Кожен знак зодіаку має свої вподобання — навіть у піці. Стандартна Маргарита чи екзотична Гавайська? А піца у львові має деякі варіанти, які ідеально підходять під різні характери. Вони точно потішать і ситість забезпечать, і індивідуальність вашого знаку підкреслять.
Овен (21 березня – 19 квітня): гостра Пепероні
Овни люблять гострі враження і багато дії. Пепероні з томатами, сиром та гострими ковбасками — саме такий вибух. Відчуття їдуть далі, і це нормально — Овен завжди рухається вперед.
Телець (20 квітня – 20 травня): класична Маргарита
Телцям до вподоби те, що стабільно і якісно. Класична Маргарита — просто, але смачно: томатний соус, моцарела і трохи базиліку. Комфорт без зайвих ефектів.
Близнюки (21 травня – 20 червня): Чотири сири
Близнюки люблять змінювати настрої та смаки. Піца 4 сири — різні смаки в одному, від ніжної моцарели до димчатої горгонзоли. Яскраво, насичено, кожен шматок новий.
Рак (21 червня – 22 липня): Прошутто з руколою
Ракам важливі тепло і душевність. Тонка основа, прошутто, рукола, сир — як теплі спогади з дому. Легко, вишукано і з ноткою затишку.
Лев (23 липня – 22 серпня): Чотири сезоні (4 сезони)
Леви — любителі розкоші. Піца 4 сезони з шинкою, грибами, оливками і помідорами — ніби в оточенні хвастощів. Кожен шматок — окрема історія. Для великих компаній — ідеал.
Діва (23 серпня – 22 вересня): Маргарита з фірмовим соусом
Діви цінують чистоту смаку і порядок. Уточнений рецепт Маргарити з удосконаленим соусом — саме так. Без надмірностей, але з увагою до деталей.
Терези (23 вересня – 22 жовтня): Гавайська
Гармонія — головний принцип Терезів. Гавайська з ананасом, кукурудзою і куркою — ідеальне поєднання солодкого та солоного, з балансом і кольором.
Скорпіон (23 жовтня – 22 листопада): Д’явола (Діявола)
Скорпіони люблять інтенсивність. Гостра піца Д’явола з чилі й салямі — як глибокий емоційний вибух. Яскраво, приємно пекучо.
Стрілець (23 листопада – 21 грудня): Прошутто
Стрільці обожнюють подорожі і простір. Піца з прошутто — це простота, яка розвивається, аромат дерева і базиліку. Без зайвих деталей — природньо і яскраво.
Козеріг (22 грудня – 19 січня): Чотири сири класика
Козероги люблять надійність і якість. Вибір 4 сири означає — все в гармонії, багатство смаку, ідеальний баланс між вартостю й результатом.
Водолій (20 січня – 18 лютого): Пепероні з Bordure
Водолії — люди інновацій. Гостра Пепероні з сирним бортиком — проста класика з цікавим твістом. Гострий смак плюс творчий хід.
Риби (19 лютого – 20 березня): Прошутто легка
Риби — мрійники. Легка піца з прошутто, помідорами чері та руколою — ніжно, ніжно, як прийняття в обійми природи.
Як знайти свою піцу — короткий чек‑ліст
Обирай основу: чи важлива хрумкість, чи достатньо простої м’якої корки
Визначся з соусом: класичний томат, вершковий, ароматний
Зважай на начинку: чилі, ананас, гриби, м’ясо або комбо
Подумай про розмір: для себе — 30 см, для компанії — 40 см
Де все це скуштувати?
Якщо хочеться відкрити свій ідеальний смак за знаком зодіаку — варто спробувати піцу у Львові, де присутні всі ці варіанти. І нехай не всі комбінації здаються ідеальними. Але принаймні можна сказати: пробував.
Підсумок
Піца — це не просто їжа. Це маленький ритуал настрою. Вирахувати свій смак за знаком зодіаку — швидка й весела пригода. А поєднати це з реальними варіантами меню — ще й відкриття. Тож хай на тарілці оживають не лише інгредієнти, а й ваші астрологічні смаки. Пробуйте, насолоджуйтесь — і нехай кожен шматок приносить кайф.
Сьогодні ми хочемо перенести вас на мить у далеке минуле — у літо 1916 року, на околиці містечка Городок, що на Львівщині. Перед вами — справжня історична перлина: фотографії столітньої давнини, зроблені невідомим автором, кадри ніби застигли в часі, зберігаючи просте, але щире життя мешканців галицького села часів Першої світової війни.
