Вивихнуті всіх країн, єднайтесь! Історія львівського фестивалю «Вивих» (відео)

0
829
Вивихнуті всіх країн, єднайтесь! Історія львівського фестивалю «Вивих» (відео)

«Вивих» прогримів у Львові двічі: в 1990 і 1992 роках. Поки розвалювався Союз і номенклатура поспішно перефарбовувалась у синьо-жовті кольори, молоді нонконформісти влаштували справжнє буйство свободи, щирості і духовної незалежності.

У 1990-му році, коли режим уже тріщав по швах, у Львові вирішили організувати «двіж» для бажаючих відчути творчу свободу. Залучали до події не лише нонконформістську молодь, а й усіх, хто хотів без обмежень висловлювати свою думку. Фестиваль став ковтком свіжого повітря після довгих років заборон, цензури, мовчання та страху.

Вивих-1990
Вивих-1990

В оргкомітеті «Вивиха»-1990 засвітилась величезна кількість гучних імен. Ідейним лідером був Маркіян Іващишин, режисурою займався Сергій Проскурня, а художником агітаційної продукції був Юрій Кох. Сценарієм займались Олександр Ірванець, Юрій Винничук і Любомир Петренко.

Через два роки, уже в умовах тотальної свободи, свято повторили — з іще більшим градусом божевілля. Крім перечислених вище, до організації другого «Вивиха» долучились художник Влодко Кауфман та поет Назар Гончар; «Бу-Ба-Бу» поставили повноцінну оперу, а формальним директором фестивалю був Олег Тягнибок.

ВИВИХ-1990

Організувало фестиваль Студентське братство міста Львова — спілка студентів опозиційного спрямування часів перебудови. Керівником організації тоді був Маркіян Іващишин, згодом відомий громадський діяч і один з лідерів «Революції на граніті», а тоді ще студент «Львівської Політехніки». У травні 1990 року з нагоди першої річниці створення братства відбувається з’їзд студентських організацій всіх радянських республік. Там і вирішують створити «Вивих».

Знайти комунікаційний місток з мистецькою богемою виявилось не важко. Зрештою, серед учасників братства також була велика кількість творчої молоді, яка тільки і чекала можливості створити фестиваль альтернативної культури. Назву для фестивалю продиктував сам період: змінювалось людське сприйняття реальності, викривлялась буденність та відбувався справжній вивих у голові.

Для створення фестивалю тепер залишилися дрібниці: знайти гроші й отримати дозвіл від радянської влади. За словами Маркіяна Іващишина, під час організації виникали не лише фінансові проблеми. Була й велика кількість юридичних питань, що стосувались КДБ і тодішнього мера Львова. Дивно, але на фестивалі не було жодного втручання з боку міліції. Організаторам вдалось пояснити правоохоронцям, що присутність людей у формі може спровокувати агресію — тому все буде відбулося на взаємній довірі оргкомітету «Вивиху» та міліції.

За всіма канонами Радянського Союзу, спонсорувати захід погодився завод, що займався виготовленням та ремонтом автомобілів. Щоб узгодити організаційні питання з владою, «вивихнуті» були готові підтягнути під дату події будь-що. Таким чином, фестиваль відбувся з 25 по 27 травня та був приурочений до Дня визволення Африки.

Натовп на відкритті. Фото Любомира Петренка.
Натовп на відкритті. Фото Любомира Петренка.

Локацією для фестивалю обрали територію Парку культури, сцену розташувати на стадіоні «Юність». Заходи «Вивиху» також проходи в палаці молоді «Романтик», в «Зеленому театрі» та на інших локаціях парку.

Для піару використовували дуже сучасні на той час медіа: дехто тоді вперше побачив рекламні брошури. Вони містили в собі прикольний малюнок і коротку інформацію про подію. Автором брошур був Юрій Кох, який також створив і гротескні плакати для фестивалю. У своїх працях митець іронізував над Радянським Союзом, використовував замальовки з порнографії і рекламував організаторів фестивалю як справжніх зірок.

ЮРІЙ КОХ, художник: «Плакати малювались, колажувались та неслися до друкарні. Кольорової поліграфії тоді не було. Існувала класна, але примітивна техніка, коли накладались матриці. Наприклад плакат “Королева Дебілів” у нас вийшов бракований через помилку в типографії. “Королеву Дебілів” ми взяли з віршів Неборака, тоді вже можна було загравати навіть з таким словом, ще до 90го року це була би трагедія, дісталось б всім, і нічого б не вийшло.

