12 жовтня 1957 року агент КГБ СРСР Богдан Сташинський убив у Мюнхені українського політичного діяча і публіциста Лева Ребета, а 15 жовтня 1959 року – лідера ОУН Степана Бандеру. У жовтні 1962 року у німецькому місті Карлсруе відбувся суд, який виніс вирок виконавцю цих злочинів і засудив організаторів – радянські спецслужби на чолі з кремлівським керівництвом.
Про ці політичні вбивства і перебіг судового процесу написано багато статей, книг, монографій. Водночас ретельне вивчення розсекречених документів з архіву Служби зовнішньої розвідки України дає змогу з’ясувати досі невідомі подробиці тих гучних подій і скоригувати деякі усталені трактування.
Міф про вербування за безквитковий проїзд
Досі у всіх публікаціях переповідалася історія про те, що 21 квітня 1950 року Богдана Сташинського, тоді ще студента Львівського педагогічного інституту, по дорозі зі Львова до рідного села Борщовичі у потязі затримав кондуктор (чи то міліціонер) за проїзд без квитка. За однією з поширених версій, кондуктор нібито передав “зайця” до залізничної міліції, співробітник якої провів профілактичну бесіду і одразу завербував 19-річного хлопця.
За іншою – студента присоромили і відпустили, але за кілька днів до нього в дім завітав чоловік у цивільному і запросив до відділення міліції на залізниці, яка тоді входила до складу МГБ. Під час бесіди у відділенні зробили пропозицію, від якої той не зміг відмовитися: співпраця в обмін на свободу для Богдана і його сім’ї або заслання всієї родини на 25 років до Сибіру.
Таку історію свого залучення до співпраці з органами МГБ СРСР розповів під стенограму і сам Б. Сташинський на судовому процесі. Тож не дивно, що її одразу підхопила преса, і вона стала незмінною у всіх подальших публікаціях. Виходило так, що саме той прикрий випадок зіграв ключову роль у його житті і загалом в історії. Але чи було те затримання випадковістю? Чи мав він тоді квиток на проїзд? Чому саме в такій інтерпретації він розповідав про обставини вербування?
Відповідь на ці питання дають документи з оперативної справи на Б. Сташинського. У них йдеться про те, що на початку 1950 року органи МГБ отримали інформацію про поширення в селі Борщовичі антирадянських листівок. У причетності до цього, а також до збирання під час Різдвяних свят коштів для підпілля ОУН запідозрили низку мешканців. Серед них був і Б. Сташинський. Усіх взяли в агентурну розробку за справою “Сигналісти” і почали вивчати.
Невдовзі серед підозрюваних виокремили Б. Сташинського, який проявляв неабияку активність у проведенні цих акцій. Крім цього, з’ясували, що його батько і сестри підтримували контакти з оунівським підпіллям, за що раніше були заарештовані органами МГБ і упродовж певного часу утримувалися під вартою. Богдан єдиний із дітей пішов здобувати вищу освіту, ним гордилися в сім’ї, сподівалися, що він вивчиться і матиме хорошу роботу. Він і сам прагнув цього і дуже дорожив своїм статусом. Це були ті “козирі”, які мали зіграти під час проведення бесіди.
20 квітня 1950 року старший оперуповноважений відділу охорони МГБ на залізничній станції “Львів-Підзамче” капітан Ситняковський одержав таку письмову вказівку від свого керівництва: “Стосовно Сташинського Богдана потрібно вирішити питання щодо його вербування як агента для розробки осіб, які проходять за агентурною справою, оскільки він з ними має зв’язок” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 1. – Арк. 31).