Околиці Городка на Львівщині, 1916 р.Околиці Городка на Львівщині, 1916 р.Околиці Городка на Львівщині, 1916 р.
На знімку —сільські обійстя, затишно розташовані біля ґрунтової дороги, в оточенні дерев. Біленькі дерев’яні хати з широкими фасадами, вкриті солом’яними дахами зі спеціальними укріпленнями — говорять про турботливих господарів та традиційну архітектуру тогочасного регіону. Обійстя огороджені парканами, сплетеними з хмизу — типовим елементом сільського пейзажу.
Перед однією з хат лежать довгі, акуратно складені колоди — очевидно, запаси на зиму чи матеріал для будівництва.
Околиці Городка на Львівщині, 1916 р.Околиці Городка на Львівщині, 1916 р.Околиці Городка на Львівщині, 1916 р.
На фото є дорослі та діти. Світлі сорочки, темні штани, один у підтяжках. Їхня безпосередність та легка цікавість до камери додають знімку особливої душевності.
Ці фотографії — не просто вікно в минуле. Це моменти, зафіксовані у часі, які дають змогу відчути дотик історії, побачити буденність, якою вона була понад сто років тому.
Громадська організація “Українське Фотографічне Товариство” (УФОТО) з радістю оголошує про початок прийому світлин на виставку-конкурс української фотографії “Батьківщина у Світлині”. Проєкт, що мав стартувати ще три роки тому, але був відкладений через повномасштабне вторгнення, покликаний об’єднати українців як в Україні, так і в діаспорі через мистецтво фотографії.
Повернення до традицій
Ініціатива УФОТО відтворює традиції, закладені майже 95 років тому засновниками організації, які прагнули популяризувати Україну та українців за допомогою фотографічного мистецтва. “Як і майже 95 років тому наші засновники прагнули популяризувати Україну та українців через фотографічне мистецтво, так і ми нині продовжуємо цю традицію і оголошуємо про початок прийому світлин на фотоконкурс-виставку”, – йдеться у повідомленні організаторів. Цей проєкт, що був анонсований ще 22 грудня 2021 року, нарешті отримав можливість для реалізації.
Номінації конкурсу
Конкурс “Батьківщина у Світлині” запрошує фотографів до участі у трьох основних номінаціях, кожна з яких покликана розкрити різні аспекти українського буття:
“Незламна Краса Батьківщини”: Ця категорія присвячена пейзажам, архітектурним пам’яткам та природним дивам України. Організатори закликають до світлин, що передають велич, красу та стійкість країни, акцентуючи увагу на естетиці та силі духу української землі, незважаючи на всі виклики.
“Обличчя Культури та Традицій”: Номінація охоплює фотографії, що відображають українців, їхні емоції, повсякденне життя, традиції, ремесла та свята. Від портретів до репортажних знімків – ця категорія прагне показати унікальний культурний код українського народу.
“Міста та Села: Пульс Сучасності”: У цій номінації учасники можуть представити сучасне життя українських міст і сіл. До розгляду приймаються урбаністичні та сільські пейзажі, архітектурні деталі, життя на вулицях, а також знімки, що демонструють динаміку розвитку та самобутність українських населених пунктів.
Терміни та місце проведення
Прийом робіт на конкурс триватиме до 25 липня 2025 року. Світлини необхідно надсилати Організаторам на електронну адресу: ufoto.office@gmail.com з обов’язковою поміткою “Фотоконкурс”.
Відкриття фотовиставки проєкту заплановано на 5 серпня 2025 року у Виставковій залі Львівського Фотомузею, що розташований за адресою: вул. Коперника, 17, Львівський палац мистецтв.
Підбиття підсумків конкурсу та урочисте оголошення переможців відбудеться 19 серпня 2025 року в рамках Сьомих Львівських Фото Фестин. Організатори висловлюють велике бажання щодо присутності авторів на церемонії нагородження.
Про Українське Фотографічне Товариство
ГО “Українське Фотографічне Товариство” є правонаступником традицій однойменної організації, що існувала в Україні майже століття тому і відігравала ключову роль у розвитку української фотографії та її популяризації. Сучасне УФОТО продовжує місію своїх попередників, працюючи над збереженням та розвитком фотографічного мистецтва в Україні, а також над створенням платформ для обміну досвідом та представленням творчості українських фотографів.
