Борислав відомий передусім завдяки своїй нафтовій історії, яка відобразилася в його сучасному слогані: «Борислав — все почалося з нафти». Проте розвиток міста та історичне гірництво тут починалися саме з солі, яка здавна була стратегічним економічним ресурсом регіону.
Ще з часів першої згадки про Тустановичі та монастир Борислав у 1387 році українські землі були центром солевидобутку, солеваріння та торгівлі сіллю, що пролягали на великому соляному шляху. Навіть назва міста може бути пов’язана зі слов’янським словом «бористати», що означає «здобувати» — це ймовірно вказує на його зв’язок із солевидобувною галуззю.
Використання солоних джерел на території сучасного Борислава розпочалося ще у XIV ст., а вже у XVI ст. бориславська сіль була відома не тільки на території сучасної України, а й далеко за її межами. Саме в цей період було розроблено технологію випарювання сировини для отримання солі, і Борислав став відомим центром солеваріння, де постійно тривав пошук нових джерел.
Баня Котівська — колиска промислу
Найдавніший солевидобуток на території сучасного Борислава здійснювався в селі Котів. Воно було засноване у XV ст. та належало до маєтку Бірча, яким володів Ярош Матіяшович герба Гоздава, а згодом — інші шляхетні роди. З історичних джерел відомо, що сіль тут випарювали з солоних джерел у солеварнях, які називалися «банями», через що село пізніше отримало назву Баня Котівська.
У 1565 році тут існували дві криниці та чотири жупи, що належали до Котівського староства. На них протягом усього року (крім жнив та великих свят) виробляли сіль, яку транспортували у бочках через Перемишль до Польщі, Литви, Угорщини та Румунії.
У XVI ст. на території Самбірської економії знаходилося сім центрів солевидобутку:
- Дрогобич;
- Стара Сіль;
- Модричі;
- Колпець;
- Нагуєвичі;
- Сприня;
- Баня Котівська (Котів).
Серед них найбільшими та найвагомішими були солеварні Старосільська, Дрогобицька та Котівська. За результатами перепису 1565 року Старосільська солеварня складалася зі Старої Солі з передмістям та 5 селами; Дрогобицька базувалася на джерелах у Дрогобичі, Модричах та Колпці; а Котівська охоплювала виробництво у Котові, Нагуєвичах та Ясениці. Шахту Стара Сіль іноді називали Перемишльською, а Котівську — Самбірською.
З 1570 року село Котів увійшло до складу Дрогобицького староства. Відомо, що 1578 року польський король Стефан Баторій видав акт, у якому згадуються солоні джерела Борислава (зокрема його району Бані Котівської) та надається дозвіл на їхню експлуатацію. На території Дрогобицького староства сіль добували на королівських жупах, а також працювали 33 господарі, які мали власні варильні та «бані сільські» в Модричах і Колпці. Розсоли добували з «вікон» (коли солона вода збирається в озеро або відкрито витікає джерелом) або з криниць.
З Дрогобицької та Котівської солеварень щорічно вивозили на збір Перемишльський в середньому 12 000 бочок солі. Приблизно 256 бочок залишалися в жупах як плата за роботу та на господарські потреби солеварів.
Технологія давнього видобутку солі
В історичних джерелах XVIII ст. зазначається, що на той час уздовж Карпатських гір експлуатували 133 соляні джерела. Про давність розробки свідчать назви місцевих населених пунктів: Баня Котівська, Стара Сіль, Стара Ропа, Солонське, Солянуватка, Солець, Ясениця-Сільна. Видобута сіль не лише забезпечувала потреби місцевого населення, а й з часів Давньоруської держави була важливим предметом торгівлі.
Дослідники припускають, що спочатку солона вода просто виступала на поверхню, згодом для видобутку ропи довелось копати криниці, щоразу збільшуючи їхню глибину. Наступним етапом стало застосування технічних засобів.
Процес видобутку та обладнання
Прості за конструкцією соляні криниці (наприклад, одна з котівських мала розміри 2,21 х 2,13 м) використовувалися найчастіше. З джерел та криниць добували солону воду («сировицю», «росіл») мішками з волових шкір — «кошами». Для цього використовували ручні коловороти або кінні керати (у середині XVII ст. в с. Котів керат приводили в рух волами).
Соляну ропу виливали у посудини для виварювання, які називали панвами або черунами. Панви мали значні розміри: довжину 4–7 м, ширину 2–5 м та висоту 20–30 см. Якщо вони розташовувалися далеко від криниць, ропу подавали дерев’яними ринвами чи коритами, а згодом — системою дерев’яних труб.
Соляну воду доставляли до виробничих приміщень — так званих «веж». Зазвичай це були будівлі стовпової конструкції з дощаними стінами під гонтовим дахом. Тут на відкритому вогні у панвах виварювали ропу, а поруч облаштовували склади. Великі солеварні мали комори для готової солі, кімнати для писарів та бондарні майстерні.
Секрети якості та сезонність
Часто використовували спосіб збагачення розсолу: сировицю з малою концентрацією переливали в криницю з насиченішими покладами. Також воду могли витримувати в бочках кілька тижнів, щоб злити верхній шар і залишити концентровану сировицю. За процесом постійно стежив «зварич», помішуючи ропу, аби вона не пригорала.
Ефективність залежала від сезону: взимку на виварювання однієї панви витрачалося на третину більше часу та палива (4–5 підвод дров проти 3 влітку). Згідно з інвентарем 1753 року, нова металева панва у с. Котів видавала від 31 до 37 бочок солі на тиждень (за 12–13 заливань). Річний показник становив понад 16 тисяч бочок.
Економіка та форми реалізації
Собівартість виробництва однієї бочки становила 24 гроші:
- 15 — на дрова;
- 3 — на бочку;
- 2 — зваричу;
- 1,5 — наливачеві сировиці;
- 1,5 — погоничу;
- 1 — писареві.
Реалізували бочку за злотий і один грош (31 грош), а отже, прибуток становив 12 грошів з бочки.
Виробництво дрібної вивареної солі в бочках було найбільш поширеним (вежі називали «бочковими»). Проте частина веж спеціалізувалася на виробництві «топок». Сіль зсипали у дерев’яні конусоподібні форми вагою 1 кг. Їх ретельно наповнювали, сушили біля вогню, а потім — у спеціальних сушарнях. Такі «топки» були основною формою продажу солі на внутрішньому ринку Галичини аж до ХХ ст.
Для населення краю солеварний промисел був основним заняттям. Крім зваричів та кератників, тут працювали ковалі, бондарі, візники та багато інших допоміжних робітників.
Аристарх БАНДРУК
Джерело: https://spadok.org.ua/
