Якщо на вулицях міста вам трапились людські голови, що виглядають з куп гною, або кінські черепи на вхідних дверях до будинків, не поспішайте з висновками і не кричіть про власну, або людей довкола, дивакуватість. Не завжди ці атрибути вказуватимуть і на те, що ви є персонажем якогось фільму жахів. Можливо, просто перебуваєте в давньому Львові, де згадані вище методи були традиційними і звичними у боротьбі зі страшними недугами і епідеміями, які траплялись в місті досить часто. Очевидно, нічого дивного в цьому немає, бо коли місту загрожує страшна пошесть, а ні медицина, ні наука нічого сказати про це не можуть, в хід йдуть найнесподіваніші методи боротьби і самозахисту.
Далеке ХІІІ століття. Під стінами Львова стоять монгольські війська хана Телебуги. Місто брати штурмом вони ніби не збираються, проте достатньо “відриваються” на населенню довколишніх сіл, нещадно його грабуючи. Постояли якийсь час і пішли, залишивши по собі значно страшніший подарунок, аніж і без того страшні грабежі та розбій – епідемію. Невидимий “троянський кінь” тривалий час після відходу ворогів косив життя львів’ян. Самі місцеві жителі називали цю страшну пошесть “повітрям”, пов’язуючи її з “поганим повітрям”.
Зачепило тоді не лише Львів. “Тієї зими не тільки в одній Русі був гнів Божий – мор, але і в Ляхах…і в Татар вимерло все – і коні, і воли, і вівці….”. Перехід великої маси населення з одних кліматичних умов до інших, значне скупчення військ під фортецями, а також значна кількість вбитих, яких не зажди встигали ховати, очевидно в комплексі і стали причиною поширення захворювань. Результат був дуже сумний. “Лев-князь перелічив скільки погибло в його землі людей – що захоплено, побито, а що їх з Божею волею померло: дванадцять з половиною тисяч”. Невідомо, чи знав сам князь Лев, що він лічив померлих, чи це літописець приписав йому таку дію і саме таке число постраждалих. Вагу має інший фактор – що серед них багато загинуло “Божею волею”, тобто від мору і пошестей, не від людських рук. Помер тоді також ніби і син Лева, Михайлик.
У хроніста Бартоломея Зиморовича, під 1439 роком, можна знайти інформацію про голод і мор в Польщі, який був таким страшним, що король Владислав ІІІ Ягайло був змушений переїхати з сім’єю та двором до Львова. З 1477 роком пов’язана важлива подія з історії медицини у Львові. Саме тоді до міста запросили з Кракова медика Сигізмунда, який став першим міським лікарем. Займав, правда, він цю посаду не надто довго, бо коли “зима очистила повітря”, від його послуг місто вирішило відмовитись.
Серія епідемій мала місце у Львові в 1480, 1484, 1547, 1572 – 73, 1588, 1594 роках. У 1547 році через мор було призупинено навчання у школах.Це було одне з розпоряджень міської влади. У зв’язку з епідемією 1587-1589 років, у Львові навіть вели посаду “морового бургомістра”, який отримував надзвичайні повноваження на час загрози мору чи якихось інших пошестей. У 1594 році, аби знайти рішення як подолати небезпеку, що загрожує всьому місту, до пізньої ночі в лавничій залі Ратуші сиділи бургомістр Станіслав Ґонсьорек, війт Якуб Вйотецький і міський лікар Павло Кампіан. Вони гортали давні хроніки, вивчаючи попередні випадки поширення пошестей, та намагались розібратись з причинами та симптомами подібних епідемій. Про пошесть 1599 – 1600 років говорили, що вона була настільки потужною і загрозливою, що “коли птах пролітав над містом, то падав і здихав”. З цього опису можна подумати, що Львів у той час був своєрідним Мордором з “Володаря кілець”.
Завдяки Яну Алембеку і записам, які він зробив, відносно детально можна говорити про епідемію 1623 року. Хворобливі бактерії тоді були принесені в місто монахом-кармелітом з Кракова. Першими захворіли інші ченці-кармеліти. Навіть серед їхньої спільноти тоді нараховували 15 померлих. Надалі хвороба швидко прогресувала, розповзлася містом і навіть передмістям. Ян Алембек став “моровим бургомістром”.