Положення про фотоконкурс-виставку “Батьківщина у світлині”
1. Загальні положення
1.1. Фотоконкурс-виставка “Батьківщина у світлині” (далі – Конкурс) проводиться з метою популяризації української культури, виявлення та підтримки талановитих фотографів, формування патріотичного виховання та збору фотоматеріалів, що відображають красу, унікальність та самобутність України.
1.2. Організатором Конкурсу є Громадська організація “Українське Фотографічне Товариство” (УФОТО).
1.3. Це Положення визначає умови, порядок та терміни проведення Конкурсу, критерії оцінювання робіт, а також порядок нагородження переможців.
2. Учасники Конкурсу
2.1. До участі в Конкурсі запрошуються всі охочі, без вікових обмежень та рівня професійної підготовки.
2.2. Кожен учасник може подати на Конкурс не більше двох (2) фотографій, зроблених не раніше 1 серпня 2024 року.
3. Тематичні номінації
Конкурс проводиться за такими номінаціями:
3.1. “Незламна Краса Батьківщини”: Пейзажі, архітектурні пам’ятки, природні дива України, що передають її велич, красу та стійкість, попри будь-які виклики. Акцент на естетиці та силі духу землі.
3.2. “Обличчя Культури та Традицій”: Фотографії, що відображають українців, їхні емоції, повсякденне життя, традиції, ремесла, свята – усе, що формує унікальний культурний код українського народу. Від портретів до репортажних знімків.
3.3. “Міста та Села: Пульс Сучасності”: Відображення сучасного життя українських міст і сіл. Урбаністичні та сільські пейзажі, архітектурні деталі, життя на вулицях, динаміка розвитку, з акцентом на самобутність та унікальність українських населених пунктів.
4. Вимоги до конкурсних робіт
4.1. На Конкурс приймаються цифрові фотографії, що відповідають заявленій тематиці.
4.2. Технічні вимоги до файлів: * Формат файлу: TIFF. * Колірна схема: CMYK. * Розмір зображення: 5315 на 3543 пікселів. * Роздільна здатність: 300 dpi.
4.3. Опис фотографії (обов’язково): * Автор фотографії * Дата створення фотографії * Місце і час, де було зроблено фото * За бажанням: назва фотографії
4.4. Контактна інформація автора (обов’язково):
Робоча електронна адреса
Номер телефону
4.5. Обробка фотографій: Допускається базова корекція кольору (яскравість, контраст, баланс білого, кадрування). Не допускається глибока ретуш, колажування, видалення або додавання об’єктів та інші значні маніпуляції, що змінюють зміст зображення.
4.6. Фотографії не повинні містити будь-яких водяних знаків, рамок, авторських підписів чи інших ідентифікуючих елементів.
4.7. Учасник несе повну відповідальність за дотримання авторських прав на надані фотографії. Усі знімки мають бути авторськими.
4.8. Роботи, що не відповідають зазначеним у Положенні вимогам, не будуть допущені до розгляду Журі.
Терміни та порядок проведення
5.1. Прийом конкурсних робіт: учасник до 25 липня 2025 року може подати свої роботи Організаторам на адресу ufoto.office@gmail.com з поміткою “Фотоконкурс”.
5.2. Склад журі Конкурсу буде оголошено 1 серпня 2025 року.
5.3. 6. Оцінювання робіт та визначення переможців
6.1. Оцінювання конкурсних робіт здійснюється кваліфікованим журі, склад якого затверджується Організатором Конкурсу.
6.2. Кожна фотографія оцінюється за 10-бальною шкалою (від 1 до 10, де 10 — найвища оцінка) за такими критеріями:
Відповідність темі конкурсу та номінації: Наскільки повно та цікаво робота розкриває задану тематику та відповідає обраній номінації.
Оригінальність та креативність: Унікальність авторського погляду, свіжість ідеї, нестандартний підхід до розкриття теми.
Художня цінність та композиція: Естетична привабливість знімка, використання композиційних правил (або вдале їх порушення), гармонія елементів у кадрі, світло та тінь, колірна гама.
Емоційність та глибина: Здатність фотографії викликати емоції, передати атмосферу, розказати історію або донести певне повідомлення до глядача.
Технічна якість виконання: Різкість, експозиція, відсутність шуму, правильна колірна передача відповідно до заявлених технічних вимог.
6.3. Загальна оцінка для кожної фотографії розраховується як середній бал, отриманий від усіх членів журі.
6.4. Переможці та призери визначаються на основі найвищих сумарних балів у кожній номінації. Журі також може присудити Гран-прі Конкурсу.
6.5. Рішення журі є остаточним і оскарженню не підлягає. Журі має право не присуджувати призові місця, якщо представлені роботи не відповідають високому рівню.
