Довірившись новітнім глобалізаційним міфам, ми схильні вважати, що є найбільш розвинутим зразком людини з-поміж усіх, які коли-небудь топтали землю. Як наслідок, у глибини свідомості інколи закрадається грішна і безпідставна думка про “мешканців” попередніх епох як трохи недорозвинених і обмежених. Обмежених у доступі до інформації про світ, а ще більше – у можливості побачити його на власні очі. При цьому, чим далі ми дивмось у минуле, тим обмеженіших людей очікуємо відшукати. Позбутись цього, на перший погляд привабливого, але насправді абсолютно хибного враження можна лише шляхом безпосереднього “знайомства” з людьми давніх часів і їх текстами. Як варіант, можна погортати мандрівні нотатки учня львівської єзуїтської академії Василя Григоровича-Барського.
Порівняння видатного письменника й філософа з казковим Колобком видається як мінімум кумедним, але Василь Григорович-Барський також зумів втекти і від рідного батька, і від єзуїтів, яких завжди уявляли хитрими і підступними. Наш герой народився на початку XVIII століття на Київщині, у родині купця. Якийсь час батько сам займався освітою улюбленого сина, але згодом вирішив, що наука – це “гордість, упертість … самолюбство” і перестав. Молодий хлопець на той момент встиг досхочу розсмакувати “дерево пізнання добра та зла”, а тому втік з дому, аби продовжити навчання. У Києві він просив Теофана Прокоповича про зарахування до академії і той послухав. Але не довго грала музика на вулиці талановитого юнака – через проблеми з ногою він був змушений залишити навчання і у 1723 році їхати на лікування до Львова.
Разом з товаришем, під прізвищем братів Барських, наш герой вступив на навчання до Львівської єзуїтської академії – клас риторики. Але єзуїтів довго за носа водити не вийшло – незабаром вони розгадали головоломку і зрозуміли все: відсутність у Григоровича-Барського відповідної освіти для класу риторики, православна конфесія, фальшиве прізвище (яке вказувало лише на походження родини з м. Бар і справжнім не було). За юнака, якого вже збиралися виключати з академії, заступився уніатський митрополит Атанасій Шептицький. Як наслідок, Григоровичу-Барському виготовили відповідні документи та дозволи і він відправився у подорож по світу.
Попри всі складнощі, які виникли, письменник дуже добре і тепло відгукувався про Львів. Він з приємністю згадував, що у “славному” Львові є кам’яні будівлі, чудові за своєю красою церкви і багато освічених людей. Зрештою, саме зі Львова розпочалися його мандри, які тягнулися довгих … 24 роки! 24 роки, упродовж яких Василь Григорович-Барський пішки … обійшов половину світу. Своє буття на території різних володінь у Європі, Азії та Африці він описав у тексті “Мандри святими місцями Сходу з 1723 по 1747 рік”. До тексту також додав зроблені ним замальовки. Наприкінці життя, вже після повернення з мандрівок, Григорович-Барський намагався підготувати свої записки до друку. Зробити цього він так і не зміг. Записки видали інші люди. Кожен русин знатного походження у той час (читаємо українець) вважав за честь мати цей текст у себе.
У 2013 році словацьке місто Кошице отримало статус “культурної столиці Європи”, а Василь Григорович-Барський написав свій блог про цей населений пункт ще у XVIII столітті. Він зазначав, що там чудесний народ, який носить короткий і тісний одяг та має дуже дивну мову. Єдиний шлях порозумітись з місцевим населенням – мова жестів. Кошице автор назвав славним містом з хорошими фортифікаціями. Частиною останнього були охоронці, які хотіли почути, що мандрівники йдуть з “польського краю” до Риму, а також побачити документи, аби впустити їх до міста. Григоровичу-Барському у місті дуже сподобалась чистота вулиць, які були мощені камінням. Також кам’яні будинки і зовнішня та внутрішня краса костелів. Великий інтерес у автора викликали потічки, вистелені камінням, які течуть посеред міста і змивають нечистоти. Натомість, не надто приємно автор відгукувався про те, що аби вижити йому і його супутникам довелося просити милостиню. Мабуть це дійсно було досить складно, бо мешканців Кошице Григорович-Барський зобразив великими індивідуалістами: кожен дім має колодязь і не просить води в іншого.
Через постійні прохання милостині, мандрівне товариство покинув один з супутників – Григорович-Барський записав, що тому було соромно просити подачки. Сам автор постає з тексту не таким принциповим. Коли товариству перепадало багато пива чи вина – він не відмовлявся; коли “наша” церква була далеко, йшов на “римську службу”. У Кошице з Григоровичем-Барським трапився епізод, гідний книг Стівена Кінга, або оповідок про Влада Тепеша. Якось він пішов у віддалену частину міста і випадково потрапив на околиці. Там побачив безліч дерев’яних кілків, на яких було багато рук, ніг і голів. У тексті автор написав, що ледь зумів втекти “від смороду і жаху сердечного”, але сам, безперечно, прекрасно розумів, що ці відрубані руки та голови – це частина тогочасного порядку і спокою міста, закон.
