В п’ятницю, 26 липня 2019 року, в Музеї Ідей (вул. Валова 18а) відбулося відкриття виставки киянина Тараса Гайди “Мімікрія”. Вперше у Львові мешканці та гості міста мали можливість охопити і пізнати художній простір цього молодого митця.
Він водночас весела і серйозна особистість та митець, який бореться зі своїми комлексами-демонами через свої твори. І звісно хоче, щоб відвідувачі відчували та розуміли всередині своєї реальності, що треба боротися з цими внутрішніми демонами. В іншому випадку людина потрапить в безодню невідомості та обставин з якої може не викарабкатися і тоді… Про виставку і про інше поговорити з митцем мав нагоду Денис Гугнин.
– Тарасе, скажіть будь ласка, яку освіту Ви отримали?
– Я самоучка. І вважаю, що такі художники також заслуговують на увагу. Малювати почав спонтанно. З самого дитинства все починалося, як хобі. Це було певне перемальовування своїх кумирів.
– А хто були Ваші кумири?
– Різні рок музиканти. Гурт «HIM», соліст якої Віллі Вало (Віллі Херманні Вало фінський музикант, співак, композитор – примітка авт. Д. Г.), Єгор Лєтов та його гурт «Громадянська оборона» (радянський і російський поет і музикант, а також звукорежисер, художник-оформлювач і коллажист; засновник, лідер і єдиний постійний учасник гурту «Громадянська оборона» – примітка авт. Д. Г.). Зараз джерело мого натхнення поезія Єгора Лєтова. А також багато різних рокерів, поетів, акторів, які сформували мій стиль чи навіть світогляд. Починалося все саме так. Якщо зараз свідомо взяти період за два останні роки, це те, що я усвідомив що вже досить просто щось малювати в «стіл», а хочеться вже показувати та ділитися. Бо багато інформації, купа перечитаного, переглянутого і коли інформації багато її треба переносити. В моєму випадку живопис це мій інструмент. Тому що я не пишу віршів і не співаю і я мушу щось доносити як провідник. Я так вважаю. Може щось далі буде змінюватися.
– Якщо в художника інструментом їхнього творіння є олівець чи пензель з фарбами. В поета це може бути перо або ручка. В актора – його талант та харизма.
– Тому художниками можна назвати не тільки тих хто малює. Наприклад ті, хто перемальовує портрети я їх не назвав би художниками. В першу чергу це ремісник, а не художник. Художник це набагато більше. Поети, актори всі вносять новизну в мистецтво, а своє світобачення саме передає художник.
– А кого б Ви могли назвати серед знакових поетів, які мали на Вас вплив?
– Рембо (французький поет Артюр Рембо – примітка авт. Д. Г.). Я закохався в нього і його творчість. Він мені чимось нагадував мене. Рембо як поет і…
– Можливо Поль Верлен?
– Так. Його я також читав. Вони були з одної епохи. І ще з останнього на мене мало таке враження книга Селінджера «Над прірвою у житі». Таке враження, що це про тебе написано. Я думаю, що так багато хто скаже. Стараюся більше не споглядати, а читати, слухати певну поезію, музику, тексти з якимось сенсом. Тому що я виступаю більше за ідею, а не за колір і техніку. Мені саме важлива ідея.
– Для більшості художників головним було, щоб колір відіграв чи певна тематика. А у Вас це ідея. А який у Вас стиль?
– Це часто в мене питають, який в мене стиль. Я не знаю. Через, те, що я цим не зацікавлений. Мені подобається використовувати золото тому, що ним можна передати в картині гру світла. І ним можна позначати світло та матеріальну цінність, і ще купу різних речей.
– Чи не хотіли б Ви можливо спробувати себе в інших напрямах мистецтва? У кіно і у театральній діяльності в якості сценографа.
– Я думаю так. Але наразі відіграє важливу роль ресурс. Я не погоджуюся з тим, що художник повинен голодувати. Але зробити сьогодні щось класне, щоб заробити грошей це нереально. Я зараз собі уявляю якби в мене зараз було б багато ресурсів я міг би робити набагато масштабніші речі. Це навпаки стримує художника.
– Ну так, Ви праві. Тому, що все залежить від матеріалів, які коштують не малі гроші.
– Страшно коли ти щось хочеш зробити, а в тебе немає грошей на матеріали.
– Так. Це треба шукати людей, які б могли спонсорувати це все.
– Я сам себе спонсорую.
– А Ви не хотіли б спробувати поєднати свою техніку живопису наприклад з медіа-технологіями?