Додатково з’ясували, що на вихідні Б. Сташинський зазвичай приїздить зі Львова додому, з собою має портфель, наповнений якимись паперами. Передбачали, що саме там могли бути листівки. Тож увечері на станції на нього вже чекали. Подальші події капітан Ситняковський виклав у своєму рапорті так:
“21 квітня 1950 р. Сташинський Б. М. під час перебування на ст. Львів-Підзамче в очікуванні потяга нами був нелегально знятий під виглядом перевірки документів і підданий допиту. На допиті Сташинський засвідчив, що він дійсно був зв’язаний з групою учасників ОУН Ощипком Платоном, Согором Мирославом, Согором Ярославом, Вітинським Михайлом, разом з ними поширював антирадянські листівки, збирав гроші для бандитів-нелегалів, йому було відомо про зустріч учасників ОУН з бандитами-нелегалами “Кармелюк” і “Славко” і про наявність вогнепальної зброї у окремих учасників та їхніх пособників, які мешкають в селі Борщовичі. Сташинський також назвав осіб, які є активними пособниками ОУН, що мешкають у с. Борщовичі, зокрема свою сестру Сташинську Марію Миколаївну і осіб, які розроблюються нами за агентурною справою…” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 1. – Арк. 25–26).
Наприкінці рапорту зазначається, що після отримання усіх цих зізнань Б. Сташинський був завербований “як агент-внутрішник за розробкою агентурної справи “Сигналісти” під псевдонімом “Олег”.
У справі зберігається і протокол допиту Б. Сташинського, розпочатий 21 квітня о 21 годині 30 хвилин і закінчений 22 квітня о 1 годині 30 хвилин. Тобто, допит тривав чотири години. Про погрози Сибіром і виключенням з інституту в протоколі допиту інформації немає. Хоча цього не можна виключати. Водночас у характеристиці на агента, датованій 7 лютого 1951 року, зазначається, що він “на вербування пішов охоче”.
Про інших осіб, з якими Б. Сташинський поширював листівки і збирав гроші, та про їхню подальшу долю у той період докладних відомостей у справі немає. Лише в документах за 1960-ті роки про окремих із них зазначається, що вони повернулися в село після заслання до Сибіру.
А звідки ж взялася версія про безквитковий проїзд? У одній із довідок на Б. Сташинського, датованій 4 лютого 1952 року, тобто майже через два роки, зазначено таке:
“У ніч з 28 на 29 січня ц. р. агент “Олег” їхав із Заболотського району в м. Львів потягом без грошей і без документів. Кондуктор затримав його як такого, що їхав без квитка, і передав міліціонеру. “Олег” відрекомендувався тому, що він працює в опергрупі МГБ, послався на прізвище начальника опергрупи, після чого міліціонер відпустив його і дав вказівку кондуктору провезти без квитка” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 1. – Арк. 135).
Вочевидь, під час свідчень у суді Б. Сташинський вирішив, що версія із примусом до співпраці з органами МГБ після затримання за безквитковий проїзд і подальшими погрозами буде вигіднішою. Це нібито мало зробити його жертвою сталінських спецслужб в очах суддів і особою, яка пішла на такий крок, щоб захистити сім’ю від репресій.
Виправдати неможливо дискредитувати
У наступних томах справи йдеться про підготовку Б. Сташинського до виконання завдань, його впровадження у підпілля ОУН, перебування у криївках, повідомлення кураторам із МГБ маршрутів виходу повстанців на завдання, місць переховування провідника “Кармелюка” – нареченого своєї сестри Марії. Він проявляв неабияку ініціативу при виконанні завдань і навіть пропонував, що може сам зі своєї зброї ліквідувати повстанську боївку, у якій на той час перебував. Але чекісти зробили це самі, даючи змогу агентові єдиному нібито врятуватися втечею.
Багато документів присвячено підготовці агента “Олега”, якому на той час змінили псевдонім на інший – “Тарас”, до виведення за кордон для виконання спеціальних завдань. Безпосередньо матеріалів (планів, письмових завдань, інструктажів, звітів), які стосуються убивств Б. Сташинським Лева Ребета і Степана Бандери, у розсекреченій справі немає. Вони розроблялися в москві і у філії КГБ СРСР у Німецькій Демократичний Республіці, з позицій якої агента відряджали до Мюнхена, підтримували з ним зв’язок, координували всю роботу.