Описуючи Відень, Григорович-Барський зазначив, що краса “засолодила зіниці” і враження було, наче вони входили в рай. Звичайно, що перш ніж виписати мандрівникам квиток до раю, їх відправили у чистилище. Охоронців на вхідній брамі до міста не дуже обходили плани та бажання подорожніх, а ще більше, коли вони почули, що ті “з польського краю”. Товариству пілігримів не пощастило – перед ними хтось з польської землі також ввійшов до міста і “багато зла наробив”. Подорожні ніяк не могли домовитись з охоронцями. Пропускні документи також не допомагали. Вже думали розвертатись і йти далі. У пригоді стали віденські студенти, які саме заходили до міста – лише з їх допомогою вдалося домовитись з охороною.
У Відні бачили красиві будинки – один краще іншого, прекрасні костели і вежі, великий кам’яний міст, під яким текла вода. Особливе враження справив костел Стефана з чудотворною іконою Богородиці, чудова вежа біля храму. Григорович-Барський описав неймовірні вулиці і кам’яні джерела й фонтани посеред міста. Єдиний недолік – у раю також не все так просто: подорожні ніяк не могли знайти пристанища на ніч. Від відчаю вже пробували в човні переночувати, але і в того знайшлися власники. Зрештою, якось поселились у одному з будинків для мандрівників. Григорович-Барський навіть встиг там написати кілька сторінок свого подорожнього щоденника. Між іншим, був момент, коли під час великого святкування всі йшли урочистою процесією до костелу Стефана – цехи з хоругвами, католицькі ордени і ін. Був присутній навіть цісар.
У Неаполі, на підступах до міста, подив автора викликали штучні джерела-потічки, вистелені камінням. На кількох з них навіть були написи про те, коли і на чиї гроші їх було зроблено. Усі будинки у місті кам’яні, досить великі за розмірами і високі. Поміж будинками дуже багато людей – мужчин і жінок, які їздять по місту на колісницях, купців, продавців, ремісників і ін. Вечорами бачили багатих людей, які зустрічалися, аби випити в товаристві кави чи горілки. Мандрівники поселились при храмі св. Трійці. Їх щедро приймали – накормили, напоїли вином і поклали спати. Григорович-Барський поговорив з головним священиком латиною і розказав звідки та куди вони прямують. Зупинились у місті на три дні. Цей час витратили на відвідування костелів – прикрашених величними колонами, цікавими фігурами та скульптурами. Автор записав, що “входиш до них, наче на небо”. Також монастир відвідали, де була аптека і лікар, який доглядав пацієнтів. Ходили до давньої грецької церкви, яка там для купців – вівтар закритий, органів немає, священики у чорному одязі і з довгими бородами, у капелюхах.
Про Флоренцію Григорович-Барський написав не так багато. Зазначив, що це знамените місто на всю Італію. Воно знаходиться під владою одного “дукса”, тобто вождя. Крім того, місто має багато води і садів, винограду і вина. Серед жителів є велика кількість багатих і знаменитих людей, а з цим – також багато церков і монастирів. Автору видалося, що у Флоренції багато училищ і різного роду мудрості. Як наслідок, з флорентійцями можна порозмовляти на різні цікаві теми.
У Венеції подорожні застали великий карнавал і бенкет. У процесі цього, головний управитель міста пригощав сенаторів. Паралельно на площі Марка відбувалося багато театральних дійств – гадання на картах, вчені мавпи і пси показували фокуси, гра на музичних інструментах, тягання вантажів зубами, ходіння по канатах і ін. Подібні бенкети звично відбувались тричі на рік – на Різдво, Пасху і Зелені свята. Видовище приходили оглядати як багаті, так і бідні. Між усім іншим була сцена цькування собаками вола, яка викликала у автора крайнє неприємні емоції – він записав, що всі у той час веселилися, а він ледь не плакав, дивлячись на муки “бестії”, тобто тварини.
Ми сьогодні не можемо похвалитись достатньою кількістю подібних свідчень до тих, які залишив Григорович-Барський. Не часто в давнину вихідці з сучасних українських територій їздили до Західної Європи і залишали настільки розлогу та деталізовану інформацію про свої мандрівки. Вага та цінність записів Григоровича-Барського від такого стану речей тільки зростає. Як наслідок, маємо унікальну можливість не тільки оцінити яким було життя мешканців великих міст у давнину, але й яким саме чином ці явища бачив уродженець українських територій і учень львівської школи.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Білецький Б., Коцур А. Василь Григорович Григорович-Барський. Штрихи до портрета. – С. 12 – 19. [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://docs.google.com/viewer?url=http%3A%2F%2Fshron1.chtyvo.org.ua%2FBiletskyi_Borys%2FVasyl_Hryhorovych_Hryhorovych-Barskyi_Shtrykhy_do_portreta.pdf
- Василь Григорович-Барський // Історія християнства в Україні [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://www.e-reading.club/chapter.php/1021229/71/Chos_-_Istoriya_hristiyanstva_v_Ukraini.html
- Григорович-Барський В. Странствованія // Ізборник [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://litopys.org.ua/old18/old18_34.htm
- Матях В. Григорович-Барський Василь Григорович // Енциклопедія історії України, 2004 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://resource.history.org.ua
- Морозов П. Василий Киевский (Григорович-Барський) // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://ru.wikisource.org/wiki/ЭСБЕ/Василий_Киевский