– Мені цікаво. Я розумію, що зараз цей вид мистецтва в тренді. Я був навіть на декількох таких виставках в Києві. Вони дуже класні і популярні.
– А скільки у Вас йде часу на створення картини? Деякі художники малювали свої картини два роки, а хтось і більше.
– Я теж можу сказати, що малював деякі картини два роки. Я міг приступати три рази до одної роботи. Я глянув на неї і вона мені перестає подобатись. І я щось зміню в ній. Я думаю так в багатьох художників, їм не сильно подобається, те, що вони роблять. І це правильно трохи себе недооцінювати.
– А зараз звернемося якраз до Вашої виставки «Мімікрія», яка відкрилася в цю п’ятницю. У Львові безпосередньо вона проходить вперше. Чи була ця виставка експонована десь ще? Або можливо були інші виставки?
– Це перша персональна виставка. До того була лише одна. Я виграв конкурс на колективну виставку за темою «Самоідентифікація».
– А де саме?
– В Києві. А зараз з’явилася можливість виставитися у Львові.
– Власне завдяки цьому конкурсу Ви вже змогли «зачепитися» і почати свій мистецький шлях?
– Так. З’явилося багато знайомих. Цікаво, що буде далі. Я б хотів зараз робити якийсь проект. В мене вже намічається якась ідея.
– Тарасе, як Ви один одного знайшли? Катя (організатор виставки Катерина Копотілова) Вас, а Ви її.
– Якщо чесно для мене це взагалі було чудо. Притому що я не вірю у всі ці чудеса. Напевно варто вже повірити, бо вже в житті було багато співпадінь. До речі, після тої колективної виставки я хотів зробити персональну виставку в Києві. Але в Києві щоб орендувати приміщення це не так дешево. Я почав думати і відкладати гроші. І буквально через тиждень мені написала Катя і запропонувала організувати виставку.
– У Ваших роботах яку б не взяти чи то «Гніздо», «Букет» чи інший твір, Ви вскривали безпосередньо комплекси людей і ця проблема сьогодні дійсно актуальна. Ви боретеся з цими комплексами через свої картини, які створюєте. Як на Вашу думку повинні боротися з цими комплексами інші митці та звичайні люди?
– Я б навіть хотів через цю виставку людям показати, щоб вони себе усвідомили в тій ситуації, якщо вони її побачили, що не можна нічого вилікувати не дізнавшись діагноз. І це вже 50 відсотків признати свій діагноз, що ти хворий на ту ж саму мімікрію про яку ми зараз говоримо (мімікрія – наслідування, маскування; властивість деяких організмів імітувати зовнішній вигляд або інші ознаки інших непов’язаних організмів або неживих об’єктів – примітка авт. Д. Г.). Це вже половина роботи до змін. Ми не можемо змінюватися не признавши наші слабкості. І це було завдання виставки донести до деяких людей, які можливо перебувають в тій мімікрії, що потрібно усвідомити – треба боротися зі своїми комплексами.
– Тобто через «мову» своїх творів Ви спонукали кожного відвідувача побачити свій комплекс і знайти вихід як з ними боротися? Можна зайнятися цікавим хобі, почати малювати, писати вірші чи книгу.
– Так. Тобто себе якось показувати. Не боятися критики, хоча інколи буває, що тобі стає страшно. Лячно від того, коли ти щось хочеш зробити від себе, а ти боїшся через, те, що подумають про тебе близькі.
– А як віднеслися до цього батьки, що Ви зробили вибір почати малювати і обрали цей шлях?
– Дуже спокійно. Хоча в дитинстві я був дуже проблемна дитина. Я думаю те, що я зараз роблю і чим займаюся, ті невеличкі успіхи тішать їх. Вони приїжджали на виставку. Я здивувався, що Вони приїхали і це було дуже приємно. Бо зазвичай менталітет наших батьків більш законсервований. Наші такі, мої батьки такі. Навіть через мистецтво я бачу, що я їх відкриваю і до них це доходить. Вони відкриті до того і це прекрасно.
– А не хотіли б Ви з часом набравшись досвіду написати якусь книгу про мистецтво?
– Я думаю не просто з’явилося мистецтво в плані образотворчому, а через, те, що мені важко висловлювати думку словесно. Коли мені треба було, щось висловлювати я обрав саме «мову» живопису.
– Кожен митець обирає свою «мову» висловлювання. Поет – через свої вірші. Композитор – через музику. А художник – через картини.
Денис ГУГНИН