Нагородження переможців
7.1. Переможці та призери Конкурсу будуть нагороджені дипломами та цінними призами (за наявності).
7.2. Кожен учасник Конкурсу отримає Диплом УЧАСНИКА.
7.3. Найкращі роботи будуть представлені на фотовиставці “Батьківщина у світлині” у Львівському Фотомузеї, а також можуть бути опубліковані на інформаційних ресурсах УФОТО.
8. Використання фотографій
8.1. Авторські права надісланих фотографій залишаються за їх авторами.
8.2. Надсилаючи роботи на Конкурс, учасник надає Організатору (ГО “Українське Фотографічне Товариство”) право на використання цих фотографій для популяризації Конкурсу та української культури. Це включає право на:
Публікацію робіт на офіційному сайті УФОТО, у соціальних мережах та інших інформаційних ресурсах Організатора.
Експонування робіт на фотовиставці “Батьківщина у світлині” та можливих майбутніх виставках, організованих УФОТО.
Використання робіт у друкованих та електронних матеріалах (наприклад, каталоги, календарі, презентації), пов’язаних із Конкурсом та діяльністю УФОТО.
8.3. При будь-якому використанні фотографій Організатор зобов’язується обов’язково зазначати авторство робіт.
8.4. Участь у Конкурсі означає повну згоду учасника з усіма пунктами даного Положення.
Заключні положення
9.1. Положення про Конкурс може бути змінено або доповнено Організатором. Інформація про зміни буде опублікована на офіційних ресурсах УФОТО.
9.2. Усі питання, що не врегульовані цим Положенням, вирішуються Організатором Конкурсу.
На Янівському Кладовищі Вшанували Пам’Ять Січових Стрільців Та Всіх Борців За Волю України
У неділю, 8 червня, на Янівському кладовищі у Львові відбулося вшанування пам’яті Українських січових стрільців та всіх борців за волю України. До заходу, що традиційно проводиться у день Зелених свят, долучилися представники влади, громадськості, депутати, військові та молодь.
Відновлення цієї важливої традиції започаткував видатний поет та громадський діяч Ігор Калинець. Завдяки його ініціативі до вшанування долучається дедалі більше молоді Львівщини, що свідчить про збереження національної пам’яті.
На Янівському Кладовищі Вшанували Пам’Ять Січових Стрільців Та Всіх Борців За Волю України
Учасники заходу спільною молитвою вшанували пам’ять героїв. Опісля вони вирушили до місць поховань визначних українців: поета, прозаїка та перекладача Богдана-Ігоря Антонича, активістки Української військової організації (УВО) Ольги Басараб та керівника Товариства охорони військових могил Броніслава Яніва. Також панахида відбулася біля Меморіалу жертвам політичних репресій.
“Це не просто данина пам’яті, це — наше духовне коріння. Ми не маємо права забути тих, хто поклав життя за українську незалежність. Саме на цій пам’яті зростатимуть наші діти”, — наголосив перший заступник голови Львівської ОДА Андрій Годик.
На Янівському Кладовищі Вшанували Пам’Ять Січових Стрільців Та Всіх Борців За Волю України
Наступне вшанування пам’яті відбудеться у понеділок, 9 червня, о 15:00 на Личаківському кладовищі. Біля могил Українських січових стрільців пройде панахида.
Кава – не просто популярний напій в Україні, адже, за даними Kantar Ukraine, 77% мешканців міст віком 16-55 років регулярно її споживають. Однак, мало хто знає про її справжні “секрети” та несподівані властивості.
Кава Старого Львова розкриває 10 цікавих і маловідомих фактів про каву, які вас здивують. Зокрема, ми розкажемо, чому не варто зловживати цим ароматним напоєм.
1. Кава – другий за популярністю товар у світі. Після нафти, кава посідає почесне друге місце серед найбільш продаваних товарів. Щодня у світі споживається понад 2 мільярди чашок цього напою.
Кава
2. Кавові “зерна” – це не боби. Насправді, це насіння, що міститься всередині плодів кавового дерева, які часто називають “кавовими вишнями”.
3. Найдорожча кава у світі проходить через травну систему тварин. Наприклад, знаменита Kopi Luwak з Індонезії виробляється з кавових зерен, які пройшли через травний тракт мусанга. Схожа за концепцією кава Black Ivory з Таїланду “підготовлюється” у шлунках слонів.