Повторювались епідемії також у 1625, 1642, 1648 роках і ін. Ховати померлих від мору на міських цвинтарях було небезпечно, тому їх переправляли за межі Львова. Один з таких морових цвинтарів (“піски”) був на місці сучасного Личаківського. Складно було з симптомами хвороб. Їх не завжди могли точно описати. Орієнтувались найчастіше за появою холодного поту і сильної гарячки. Аби діагностувати хворобу, до сечі хворих додавали молоко матері, яка годує дитину. Якщо молоко осідало, це означало потрапляння хворого в труну.
Викликає інтерес і питання стосовно методів боротьби з хворобами такого типу. Точних і певних відомостей про хворобу тоді не було. Тому вільне місце займали забобони. Тому й виходило, що від хвороби рятувались, закопуючись повністю у гній, що лише голова виглядала. Також вдавались до спалення гною і обкурювання цим димом будинків. Неприємний запах нібито мав очищати повітря в місті. Хтось копав біля будинку яму і вбивав у неї осиковий кілок. Інші вставляли у двері стовбець з грабового дерева. Якийсь час думали, що хвороби передаються від собак та котів, тому з поширенням епідемій, цих тваринок інколи умертвляли. Перераховані вище методи гармонійно поєднувалось з активними і наполегливими, часто колективними молитвами до патронів і захисників міста: Яна з Дуклі, Станіслава Костки, Діви Марії і ін.
Під час епідемії 1623 року намагались відвернути хворобу, вивішуючи на дверях кінські черепи. Інколи біля будинків складали купи каміння, або ще закопували в землю вирізане з дерева уособлення хвороби у вигляді дівчинки. Намагались виготовляли ліки: розчинений у молоці бурштин, оцтову настоянку з волоських горіхів, або угорське вино.
Пізніше прийшло розуміння, що поширення хвороб пов’язане не так з повітрям, як з самими людьми і їхніми бактеріями. Саме тому, в XVII столітті кожен новий спалах епідемій мав наслідком вивезення жебраків та волоцюг за місто. Ті ж з них, що повертались, мали отримати від міської влади дозвіл на перебування в місті. На в’їзді до Львова було облаштовано пропускні карантинні пункти, де ретельно перевіряли як своїх, так і чужих. В середині міста за порядком стежили охоронці-ціпаки, які не допускали великого скупчення натовпу на вулицях.
На час приходу епідемії, також завжди припиняли всю торгівлю, підозрюючи купців, які бувають в багатьох місцевостях і тому можуть стати носіями збудників хвороби. Так, у 1642 році в принесенні хвороби звинуватили купця Михайла Альвізія, який нібито привіз її з турецьких теренів. Ще однією причиною появи хвороб були військові дії і облоги. Саме це відбулося у 1704 – 1705 роках, коли під мурами міста стояли шведські війська.
Ситуація змінилась від безпорадності до мінімальної обізнаності у ХІХ столітті. Наука і медицина дружно зробили крок вперед і епідеміям тепер могли відповідати. Але і тут не все було так гладко. Під час епідемії холери, яка в 1830-1831 роках набрала масового характеру, в Галичині померло майже 35 тисяч чоловік. У самому Львові смертність становила 50 % всіх недужих.
З ближчих до сучасності епідемій, можна згадати про 1918 рік. В той час Львів брала штурмом ще одна серйозна епідемія – “іспанського грипу”, або просто “іспанки”. Протягом 1918 – 1920 років від цієї недуги у місті померло кілька сотень мешканців. На цей період, як відомо, припадає українсько-польське протистояння в місті. Але епідемія була більш безжальною, аніж видимий фізичний ворог і забрала значно більше життів, аніж військові дії.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
- Ковальська О. Кожен другий бургомістр Львова був лікарем // Експрес, 2014 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lvivexpres.com/digest/2014/01/05/56552-kozhen-drugyy-burmistr-lvova-buv-likarem-doslidnyk-istoriyi-mista
- Козицький А. Епідемії // Енциклопедія Львова / За ред. А. Козицького. – Львів: Літопис, 2008. – Т. 2. – С. 236 – 239.
- Мор у Львові осені 1594 року // Zaxid. net, 2009 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zaxid.net/news/showNews.do?mor_u_lvovi_oseni_1594_roku&objectId=1088447
- Мор и пошести – “Черная смерть” в хрониках Львова [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://bruchwiese.livejournal.com/148032.html
