Історія України не раз складалася так, що багатьом її синам та донькам доводилося шукати кращої долі деінде. Люди обдаровані, спраглі працювати для загального блага, мусили кидати все і продовжувати життєвий шлях далеко від рідної домівки. Хтось шукав на чужині слави й визнання, однак більшість прагнула нормального, відповідного їхній людській гідності життя. Земля в чужих краях не текла молоком і медом, а вулиці не були вимощені золотом, однак тут було краще, аніж у просякнутій жахіттям й безнадією сталінській імперії.
Одним із тих, хто опинився далеко від дому, виявився й Іван Кейван – живописець і графік, мистецтвознавець, педагог, громадський діяч. Із вісімдесяти п’яти років життя й шістдесяти трьох років творчості майже півстоліття минули поза межами України. Та навіть перебуваючи на іншому континенті, він ані на хвилину не забував, ким є і заради чого важко й самовіддано працює. «Художники його покоління, які народилися і виросли в Україні, мали вибір доріг: на еміграцію, у небуття, чи у неславу. – писала дослідниця Мирослава Біль. – Він обрав перше, бо творчих задумів і сподівань було дуже багато. Та де б не був, він завжди жив спогадами про рідний край».
Іван Кейван побачив світ 16 вересня 1907 року в селі Карлів Снятинського повіту (тепер – Прутівка, Снятинський район Івано-Франківської області). Він був першим із п’яти дітей Миколи, столяра і музиканта, та Калини (в дівоцтві Ілащук). По закінченні школи в рідному селі навчався у коломийській ґімназії, в стінах якої вповні відчув потяг до мистецтва. Отримавши атестат зрілості, вже знав, чим хоче займатися. Усвідомлював, що справа ця нелегка і шлях митця-українця за тогочасних обставин буде надзвичайно тернистим. Розумів, що обираючи таку дорогу, «мусить зрезигнувати з правдивого життя, яким живуть пересічні люди».
У вересні 1927 року Іван подався до Львова – міста, в якому художник Олекса Новаківський (1872 – 1935), випускник Краківської академії мистецтв, запрошений до галицької столиці самим митрополитом Андреєм Шептицьким (1865 – 1944), заснував власну мистецьку школу. Школа Новаківського, перша українська художня школа на теренах Галичини, мала виховувати нове покоління митців, спроможних гідно відповісти на виклики, що стояли перед новітнім українським мистецтвом. Як і Іван, більшість учнів школи були селянськими дітьми, котрим часто бракувало найнеобхіднішого. Йдучи назустріч найбільш потребуючим, художник дозволяв окремим вихованцям винаймати кімнати у своєму помешканні на вулиці Земялковського (тепер – Новаківського). Випало жити під одним дахом із вчителем й Іванові Кейвану. Заняття проходили у майстерні Маестро на другому поверсі.
Іван провчився у Мистецькій школі Новаківського близько року (1927 – 1928). Перебування тут виправдало і водночас не виправдало сподівань юнака. З одного боку маляр-педагог відчинив хлопцеві двері у світ великого мистецтва. Атмосфера, що панувала в школі, можливість спілкуватися із талановитою молоддю з усіх куточків Західної України поза всякими сумнівами відіграли позитивну роль у становленні Кейвана як творчої особистості. З іншого боку Іван не знайшов тут для себе того, за чим прийшов. «На жаль, Новаківський хоча і був геніальним колористом, я в нього нічого не навчився, бо бажав передусім солідного рисунку» – писав він пізніше до брата Володимира.
Здобуття мистецької освіти продовжив у Кракові, де провчився півроку. Втім, не лишень мистецтво цікавило юнака. У березні 1929 року до батьківської хати в Карлові завітала із обшуком поліція. Івана заарештували, обвинувативши в державній зраді й порушенні публічного спокою (через промову, виголошену на святі «Просвіти» кількома місяцями раніше). Протримавши шість тижнів у коломийській тюрмі, перевели до львівських «Бриґідок». Та судовий процес, що відбувся у жовтні, закінчився виправданням.
Проблеми із законом не завадили Іванові стати студентом Академії мистецтв у Варшаві. Протягом п’яти років (1932 – 1937) він вивчав малярство й графіку, зокрема опановував різні ґраверські техніки під наглядом знаного польського майстра Тадеуша Кулісевича (1899 – 1988). Паралельно відвідував заняття з історії й теорії мистецтва у Варшавському університеті. У польській столиці долучився до заснованого українськими студентами мистецького гуртка «Спокій». Саме на виставці згаданої творчої групи навесні 1933-го уперше представив широкому загалу власні твори. Участь в мистецькому житті перервали три місяці за ґратами через «фальшування грошей» (бувши членом Організації українських націоналістів, Кейван виконував проекти грошових знаків майбутньої української держави), однак присяжні вкотре виправдали молодого митця.