Зрештою, про все це докладно написано в численних публікаціях, як і про втечу Б. Сташинського до Західного Берліна, його зізнання і сам судовий процес над ним, який проходив з 8 по 19 жовтня 1962 року в німецькому місті Карлсруе. Стало надбанням гласності і те, як КГБ, намагаючись хоч якось прикрити свій провал, вирішив провести масштабну кампанію з дезінформації світової громадськості.
Водночас не менш цікавою і важливою є інформація, яка залишилася поза увагою. Зокрема про те, як КГБ намагався відхрещуватися від Б. Сташинського і зображувати його таким собі бандитом і ворогом радянської влади, які заходи проводив, щоб одурманити батьків та односельчан і взагалі не дати можливості донести правду із залу суду до українців.
Ще 19 серпня 1961 року із москви надійшла вказівка на ім’я голови КГБ при Раді міністрів УРСР Віталія Нікітченка. В ній повідомлялося, що 12 серпня із демократичного сектору Берліна зник агент “Тарас”.
Далі пропонувалося “на підставі наявних у справах відомостей на агента підготувати добре аргументований матеріал, який міг би його компрометувати як оунівського бандита, який втік від радянського правосуддя і використовується інорозвідкою у своїх підривних цілях. Пропонується використати цей документ у тому випадку, якщо “Тарас” почне виступати з якимись антирадянськими заявами” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 170).
На виконання цієї вказівки справді підготували велику довідку про антирадянську діяльність Б. Сташинського і його близьких родичів, участь у збройному підпіллі, боротьбі з радянською владою тощо. Для цього відбирали письмові свідчення у очевидців і засуджених осіб. З цього приводу в одній із довідок, адресованих до москви, зазначалося:
“У тому випадку, якщо з боку окремих свідків надійдуть заяви про те, що “Т” вони бачили в селі у 1960 році з дружиною-німкенею і розповідатимуть про нього інші невигідні нам відомості, роз’ясняти таким особам під час допиту, що “Т” є злочинцем, який переховується і розшукується радянськими органами” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 216).
Окремі заходи були намічені і для роботи з батьком. Тут було все складніше. Адже той знав, що його син упродовж багатьох років був пов’язаний з органами МГБ/КГБ і за їхніми вказівками виконував якісь завдання. Ще тоді, на початку 1950-х, оперативні працівники неодноразово зустрічалися з батьком, роз’яснювали йому, що син займається важливою роботою в інтересах держави, говорили, що він може пишатися ним. Крім цього, він щомісяця отримував спочатку від оперативника, а потім через поштове відділення по 400 карбованців як допомогу від сина із його зарплати, писав про це розписки.
Тож передбачали, що батько наполегливо стверджуватиме: Богдан працював на КГБ. У такому разі йому все ж планували пояснити, що той “давно пов’язаний з іноземними розвідками і використовувався ними у ворожих Радянському Союзові цілях, і все, що він йому говорив про зв’язок з нами, слід вважати його підлими хитрощами”.
На ці плани й пропозиції, викладені в оперативних документах, із москви надійшла негативна відповідь. У листі нагадували, що у 1959 році Б. Сташинський приїздив у село і розповідав батькові про нагородження його орденом Червоного прапора.
Відтак радили не говорити про нього як про злочинця, який переховується від радянської влади, бо “це може призвести до того, що батько повірить, що саме Сташинський убив Бандеру”. А про орден рекомендували пояснити, що той “виконував важливе для народного господарства нашої країни доручення і що проти українців “Тарас” ніколи не працював”.
Одночасно в КГБ вжили заходів, щоб не допустити витоку за кордон будь-яких відомостей про Б. Сташинського і його сім’ю. Для цього переглядали і фільтрували всю кореспонденцію, яка виходила з Борщовичів і навколишніх сіл. З іншого боку, порушували питання про перекриття каналів інформації із-за кордону про зізнання Б. Сташинського у вбивствах Л. Ребета і С. Бандери.