Раніше все, що ми робили, відправлялось у шухляду. Картини, які ми малювали, нам не дозволяли виставляти на офіційних виставках. Ми думали, що так і будемо все життя малювати практично для себе і для товаришів. Ще декілька років до “Вивиху” ми читали книжки, наклеюючи пластир на пальці, щоб в разі чого не можна було нас визначити.

Це зараз можна вибирати куди б більше хотілось піти. Тоді виходив один класний фільм на рік, який ми переглядали десятки разів. Тоді все було трішки інакше в матефізичному сприйнятті життя і часу. Тому кожне явище ми сприймали рівноцінно: мені все подобалось, що робилось, бо все воно було нове. Для людей, які не були причетні до мистецтва чи до рок-культури, “Вивих” був великим відкриттям (як говорив мій тато, “відкрились очі на глаза”), вони дізнались багато нового і, думаю, виросли здоровими та нормальними людьми.

Стосовно влади — була дуже дивна та тонка ситуація, коли кожного дня все змінювались. На перших мітингах ми бачили міліціонерів, що забирали людей з собою, та знайомі обличчя з обкому партії; вже через тиждень вони ходили з жовто-синіми пов’язками та організовували поїздки до якихось пам’ятних місць.

Тоді нам вже цілком свідомо і окрилено було начхати на заборони. Ми би все рівно це повісили, музиканти би виконали ту пісню, а поети би стали на вулиці та зачитали ті вірші. Було дуже класно, мені це важко передати. Радянський Союз тріщав по усіх швах, а ми радо-любо цього чекали». 

Організатори фестивалю робили ставку на самоорганізацію учасників. Від оргкомітету давався імпульс, а люди вже підхоплювали його. Це не був фестиваль, де щось демонстрували для відвідувачів — люди самі творили дійство. Музичне наповнення «Вивиху» було максимально гнучким, спектр стилів і жанрів був необмежений. Були запрошені: агітбригади, хори, оркестри, капели гармоністів, академічні театри опери і балету, також спортивно-хореографічні колективи й загалом усі, хто міг видавати будь-які мелодичні звуки. Під руку попали гурти «Мертвий Півень» та «Плач Єремії», які тоді знаходились у середовищі студентського братства. До них приєднались літературне угрупування «Бу-Ба-Бу», Таїсія Повалій, Назар Гончар, гурти «Воплі Відоплясова», «Табула Раса», «Брати Гадюкіни» та багато інших.

В перервах між музичними виступами відбувались різні конкурси. Фішкою фестивалю став конкурс анекдотів. Там чи не вперше публічно прозвучали політичні жарти — черговий середній палець вслід режиму цензури. Гуморески сипались також із камерної сцени «Вивиху», що було більше схоже на студентський стенд-ап.

На окремій події обирали «Королеву дебілів» — своєрідний конкурс краси. Ще провели змагання малюнків, де учасники презентували карикатури на політичних лідерів, висміювали стан речей у державі та зображували свою «вивихнуту» реальність. Судило ж конкурсантів шість членів журі, серед яких були Андрій Миколайчук (той, що співав про підпільника Кіндрата) і Роман Безпалків (відомий художник). Медалями за перемогу слугували не дуже корисні, але життєво необхідні для фестивальника продукти — сигарети і пиво.

Три дні фестивалю перетворились в суцільний угар. Не обійшлось і без курйозних моментів. На стадіоні «Юність», де музиканти виступали та зберігали свої інструменти, виникла пожежа. З полум’я, що знищувало все довкола, хлопцям вдалось винести арфу — дуже символічно. Фестиваль закінчився «карнавально-тріумпХальним ви-ви-ходом», тобто ходою, що пройшла вулицями та площами Львова до парку «Культури», де відбувся прощальний гала-концерт.

ВИВИХ-1992

Про «Вивих» 90-го року ще можна сказати, що радянська влада дала можливість «хіпарям» і «дармоїдам» погратись у своє мистецтво в ізольованому парку. Але із здобуттям незалежності фестиваль вийшов на серйозніший рівень: він покинув парк та став прикрасою центру Львова на 1-4 жовтня 1992 року.

