Історія королівського міста Лева – це історії тих людей, котрі у цьому місті своїм життям писали сторінки його пам’яті. Його мешканці мають за честь пишатися тим, що серед них був і Великий Українець – Михайло Грушевський. Саме Львову він подарував 20 своїх найкращих і науково найплідніших літ і саме тут він наполегливо реалізовував мету свого життя “писав нам нашу історію, і творив нам нашу історію”.
У вересні 1894р. до Львова на новозасновану кафедру “всесвітньої історії з спеціяльним оглядом на історію Східної Європи” прибув молодий професор з Києва – Михайло Грушевський. Ще до приїзду до Львова Грушевський був знаний галицьким провідникам, вченим і громаді, як многонадійний історик, співробітник “Записок НТШ”, львівського “Діла” і “Правди”. Ця неординарна подія набула загально-національного змісту для всього українства, котре в особі Михайла Грушевського бачило потенційного організатора науки у найрізноманітніших її структурних формах, а також як очільника багатопланової культурно-освітньої діяльності. Перспективного науковця рекомендував відомий і шанований вчений-історик з Надніпрянської України Володимир Антонович.
12 жовтня 1894 р. Михайло Грушевський прочитав свою інавгураційну лекцію у Львівському університеті, в одній з найбільших університетських “заль”, по вул. Св.Миколая (тепер М.Грушевського)
Ця знаменна подія знайшла відображення у спогадах галичан: “Осінню 1894 року приїхав до Львова молодий київський учений Михайло Грушевський і обняв у львівському університеті катедру всесвітної історії з особливим оглядом на історію східної Європи з українською викладовою мовою. Вступний виклад з давньої історії Руси прочитав він 30 вересня (12 жовтня н.с.) 1894року. Одна з найбільших університетських заль ледве помістила слухачів, між якими були і старші люде. Галичане призвичаєні були бачити героями історії царів, гетьманів, боярів, тим часом від молодого вченого, в якому хотіли мати “готовий авторитет”, вони почули щось зовсім противне: єдиним героєм історії – є народ, народня маса, а метою історії – “зрозуміти стан економичний, культурний, духовий” цеї маси, “її пригоди, її бажання й ідеали”. Така демократизація історії певне не подобалася слухачам, особливо старшим, – вона й тепер ще деяким не подобається, – але вони мовчали й оплескували молодого вченого. Оплескували, хоча цей учений сказав, що всяке “juratio in verba magistri” він уважає неможливим. Як то не вірити в догматизм, в авторітет, в професора університету? Але, що було робити, коли вже прийшов такий революціонер та й ще такі авторитети, як проф. Володимир Антонович і Олександр Кониський, особливо перший, казали його шанувати, то треба мовчати і чекати, що буде далі.”
Тоді ж молодий професор чітко окреслив метологічні засади своїх наукових досліджень та викладів, яких він успішно дотримувався в усіх своїх працях, зокрема, і в таких визначальних, як “Історія України-Руси”, “Історія української літератури”, “Всесвітня історія”.
У той час, одразу по приїзді, замешкав молодий Грушевський недалеко від університету по вул.Длугоша 5 (тепер вул.Кирила і Мефодія).
Це помешкання новопризначеному професору віднайти і облаштувати допоміг сам Олександр Барвінський, чим викликав у Грушевського велику подяку за допомогу і підтримку.
Українські вчені скоро оцінили організаційний хист Грушевського – 2 лютого 1897р. він був обраний головою Наукового Товариства ім.Т.Шевченка. Ось як пише про цей період свого життя сам Грушевський: “З початком 1897р. я став головою Товариства імени Шевченка (проводив ним фактично від часу свого приїзду), і заразом далі зіставався головою його історичної секції й археографічної комісії та редактором “Записок”, куди вкладав багато праці й редакторської, й авторської.
З кінцем 1897 р. підніс я справу зреформування ілюстрованого тижневика “Зоря” на літературно-науковий місячник; проєкт був прийнятий відділом Наук. Тов. ім.Ш., і з 1898р. почав виходити “Літературно-Науковий Вісник”, а в число редакторів вступив від початку і я (заразом з Маковеєм і Франком, пізніше з Гнатюком і Франком)”.
Таким чином, Михайло Грушевський докладав величезних зусиль як науковець-дослідник і як керівник до розбудови НТШ за зразком європейських академій наук. Цей випрацьований науковий постулат згодом буде втілений ним в інших видах науково-організаційної діяльності.
У 1898 році, в якому припадало 25 ліття Товариства, відзначено два знаменні ювілеї: святкування 100-літніх роковин відродження українського письменства у зв’язку з появою Енеїди Котляревського і 25 ліття творчості І.Франка, що пройшов 30 жовтня в залі “Поштового клюбу” у Львові (пл. Міцкевича, 1) (№ 5). Цей ювілей Івана Франка відбувся заходом В. Гнатюка, М. Грушевського та інших прихильників творчости великого Каменяра.
Ювілей І.Котляревського відбуло Товариство 31 жовтня і 1 листопада при великому всенародному здвизі, який перемінився у національну українську маніфестацію. Свято полишило по собі конкретну і дуже важливу пам’ятку, в зав’язаній уже Українсько-руській видавничій спілці, до котрої ініціативу дали члени нашого Товариства.
Українська Видавнича Спілка під проводом М. Грушевського і за жертвенною допомогою Івана Франка і В.Гнатюка розгорнула велику видавничу діяльність і мала визначну заслугу в піднесенні культурного рівня українського суспільства. В цьому ювілейному році зложив професор хірургії Павло Пелехін 80 000 корон і призначив цей княжий дар на Наукову працю Товариства. За ці гроші закуплено в серпні 1898 каменицю при вул.Чернецького 26 (тепер вул. Винниченка), у якій приміщено друкарню, а згодом переплетню Товариства.
