До двору князя Лева, сина Данила Романовича, названого пізніше Галицьким, 1236 року прибуло лицарство з Угорщини. На чолі його стояв комеc Гуйд, на чиєму гербі, як пише польський історик Бартош Папроцький: «у блакитному полі — золотий півмісяць, обернений ріжками вгору, над ним, між двома золотими шестираменними зірками — срібна стріла, скерована гострим кінцем угору».
Герб називали Сасом, що українською означає — Саксонець. Лицарі, що прибули з графом Гуйдом, теж визнали Сас своїм гербом [«Herby rycerstwa polskiego. Przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r. p. 1584. Wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego. — Краків, 1858. — С. 695]. Військо примандрувало не випадково:роком раніше, 1235-го, князь Михайло ІІ Всеволодович, званий Чернігівським, напав на Галич та проголосив сина свого Ростислава (Славонського) галицьким князем. Трон було відвойовано двома роками пізніше. Так починалась галицька історія родів Драго-Сасів, серед яких могли були і предки Шептицьких, адже Федір з Шептич, якого вважають протопластом роду і який, надаючи відомості про себе 1469 року, задекларував приналежність до родин герба Сас.
Перш ніж перейти до огляду літератури та версій щодо походження Шептицьких, дамо короткий образок до історії родів, символом яких був півмісяць, стріла та дві шестираменні зірки. Бартош Папроцький у праці «Gniazdo cnoty…» [Gniazdo cnoty, Zkąd Herby Rycerstwa sławnego Królestwa Polskiego, Wielkiego Księstwa Litewskiego, Ruskiego, Pruskiego, Mazowieckiego, Żmudzkiego, y inszych Państw do tego Królestwa należących Książąt y Panów, początekswoy maią. — Краків,1578. — С. 1108], описуючи герб Сас, стверджує, що лицар, прибулий до Данила Романовича, розмовляв саксонською мовою і належав до роду названого герба. Автор згадує, що рід походив з Саксонії, звідки лицарі вирушили у хрестовий похід, а в Галичину прийшли з Угорщини. Оперуючи цими фактами, Папроцький посилався на невіднайдену хроніку Альберта Стрепи, відомого також ще як Войцех Стрепа.
В Угорщині, а точніше, у Трансильванії, справді мешкали саксонці. До краю прибули на запрошення короля Гези ІІ, який правив Угорщиною між 1141 і 1161 роками. Король Геза ІІ був пов’язаний з Руссю, оскільки одружився з донькою київського князя Мстислава Володимировича — Єфросинією.
Колишня Трансільванія нині в межах Румунії, а в Середньовіччі це була провінція, яка входила в склад угорського королівства, де саксонці мешкали у семи фортецях, тож цю частину Трансільванії було названо Семигороддям (нім. Siebenbürgen).
Друга хвиля саксонської еміграції в Угорщину відбулась в часи правління короля Андраша ІІ (бл. 1177–1235), коли він запросив на службу лицарів-саксонців з Тевтонського ордену, які повертались з IV Хрестового походу. Особливо вподобали саксонці карпатські перевали, де і будували фортеці. Пам’яткою тих часів залишається румунське місто Брашов, засноване тевтонцями. Про участь роду Драго-Сас у хрестових походах свідчить і герб. Шестираменна зірка, згідно з легендою, була зображена на щитах воїнів царя Давида — захисників Єрусалима. Дві зірки та стріла на гербі, розміщені над сарацинським півмісяцем, символізували перемогу оборонців Сіону.
Згодом, 1225 року, лицарям Тевтонського ордену довелося залишити Угорщину. Причиною цього була їхня надмірна незалежність. Можливо, це стало наслідком внутрішніх конфліктів між тевтонцями і угорською шляхтою, до якої належали і саксонці старшої генерації. Підтвердження знаходимо у повідомленні польських істориків про початки саксонського роду у Галичині.
