…Вони народились у впливових і знатних європейських родинах в один рік з різницею в чотири місяці. Але доля звела їх лише через 24 роки потому. Щастя їх було коротким. А історія кохання — стала легендою, яка ось уже кілька століть бентежить уяву дослідників.
Один з головних персонажів цієї оповіді хоча й дав певний імпульс для подальшого розвитку Рівного в далекому минулому, але в цілому мало з ним пов’язаний. Маленьке містечко — одне із сотень у його володіннях… Утім, королю Сигізмунду ІІ Августу (саме про нього ідеться) довелося на деякий час взяти управління Рівним у свої руки, доки між черговими спадкоємцями точились баталії за майно. Це були непрості часи для Рівного, яке тільки спиналось на ноги як, власне, місто, руйноване стихійними лихами і набігами завойовників. А номінальні власники рівненської дідизни радше переймалися процесом заволодіння статків, аніж розвитком самого міста.
Сигізмунд ІІ Август — це той король, який затвердив Люблінську унію 1569 року, що об’єднала Королівство Польське і Велике князівство Литовське в єдину державу — Річ Посполиту. Спадкова монархія змінилася виборною.
Частина українських земель, у тому числі й Волинь, відійшли до Речі Посполитої. Сигізмунд увійшов у історію як король-реформатор. На українських землях укріплювали прикордонні замки, освоювали незаселені південні території, надавали земельні наділи українській і литовській шляхті. Регіональна ж влада зосереджувалась в основному в руках місцевих князівських та шляхетських родин, яких час від часу король мусив розбороняти під час їхніх майнових баталій. Король Сигізмунд вперше в історії держави законодавчо закріпив права і обов’язки селян. Кожен хлібороб, отримавши наділ, повинен був два дні щотижня відпрацювати ще й на королівській землі.
У червні 1572 року Сигізмунд своїм універсалом узяв на службу 300 козаків, записавши їх до спеціального списку — реєстру. Так було створено перший полк Реєстрових козаків. Для України роки правління Сигізмунда ІІ Августа стали часом мирного співіснування на українських землях православних, протестантів, католиків, чого так гостро бракуватиме в подальшому.
Однак ця оповідь не про монарші заслуги і політику Сигізмунда ІІ Августа. У королівських осіб, окрім державних обов’язків, виявляється, бувають ще й палкі почуття, і людські трагедії, і цілком непідробні сльози…
Сигізмунд і Барбара. Доля
Коли народився королевич Сигізмунд, у майбутньому король Сигізмунд ІІ Август, його матір амбіційна, свавільна і, безперечно, політично далекоглядна королева Бона Сфорца плекала свої плани на майбутнє сина.
Коли в родині могутнього литовського магната князя Юрія (Єжи) Радзівіла на прізвисько Геркулес народилась князівна Барбара, її майбутнє також було передбачуваним. У ті часи титулованих нащадків не запитували, про що вони мріють, ким хочуть бути, і тим паче, з ким хочуть поєднатися у шлюбі. Майно, династія, політика правили їхніми життями. Але доля інколи і королям підносить сюрпризи.
Князівна Барбара отримала найкращу за тими часами освіту і виховання. Успішно займалась музикою, танцями, співом, мала чудові навики верхової їзди, володіла трьома мовами. Серед багатьох благородних дам вирізнялась не лише вродою, але й вишуканим смаком, грацією і прагненням до чистоти, що в ті часи не надто було прийнято в аристократичному світі. Руки надзвичайної красуні прагнули чимало потенційних наречених, але не про них вона була.
Династичні інтереси Радзівілів змусили 17-річну Барбару стати під вінець з сином впливового литовського магната Альбрехта Гаштольда Станіславом. Але вже через чотири роки вона стала вдовою.
А Сигізмунд Август, який був також гарний на вроду і подобався жінкам, лише в 1543-у одружився вперше. І також не через кохання.
Ще коли королевичу виповнилось усього шість років, а в імператора Фердинанда І Габсбурга народилась донька Єлизавета, монархи домовились одружити дітей. Проте королівський шлюб, на який покладали такі надії їхні батьки, тривав усього два роки. Єлизавета померла від епілепсії. Щоправда, ще довго точились чутки, буцімто зжила зі світу 18-річну невістку королева-матір Бона Сфорца, отруївши її.
