14 листопада минуло двадцять вісім років відтоді, як під час розкопок у підземній крипті собору Св. Юра у Львові у 1991 році, ми втрьох, по обіді, розкопали рештки людського скелету, який знаходився у дерев’яній скриньці і який в науці відомий під назвою “останки князя Осьмомисла”
Ми, це – Роман Сулик, історик церковного будівництва, Юрій Лукомський, дослідник білокам’яних церков княжого Галича, і я. Серед кісток, які ми тоді знайшли, лежала скляна капсула із запискою.
Остання була написана на бланку Музею НТШ довоєнного періоду, датована 31 серпня 1939 роком, мала розлогий текст і підписана Ярославом Пастернаком.
В Записці мовилося, що це саме ті людські кістки, які він знайшов у 1937 році у кам’яному саркофазі під підлогою Свято-Успенського собору княжого Галича.
І, як це прийнято в науці, ми не мусіли вірити лише “на слово” навіть такому авторитетному знавцеві археології, яким був Ярослав Пастернак, а тому зіставили знайдені ним тоді в Галичі кістки з їх фотографіями, які цей вчений опублікував у своїй книзі “Старий Галич” (Краків, 1944).
При зіставленні цих світлин з тими кістками, які знаходилися у викопаній нами скриньці, виявилося, що вони – ідентичні. Причому, навіть, у деталях: як от, черепні шви, очні орбіти, форма і прикус зубів, місця зламів на кістках та ін.).
Ці наші припущення підтвердив також Зенон Погорецький – професор антропології Саскатунського університету з Канади, якому ми, на пару днів, передали ті кістки на вивчення (він же, зробив тоді першу графічну й пластичну реконструкції за знайденим черепом).
Отже, усі сумніви відпали: перед нами знаходилися тлінні останки людини, яку Ярослав Пастернак і, майже всі дослідники донині, ідентифікують з особою князя Ярослава Осьмомисла.
…Пізно ввечері, того ж 14 листопада, Радіо Ватикан, з посиланням на прес-бюро УГКЦ (яке тоді розміщувалося на одному з поверхів у, поруч розташованому, готелі “Турист”) передало коротку інформацію про цю сенсаційну знахідку під час наших розкопок.
До цього моменту панувала думка, що кістки князя, віднайдені ще перед війною Я.Пастернаком, безповоротно втрачені в горнилі тих лихоліть. Нашої заслуги у їх віднайденні не було ніякої, оскільки ніхто з нас за тими “княжими останками” не шукав; просто, як кажуть, вони потрапили нам “під руки”.
Відтоді минуло майже три десятиліття. Що змінилося з тих пір? А змінилося ось що: з’явилися нові, цілком достовірні факти, які змушують спростувати висловлене Ярославом Пастернаком припущення про приналежність знайдених ним (а, згодом, перепохованих у святоюрській крипті) кісток, постаті князя Осьмомисла.
По-перше, основним аргументом для першовідкривача “останків Ярослава Осьмомисла” було те, що вони знаходилися у кам’яному саркофазі, а це, ніби то, однозначно вказувало на “княже” походження похованої у ньому, особи.
Однак, станом на сьогоднішній день, самих лише саркофагів та їх частин – майже аналогічних до “осьмомислового” саркофагу, на теренах княжого Галича знайдено більше півтора десятка! (див. прим.1 нижче цього тексту).
По-друге, сумнівним, як для поховання вінценосної особи, видається захоронення князя Ярослава Осьмомисла під підлогою в притворі (навіть, не в самій церкві).
А, як знаємо, у кафедральних соборах Київської Русі і Галицько-Волинського князівства не відомо жодного випадку захоронення князя під підлогою собору, а, майже завжди – у бічних каплицях на видноті й у пишно оздоблених кам’яних саркофагах з надзвичайно тонкою й мистецько вишуканою різьбою (див. примітка 2 нижче цього тексту).