Граф Гуйд прибув у Галичину після смерті угорського короля Андраша ІІ. Бартош Папроцький у згаданій праці стверджує, що «граф (комес) Гуйд з немалим військом до руського князя Лева прибув і, зв’язавшись з Литвою, Мазовію спустошив, за що в нагороду за свої лицарські справи, крім дарунків різних, ще й близьку родичку князя взяв собі за жону, осів у Руських краях і для своїх нащадків з різними назвиськами, які печаталися тим гербом, став батьком» [«Herby rycerstwa polskiego. Przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r.p. 1584. Wydanie Kazimierza Józefa Turowskiego. — Краків, 1858. — С. 695]. Дві ключові фрази — «зв’язавшись з Литвою» та «Мазовію спустошив» — свідчать про військовий напад на землі Конрада Мазовецького (1187–1247), союзника тевтонського ордену. Взаємини Литви з Тевтонським орденом, який насаджував свою політику вогнем і мечем, були не найкращими. Отож тривала ворожнеча з тевтонцями, діяльність яких лягала чорною тінню на саксонців з ранішніх еміграційних хвиль,могла відновлюватися й пізніше.
Польський історик і літописець Ян Длугош 1438 року чітко окреслив походження роду Драго-Сасів, як волоське. У своїй праці «Insignia seu clenodia Regis et Regni Poloniae» він писав так:
«Сас. Драги або Саси. На блакитному полі розміщено півмісяць жовтого або золотистого кольору з двома зірками такого ж кольору над ріжками півмісяця, посередині півмісяця вістрям догори розміщена стріла. Рід Волоський з гір і лісів Руської провінції, займав гірські полонини, князівського походження, мужі правдиві, вправні, хоробрі, мужні, посад не випрошують, але посадові за кров’ю» («Dragovie alias Sassovie. In campo celestino coloris (s) lunam fulvi aut aurei coloris deferentes, in cuius utroąue cornu stella aurea depingitur, et ex medio luna sagita cuspide sursum erecta. Genus Valachicum, ex montibus et silvis provinciarum Russie, qui Połoniny nuncupantur, ducens originem. Gens sui agrestis mores generis pro maioris parte imutans, ad potacionem proclivi. Quia vidimus unum bene potantem cum optimo magno poculo alias sklienicza. Hec familia post nactam nobilitatem in Riboticze Premisliensi territorio, primam sue nobilitatis constituit domum, e quibus vir illustris et egregius Raphael, nostris temporibus eloquencia claruit 1570, victor in theatro Bachi (Łęt. 119, — Mucz. 105») [Цитата за: Franciszek Piekosiński, Heraldyka polska. — Nakł. Akademii Umiejętności; skł. gł. w księg. Spółki Wydawn. Polskiej. — Краків, 1899. — С. 452]. Згадані Яном Длугошом волохи є спільнотами,з якими вчені асоціюють романізовані народи на території нинішньої Румуні та на Балканському півострові. Їх корені слід шукати серед дакських племен в епоху панування тут Римської імперії або ж в епоху існування на Балканах Ілірійської держави.
Відкритим є питання про конфесійну приналежність. Волохи у ХІІІ-XIV столітті, зазвичай, були православними. Питання про те, чи після надання їм земель представниками польської королівської династії (еміграція волохів на терени Галичина тривала до половини ХVII ст.) вони приймали католицизм, чи й надалі залишались православними, потребує глибокого дослідження. Тобто, отримуючи вкотре підтвердження привілею на шляхетство, як це було у випадку з Шептицькими аж два рази, а у випадку з представниками інших родій могло бути і більше, ми не знаємо, чи їхня релігійна приналежність до католиків, чи православних, відігравала роль у їхньому статусі у суспільстві. Дані про релігійну приналежність появились значно пізніше, а порядок зміни обряду з латинського на православний був урегульований тільки у XVIII ст., а у Галичині аж у ХІХ ст.
(далі буде)
Іван МАТКОВСЬКИЙ