Надходження таких відомостей намагалися заблокувати як для Борщовичів, так і загалом в УРСР. У будинку батьків і в квартирі сестри Ірини, яка мешкала у Львові, провели обшуки. Родичам дали вказівку спалити всі листи, які надходили від Богдана, і квитанції на грошові перекази.
У грудні 1961 року в москві розробили план заходів із локалізації негативних наслідків втечі Б. Сташинського за кордон. Витяг із нього надіслали до Києва. У ньому йшлося про те, що з позицій центрального апарату КГБ вже “здійснено низку заходів із компрометації західнонімецької розвідки, як організатора вбивства Бандери. Зокрема, проведені прес-конференції в Берліні за участі агентів наших органів “Люкса” і агента німецьких друзів “Хаусмана”, на яких західнонімецькій розвідці, крім ліквідації Бандери, інкримінувалося також убивство алжирських патріотів… Матеріали прес-конференцій “Люкса” і “Хаусмана” опубліковані в комуністичній, прогресивній емігрантській і частині буржуазної преси США, Канади, Франції, Норвегії, Фінляндії, Італії, Бельгії, Бразилії, ОАР” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 283).
Ставилися завдання опублікувати матеріали цих та інших прес-конференцій агентів КГБ окремими брошурами за кордоном. У них провину за убивства українських діячів навмисно покладали на іноземні розвідки, а невдовзі – на осіб із оточення лідерів ОУН, що ще до суду було спростовано слідством і Проводом ОУН.
Передбачали видати за кордоном книги і уривки з них, які б дискредитували визначних діячів українського національно-визвольного руху. Також поширювали у ЗМІ виступи емісарів ОУН, затриманих на території СРСР, які ті писали під диктовку співробітників КГБ. Видання за кордоном таких пропагандистських матеріалів обходилося недешево. Але на це грошей не шкодували.
В одному з пунктів плану давалася вказівка “у місячний термін задокументувати злочинну діяльність на території України в період Другої світової війни лідерів ОУН Ленкавського, Васьковича, Стецька, Лебедя, Лопатинського”. У відповіді з Києва зазначалося:
“У роботі з документування злочинної діяльності лідерів ОУН на території України в період Другої світової війни ми зіштовхнулися зі значними труднощами. Необхідних документальних матеріалів і свідчень осіб стосовно Ленкавського, Васьковича і Стецька, як воєнних злочинців, ми здобути не зможемо” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 334).
Звісно, що таких матеріалів насправді не існувало. На інших осіб також нічого знайти не вдавалося. Водночас у КГБ при РМ УРСР обіцяли щось пошукати і придумати. Стосовно “придумування” і “фабрикування” в КГБ існувала ціла низка методик.
Нарівні з цим москва рекомендувала не допускати публікування в радянській пресі і на радіо жодних матеріалів за справою Б. Сташинського, щоб не провокувати антирадянських настроїв у населення. Тобто ця подія мала замовчуватися. Вжили заходів і для того, щоб на територію УРСР не потрапляла закордонна преса з повідомленнями про цей судовий процес.
У звіті з Києва до москви від 24 лютого 1962 року зазначалося: “Нами вжито заходи щодо конфіскації усієї української націоналістичної преси, газет, журналів, бюлетенів і т. п., а також листів із вкладеними в них вирізками з газет із провокаційними повідомленнями, так само піддаються контролю і знищенню номери тих українських прогресивних газет, які надходять у республіку, в яких надруковані статті і повідомлення за справою Б. Сташинського” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 334).
Далі в документі конкретизується, що було вилучено 374 примірники газети “Гомін України” за 9 грудня 1961 року і 50 примірників газети “Українське життя” за 22 листопада 1961 року, які видавалися в Канаді і надходили на адресу окремих українських громадян, сільрад, редакцій газет, навчальних закладів. “Піддано знищенню Львівським пунктом “ПК” – так повідомлялося про їхню участь.