По-третє, під час відкриття кам’яного саркофагу у княжому Галичі, Ярослав Пастернак не знайшов при кістяку жодних предметів чи навіть ознак, які б могли вказувати на існування при небіжчикові якихось речей.
Виникає питання: якщо, за словами Ярослава Пастернака, це поховання є унікальне, то чому ним не було зроблено бодай зарисовки взаємного розміщення кісток у цьому саркофазі?
Повністю відсутні також фотографії, які б задокументували непорушене розташування тих кісток в момент їх виявлення. Адже, першовідкривача на розкопі супроводжували першокласні фотомитці (наприклад, Юліан Дорош).
І опубліковано кілька десятків різноманітних світлин з розкопу того 1937 року, навіть загальні фото саркофагу є, а от щодо того, що в ньому знаходилося – жодної світлини, ні рисунку, ні опису, ні навіть згадки!
Як це пояснити? Разом з тим, знаємо, з якою скрупульозністю підходив Ярослав Пастернак до фіксації подібних речей (а у даному випадку йдеться ж бо про найунікальніше відкриття всього його життя!) (див. прим. 3 нижче тексту).
Вищенаведене – лише моя особиста позиція з проблеми правомірності ідентифікувати, знайдені нами у 1991 році у святоюрській крипті, тлінні останки з постаттю князя Ярослава Осьмомисла.
Яка думка, з цього приводу, моїх колег і співучасників того давнього відкриття – Романа Сулика і Юрія Лукомського, я не знаю. Вони свою позицію з цього приводу (окрім наших перших спільних статей), наскільки я знаю, не оприлюднювали. Можливо, залишаються при попередній своїй думці.
Звичайно, сьогодні мені шкода відмовлятися від усього того багатолітнього щирого захоплення пастернаковою концепцією “останків князя Осьмомисла”, отим ореолом відкривача кісткових решток одного з наймогутніших володарів Європи ХІІ століття. Однак, факти і їх незаангажований аналіз, змушують зайняти іншу позицію.
Примітка 1. Причому кам’яні саркофаги, зроблені з монолітної брили місцевого вапняку, у княжому Галичі почали знаходити ще з кінця ХІХ ст.
У 1985 р. Юрій Лукомський в урочищі “На Царинці” в Крилосі відкрив фундаменти невідомого з літописів мурованого храму ХІІ ст., в якому виявив три кам’яних монолітних саркофаги, два з яких були в самому центрі храму, а третій, який власне й містив поховання чоловіка й жінки, – у південному приділі.
Останній саркофаг, довжиною близько 2,15 м та вбудований у фундамент храму, був заготовлений, як припускає його першовідкривач, ще за життя похованих у ньому осіб. Останні могли бути засновниками або ж ктиторами цього храму.
Згадані перші два саркофаги із церкви “На Царинці” також, мабуть, призначалися для чоловіка і жінки. Цікаво, що поруч зі згаданим третім саркофагом із церкви “На Царинці” Юрій Лукомський розчистив також четвертий, але – розбитий кам’яний монолітний саркофаг, який на зовнішній поверхні стінок був прикрашений геометричним рельєфом.
Окрім цих чотирьох кам’яних монолітних саркофаги, які походять лише з однієї і далеко не найбільшої церкви на теренах давнього Галича, відомі й інші знахідки майже цілком аналогічних саркофагів.
Вперше на один з них при північній стіні церкви Спаса натрапив Ізидор Шараневич разом із священиком Левом Лаврецьким. Такі ж саркофаги, в тих самих приблизно розмірах і техніці викуття, були обстежені Ізидором Шараневичем в урочищі “Цвинтариська” та при Свято-Миколаївській церкві у Вікторові.
На цілу низку фрагментів розбитих кам’яних монолітних саркофагів натрапляв Ю.Лукомський й у 1990 р. проводячи дослідження на полі “Церквиська” в тому ж Крилосі.