Свавільна свекруха постійно прискіпувалась до Єлизавети, побоюючись зростання її впливу на сина. А йому постійно нашіптувала усілякі плітки про Єлизавету. Зрештою добилась того, що Сигізмунд загалом перестав зважати на дружину. Сигізмунд Август став вдівцем у неповні двадцять п’ять років. Здавалось, саме провидіння веде Сигізмунда і Барбару назустріч одне одному.
Знайомство і кохання з першого погляду
Опікунами Барбари, що овдовіла невдовзі після смерті батька, крім матері, стали рідний брат, підчашій литовський і майбутній Великий Гетьман Микола Радзівіл, прозваний Рудим, і двоюрідний брат, також Микола Радзівіл на прізвисько Чорний, тодішній Великий Маршал Литовський.
У 1544 році Сигізмунд Август прибув до Вільна (сучасний Вільнюс) – столиці Великого Князівства Литовского в якості Великого Князя Литовського і намісника свого батька – короля Польщі Сигізмунда І Старого. Обидва Радзівіли, як найвпливовіші місцеві магнати, одразу взяли королевича “під опіку”. На честь нього влаштували пишний бал, де він і зустрів (як припускають історики, не без сприяння тих самих братів) красуню Барбару. Це було кохання з першого погляду, причому взаємне. Сигізмунд був зачарований не лише красою молодої вдови, а й її манерами, розумом, освіченістю.
Закохані почали таємно зустрічатися. Невдовзі Сигізмунд і згадувати забув про свою далеку законну дружину. А Барбара переїхала в замок Миколи Радзівіла Чорного, де регулярно бачилась із Сигізмундом. За легендою, Сигізмунд буцімто наказав зробити таємний перехід від свого замку до замку Барбари. Так тривало доти доки з Польщі не прийшла звістка про смерть дружини Сигізмунда Єлизавети. Відтоді закохані вже практично не ховалися.
Амбітні Радзівіли вдоволено потирали руки: треба оженити овдовілого королевича на Барбарі. Одначе сам Сигізмунд, розуміючи негативні політичні наслідки такого кроку, не наважувався це зробити, хоча й життя свого без Барбари не уявляв. А брати тим часом насідали: або шлюб, або — більше жодних зустрічей. І вивезли сестру до одного з родових замків. Якийсь час закохані не бачились. Хитрі ж Радзівіли вичікували, переконані, що чари їхньої сестри таки змусять Сигізмунда порушити обіцянку більше не бачити Барбару. І час від часу влаштовували засідки біля замку, щоб упіймати королевича “на гарячому”. І таки дочекались. Королевич не витримав розлуки і таємно, як йому здавалось, поїхав відвідати Барбару. У розпал зустрічі брати Радзівіли “випадково” опинились у замку і поставили питання руба: або, або…
Між політикою і коханням
Серце розпаленого пристрастю молодого Сигізмунда Августа розривалося між політичною доцільністю і бажанням бути поруч із коханою жінкою. Чи може дозволити собі король прислухатись до веління власного серця? Тим паче, що матір’ю цього короля була сама Бона Марія Сфорца д’́Арагона — жінка, суперечити якій було небезпечно для життя. Недаремно вона увійшла в історію як одіозна правителька, яка не зупинялась ні перед чим задля досягнення своїх цілей.
Утім, “кровожерні” подробиці біографії Бони Сфорци, страшні легенди, якими вона обросла, вочевидь, були радше плодами домислів і припущень численних опонентів королеви. Просто вона була продуктом свого часу і мусила опікуватись передусім інтересами роду, династії, королівської влади. Однак тут її влада відступила перед коханням. У кафедральному соборі святих Станіслава і Владислава у Вільно в Королівській каплиці (пізніше перебудована і названа Воловічовською) в серпні 1547 року Сигізмунд і Барбара таємно обвінчалися. Але на цьому поневіряння закоханих по-справжньому лише починалися.