4. Кофеїн – природний пестицид. Ця речовина слугує природним захистом для кавових рослин від комах. У великих дозах кофеїн може бути токсичним для деяких комах і навіть дрібних тварин.
Кава в турці на пісочку
5. Смертельна доза кави – реальність. Для людини смертельною може стати доза близько 80-100 чашок кави, випитих за короткий проміжок часу. Ця цифра залежить від маси тіла та індивідуальної переносимості кофеїну.
6. Кофеїн діє не миттєво. Ефект від кофеїну починає відчуватися приблизно через 15-20 хвилин після вживання, а пік його дії припадає на 45-60 хвилин.
7. Винахід еспресо-машини – результат бюрократії. Першу еспресо-машину винайшли в Італії у XIX столітті з практичною метою: дозволити робітникам швидко отримувати свій напій і повертатися до роботи.
Кава еспресо
8. Кава може покращити фізичну витривалість. Кофеїн стимулює вироблення адреналіну, що позитивно впливає на фізичну працездатність. Саме тому спортсмени часто п’ють каву перед тренуваннями.
9. Кава знижує ризик деяких захворювань мозку. Дослідження показують зв’язок між регулярним вживанням кави та зниженням ризику розвитку хвороби Паркінсона, Альцгеймера та депресії.
Кава з корицею
10. Каву можна вважати “суперпродуктом”. Кава містить понад 1000 сполук, включаючи потужні антиоксиданти, які допомагають боротися зі старінням і запальними процесами в організмі.
Ці факти розкривають каву з нового боку, показуючи, що цей улюблений напій приховує в собі набагато більше, ніж здається на перший погляд.
Харківська школа архітектури (ХША) запрошує на відкриття щорічної виставки, яка підсумовує навчальний рік та демонструє, якою може бути архітектура, чутлива до українського контексту. Відкриття відбудеться 14 червня о 18:00 у Львові, за адресою: вул. Кубійовича, 35А (простір ХША).
Цьогорічна виставка «ЛАНДШАФТ» об’єднує студентські проєкти, що реагують на гострі соціальні виклики сьогодення. Вона показує, як архітектура може працювати з такими темами, як:
Тимчасове житло для людей, які пережили втрату та переміщення.
Посттравматичний досвід та простори підтримки й реабілітації.
Екологічна криза та адаптація постіндустріальних територій.
Ізоляція та інфраструктура для літніх людей.
Трансформація міського середовища та переосмислення промислової спадщини.
На виставці будуть представлені макети, скетчі, графіка та інші роботи студентів усіх курсів, створені в межах студійної системи навчання, визнаної провідними архітектурними школами світу
Команда ХША про цьогорічну тему виставки зазначає:
«Ландшафт – це не лише форма чи топографія. Це свідок і учасник досвіду. Ми звикли сприймати ландшафт як фон, як щось, що оточує архітектуру. Але цього року ми працювали з ним як з поняттям, як з матеріальністю, як з системою взаємодій. Ми досліджували ландшафт не як декорацію, а як умову – контекст, який формує запити, обмеження й можливості. У кожному проєкті ми шукали способи працювати не лише в ландшафті, але з ним – з його шарами, функціями та станами».
Виставка покаже, як поняття ландшафту інтегрувалося в усі рівні освітнього процесу: як образ, як структура, як точка перетину просторового і особистого. Окрім студійних проєктів, виставка представить результати робіт з матеріалами, тілесним досвідом, природними елементами, сучасним мистецтвом та графічною подачею проєктів.
Для кого ця виставка?
Для студентів – це можливість побачити пройдений шлях.
Для викладачів – нагода проаналізувати підходи до навчання.
Для професійної спільноти – шанс оцінити якість архітектурної освіти.
Для ширшої публіки – можливість відчути, про що говорить архітектура в час війни та трансформації.
Ця виставка – не просто колекція готових рішень, а «карта запитань», які ми ставимо, розмірковуючи про ландшафт як складову спільного життя.
Львівський ліцей імені Героїв Крут провів урочистий випуск
Вчора, 7 червня 2025 року, Львівський ліцей імені Героїв Крут провів урочистий випуск, відправивши у доросле життя 129 юнаків. Цей день став переломним моментом для “крутян”, які тепер готові поповнити лави вищих навчальних закладів сектору оборони та безпеки України, ставши майбутніми захисниками Батьківщини.
