актриса театру і кіно, режисерка Ірена Сольська. Уродженка Варшави, справжнє ім’я якої Кароліна Флора, вийшовши заміж за Людвіга Сольського (актора і режисера) на початку 1900-х років оселилася у Львові на вулиці Йоахіма Лелевеля, 2 (тепер це вулиця Євгена Поповича, що з’єднує вулицю Глібова з проспектом Шевченка) і відтоді стала однією з найбільш обговорюваних постатей тогочасних львівських салонів.
Приводом до такої популярності І. Сольської, котру в майбутньому назвуть музою митців «Молодої Польщі», було декілька. По-перше, мала великий успіх у своїй професії – була провідною акторкою «Teatru miejskiego», грала у виставах Габріели Запольської, Станіслава Виспянського, Єжи Жулавського. Театральним критикам найбільше імпонувала її реалістичність на сцені. По-друге, була без перебільшення неординарною постаттю, котра не боялася кидати виклик усталеній традиції чи стандартам свого оточення. Проявлялося це у манері її спілкування та стилі життя. Дім Сольських, обставлений новомодними на той час меблями, розмалюваними квітковими орнаментальними мотивами ірисів, маків та каштанів, в оточенні опалово-сонячних ваз, збирав увесь літературно-мистецьких бомонд тогочасного Львова.
За спостереженнями сучасників І. Сольська також володіла дуже оригінальним стилем одягу – фантазійні сукні, капелюшки примхливих обрисів, біжутерія «арт-нуво». Все це приковувало до її постаті особливу увагу, а кількість її шанувальників нерідко породжувала чимало пліток, за якими І. Сольська виступала у ролі «фатальної жінки» не лише на сцені.
Яскравою згадкою львівського періоду життя Ірени Сольської є унікальна серія поштових листівок з зображеннями актриси, створених її палким прихильником, і начебто шалено закоханим у неї, художником Станіславом Еліашем Радзіковським. Серія малюнків під назвою «Сильвети Ірени Сольської» (1910–1911) зображала, в притаманних сецесійному стилю фантазійно-екзотичних сюжетах, рудоволосу, часто з напівприкритим струнким тілом, жінку. На сьогодні відомо 43 поштові листівки з сильветами (з польської sylwetka – силует), на яких втілено образ Ірени Сольської.
Іванка ФЕДАШ
Список використаних джерел:
- Кравченко Я. «Сильвети» Станіслава Радзіковського або як Ірена Сольська стала музою для митців Молодої Польщі. Джерело: http://day.kyiv.ua/uk/article/naprikinci-dnya/silveti-stanislava-radzikovskogo
- Irena Solska. Życie i twórczość. Джерело: http://culture.pl/pl/tworca/irena-solska