У довідці управління КГБ при РМ УРСР по Львівській області від 20 листопада 1962 року перераховуються заходи, які вживалися для недопущення потрапляння в регіон відомостей із-за кордону про судовий процес. Серед них – вилучення низки німецьких газет із репортажами із залу суду, перешкоджання через відділ віз і реєстрацій іноземним громадянам відвідання Ново-Яричевського району, до складу якого тоді входили Борщовичі, ретельний догляд на пунктах прикордонного контролю речей громадян і вилучення матеріалів про Б. Сташинського.
Існував ще один канал надходження правдивої інформації про справу Б. Сташинського – передачі “Голосу Америки” та “Радіо Свобода”. КГБ при РМ УРСР порушував питання перед москвою про вжиття додаткових заходів стосовно повного глушіння цих радіостанцій. Звідти відповідали, що технічно це зробити складно. Відтак певна інформація все ж доходила до мешканців Борщовичів. У зазначеній довідці зі Львова про це повідомлялося, що багато мешканців сіл Борщовичі і Пікуловичі знають про судовий процес із закордонних радіопередач.
Про такі факти у справі зберігається низка агентурних повідомлень. Зокрема, зазначається, що 10 жовтня 1962 року в ремонтній майстерні колишні учасники українського націоналістичного підпілля “обговорювали процес над Сташинським, про який вони дізналися з радіопередач західних радіостанцій”. 9 жовтня 1962 року “на квартирі Боднар А. В. слухали передачу закордонної радіостанції про суд над Сташинським. При цьому Боднар А. В. заявив:
“Дай бог, щоб змінилася влада, йому (мався на увазі батько Сташинського), дали б за убивство Бандери. Такого негідника виховав”. В іншому витягу з повідомлення йдеться про те, що “будинок батька Сташинського відвідав націоналіст Согор Ярослав, який повернувся із заслання, і влаштував скандал, звинувачуючи батька в тому, що він виховав такого сина, який убив Бандеру” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 7. – Арк. 121–122). Це був той Я. Согор, про якого Б. Сташинський повідомляв під час вербувальної бесіди, що і він брав участь у поширенні антирадянських листівок.
Водночас працівники КГБ у роботі з батьком вирішили зайняти дивну позицію. У одному з планів заходів зазначалося: “У разі звернення до нас батька “Тараса” за роз’ясненням з приводу відомостей про його сина, пояснити йому, що ми знаємо про них лише з передач “Г. А.”, сумніваємося в їх правдивості і у випадку отримання якоїсь інформації про нього негайно повідомимо” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 233). А в подальшому взагалі вирішили батьку нічого не говорити, не зустрічатися з ним і не переконувати в чомусь, “бо це може мати зворотну реакцію”.
КГБ спільно з партійними органами вживав заходів і для того, щоб у газетах “Голос Родины”, “Вісті з України” та інших, які поширювалися за кордоном, розміщувати матеріали, спеціально підготовлені для цього у кабінетах на Луб’янці.
На одну з таких статей емігрантська газета “Українська думка” у номері за 15 листопада 1962 року відреагувала так: “КГБевська приманка “Голос Родины” в № 80 (за жовтень 1962 р.) надрукувала брехливу інформацію, буцімто московський злочинець Сташинський, засуджений на 8 років тюремного ув’язнення, не є радянським громадянином, а підставленою ОУН особою і що процес у Карлсруе був “комедією”, влаштованою німецькими чиновниками спільно з організацією. Потрібно слідкувати за тим, хто і яка преса поширює цю більшовицьку провокацію і хто цією пропагандою допомагає московським душогубам у їхній агентурній роботі”.