За словами Маркіяна Іващишина, узгодити тоді проведення фестивалю було навіть простіше, ніж зараз. Спонсорувати захід погодились банки, міжнародні авіалінії, підприємства з виготовлення електротехніки та багато інших. Фестиваль 92-го продовжив традицію імпровізації. В рамках підготовки на вулиці Чайковського проводили «брейншторм»: люди просто підходили зі своїми ідеями, які потім монтували в одну концепцію.

Публіку на фестиваль зганяли гаслами: «Вивихнуті всіх країн, єднайтесь на платформі ноусмокінгу! Ура панове!» та «Студентство! Приватизуємо Вивих!». До агітації фестивалю, крім вже традиційних саркастичних плакатів Юрія Коха, долучилась редакція тижневої газети «Post-Поступ». На честь фестивалю підготували спецвипуск газети під назвою «Non Stop Попуст». У випуску розмістили карикатуру Сергія Проскурні, химерну схему фестивалю, інтерв’ю з організаторами, гасла «Вивиху» та безліч корисної інформації про події.

Кількість музичних гуртів помітно збільшилась. До виконавців, що вирішили вдруге виступити на сцені «Вивиху», долучилися відомі на сьогодні гурти «Вій» та «Скрябін». Із тодішнього «андерграунду» були: буфф-панк-оркестр «Ку-Ку», «Неборак-рок-бенд», «Колгосп імені Шерлока Холмса», «Слоїки» та багато інших дивних неймів. Музичну сцену, що була більше схожа на дерев’яну церкву з космосу, розмістили навпроти «рок-оперного» театру.

Львівський театр опери та балету на всі дні фестивалю став місцем проведення поезоопери «Крайслер Імперіал». Вистава виконувалась літературним угрупуванням «Бу-Ба-Бу» за режисурою Сергія Проскурні. На сцені відбувся синтез балету, рок-музики, оперного хору і химерного перфомансу. Багатослівну рецензію на виставу можна побачити в газеті «За вільну Україну» (1992): «Може, це, нарешті, та найглибша точка моральної клоаки, в якій борсається звихнута людина? Глибше каналізації тільки пекло. І гумор тут не просто брудний чи чорний, а пекельний. От чому на спектаклі „Крайслер імперіал” звучить сатанинська пародія на молитву „Отче наш”».

Сатанинській та абсудній поезоопері вдалось стати кульмінаційним дійством на фестивалі та зібрати повний зал глядачів.

Під барабанний бій та крики відбувся ще один перформанс — похорон Біди. Труну, яка символізувала Біду, пронесли через центр міста — кожен охочий міг кинути своє лихо в неї. Люди кидали записки зі своїми проблемами, пляшки з алкоголем, сигарети та навіть карбованці.

Маркіян Іващишин, організатор: «З похороном Біди ми взагалі не очікували, що це перетвориться на глобальний перформанс. Люди щиро вірили, що треба в ту труну щось кинути, вже самі щось фантазували, хтось кинув цигарки, хтось кинув пляшку горілки. А хтось, це було при мені, голосним жестом — „Мені завжди бракує”, — кинув круглу суму в 50 карбованців. Я думаю, в цьому і був ефект, що кожен відвідувач фестивалю трохи був і учасником. Кожен мав можливість і пофантазувати, і покреативити.

Для України і особливо для Львова це все було вперше. Особливо в плані вільного спілкування. Була у нас тоді подія під назвою „Під дупою у ангела”, яка відбулася ззаду пам’ятника Міцкевича. Спочатку було ніби-то поетичне читання, але потім це все перетворилось в повну імпровізацію, де люди вільно підходили зачитували вірші та висловлювали свої думки. Для нас тоді це було духовним відкриттям: нас багато, ми не самотні.

Звісно, були проблеми з тогочасною владою, включно з КГБ. Були спроби провокацій, в 92-му році ми робили навпроти театру Заньковецької шатро „Кухонне поле підкови”, де роздавали всім гречку з м’ясом. До нас намірено нагнали соціально низький контингент, безхатьків та божевільних з антиукраїнськими настроями, але ми дали собі ради, налили їм вина, нагодували і все змінилось на проукраїнській тон».

