Більшість сучасної молоді навіть уявити собі не може подій, які ще років тридцять тому були частиною нашого життя і називалися першотравневі демонстрації. Попри суцільну декомунізацію, вони назавжди залишаться частиною нашої історії. Дивної, незрозумілої, часто дурнуватої, але нашої.
Сьогодні, завдяки приватній колекції світлин Юрія Вдовенка, комусь нагадаємо, а комусь розкажемо про ці унікальні явища.
Почнемо з початку, 1 травня щороку весь комуністичний світ відзначав Міжнародний день солідарності трудящих. Хоча ніхто не міг пояснити хто ці – трудящіся і як має виглядати їх солідарність, але щороку 1 травня був вихідним днем і у великих містах проходила святкова демонстрація.
Керівництво всіх державних установ, навчальних закладів та підприємств (інших зрештою не було) в обов’язковому порядку вимагало присутність усіх працівників на цьому дійстві.
мовою», так ця школа називалась офіційно. Це була правда: маю книжки з історії, хімії, фізики, географії, у старших класах ці предмети викладались англійською. В це повірити важко, але так було. Згодом подумали, що то закруто і відмінили. Шкода. Несуть гасло: We fight for peace = «Ми боремось за мир» (англ.)”, – розповідає колишній учень цієї школи Юрій Вдовенко.
Згідно попередньо узгодженого плану колони працівників підприємств та установ бадьоро проходили центральною частиною міста перед трибунами, звідки їм махали руками керівники партійних осередків, міське та обласне начальство.
В мегафони звучали комуністичні гасла на зразок: “Пролетарі всіх країн єднайтеся!”. І люди в колонах, що в цей час проходили перед трибунами, в одне горло кричали “Ура!”. Це відбувалося тільки перед трибунами.
Трудящі несли в руках великі прапори підприємств та установ, маленькі прапорці (яких до цього дня наша промисловість виготовляла мільярдними тиражами) та повітряні кульки. Я, як був малим, завжди просив тата принести кульку, бо у вільному продажі їх було майже нереально знайти.
Метрів за 50, за трибуною, колони дуже швидко і непомітно розсмоктувалися. Трудящі невеликими зграйками йшли пити свої чесно зароблені сто грам алкоголю і закушувати наїдками з не особливо вишуканого меню радянських закладів харчування.
Найбільше не фартило тим, кому довелося нести прапор чи транспарант. Вони змушені були одразу везти ці скарби в стіни рідної установи і сподіватися, що компанія дочекається їх повернення в бойовому дусі.
Важко сказати на якому етапі під час демонстрацій почали використовувати додаткові технічно-візуальні ефекти. Їхали вантажівки у вигляді телевізорів, стилізовані автонавантажувачі з картону одягнені на людей, сцени з театральних постановок, танцювальні колективи в народних костюмах тощо. Все це було запозичене з закордонних фестивальних дійств.
І це поєднання кольору, звуку, маршу, тупості створювало справжню какофонію маразму під назвою Міжнародний день трудящих.
Сьогодні, завдяки світлинам Святослава Вдовенка, якими поділився його син Юрій, ми трохи відчули атмосферу давно минулих днів. Маю надію, що наша країна уже переросла цей період і ніколи більше до нього не повернеться.
До слова, на ютуб-каналі Юрія Вдовенка можна знайти дуже багато цікавих світлин Львова від кінця 50-их до кінця 70-их і далі років ХХ століття.
Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ
