Проголошення незалежності України в 1991р. окрилило та додало сили Карлові Звіринському. Він безмежно радів, що дожив до змін та побудови нової країни. Про цей час згадує його приятель з Польщі Володимир Паньків: «Коли рухнула берлінська стіна і радянські ешелони поперли назад додому, над Україною повіяли вітри свободи і Звіринський-ерудит зразу збагнув, що в нас буде своя хата, що пора братись за роботу. Він нервував, бігав по зборищах, писав статті і попри все те регулярно ходив в майстерню і працював з ранку до ночі.»
В 1992 році, на запрошення о. д-ра Севастіяна (Дмитруха), провадить студію для монахів у новоствореній школі іконопису ім. св. Луки при монастирі оо. Студитів храму св. Архистратига Михаїла у Львові, стає експертом з питань монументального живопису та оздоблення в храмах Львівської Архиєпархії УГКЦ. Одночасно з огляду на важливість проблеми церковного малярства, активно працює над статтями про сакральне мистецтво, стараючись доступно викласти матеріал для широкого кола читачів.
Ця стаття була підготовлена К. Звіринським до передачі на львівському телебаченні про сакральне мистецтво в якій він взяв участь.
Слово «ІКОНА» у візантійському і східно-християнському мистецтві означає образ з релігійною тематикою, на якому зображені постаті святих, біблійні сюжети та літургічно-символічні елементи. Як продукт християнства та засіб вираження його ідей, вона виникла разом з ним і була супутником всіх процесів і станів християнської релігії. Це вид релігійного культу, що виконує важливі інтегруючі функції через донесення до глядача християнських ідей засобами образотворчого мистецтва. Конкретизуючи в цей спосіб Бога, сприяє молитовному роздумуванню, допомагає людині наблизитися, пізнати, поєднатися з Богом.
Ікона, це вікно в потойбічний світ, передсінок неба, інструмент контакту з ним. Не будучи відображенням матеріального світу, підносить нас у світ духу. Для впровадження глядача в цей світ, треба було відкинути ці форми і засоби малярства, які утверджують красу і принадність матеріального світу і користуватися тими, які переносили б нас у світ духовної краси, краси потойбічної.
Візантійське мистецтво сформувалося на ґрунті пізньоантичної культури і охоплювало своїм впливом цілий християнський Схід – Вірменію, Калладокію, Грузію, Балкани, Русь, Волощину, а також деякі західні осередки, які в окремих відрізках часу були під сильним впливом візантійської культури, як Равенна, Венеція, Сицилія.
Поняття мистецької окремішності двох цивілізацій – східної і західно-римської, які проявлялися виразно на схилі античного світу, поглиблювалися в середньовіччі і в межах двох сформованих церковних організацій: ортодоксальної – східної і латинської – західної, проявили себе в час іконоборства.
Східне становище споглядацьке – спекулятивно-самозаглиблене, зосереджувало свою увагу на безоглядних цінностях, відірваних від матеріальної дійсності. Тоді, як західний прагматизм бачив в мистецтві знаряддя, яке допомагало в роз’ясненні голошених правд, ніби ілюструючи їх. Такі два підходи в розумінні завдань образотворчого мистецтва для служіння християнству, були вирішальними у виборі малярських форм, які все більше відходили від себе. Шукаючи власних засобів, його здійснювала Західна церква. Схід, ніби задовільнившись знайденим, реалізував свої ідеї на практиці. Процес пошуків засобів виразу у релігійному мистецтві Заходу пройшов шлях довжиною в кілька століть, відходячи все більше від принципів візантійського мистецтва в напрямку реалізму, щоб знайти своє завершення в творчості майстрів ренесансу, таких як Леонардо да Вінчі, Мікельанджело, Рафаеля, Веронеза та інших. Вони визначили напрями розвитку релігійного малярства Заходу починаючи з 18 ст. до наших днів. Це мистецтво, його принципи і форми випливали з відмінного від Сходу погляду на його функції. Або іншими словами: Схід і Захід акцентував засобами образотворчого мистецтва різні аспекти християнства, що було наслідком цілого ряду факторів теологічного, культурного та геополітичного характеру.
