Екскурсоводи Личаківського цвинтаря жартома звуть Павло Ойтелє автором «львівських Хатіко». Його Психею та Амура, до непізнаваності зміненого ним Марса бачимо щодня на центральних вулицях. Один із творців камінного обличчя Львова у розквіті сил став чи не найпопулярнішим різьбярем міста, а доживати вік мусив у Домі вбогих, прагнув бути «історичним скульптором», натомість історія у круговерті часу порозгублювала спогади з майстрового життя.
З життя львівського скульптора Павло Ойтелє, на жаль, відомо небагато. Німець за походженням, мав чималий досвід роботи у майстернях країн Західної та Центральної Європи. До Львова П. Ойтелє прибув у на запрошення Антона Шімзера, який згодом став його вчителем і керівником.
Примітно, різьбяра ніхто не змушував, а сам він ніколи не прагнув отримати звання «каменярського майстра», стати членом відповідної організації. Це свідчить про шанобливе ставлення до художника-скульптора, його суспільний статус на Галичині, зауважує Юрій Бірюльов у своїй книзі «Львівська скульптура від раннього класицизму до авангардизму» .
У майстерні Антона Шімзера новоприбулий різьбяр швидко засвоїв прийоми Антона та його брата Йоана-Баптіста Шімзерів – видатних львівських скульпторів. Неабиякий вплив на творчість П. Ойтелє мали роботи Гартмана Вітвера. Свідомо або несвідомо майстер наслідував пропорції фігур, вітверівський метод трактування одягу, коли тканина, що вкриває тіло, часом зависає у повітрі, так ніби її здіймає вітер.
Для Павло Ойтелє, як і для його вчителів, було важливо продовжувати традиції львівської класицистичної скульптури. Хоча у творчості митця можемо де-не-де помітити риси готики, бароко, рококо, ампіру та бадермаєру. Подібно до А. Шімзера П.Ойтелє волів бути «історичним скульптором», планував створити серію барельєфів на тему минувшини Львова.
У 1830-х Павло Ойтелє займався оздобленням будинків. Зокрема, фасад триповерхового дому професора анатомії Йозефа Берреса (на вулиці Гетьманській, нині проспект Свободи, 8) прикрасив маскаронами та фігурним барельєфом «Селена і Ендіміон». На жаль, будівлю зруйнували у 1958 році, разом з нею загинула богиня Місяця та сплячий юнак, різця П. Ойтелє. Куди щасливіша доля чекала «Амура і Психею» на фасаді кам’яниці Антона Кнотца на вулиці Краківській, 4. Цей барельєф вже понад століття милує око львів’ян та гостей міста.
У 1839 були вирізьблені два рельєфи із зображенням русалок на штучному гроті водозбірника на початку парку Погулянка. Тим же роком датують маскарони на фасаді кам’яниці на вулиці Личаківська, 1. Подекуди скульптор Павло Ойтелє брався за переробку та відновленням творів інших авторів. Кардинально переробив фігуру Марса на балконі кам’яниці на вулиці Театральній, 10.
П. Ойтелє успадкував від братів Шимзерів добру славу. У 50-60 роках ХІХ століття йому могли б позаздрити більшість колег, адже той постійно отримував замовлення від міської влади, громадськості, Церкви. 1852 року разом із будівничим Карлом Тепфером різьбяр придбав два будинки по вулиці Камінського (тепер Я. Жишки), облаштував собі майстерню неподалік.
На кладовищах Львова та сусідніх міст майстер залишив понад 100 надгробків, близько 60 із них на Личаківському кладовищі: янголи у скорботі, діти, плакальниці, які спираються на хрест, багатофігурні символічні композиції, античні та християнські сюжети.
Брама для імператора
Ім’я Павло Ойтелє пов’язують зі створенням тріумфальної брами, що її встановили 16 жовтня 1851 року на площі Фердінанта (сучасна площа Міцкевича) з нагоди першого візиту імператора Франца-Йосифа до Львова. Стилізована під середньовічну арку, вона була оздоблена статуями лицарів й алегоричними барельєфами. Як виглядала брама можемо бачити на літографії Ігнатія Голембйовського.
Шолом у вигляді маски і загадка небіжчиків
Саркофаг роботи П.Ойтелє на цвинтарі у Городку описаний у книзі Юрія Бірюльова. Гріб прикрашений наріжними вінками, замість ніжок левині лапи, на накривці великий меч, поруч лицарський шолом у вигляді фантастичної маски. Подейкують там похований кат. Чи справді? У місті свого ката ніколи й не було, а всі страти проводились у Львові. Коли потрібно було зробити показові покарання,то виконавця вироку привозили також зі Львова. Вірогідніше у саркофазі знайшли останнє пристанище два улани цісарсько-королівського полку. Полк стояв у Городку і квартирувався у ліквідованому імператором Австро-Угорської імперії Францисканському монастирі. За переказом, один із чоловіків викликав на дуель іншого, проте зустріч в бою виявилась фатальною для обох. Їхній саркофаг стоїть у місці де традиційно ховали військових із підписом «Paulo Eutele Fec.»
Увічнення Львівських «Хатіко»
З погляду мистецтва, надгробок Йозефа Івановича – один з найяскравіших зразків реалістичної творчості П. Ойтелє. А в очах сотень туристів, котрі відвідують Личаківське кладовище – увічнена в камені історія про вічну дружбу собаки та людини.
Спокій похованого тут подружжя Івановичів, Йозефа та Терези, стережуть чотирилапі охоронці – Плутон та Нерон. Легенда говорить: у 1877 році за похоронною процесією чоловіка вирушили його пси, відтак залишились біля могили. Відмовлялися від їжі, гарчали на будь-кого, хто, пробував їх забрати, зрештою, не інакше, від знемоги, загинули. Епізод неабияк вразив скульптора П. Ойтелє, узгодивши задум із родиною померлого, він створив пам’ятник, який і понині зворушує, розчулює, повідає історію вірності понесеної в вічність.
Хронологічно останньою з виявлених робіт митця є надгробок Вінценти Лавровської (1880-1881) постать генія смерті на Личаківському цвинтарі. Після 1881 П. Ойтелє вже не творив. Старий, хворий, зубожілий різьбяр мусив закрити майстерню. Останні роки свого життя колись популярний майстер провів у Домі убогих святого Лазаря, де й помер 30 січня 1889. Похований, не на Личаківському, а на куди скромнішому Стрийському кладовищі, яке, до речі ліквідували за кілька десятиліть.
Ксенія ЯНКО
Джерела:
Бірюльов Ю. Львівська скульптура від раннього класицизму до авангардизму (середина XVIII – середина XX ст.)