Коли у 1548 році помер старий король і Сигізмунд Август мав пройти обов’язкову процедуру затвердження на троні сеймом, розкрилась таємниця його шлюбу. Політикум вибухнув обуренням. Сейм ухвалив рішення про… розлучення Сигізмунда ІІ Авґуста з Барбарою Радзівіл. Однак король був непохитним.
“Вільно кожному собі обирати дружину, а не хто інший має йому обирати. Я також за Божою настановою її собі вибрав, і не є пристойним її нині зрікатись, бо то образило б моє сумління…”, – заявив він під час сеймових дебатів у Пйотркові в 1548 році.
Проігнорував він і закиди щодо зневаги королівського сану шлюбом з підданою короля, “особливо такої фамілії і з такого народу взявши собі малжонку, котрий допіру від півтора ста літ із стану варварства віру правдиву християнську пізнав і в такий же короткий термін стан рицарський і герби від нас, поляків, допіру прийняли”. Тут був натяк на те, що Микола Радзівіл Чорний щойно перед сеймом отримав від уже, так би мовити, віртуально існуючої Священної Римської імперії князівський титул для Радзівілів. У свою чергу, Сигізмунд погрожував зректися престолу, або укласти союз з Габсбурґами. Змагання між королем і шляхтичами тривало до 1449 року. І нарешті шляхта поступилась.
Нехай живе королева!
Доки король боровся за визнання його молодої дружини, сама вона мешкала в маєтку Радзівілів Дубингяй, що неподалік Вільна. Це був похмурий замок в оточенні озер і лісів, на високій горі. Він був забезпечений усіма зручностями для життя. Майбутню королеву охороняли, поруч був придворний лікар і навіть королівський блазень розважав Барбару. Однак дні, які вона провела в тому замку, були найгіркішими в її житті. Закритий від світу він перетворився для неї на монастир.
У ньому засмучена, вбрана в чернечий одяг Барбара проводила нестерпно довгі дні очікування. Невідомість тримала її в стані постійної тривоги — між страхом і надією. Барбара знала про недоброзичливе ставлення до неї польської верхівки.
Раптом у замку почали траплятись містичні речі — то пожежа невідомого походження, то обвалилися крокви під однією з кімнат королеви… “Дбайливі” фрейліни одразу почали пліткувати, мовляв, у короля нова пасія і за його дорученням організовано замах на королеву.
За переказами, через переляк Барбара, яка очікувала первістка, передчасно народила мертву дитину. Плітки доводили нещасну мало не до божевілля. Хоча Сигізмунд не забував про Барбару, посилаючи гінців з листами і подарунками коханій.
І от нарешті настав день 17 жовтня 1549 року, коли Барбара увійшла в залу Литовського сенату у Вільно, і Сигізмунд ІІ Август представив її як свою законну дружину. Урочиста ж церемонія коронації Барбари відбулася 9 грудня 1550 року в Краківському кафедральному соборі.
Скрізь, де з’являлась молода королева, її оточували блиск і велич, навколо неї товпились люди, висловлюючи їй любов і шану. Учорашні недоброзичливці демонстрували дивовижну прихильність, вірність і покірність, визнаючи Барбару своєю володаркою. Декотрі благали знатне подружжя ощасливити їх, відвідавши їхні маєтки.
Чи були щирими їхні помисли? Хтозна… Принаймні одна особа точно була щирою — у своїй ненависті й безсилій злобі. Подумки обіцяла знищити Барбару й перетворити на жах сімейне життя власного сина. Це була королева-матір Бона Сфорца. Змирившись із шлюбом сина лише про людське око, вона й надалі вважала шлюб мезальянсом через некоролівську кров невістки й загалом катастрофою для польської корони. Добре знаючи характер своєї матері, Сигізмунд Август стежив за всіма її діями. Утім, тоді він ще не знав, що на його кохану дружину чатує страшніший ворог, аніж навіть королева Бона. Про нього здогадувалась головна героїня урочистостей, і наче керуючись якимось трагічним передчуттям, під час коронації зазначила:
“Господь скоро покличе мене до іншого вінця… Помоліться до нього, нехай пошле милому чоловікові розраду в його печалі після моєї смерті”.