У червні 1939-го Іван склав педагогічний іспит в Державному інституті ручних робіт (пол. Państwowy Instytut Robót Ręcznych, PIRR), здобувши право викладати малювання й історію мистецтва у середніх і фахових школах.
З вибухом Другої світової війни і приходом до Галичини «перших совітів» Іван Кейван оселився в Снятині, де працював у Будинку культури при районному відділі народної освіти. Малював плакати, транспаранти й портрети компартійних вождів. Щотижня мусив звітуватися в місцевому управлінні НКВС. Пізніше влаштувався на роботу в театрі: створював декорації, афіші й ескізи костюмів, а подекуди навіть сам брав участь у сценічних постановках – приміром, зіграв роль Стецька у «Сватанні на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка. Після початку радянсько-німецької війни був змушений переховуватися від можливого арешту. У присутності односельців спалив портрет Йосифа Сталіна власного авторства.
Під час німецької окупації в роках 1941 – 1942 викладав малювання та історію українського мистецтва в українській ґімназії і Будівельному ліцеї у Коломиї. Заразом долучився до новоствореної Спілки українських образотворчих мистців (СУОМ), займався книжковою графікою. У липні 1942 року заарештований разом з іншими викладачами ґімназії та представниками міської інтелігенції. Близько сорока осіб утримувало в заручниках гестапо на час відвідин Коломиї генерал-губернатором Гансом Франком (1900 – 1946), проте невдовзі всіх відпустили.
14 вересня 1943 року Іван Кейван взяв шлюб із вчительською донькою Марією-Адріяною Крупською (1914 – 2002), медиком за фахом. «Вінчання було скромне, як пристало на воєнний час. – згадувала пізніше пані Марія. – Коли виходили з церкви, над нами пролетів ключ перелетних птахів. «Покидаємо рідну землю» – подумала я і зараз же поправила себе «покидають, не покидаємо»». Втім, вже за кілька місяців, у березні 1944-го молоде подружжя назавжди залишило рідне Покуття і подалося на Захід. Кілька місяців мандрували карпатськими стежками, пізніше поневірялися таборами біженців на території Словаччини, Австрії та Німеччини. Кінець війни зустріли в Марієнбаді (нині – Маріанські Лазні, Чехія), де Марія влаштувалася працювати у педіатричну лікарню і де в грудні 1944 року у подружжя народився син Орест.
Навесні 1945 року сім’я Кейванів покинула Марієнбад слідом за американськими військовими, котрі передали контроль над містом Червоній армії. Наступні чотири роки минули у таборах для переміщених осіб на землі Баварії (Байройт, Фюссен, Міттенвальд). У Міттенвальді в липні 1948-го народилася друга дитина – донька Софія Оксана (Зоня).
Попри непевність становища, Іван Кейван продовжив вчителювати, а заразом включився у культурно-мистецьке життя розкиданої таборами української громади. Долучився до Української спілки образотворчих мистців (УСОМ) в Німеччині і, починаючи з 1946 року, брав участь в зорганізованих нею виставках (Мюнхен, Реґенсбург, Міттенвальд, Ґарміш-Партенкірхен). Спільно із професором Василем Левом (1903 – 1991) й письменницею та журналісткою Дарією Ярославською-Столярчук (1905 – 1982) зорганізував Спілку українських письменників, мистців і науковців у Міттенвальді. 1947 року ряд творів Кейвана експонувалися на виставці Салону незалежних художників (фр. Société des Artistes Indépendants) в Парижі. Декілька графічних робіт митця відзначено нагородами. Домінантною темою німецького періоду творчості Івана Кейвана була краса альпійських пейзажів.
У листопаді 1949 року митець із родиною виїхав до Канади, оселившись в місті Едмонтон, провінція Альберта. Віднайти себе у геть новому середовищі виявилося нелегко, іще важче – ділити час між улюбленою справою й зароблянням на хліб насущний. Попервах Іван підробляв у рекламному бізнесі, паралельно розмальовуючи українські церкви на теренах Альберти. Згодом влаштувався на постійно дизайнером рекламної продукції у хімічній компанії C-I-L (Canadian Industries Limited).
Упродовж майже сорока років Іван Кейван залишався одним з найактивніших діячів української діаспори. Входив до лав Літературно-мистецького клубу, Наукового товариства імені Шевченка й Українського національного об’єднання (УНО) в Канаді, викладав на Курсах українознавства ім. Івана Франка. 1956 року, спільно з доктором Богданом Стебельським (1911 – 1994) і Михайлом Дмитренком (1908 – 1997), став співтворцем Української спілки образотворчих мистців Канади (УСОМ Канади). Брав участь у виставках під егідою спілки в різних містах Канади й Сполучених Штатів – зокрема, у Світовій виставці українського мистецтва (Детройт, 1960) та Світовій виставці українських образотворчих мистців (Торонто, 1982). Деякий час (1973 – 1974) навіть очолював УСОМ.
