Глибока осінь 2017 року. Неподалік тимчасово окупованої Горлівки передові позиції утримували бійці 128 гірсько-штурмової бригади. Ворог застосував проти них фашистську тактику випаленої землі. Під час вітру, що дув в наш бік, російські найманці спеціальними зарядам підпалювали чагарник, та сухостій, який накопичився на нейтральній смузі за 4 роки війни.
Їх не обходило, що разом з нашими позиціями в вогні опинялись будинки звичайних українських селян. Така вона психологія загарбника. Саме в тоді я познайомився з нашим земляком, що тримав оборону, на одній з «пекельних» ділянок.
Ротний
Гаряча кава на збитому з використаних артилерійських ящиків столі. Традиційний символ гостинності всіх воїнів – закарпатців. І незалежно від умов в яких знаходяться люди цього мальовничого краю, кава буде ароматною і гарячою. Я точно знаю, що час нашої розмови відміряний власне оцими ковтками киплячого, чорного напою. І справа не в можливості ворожого обстрілу, а в тому, що навіть в час затишшя у командира роти багато справ, і цінна кожна його хвилина. Бо це або якийсь новий «сюрприз» для ворога, або просто хвилини недоспаного вночі сну.
Я дивлюсь в очі молодого командира, лейтенанта Ореста Гелетія і мимоволі ловлю себе на думці, що цю людину, з обличчя якої не сходить доброзичлива усмішка просто неможна розсердити. Та це не так. В своїй справі він надзвичайно серйозний. Його ділянка оборони одна з найскладніших в АТО. Ворог часто проводить провокації. Ночами до позицій намагаються підійти російські диверсійні групи. Їх неодмінно зустрічають. Але вже не кавою, а влучним свинцевим дощем.
Чи важко командувати молодій людині підрозділом в якому вікова категорія бійців має градацію від його однолітків до майже батьків? Про це він не розповість напевно нікому. Адже авторитет у обпалених війною людей можна заслужити лише пройшовши з ними крізь наступний вогонь. Свої битви і бої тут ніхто не рахує, та й про них не згадують. Це у кожного своє. А повага, і довіра наказам командира , не вимірюється розмірами зірочок та личок. Тим більше, що свою роту Орест Андрійович прийняв власне перед виходом на бойове завдання. Обладнати нові позиції. Грамотно розставити людей. Розрахувати вогневу підтримку як себе так і сусідів. Зробити все, щоб не допустити втрат. З цим молодий ротний впорався. Допомогли якісні знання отримані в Національній академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. А потім перший обстріл. Згадує, як летіли снаряди, і як він тягнув по окопу до укриття одного з бійців. Саме цей перший ворожий вогонь і встановив беззаперечний авторитет командира в очах солдат.
Звичайно, по завершенню академії Орест міг залишитись в тилу. Спокійно приймати посаду, вчитись і вдосконалювати офіцерські навички. Та він просився власне на фронт. Дома його чекає дружина. Якій ротний дуже вдячний за відданість і справжнє українське кохання. Бо не кожна жінка здатна чотири роки бачитись зі своїм нареченим лише в короткі миті звільнень. А вже через два місяці після одруження провести його на фронт і знову рік чекати його вдома.
Дочитавши ці рядки, подивіться у вікно. Незалежно від того, що буде за склом. День. Вечір. Ніч. Паде дощ, чи світить сонце. Рота молодого лейтенанта Ореста Гелетія буде стояти в обороні, щоб не пропустити далі імперсько – кремлівську заразу. Вони будуть виконувати свій обов’язок не за гроші, не за бойові надбавки. А тому що так треба. А ще… тому, що ними командує ротний. Звичайний офіцер нової української формації.