Отже, саркофаги, аналогічні до знайденого Я. Пастернаком 1937 р. у Свято-Успенському соборі княжого Галича, становили звичайний виріб місцевих ремісничих майстерень і часто використовувались у літописному Галичі для захоронення духовних осіб, засновників або ктиторів церков навіть у другорядних (за статусом) храмах.
Значне число таких саркофагів, зокрема, зростаюча їх кількість в останні роки, власне й дає підстави переглянути ту виняткову роль, яку свого часу надав Ярослав Пастернак виявленому ним саркофагу. Цим ми хочемо підкреслити, що сама наявність саркофагу, принаймні, у галицько-руських храмах княжої доби, ще зовсім не означає привілейований (при земному житті) статус похованої в ньому особи.
Примітка 2. Те, що в кам’яному саркофазі із Свято-Успенського собору княжого Галича був захоронений не князь, а якась інша, можливо, духовна особа, свідчить надто скромний вигляд самого саркофагу, який ніби спеціально витриманий у християнсько-аскетичних традиціях.
Таке останнє місце спочинку більше б пасувало духовному достойникові (в одній з праць висловлено припущення про захоронення в ньому сучасника князя Осьмомисла – єпископа Козьми).
Розміщення поховання під підлогою, над якою, у буквальному розумінні, щодня приходило багато парафіян, означало, згідно з релігійними канонами, зречення самого себе і своєрідне “розпинання” тіла після смерті.
Такий спосіб поховання і вибране для цього місце більше відповідало б поводженню з останками духовної особи монашого чину.
Хоча, з візантійських джерел знаємо, що саме з ХІІ ст. вінценосні особи ромеїв відмовлялися від поховань у пишно оздоблених саркофагах, а надавали перевагу захороненням у скромних нішах-аркасоліях, розташованих у бічних стінах всередині соборів, які майже нічим не відрізнялися від захоронень звичайних осіб.
Цими актами візантійський імператорський двір повертався до чистоти і простоти первісного християнства. Отож, не виключено, що й представники галицького двору в т. ч. й вінценосні Рюриковичі, також могли перейняти схожі традиції поводження з померлим тілом.
Примітка 3. Зрештою, на розкопі в Крилосі тоді все фотографував і навіть, час до часу, фільмував процес досліджень визначний західноукраїнських кінооператор і сценарист Юліан Дорош.
Працював в той час з Я. Пастернаком в Крилосі і Соломон Чортковер – знаний на той час антрополог, який перед тим одержав широке визнання в світі своїми працями з антропології семітів в Іспанії.
Тобто, кожний з цих трьох фахівців – Я. Пастернак, Ю. Дорош, С. Чортковер у своїх галузях були одними з найкращих і раптом – майже цілковита відсутність польової документації по кістяку із саркофагу!
Крім того, згідно із заключеннями сучасних антропологів (наприклад, того ж проф. Зенона Погорецького із Саскатунського університету з Канади) серед кісток із саркофагу чітко виділяються останки щонайменше двох дорослих осіб…
Слід також зауважити, що на відстані 25 см на схід від згаданого саркофага у притворі того ж Свято-Успенського собору в теперішньому Крилосі Я. Пастернаком було розчищено, як відомо, ще одне поховання – жіноче, покладене в дерев’яну труну, яка була опущена на глибину 0,6 м під підлогу притвору.
І знову – ні плану, ні зарисовок, ні фотографій цього жіночого поховання в момент виявлення чи розчистки Я. Пастернак не залишив (або ж, якщо бути більш обачними у припущеннях, то слід висловитися з цього приводу приблизно так – “…цієї польової документації досі не віднайдено…”).
Маємо лише фотографії кісток обох черепів й решток скелетів, зроблених вже, здогадно, в лабораторії або ще там, в полі.
Микола БАНДРІВСЬКИЙ
археолог, доктор історичних наук
Джерело: Історична правда