Саме на канадійській землі Іван Кейван зміг повністю розкритися як правдивий український митець-патріот. Критики й поціновувачі завжди відзначали педантичність і скрупульозність (у доброму сенсі), притаманні творчій манері художника. Окрім мальовничих краєвидів нової батьківщини та зображень рідних і близьких (дружини Марії-Адріяни, доньки Зоні, сестри Ганусі, зятя Володимира Закревського), вагоме місце у творчості майстра посіли олійні й графічні портрети діячів української історії та культури: приміром, цикл портретів Тараса Шевченка, також образи Івана Франка, гетьмана Івана Мазепи, митрополита Андрея Шептицького, художника Георгія Нарбута, поетів Володимира Скорупського та Вадима Лесича, письменника Тодося Осьмачки і т. д. «Це глибокі студії психологічних особливостей портретованих, вдумливі, синтетичні й сумарні» – характеризував портрети авторства Івана Кейвана мистецтвознавець Володимир Січинський (1894 – 1962). Поруч із тим спадщина маестро включає марки та грошові знаки, грамоти, обкладинки книжок.
Окрім властиво мистецьких творів, у доробку майстра також – рецензії і публікації про українських митців (В. Баляс, І. Їжакевич, О. Мурашко, О. Архипенко, Ф. Кричевський, М. Сосенко, О. Грищенко) у періодичних виданнях («Гомін України», «Наша Мета», «Новий Шлях», «Самостійна Україна», «Снятин», «Наше Життя», «Нові Дні»), монографії «Володимир Січинський» (Торонто, 1957), «Тарас Шевченко – образотворчий мистець» (Вінніпег, 1964; Шевченківська медаль Конґресу українців Канади), «Дмитро Антонович» (Чикаго, 1966), «Василь Кричевський – творець українського національного стилю» (Рим, 1968), «Українське образотворче мистецтво» (Едмонтон, 1984), «Українські мистці поза батьківщиною» (Едмонтон-Монреаль, 1996) тощо. «Іван глибоко відчував потребу невикривленої історії українського мистецтва у противагу більшовицьким виданням» – зазначала дружина художника Марія-Адріяна Кейван-Крупська.
Досягнення енергійного митця не залишилися непоміченими. У жовтні 1967 року патріарх Йосиф Сліпий (1892 – 1984) іменував Івана Кейвана професором історії мистецтва Українського католицького університету в Римі. На жаль, на заваді повноцінному виконанню обов’язків стала втрата слуху. 1976 року Наукове товариство імені Шевченка надало художникові ступінь дійсного члена. Воно ж виступило організатором урочистого святкування 50-літнього ювілею творчої праці Івана Кейвана у листопаді 1979-го.
Останні роки минули у боротьбі з недугами, найбільш серйозним із яких виявилась глухота. «Не один раз довелося нам зустрічати річницю подружжя у шпиталі» – згадувала дружина Марія. Саме у стінах едмонтонської лікарні важкохворому художникові судилося востаннє (у вісімдесят п’ятий раз) відсвяткувати уродини. Два дні по тому, 18 вересня 1992 року його не стало…
Іван Кейван помер в іншому куточку земної кулі, океаном відокремлений від рідного краю. На батьківщині його ім’я залишалося забороненим, замовчуваним, викресленим з національної культури протягом багатьох десятиліть. Залишається зробити ще чимало аби постать неординарного митця здобула в сучасній Україні той рівень визнання і пошанування, яких заслуговує його талант.
Олександр ШЕЙКО
- Біль М. Життя та творчість Івана Кейвана//Народознавчі зошити, № 6 (120), 2014. [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://nz.ethnology.lviv.ua/archiv/2014-6/47.pdf;
- Васильчук М. Іван Кейван: довга дорога додому//Вісник Коломиї – ч. 50 (444), 24 вересня 1994 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ivankeywan.com/pub/mykola_vasylchuk__ivan_keyvan_dovha_doroha_dodomu.pdf;
- Волошин Л. Кейван Іван Миколайович//Енциклопедія сучасної України [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=11681;
- Волошин Л. Мистецька школа Олекси Новаківського у Львові: біографічний список учнів. – Львів, 1998;
- Кейван М. Вересень – місяць радости і печалі//Жіночий світ, вересень 1993 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ivankeywan.com/pub/mariya_a_keyvan__veresen_misyats_radosty_i_pachali.pdf;
- Лист Івана Кейвана до Олекси Новаківського. Карлів-Львів, 29 вересня 1930 р. Ан-31, НМЛ-58637/31;
- Романюк І. Професор мистецтва Іван Кейван//Агро. – № 18 (139), 21 квітня 1990 [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.ivankeywan.com/pub/ivan_romanyuk__ivan_keyvan_profesor_mystetsva.pdf;