Єдиний до Середньовіччя християнський світ, розколовся на Схід і Захід. Мало помітні внутрішні процеси протистояння, знайшли своє завершення в 1054 р. розподілом християнства на східне православ’я і західний католицизм. Причиною були не якісь істотні теологічні розбіжності, а політичні мотиви. Проте, і до цього розриву Схід і Захід жили своїм, окремим життям, творили свою культуру, своє мистецтво, корені якого проросли глибоко в землі цих народів, на яких вона розвивалася. Отже ментальність і традиції Сходу і Заходу, знайшли найповніше своє відображення як у політичному укладі так і в культурі, і в мистецтві цих двох світів. Можна було б ризикнути ствердити, що в ніякій формі християнського вчення не проявилися так помітно два бачення, два сприйняття, два тлумачення науки Христа як у малярстві, або ширше – в образотворчому мистецтві. Помилковим (на мою думку) є твердження ряду мистецтвознавців, які бачать основні відмінності візантійського мистецтва від мистецтва західного у формі мистецького виразу. Основні відмінності знаходяться не на поверхні. А значно глибше. У змісті, ідеї мистецького твору. Саме вони, ідеї, породили форму, форму, що могла б найкраще виразити ідею, була б адекватною їй.
Різниці між Сходом і Заходом, крім зміщення акцентів у тлумаченні християнства, знаходили своє віддзеркалення в інших зовнішніх його проявах, тобто в будівництві, обряді, музиці.
Оскільки, в даному випадку, нас цікавить найбільше ікона, зупинимось коротко на історії її виникнення і розвитку, а також на різниці функції і ролі ікони в християнстві східного обряду і образу в християнстві західного обряду.
Як було сказано вище, ікона була витвором і засобом вираження християнських ідей. Як складова частина старохристиянського мистецтва, розвивалась у двох періодах: 1-ий: до медіоланського едикту Константина Великого в 313 р., 2-ий – після медіоланського едикту, коли християнство стало державною релігією. В 330 р. столицю перенесено до Візантії, яка стала називатись Константинополем, що дало початок Візантійській імперії. В першому періоді, званому катакомбним, коли християни діяли в підпіллі, мистецтво служило людям убогим і мало напівпримітивний характер в порівнянні з мистецтвом поганського суспільства. В катакомбах, де відбувалися зібрання перших християн, а також захоронення померлих, стали появлятися мальовила в техніці фрески. Це були символічні зображення: риби, птахи, виноград, якір, Добрий Пастир, а також мотиви, запозичені з античної міфології: Орфей, Ерос і Психа, сцени з Старого завіту – жертва Авраама, ковчег Ноя, Даниїл серед левів, сцени Нового Завіту – воскресіння Лазаря, розмноження хліба і таке подібне. Найбільш відомі катакомбні мальовила знаходились в Римі, Неаполі, Сицилії та Сардинії.
Вже перші фігуральні зображення в старохристиянському мистецтві викликали застереження, що випливали з традиційних тлумачень 1-ої заповіді Декалогу, підтримуваних Тертуліаном та Лактанцієм. Ця позиція дала про себе знати в найбільш брутальній і варварській формі у VІІІ-ІХ ст. відомій під назвою «іконоклязму», а також у ХVІ ст., заініційована Лютером. Іконоборчі рухи мали під собою певний ґрунт: ікони ставали подекуди предметом такого вшановування, яке було належне лише Богу.
Під впливом зростаючого спіритуалізму початкові впливи античного реалізму і гелленістичного ілюзіонізму, почали уступати своє місце деформації та мистецтву знаків та символів. Малярство і різьба перестали зображати світ дійсний, а творили новий, надреальний світ, за допомогою нових засобів виразу, таких як: фронтальне зображення, площинність, застосування зворотньої перспективи. Запам’ятаймо! Те, що відкинуло візантійське мистецтво в пошуках засобів виразу, як щось непридатне для голошення ним християнських істин, прийме на своє озброєння західний ренесанс, кілька століть пізніше.
