Славетний опришок Олекса Довбуш золотими буквами вписався в історію України, а особливо Гуцульщини і Покуття. Його слава затьмарила колективну пам’ять про дії інших ватажків, які керували опришками до і після нього.
Численні народні пісні та перекази створили легенду про народного месника із надприродними здібностями. Видатні науковці – А. Бельовський, К. Войціцький, Ф. Паппе, Ю. Целевич та інші склали біографічний образ славетного сина Гуцульщини, що базувався на історичних фактах, зафіксованих у судових справах та міських книгах, листах та щоденниках тієї епохи. Естафету підхопили поети і письменники – Довбуш з’явився на сторінках художньої літератури. Ф. Карпінський, Ф. А. Оссендовський, С. Вінценз, Г. Хоткевич, Ю. Федькович – це лише частина списку тих, хто був захоплений Олексою Довбушем і хто увічнив його на сторінках своїх творів.
Але так ніби цього було мало, на початку ХХ ст. з’явились припущення про виступи Довбуша поза межі Гуцульщини і Покуття. Найбільшу підтримку вони отримали в часи СРСР, коли за вказівкою компартії з локального опришківського руху треба було зробити соціальне повстання проти феодального гніту і розширити територію діянь «повстанців».
У Львівському історичному музеї можна побачити карту «Походи загону Олекси Довбуша», де видно, що опришки діяли не тільки на Гуцульщині і Покутті, вони побували в Перемишльській землі – нагнали страху в Турці та Дрогобичі, а також на Поділлі – напали на Борщів та прогулялись по околицях Рогатина.
Ця карта походить з монографії доктора історичних наук, професора Володимира Грабовецького “Олекса Довбуш”, виданої у 1994 р. Автор був чи не найавторитетнішим дослідником в історії опришківського руху. Народжений у Печеніжині – родинному селі Довбуша – В. Грабовецький понад п’ятдесят років досліджував життя свого земляка, видав про нього більше сотні праць і навіть заснував Івано-Франківський історико-меморіальний музей Олекси Довбуша.
До монографії, крім результатів власних досліджень і висновків, В. Грабовецький долучив солідну збірку документів. Серед них єдиним «артефактом», що підтверджував тезу про похід Довбуша на Поділля, було повідомлення, знайдене серед актів Бернардинського монастиря у Львові і опубліковане у 1887 році істориком А. С. Петрушевичем у праці “Сводная галицко-руская летопись…”. Частину цього документу варто процитувати:
Дня 4 травня [1744] у селі Борщеві за дві милі від Бучача Добощук[i] розбійник напав уночі на двір їх милостивого пана Костянтина Злотницького полковника; палив йому руки, жар огнистий за пазуху сипав, а потім жорстоко вбив і жінку його Софію і дітей його, грудного сина. Викупу грошей, срібла тощо не хотів, кажучи: “Я не за грішми сюди прийшов, а по твою душу, щоби ти більше людей не мучив”.
Найдивнішим у цьому тексті є вираз “дві милі від Бучача”. Тогочасна польська миля становила близько 7 км (точніше 7 146 м). Але відстань від Бучача до Борщева найкоротшою дорогою – через Товсте – 70 км, а це майже 10 миль.
Що це, помилка бернардинів чи А. С. Петрушевича? Невідомо, але це дуже незначна помилка! Справа в тому, що є іще один Борщів – село над річкою Прут, неподалік Заболотова і якщо з нього поїхати до Городенки, то за 2 милі (14 км) ви опинитесь у селі Бучачки!
Ще однією дивиною є те, що в документі йде мова про село, але на той час Борщів вже понад сто років був містом, отримавши у 1629 році магдебурзьке право!
Очевидно, це не входило в плани радянських науковців щодо розширення географії діяльності опришків, а тому в історичних колах закріпилась версія про Борщів як подільське місто, а не покутське село.
Одним із прибічників цієї версії був (а, можливо, був змушений) письменник Гнат Хоткевич. У його знаменитому творі «Довбуш» головна героїня Мокрина, бажаючи помститися Злотницькому за смерть сина, відшукала Довбуша в Карпатах і повела його загін на Поділля. Пізно ввечері вона сховала опришків в околицях Бучача, а сама пішла до Борщева, де попередила людей, щоби забрали собак додому, бо гавкання могло б зрадити опришків. Потім переконалася, що Злотницький є вдома, і повернулася за Довбушем. Вночі месники напали на двір полковника… Очевидно, Г. Хоткевич не переймався тим, що Мокрині довелось за цей день пройти більш як 200 км. А може, навпаки – хотів показати, що жінка, яка жадає помсти, може багато чого зробити. Ну що ж, романтичний стиль має свої права.
Мешканці міста Борщів теж виявились романтиками і досі хваляться, що Довбуш побував у їхньому селі…
Але, щоби зрозуміти, в якому саме Борщеві був покараний полковник Злотницький, варто звернути увагу на іще один документ. За п’ять років до смерті К. Злотницький з коронним військом займався пацифікацією Покуття і настільки перевищив свої повноваження, що отримав виклик на військовий суд від розгніваного коронного гетьмана Йосипа Потоцького. Цей документ приведено у книзі професора В. Грабовецького і в ньому згадуються села: Семаківці, Липники та Вовчківці (Siemiakowce, Lipnice i Wolczkowce). Але не тільки! Серед провин полковника гетьман згадує, що «ваша милість Костянтин Злотницький гнав на різні роботи підданих із села Липниці … до власного села Борщева».