Щедрий дар Пелехіна не лише дав змогу придбати стале приміщення для Товариства, але, як зазначав Грушевський, мав велике моральне значення. Набуття власного дому спричинилося до розгортання діяльності Товариством. Тут облаштовано бібліотеку, книгарню, музей і друкарню.
Товариство на той час, мало дві адреси: на вул. Академічній 8 (тепер пр. Шевченка 8), де знаходилась адміністрація “Літературно-Наукового Вістника”, та музей, а книгарня та “Просвіта”, з якою НТШ співпрацювало, знаходились на пл. Ринок, 10.
Окремо треба згадати цілу низку домопомогових фондів, які постали при Товаристві в більшості за ініціятивою проф.М.Грушевського. В 1903р. створено “Фонд українського академічного дому”, в основу якого увійшла жертва Євгена Чекаленка в сумі понад 63 тис.корон. До цих грошей Товариство і окремі жертводавці додали ще понад 100 тис.корон – і так побудовано Академічний Дім на вул.вул.Супінського, 17, тепер вул. Коцюбинського, 21.
Одним з найпомітніших успіхів Грушевського можна вважати придбання нового будинку для Товариства при вул. Чарнецького, 24 (тепер вул. Винниченка). На цю ціль він отримав від відомого мецената Василя Симиренка 250 тис. корон – і так в 1912 році за 400 тис. корон куплено новий репрезентативний будинок для Товариства”.
Молодий професор на першому етапі свого перебування у Львові не тільки активно заявив про себе в науковому житті Галичини, а й розставив акценти в особистому житті.
Доля подарувала йому зустріч, миле знайомство і подружнє життя з Іванною-Марією Вояковською, донькою о.Сильвестра Вояковського, пароха церкви св. Миколая, з с. Підгайчики, Зборівського повіту на Тернопіллі, вчителькою першої міської виділової школи ім.Королеви Ядвіги. У помешканні нареченої по вул. Пекарській 17 (№ 8) часто бував молодий Михайло Грушевський.
Шлюб відбувся в м. Скала на Тернопільщині 23 травня 1896р., але практичний Грушевський, з поверненням молодого подружжя до Львова, зробив відповідний запис у метричній книзі церкви святих апостолів Петра та Павла (вул. Личаківська, 82 а).
Дуже недовго молода сім’я мешкала за адресою: вул. Зиблікевича, 24 (тепер І.Франка 54),
потім по вул. Замойського 1 (тепер вул. Ю. Романчука, 1).
До того, як переїхати у власний будинок, Марія та Михайло ще два роки (1900-1902) винаймали помешкання при вул. Домбровського, 6 (тепер вул. Рутковича). За дослідженнями знаного львовознавця Ігора Мельника – “Вул. Домбровського, 6 була на початку ХХ ст. адресою професора історії Львівського університету Михайла Грушевського. Однак тоді ще цієї кам’яниці не існувало. Її первісною адресою була вул. Домбровського, 4. У 1900–1902 рр., перед побудовою власної вілли на Софіївці, Михайло Грушевський мешкав в будинку на нинішній вул. Рутковича,10, який на поч. ХХ ст. мав № 6.”. У цьому будинку 21 червня 1900 року народилася єдина донька видатного вченого – Катерина.
Про переселення у власну довгоочікувану оселю на мальовничій околиці коло Стрийського парку розповів сам Михайло Грушевський “… я в році 1901 купив кусень ґрунту під містом, щоб поставити собі хату, і Франко захотів бути моїм сусідом. Я відступив йому частину грунту і ми разом згодили собі одного будівничого для будови обох хат і одночасно їх вибудували одним заходом.” Автора планів забудови вілли – Марціан Заходній.
У спорудженому будинку на Софіївці при вул. Понінського 6 (тепер І.Франка 154) (№ 13) Михайло Грушевський прожив з родиною майже 12 літ, з 1902 до 1914 року, до початку першої світової війни.
З 01 травня 1998 р. рішенням № 399 Голови ЛОДА тут відкрито Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові на увічнення пам’яті Великого Українця, творця “Історії України-Руси”, найвизначнішого українського історика і державотворця.
Відновленню історичної справедливості щодо Михайла Грушевського сприяло і належне вшанування його імені у незалежній Україні, і зокрема у Львові. За ініціативи та організації Наукового Товариства ім.Шевченка та сприяння ЛОДА 12 червня 1994р. відкрито пам’ятник М.Грушевському на проспекті Т.Шевченка роботи скульпторів Дмитра Крвавича, Миколи Посікіри, Любомира Яремчука та архітектора – Василя Каменщика (№ 14).
Марія МАГУНЬ
директор Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові
Використані матеріали:
Винар Л. Михайло Грушевський і Наукове Товариство ім.Тараса Шевченко 1892-1930. – Мюнхен: видавництво “Дніпрова хвиля”, 1970.
Винар Л. Автобіографія Михайла Грушевського з 1906 і 1926 років як джерело до вивчення його життя і творчости. Нью-Йорк-Торонто-Мюнхен, 1974.
Грушевський М.С. Автобіографія. Друкується, як рукопись, Київ 1926
Мочульський М. З останніх десятиліть життя Франка. 1896-1916. Спогади і причинки. Фрагмент споминів. Оригінал.
Україна (науковий двомісячник українознавства під редакцією акад. М.Грушевського). 1926, № 6.