Таких витягів із емігрантських газет, реакцій на судовий процес, повідомлень про мітинги протесту проти злочинів КГБ стосовно українських діячів за кордоном у матеріалах архівної справи чимало. Але далі кабінетів КГБ і ЦК КПРС така інформація не виходила. Для широкого ж загалу було підготовлено офіційне повідомлення ТАСС. Ним рекомендували керуватися в роботі. У вказівках, підготовлених у москві з цього приводу, зазначалося:
“Нам здається доцільним орієнтувати оперативний склад УКГБ західних областей України і перш за все Львівської області, щоб кожному агенту, від якого надходять донесення стосовно “Тараса”, давалися на підставі повідомлення ТАСС (“Правда” від 16.11. ц. р.) роз’яснення, що інформація “Г. А.” є провокацією ворога, спрямованою на обман громадськості… Таку агентуру слід орієнтувати на протидію чуткам про “Тараса” і викриття їх як провокаційних. Орієнтувати на це агентів, які не повідомляють про “Тараса”, поки не слід” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 243).
Хто ще міг стати жертвою Б. Сташинського?
Дослідження архівних документів свідчить про те, що Лев Ребет і Степан Бандера були не єдиними, стосовно яких Б. Сташинський виконував завдання своїх кураторів. Так, у характеристиці на агента, датованій 27 жовтня 1958 року, зазначається, що “в 1957 році, після того як “Тарас” добре ознайомився з обстановкою на Заході і набув необхідного досвіду в агентурній роботі в умовах Західної Німеччини, він успішно провів один успішний захід, за що був заохочений КГБ при РМ СРСР (3000 рублів) і старшим радником КГБ при РМ СРСР в НДР (3000 марок НДР)” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 6. – Арк. 94).
З інших джерел відомо, що за убивство 12 жовтня 1957 року Лева Ребета Б. Сташинського нагородили лише фотоапаратом. І на судовому процесі у своїх свідченнях він заперечував, що після цього атентату отримав будь-яку грошову винагороду. Тобто ці немалі грошові премії були видані як заохочення за виконання іншого завдання. Але якого саме, невідомо.
У матеріалах справи також згадується, що Б. Сташинський отримував від своїх кураторів завдання встановити місце проживання Ярослава Стецька в Мюнхені, його звички, розпорядок дня тощо. Водночас, за свідченнями самого агента, він так і не отримав схвалення від КГБ на вбивство того.
Про участь у здійсненні інших подібних операцій у матеріалах справи не йдеться. Лише у долученій до справи брошурі Володимира Стахіва “Процес проти Б. Сташинського” (видавництво “Пролог”, Нью-Йорк, 1962), є згадування, що під час судового процесу Б. Сташинський розповідав про спілкування зі своїми кураторами з КГБ у москві наприкінці 1959 року напередодні вручення йому ордена Червоного прапора. За його твердженням, начальник відділу Олексій Олексійович сказав йому тоді таке про подальшу роботу: “…я працюватиму далі так, як за останні три роки, і що я виконуватиму атентати”.
Тобто список жертв Б. Сташинського міг бути більшим.
P. P. S. Таємниче зникнення
Вирок Б. Сташинському Федеральний суд Карлсруе оголосив 19 жовтня 1962 року. На той час уже було відомо про розміщення Радянським Союзом ядерної зброї на Кубі і про погрози її застосування. Це стало одним із найнапруженіших моментів “холодної” війни та ідеологічного протистояння. Але на рішення суду так звана Карибська криза вже не могла справити впливу. І без цього було зібрано достатньо доказів і визначено всіх винних у підготовці до гучних політичних убивств, їх плануванні і скоєнні.
Суд постановив, що головну вину несе комуністичне керівництво Радянського Союзу. Присутній на суді Ярослав Стецько у своїх свідченнях звинуватив у цих вбивствах особисто Микиту Хрущова і закликав передати справу до міжнародного трибуналу. У цьому світлі Б. Сташинського розглядали як знаряддя в руках справжніх злочинців і лише виконавцем злочинних наказів. Відтак його засудили до 8 років ув’язнення.
У подальшому оперативні заходи стосовно нього не припиняли. У одному з документів, датованих січнем 1963 року, який надійшов із москви до Києва, йдеться про те, що “Тарас”, за інформацією із закордонних джерел, утримується в одній із західнонімецьких в’язниць, але її назва ретельно приховується.