Смерть Барбари
Король Сигізмунд був закоханий і щасливий, а тому не помічав, що здоров’я коханої дружини похитнулося. Та й сама Барбара, понад усе бажаючи бути поруч із любим чоловіком, відмовлялась вірити в непереборну недугу. Спочатку списувала все на ліки від безпліддя, які готував із трав її особистий лікар. Та й згодом, коли її стали переслідувати нестерпні болі, молода королева ані словом не обмовилась чоловікові.
Однак вже скоро прогресуючу хворобу приховувати стало складно. Один з перших дослідників причин смерті Барбари Радзівіл польський історик ХІХ століття Юліан Бартошевич писав:
“ У Барбари довгий час було якесь затвердіння на боці, яке так швидко почало розростатися і набрякати, що незабаром перетворилось на велику виразку”.
Сигізмунд Август готовий був віддати все своє майно, аби тільки знайти лікаря, який би врятував його кохану. Невдовзі біля ліжка хворої королеви зібралось вісім найвідоміших медиків, але всі вони лише безсило розвели руками…
Хвороба безжально нищила молоду жінку. Невдовзі вже жодна з доглядальниць не хотіла залишатися поруч із нею. Барбара й сама просила, щоб до неї нікого не пускали, навіть лікарів, завзято відстоюючи своє право на гідність і на спокійну смерть. Не здавався лише король. Ночі і дні він проводив із вмираючою дружиною.
В останні тижні її життя він несамовито роздавав милостиню, уповаючи на Божу ласку. Навіть просив Радзівілів знайти наймогутнішу відьму, щоб вдатися до її допомоги…
У час, коли Барбара була між життям і смертю, відбувся її маленький тріумф. Одного дня перед ліжком хворої постав сповідник королеви Бони, який передав Барбарі листа від неї і вголос засвідчив, що вона “повеліла визнавати і шанувати Вашу Королівську Величність як свою дочку та найулюбленішу невістку”. Чи було це щире визнання, а чи фарс, розіграний підступною Боною, впевненою, що нелюба невістка доживає останні дні, знає лише вона…
Раптово стан хворої дещо покращився, зародивши в Сигізмунда марні надії. Але це було покращення перед кончиною… Коли Барбару залишали останні сили, вона попросила чоловіка перевезти її до королівського замку в Неполоміце (місто в південній частині Польщі, 25 км на схід від Кракова), а після смерті поховати у Вільно. Нещасна не хотіла помирати серед непривітних поглядів і зловтішних перешіптувань придворних.
За наказом короля було побудовано спеціальний фургон з величезним ліжком. Оскільки він не міг проїхати крізь ворота, то король наказав розібрати частину стіни. Однак нічого цього зробити не встигли, бо напередодні від’їзду, 8 травня 1551 року, між дванадцятою і другою годинами дня королева Барбара відійшла в кращий світ у королівському замку на Вавелі в Кракові.
Брати Радзівіли дуже хотіли, щоб сестру, королеву, як це було заведено, поховали в королівській усипальниці на Вавелі. Проте Сигізмунд, зважаючи на останню волю померлої, вирішив відвезти тіло до Вільна. “Невдячна земля не годна володіти її прахом”, – заявив він, натякаючи на ті образи, які терпіла Барбара від його підданих за життя.
Поховальна церемонія відбувалась у тодішніх традиціях Pompa Funebris (з латини — поховальна велич), і оскільки передбачала тривалий час, тіло покійної для захисту від тління покрили спеціальним вапняним розчином із попелом. Труну з вбраною відповідно до королівського титулу Барбарою на два тижні виставили в замку на Вавелі для публічного прощання. Лише 25-го травня процесія, яка налічувала майже 200 осіб убраних у чорне, з каретами, возами з добром вирушила до Вільна. За труною їхав верхи спустошений і вбитий горем Сигізмунд Август, не ховаючи сліз, у кожному місті й селі сходячи з коня і йдучи пішки. Прибули до Вільна 22 червня.
У Вільно Барбару Радзівіл поховали в крипті каплиці Святого Казимира в кафедральному соборі Святого Станіслава поруч із першою дружиною короля Єлизаветою.
