Кожну годину із дзвіниці собору Святого Юрія у Львові лунає найдавніший в Україні дзвін. Він відбиває удари відповідно до певної години – від першої до дванадцятої. Прихожани, прочани та подорожні й не здогадуються, що ця чарівної краси та низької тональності мелодія милує слух українців ось уже сім століть – її чули наші далеки предки ще у княжі часи Русі-України. Дзвін відлитий у 1341 році, у період правління великого князя Володимирського і Луцького Дмитра-Любарта – на таке вказує напис.
Святоюрський дзвін є пам’яткою українського ливарного мистецтва ХІV століття. Він відлитий із високоякісної бронзи – сплаву міді, олова та срібла. Дзвін відзначається спокійними і скромними формами та видовженими пропорціями. У нижній, широкій, частині його прикрашає валик, а у верхній – чотири валики – по два зверху і знизу вінця дзвона.
Жодних орнаменті, окрім згаданих валиків та написів, на дзвоні немає. Між двома рядами валиків у вінці дзвона по колу розміщено дворядний напис давньою українською мовою і церковнослов’янським алфавітом.
Окружність напису складає 125 см. Висота дзвона разом із короною – 85 см. Корона має три пари вух, які за допомогою кованих залізних штабів кріпилися до дерев’яної конструкції. Тепер ця конструкція лежить у самій дзвіниці – замість неї встановлено сучасну систему кріплень, яку під’єднано до автоматизованого електронного управління щогодинним боєм дзвону. Висота корони становить 14 см. Діаметр дзвона у нижній, найширшій частині 71 см.
У нижній половині поверхні дзвона розміщено другий напис; його залишив сам ливарник, причому у формі для литва він вилив букви не у потрібному дзеркальному зображенні, а у звичайному способі письма, тому напис відлився навиворіт.
Теперішнім шрифтом основний напис на святоюрському дзвоні слід читати таким чином: “В літо 6849 сольян би колокол сиі святому Юрью при князи Дмитриї игуменом Євфимієм”.
Другий напис, якщо його читати у зворотному порядку, звучить так: “А писал Скора Яков”.
Отже, святоюрський дзвін відлито у 1341 році. Цю дату вказано кириличними цифрами #ϨωМД, що арабськими відповідає 6849 року створення світу, або 1341 року від Різдва Христового.
Ще у ХVІІ столітті Свтоюрський дзвін вважали історичною пам’яткою, він має досить поважну літературу. Починаючи з 1861 року, про нього писали у статтях, замітках, коментарях. Головним чином вони стосувалися написів. Про дзвін згадували чимало дослідників. Огляд цих публікацій здійснено у замітці К.Бадецького у праці Т.Шидловського.
Святоюрський дзвін досить докладно дослідив і відомий український мистецтвознавець Павло Жолтовський. Цей дзвін став предметом уваги книги “Історія Львова”. Тексти написів на цьому дзвоні наведено у збірниках документів “Болеслав-Юрій ІІ князь всей Малой Руси” та “Історія Львова в документах і матеріалах”.
Аналізуючи написи на дзвоні, П.М.Жолтовський писав, що вислів “а писал Скора Яков” “є авторським підписом людвісаря (ливарника . – Д.Ч.) Якова Скори, безсумнівно, галичанина, бо це прізвище ще й тепер поширене в західних областях України; існує також село із назвою Скорики Підволочиського району Тернопільської області”. Пояснюючи наявність помилок у тексті та непрофесійний характер написів, П.М.Жолтовський відзначив: “Скора, вправний майстер-ливарник, про що свідчить досконале формування та відлив, не міг так досконало володіти письмом, як книжники того часу. Цим пояснюються деякі помилки в тесті та непрофесійний характер написів. Слід ще пояснити, чому підпис Скори вилито у зворотному порядку і в такому місці, де на дзвонах написів не вміщують. На нашу думку, – продовжує П. М. Жолковський, – це сталося тому, що майстер не смів поставити своє ім’я поряд з іменами князя та ігумена. В сирій формі він свого підпису не зробив, а коли форма підсохла, вирізав цей напис на випадковому місці, може, поспішно, про що свідчить нерівність рядка, а також прямий, а не зворотний спосіб написання напису… Літери цього напису менші, ніж у головному тексті, і значно плоскіші”.
Дзвону Дмитра-Любарта присвятив чимало уваги і Михайло Грушевський. В “Ілюстрованій історії України” він опублікував фото дзвона та подав його напис із зазначених пропущених букв: «Въ лѣ [то] 6849 [1341] сольянъ бы [сть] колокол сиі с[вя]т[о]му Юрью при князи Димитри ігуменом Євфимьємь. А писалъ Скоа Яковъ». У третьому томі “Історії України-Руси” М. Грушевський навів докладний коментар до текстів написів святоюрського дзвона. Історик наголосив: “Ім’я Дмитра мав Любарт, і тільки про нього й можна тут думати”. М.Грушевський зазначив: “Напис свідчить, що дзвін призначався саме для церкви Святого Юра”, – і доходить висновку: “Очевидно, у Львові в 1341 р. князем признавали Любарта-Дмитра”. Про те, що Дмитро-Любарт після смерті Юрія Тройденовича у 1340-1349 роках володів Руським князівством, у складі якого перебував Львів, писав і польський хроніст Ян з Чарнкова.
М.Грушевський підкреслив іще одну особливість: “Давніша русько-литовська літопись каже, що Любарт дістав у спадщину по володимирськім князю “всю землю Волинську”, що по термінології ХІІІ-ХІV ст. означало “всю Галицько-Волинську державу”. “Длугош, перефразовуючи оповіданнє русько-литовської літописи, теж каже, без всякої поправки, що Любарт не дістав від батька ніякої волости, бо з рукою жінки йому дісталися “князівства Львівське і Володимирське”. Далі М. Грушевський наглошує: “З 1347 р. ми маємо грамоту візантійського цісаря, адресовану володимирському королеві Дмитрію-Любарту в справі галицької митрополії, де імператор доручає Любарту відіслати галицького архієрея на патріарший суд в Царгород”.
Вищенаведене дає достатні підстави для висновку, що святобрський дзвін у Львові з 1341 року пов’язаний саме із великим княхем Володимирським Дмитром-Любартом, до складу володінь якого й очолюваної ним Української Волинської держави входилиЛьвів, Галич та усі інші галицькі й волинські землі включно з Белзом, Володимиром, Берестям, Холмом і Дорогочином.
Безумовно, що дзвін великого князя Володимирського Дмитра-Любарта у Львові належить до найвидатніших пам’яток історії України, українського народу та Української Держави лругої половини ХІV століттяю
Дмитро ЧОБІТ
Джерело: Пам’ятки України. – 2017 . – № 5-6. С.52-53