Символом «Вивиху» 92-го року став «вивихнутий» будинок, що знаходився на площі Марійській під номером 10. Будівля згоріла ще за рік до фестивалю та стояла напівзруйнованою, тому було вирішено її розмалювати. Малярські роботи провели за одну ніч. В мерії боялись, що розмальована будівля спровокує людей писати знизу похабщину, але практика показала протилежне: люди підходили з цілими збірками поезії і переносили їх на стіни.

"Вивихнутий будинок", поч. 90-х рр. ХХ ст.
“Вивихнутий будинок”, поч. 90-х рр. ХХ ст.

Постіронія на фестивалі досягла свого апогею, висміювали все і всіх. Стилем фестивальщиків стала розмальована квітами, надписами та веселкою радянська форма. Балом правив, як висловився Андрій Миколайчук, стиль антиестетики. Цей тон ясно виразився на конкурсі мальованих авто — «Авто-мото-вело-поїхало». Учасники прикрашали свої автомобілі черепами, ластами, частинами ляльок та поезією, а з багажників авто ловили рибу. В супроводі військового оркестру автомобілі зробили коло пошани центром міста. Іномарок не було. Із натовпу звучала пропозиція називати «Запорожець» новим іменем — «Галичанин».

Конкурсну традицію анекдотів продовжили і обрали місцем проведення «Будинок актора». Винагородою слугувало брендове пиво та сигарети «Вивиху», а головні переможці отримували карбованці.

Голосом волелюбності стала акція «Свобідний мікроХвон» — мітинг за свободу висловлювань і замовчувань. Мікрофон поставили ззаду пам’ятника Міцкевичу. Кожен бажаючий міг підійти зачитати вірш, заспівати пісню або просто поговорити. Для запобігання словесного хаосу існував прокурор «Вивиху» Богдан Жолдак. Також всім охочим роздавали яблука за кошт фестивалю.

Вирізки з газети «За вільну Україну»
Вирізки з газети «За вільну Україну»
Фестиваль 92-го року завершився феєрверком «Добраніч» та перформансом «Колискова Забава». Під час нього дівчина, переодягнена в статую Слави (це та, що знаходиться на верхівці оперного театру), ходила по сцені з піднятою пальмовою гілкою.

Любомир Петренко, організатор, фотограф: «Якось на черговому засіданні студентського братства ми вирішили провести фестиваль. Для молодої організації це взагалі щось неймовірне. Не маючи ні коштів, ні якихось організаційних можливостей, ми потроху почали залучати спонсорів, музикантів, волонтерів. Те, що він вдався — досі сприймаю як щось неймовірне.

Тоді не існувало незалежної України, а був Радянський Союз. При цьому прапор на львівській ратуші вже був синьо-жовтий. Тоді ми відчували ці тенденції перефарбування всього у синьо-жовте. Ми знали, що це були просто люди, котрі звикли жити у Радянському Союзі і думали, що їм варто лиш перемалювати червоне на синьо-жовте — і це вирішить всі проблеми. Однією з провідних ідей “Вивиху” було якраз висміяти цю тенденцію, цей дискурс легкого перетворення. Студентське братство вважало, що перетворення повинні бути глибші та демократичніші.

В кінці 92 року змінилося керівництво студентського братства. Маркіян Іващишин після закінчення навчання вже не міг бути головою. Його місце зайняв “вельмишановний” Олег Тягнибок. Тоді ми ще не знали, що в студентському братстві існує велика фракція СНПУ (так раніше називалась партія «Свобода» — прим.ред.), і вони не декларували свого членства в ньому. Поступово почалось згортання всіх цікавих проектів, та і саме студентське братство з того часу перестало існувати як таке».

Фото Любомира Петренка.
Фото Любомира Петренка.
«Вивих» відзначив падіння Радянського Союзу та став однією з найвагоміших подій в культурному просторі початку 90-х. Неповторним його зробила самоорганізація та відсутність будь-яких обмежень у вираженні своєї творчості. Кожен міг запропонувати свою ідею та втілити її. Фестиваль був місцем, де можна було без осуду оточуючих «побуянити» та «вивихнутись» поколінню, що знаходилось на зламі двох світів.

Присвячується пам’яті Маркіяна Іващишина (1966—2019)

Зображення надані медіаархівом Центру міської історії (Приватні колекції Юрія Коха та Любомира Петренка)

Сергій СЕРЕДНЯК
Джерело: https://amnesia.in.ua/
Loading...

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.