Це мало бути тимчасовим місцем поховання, бо Сигізмунд почав будувати родинний мавзолей, але так і не довів справу до кінця. Цікаво, що під час розпуску жіночого двору Барбари придворним фрейлінам не було роздано її одягу чи особистих речей, як це належало. Король до кінця життя зберігав їх у власній скарбниці.
Легенда Несвізького замку
За давніми переказами, король Сигізмунд після смерті коханої так сумував, що вирішив при допомозі чарівників-алхіміків викликати її дух. Для цього вирушив до брата Барбари Миколи Радзівіла Чорного в Несвіж, узявши з собою відомого чарівника пана Твардовського. Останній за допомогою магічного дзеркала пообіцяв викликати дух померлої.
… У напівтемній залі було все підготовлено, щоб за допомогою дзеркал, на одне з яких було нанесено зображення Барбари у весь зріст у білому одязі, виконати обіцяне дійство. Короля посадили в крісло, суворо наказавши не рухатись, навіть хотіли прив’язати руки до билець, щоб він ненароком не торкнувся примари. Сигізмунд пообіцяв, що сидітиме спокійно і тільки запитає в коханої, як йому жити далі. Однак, щойно з’явилась примара Барбари, король, від хвилювання забувши обіцянку, з криком “Басенько моя!..” схопився з крісла, намагаючись обійняти кохану. Тієї ж миті кімнату осяяв яскравий спалах, гучний вибух струсонув стіни, і поширився смердючий трупний запах. Примара почорніла і розчинилась у повітрі…
Після цього душа Барбари не могла знайти дорогу назад, і була приречена поневірятися у світі живих. Пан Твардовський сказав королю, що якщо він помре в цьому ж місці, їхні душі з’єднаються назавжди. Той був невимовно радий і твердо вирішив, що так воно і буде. Однак смерть наздогнала Сигізмунда в одній з його резиденцій у містечку Книшин (північно-східна Польща). А поховали його в королівській усипальниці на Вавелі.
Відтоді привид Барбари, прозваний Чорною Дамою, лякає людей у Несвізькому замку. Не знайшла спокою і душа Сигізмунда Августа, яка самотньо блукає Краківським замком, сподіваючись возз’єднатися з коханою.
Триста років потому. Археологічна сенсація
Отрута в середньовічні часи була “ліками” від усіх проблем. Численні дослідники біографії і королеви Бони, і Барбари Радзівіл припускали, що раптова смерть молодої королеви була наслідком саме отруєння. Однак цю версію остаточно спростували в 1935 році. А було так. Поховання двох дружин Сигізмунда — Єлизавети і Барбари — спеціально замурували в окремій ніші в підземеллі віленського костелу, рятуючи від плюндрування російськими військами, які захопили Вільно в 1655 році.
Костел тоді московити розграбували, але королівських поховань не знайшли. Згодом через різні історичні перипетії про це місце забули. А виявити його через майже 300 років потому допомогла …повінь.
Коли в квітні 1931 року вода підступила під стіни катедри, а підземелля вже були затоплені, було створено комітет порятунку Віленської базиліки під керівництвом професора Юліуша Клоса. Коли вода спала, приступили до пошуково-рятувальних робіт. І от 21 вересня 1931 року сталась, як пишуть польські історики, археологічна сенсація. У підземеллі виявили маленьку крипту розміром 3на4 метри, де й знайшли поховані останки польського короля Олександра Ягеллона і обидвох дружин Сигізмунда ІІ Августа.
Пізніші дослідження вчених дозволили встановити як виглядала королева Барбара. Однак, найцікавіше — було встановлено причину її смерті. Окрім отруєння, висували версії і венеричної хвороби, і побічної дії ліків від безпліддя, але крапку в 1935 році поставив польський медик професор і дослідник Вітольд Зємбіцький: королева померла від раку.
Так закінчилась ця карколомна історія, яка стала основою для багатьох літературних, драматичних і художніх творів, обросла легендами і міфами. Однак, попри численні домисли, спростовані й неспростовані, справжнім у цій історії є одне — трагічне кохання Сигізмунда і Барбари.
Світлана КАЛЬКО
Джерело: РівнеРетроРитм