Візантійське мистецтво відзначалося великим почуттям монументальності, неперевершеними зразками якого може служити як архітектура – св. Софія в Константинополі, так і мозаїки Сан Вітале і Сан Аполінаре Нуово в Равенні, мозаїки і фрески св. Софії і Михайлівської церкви в Києві, та багато інших. Строга ієрархічність державного ладу вершиною якої є цісар, досягає свого апогею за панування Юстиніана в VІ ст. Ієрархічність яка панує в державі, знаходить своє віддзеркалення в розміщенні зображуваних постатей на стінах храмів. Всі зображення розміщуються в окресленому порядку і зв’язку, згідно із старанно розробленою схемою. Система розміщення і розпису відшліфовувалась, набула чіткості і завершеності. Перехід від базилікового типу храму до хресто-купольного, сприяв як формуванню образу Марії-Оранти і Христа-Пантократора, так і розміщенню всіх інших зображень. Христа представляють як учителя в оточенні апостолів, або як володаря світу Пантократора, який згідно пророка Ісаї говорить: «Небо це мій трон, а Земля мій підніжок». Мистецтво ікони є поважне і просте. Ніяких зайвих деталей, які псували б цілість, ніякого реального оточення для зображувальних постатей. Фон абстрактний, в основному золотий, на якому стоять безтілесні, вертикальні постаті у строго драпірованих складках шат, з руками у молитовному жесті, широко відкритими очима дивляться на нас. Плоскі, лінеарні силуети прилягають до поверхні тла, створюючи величаві композиційні єдності. Покриті мозаїками стіни храмів, змагаються між собою багатством, блиском, колористичною гармонією. Мимо обмеженої палітри, яка складається з білил, сині, зелені, червені й золота – вони вражають силою свого виразу. Всяке відтворювання реальності, чуже цьому мистецтву. Відсутній рух, жести, різноманітні положення тіла. Малярство ікони шукає форм постійних, спокійних, простих, узагальнених, щоб врешті дійти до одностайності і схематизації.
Один з отців Сходу, Григорій Великий писав: «Зображення роблять в храмах для того, щоб ті, хто не знає грамоти, принаймні дивлячись на стіни читали те, що невзмозі прочитати в книгах». Таке визначення завдання живопису, висловлене в ІV ст., як не можна краще віддзеркалює функції церковного малярства Західної церкви, починаючи з ренесансу до наших днів. Якщо малярство Східної церкви концентрується на розкритті Божої природи Христа, то Західна церква розкриває людську Його природу. Перевагою малярства Сходу є потойбічний світ, небо, перевагою Заходу – Царство Боже на Землі. В поле зору митців Заходу попадають перш за все сцени діяльності Христа, апостолів і святих тут на землі. Зображування подій, які відбувалися на Землі вимагали таких засобів вислову, такої мистецької мови, яка відповідала б реаліям подій. Такою мовою міг стати лише РЕАЛІЗМ. Дуже спрощуючи, можна провести паралелі між Євангеліями синоптиків і церковним малярством Заходу та малярства Сходу і Євагелії Івана.
Це побіжний огляд питань зв’язаних з церковним малярством Сходу і Заходу, зокрема ІКОН. З можливістю чи неможливістю її розвитку в наш час, а в зв’язку з цим з доцільністю продовження візантійських традицій, вибору пластичної мови для виразу в найбільш переконливій формі науки Христа – на ці та інші питання неможливо дати вичерпної відповіді в 10-ти хвилинній передачі. Її треба сприймати, як вступ до ширшої та більш поглибленої розмови.
22.VІІ.1992р.
Упорядник Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
Джерела:
1. Архів К. Звіринського
2. Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