“За наявними відомостями, – зазначається далі в документі, – контррозвідувальні органи ФРН вжили також заходи для того, щоб зберегти протягом низки років у таємниці місцезнаходження дружини “Тараса” – Поль Інги. З метою розшуку “Тараса” і встановлення його місцезнаходження вважаємо доцільним продовжити заходи з агентурної розробки його родичів в СРСР” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 7. – Арк. 134).
Через рік москва попросила надати інформацію, що нового з’ясовано за справою Б. Сташинського, якому дали нове псевдо – “Скорпіон”. КГБ при РМ УРСР доповідав, що триває стеження за близькими родичами. Зокрема, наводилися висловлювання сестри Марії, яка восени 1963 року у присутності жінок-колгоспниць заявляла:
“Ми якими були, такими й залишились, за дії брата не відповідаємо, ми його туди не посилали”. А батько Б. Сташинського у квітні 1964 року, за словами одного з оперативних джерел, розповідав, що “його син, який утримувався в одній із в’язниць у Західній Німеччині, звільнений і нині нібито перебуває у москві. Яку мету має батько “Скорпіона”, поширюючи такі чутки, поки що не встановлено” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 7. – Арк. 156).
Насправді ж Б. Сташинського достроково звільнили 31 грудня 1966 року, через чотири роки після вироку суду. Апарат Уповноваженого КГБ СРСР в НДР повідомив про це своє керівництво у москві, посилаючись на інформацію в журналі “Штерн”. При цьому зазначалося, що Б. Сташинський після звільнення з баварської в’язниці був разом із дружиною на літаку ВПС США відправлений до Америки, де його взяли під охорону агенти секретної служби.
У матеріалах справи зберігається і переклад цієї публікації з німецької мови. У ній зазначається, що під час перебування в ув’язненні Б. Сташинський звертався з клопотанням про помилування, але йому було відмовлено. Крім цього, в статті коротко переповідаються обставини скоєння ним убивств і сам процес притягнення до відповідальності. Про дружину Інгу зазначається, що вона жила у страху перед КГБ, змінила прізвище, переїхала до Штутгарту і працювала там перукаркою.
“24 червня 1964 р., – йдеться в статті, – вона повністю завершила своє маскування, розірвавши шлюб зі Сташинським, і зникла з навколишнього світу як Інга Поль. Всі запити щодо неї залишалися без відповіді. Федеральний адвокат Фішер, який відповідав за її безпеку, поки Богдан перебував в ув’язненні і не міг їй допомогти, заявив: “Вона добре забезпечена і знову щаслива”. Без відповіді Бонн і Карлсруе залишали питання про Сташинського.
Ніхто, навіть Бундестаг, не знав про утаємничене звільнення. Чиновник баварського міністерства юстиції Вільгельм Раухаллес (Wilhelm Rauhalles), який здійснював нагляд за агентом-убивцею у в’язниці, заявив: “Справа буде обговорюватися безпосередньо генеральним федеральним прокурором з винятковою делікатністю, особливо обережно, оскільки, все ж очевидно, що в ній замішані іноземці” (ГДА СЗР України. – Ф. 1. Спр. 237. – Т. 7. – Арк. 209).
Тогочасна українська емігрантська преса також опублікувала кілька матеріалів про цю подію з посиланням на журнал “Штерн”. При цьому акцентували увагу на тому, що Б. Сташинський дав у руки американським спецслужбам безпосередній авторитетний доказ того, що з наказу кремля убивають не лише радянських громадян на території СРСР, а й чужих, небезпечних для комуністів осіб на території західних держав, і що в його особі знайдено людину, яка могла найдокладніше поінформувати про диявольські методи московських убивць.
Це були останні матеріали, долучені до справи. Її закрили і здали до архіву. Водночас КГБ упродовж усіх років свого існування проводив політику замовчування цієї справи і заперечував будь який зв’язок із Б. Сташинським. У москві на Луб’янці чітко усвідомлювали, що ті гучні вбивства є чорною міткою для них в очах цивілізованого світу.
Олександр СКРИПНИК
Джерело: Історична правда