Усі вищезгадані села знаходяться в околицях Заболотова, у чому можна впевнитись на приведеній нижче мапі:
На додаток можна згадати Карела Владислава Запа, чеського етнографа і письменника, який деякий час працював у Львові, приятелював з діячами «Руської Трійці» і залишив спогади під назвою “Мандрівки і прогулянки по Галицькій землі” (1844 р.), в яких є дуже цікавий фрагмент про околиці Заболотова:
«А це вже Борщів. Що? Той самий Борщів, котрий сто років тому Добощук та його молодці спалили? Так, той самий. Неподалік берегу стоїть нинішній двір на місці давнішого, який Добощук, переправившись вночі через Прут, знищив, а усе, що в ньому жило, повбивав».
Відтак все стає на свої місця: Борщів – це село, а не місто, Довбуш переправився через Прут, а не Дністер, вбивство Злотницького сталося на Покутті, а не Поділлі, і полковник гнав селян на роботу з поблизького села, а не через половину подільських земель.
Цікаво, що сам В. Грабовецький у своїй монографії зазначає, що жодному з польських та українських дослідників опришківського руху не вдалося знайти жодного документа, який би підтверджував, що діяльність “чорних хлопців” сягнула за межі Гуцульщини та Покуття. Отже, єдиним винятком є повідомлення про напад Довбуша на садибу Злотницького.
Не дуже ймовірно виглядає інформація про другий далекий виступ опришків Довбуша на Поділля у травні 1745 р. Перший документ: «розійшлася чутка про Добощука тобто про якісь свавільні купи, що знаходяться у лісах» поблизу Рогатина, що призвело до масових втеч та переховування шляхти за мурами міста, другий: “(Про Довбуша) повідомлено до Надвірної, що його вже бачили у Зеленій…”
Який з цього можна зробити висновок? В. Грабовецький вважав, що Довбуш, ймовірно, приходив до села Зелена, повертаючись із Рогатинщини. Як видно, професор зробив обережне припущення, але рішуче домальовував стрілочки на карті походів опришків. Таким чином, друга подорож Довбуша на Поділля стає «підтвердженим історичним фактом». І це все! Ніяких інших, більш переконливих документів! Однак, чи можна чутку про “Добощука та якісь свавільні купи” розцінювати як науковий доказ, а візит якихось розбійників до Зеленої як підтвердження повернення опришків з Рогатина?
Іще менш переконливими видаються документи про виступ опришків на Перемишльську землю. Схоже, що про це існує тільки два документи.
В одному мова йде про заможного єврея Зельмана з Дрогобича, який боявся, щоби його не спіймав Довбуш, а тому спровадив драгунів та пахолків, які мали його пильнувати. Для оплати цих послуг Зельман обклав багато сіл такими податками, що ще й йому самому залишалось.
В іншому подається, що перед воротами власника Турки Антонія Калиновського була знайдена картка, в якій Довбуш вимагав грошей, погрожуючи: “Буде тобі як пану Злотницькому”. Калиновський однак не послухався, тільки найняв для охорони смоляків.
У першому випадку міг бути хитрий спосіб страхування свого життя та майна за чужий рахунок. Тим більше, що найбагатшому лихвареві Галичини було чого боятися – кажуть, вся Галичина його ненавиділа. Зрештою, згідно легенди, після смерті дрогобичани пробили Зельманові серце осиковим кілком і викинули тулуб до болота.
У другому – будь-який шантажист міг би видавати себе за Довбуша.
Висновок: міф про напад Довбуша і побратимів на подільське місто Борщів є результатом або недобросовісної роботи з архівними документами, або навмисної маніпуляції фактами.
На щастя, прості люди не читають наукових праць, тому вони не знають, що Довбуш був “керівником антифеодального селянського руху опришків”. Для них він завжди був і залишається захисником бідних людей, борцем за права пригноблених та месником за заподіяні кривди. І слава його буде збережена в назвах карпатських скель і печер, в народних казках, піснях, баладах та легендах.
І ніхто не буде ставити це під сумнів – на віки вічні.
Амінь!
Автор: Zommersteinhof
Корисні посилання:
- Петрушевич А. С. Сводная Галицко-русская летопись с 1700 до конца августа 1772 года : [в 6 т.] / сост. А. С. Петрушевич. – Львов : Из тип. Ставропиг. Ин-та, 1874 – 1897. Ч. 1, стор. 165;
- Любомир Пиріг “Українці у війнах XVIII-XIX століть”. Філателія;
- Гнат Хоткевич «Довбуш»;
- К. В. Зап “Мандрівки і прогулянки по Галицькій землі” (“Cesty a prohazki po Halicke zemi”).
[i] Добощук (Doboszczuk) – під таким прізвищем виступає Олекса Довбуш в тогочасних документах