Львівський ліцей імені Героїв Крут провів урочистий випуск
Церемонія випуску – це не просто завершення навчання, а символічний перехід в новий етап життя. Багато з цих юнаків вступили до ліцею ще у 8-му класі, одягнувши військову форму чотири роки тому. Значна ж частина випускників приєдналася до “крутян” вже під час повномасштабної війни, коли повітряні тривоги та дистанційне навчання стали повсякденною реальністю. Попри ці виклики, вони гідно пройшли шлях гарту та підготовки, що зробило їх ще більш стійкими та вмотивованими.
Львівський ліцей імені Героїв Крут провів урочистий випуск
За роки навчання ліцеїсти не лише опанували загальноосвітню програму, але й пройшли потужний фізичний розвиток та початкову військову підготовку. Вони демонстрували високі результати на всеукраїнських спортивних турнірах з волейболу, футзалу, армрестлінгу та уніфайту, а також посідали призові місця на олімпіадах з математики та історії, та здобували перемоги на літературних конкурсах. Ці досягнення свідчать про всебічний розвиток юнаків, які готові до різноманітних викликів.
Львівський ліцей імені Героїв Крут провів урочистий випуск
Найвищим показником їхньої цілеспрямованості та патріотизму є подача документів для вступу до вищих військових навчальних закладів. Серед них – Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка та інші ключові установи, що готують майбутніх офіцерів. Цей вибір підкреслює їхню свідому готовність до служіння Україні.
Львівський ліцей імені Героїв Крут провів урочистий випуск
На урочистій церемонії випускників привітали представники місцевої влади, а також начальники вищих закладів освіти системи Міністерства оборони України та Міністерства внутрішніх справ України, які наголосили на важливості їхнього вибору та майбутній ролі у забезпеченні обороноздатності країни.
Роки, проведені у Ліцеї імені Героїв Крут, були періодом інтенсивного гарту, національно-патріотичного вишколу та підготовки до захисту Батьківщини. Як свідчить гасло ліцею – «Тут юність вчиться перемагати!» – ці юнаки є втіленням майбутнього України, її сили та надійна, готові нести відповідальність за свою країну.
Львівська ратуша із Високого Замку (фото Сергія Гуменного)
Після першого поділу Польщі 1772 року нова австрійська влада, яка прийшла до Львова, застала львівську Ратушу, наповнену в’язнями. Було вирішено віддати їх у губернське відання, бо «місто не має, за що їх годувати, а також їхня велика чисельність загрожує вибухом епідемії». Сама будівля старої кампіанівської Ратуші на той час перебувала у дуже плачевному стані, чим, здавалося, австрійська влада не мала наміру занадто перейматися.
Мемуарист Леон Домбровський згадував, що на той час на самій горі ратушної вежі чатувала міська сторожа і щочверть години удень і вночі на балкон виходив стражник, свистячи на пищавці, а в часі пожеж давав відповідні знаки.
Франц Краттер, автор відомих «Листів про сучасний стан Галичини», в досить непривабливих барвах змальовує тогочасну Ратушу: «Загальне враження про ринкову площу псує Ратуша – будівля мало імпозантна, за винятком високої вежі. В ратушній залі вміщено арешти, а з вікон цієї будівлі звисають лахміття й брудна білизна, що справляє враження дуже прикре, зважаючи на гарні й доглянуті будинки площі, розташовані навпроти».
Австрійська влада від самого початку свого врядування мала намір будувати у Львові нову Ратушу, але при цьому зберігаючи стару ренесансну вежу. Спочатку поступово стали розбирати середринкові кам’янички, розташовані майже впритул до будівлі Ратуші, які вже самі валилися. Потім до цоколя вежі почали прибудовувати різноманітні приміщення, згодом їх надумали розібрати, і нарешті 14 липня 1826 року Ратуша внаслідок усіх цих будівельних маніпуляцій дала тріщину. Поважна комісія у складі бургомістра та будівельних інженерів, оглянувши Ратушу, постановила, що жодної небезпеки не існує. Як свідчать документи, панове техніки всі разом і кожний окремо (до речі, серед них були два проєктанти майбутньої Ратуші Юзеф Маркль і Франц Трешер) на запитання бургомістра відповіли, що в даний момент небезпека не вимагає жодних спеціальних заходів.
І от саме у той момент, коли під протоколом огляду було поставлено підпис, до зали забіг тесля Кафка і закричав: «Мої панове! Ратуша валиться!». Поважна комісія ледве встигла вибігти на площу, вежа завалилися і поховала під собою вісьмох людей: двох жовнірів, п’ятьох робітників-будівельників і сурмача. На вцілілому протоколі – цій справжній пам’ятці бюрократизму, що зберігається в Історичному музеї, видно сліди засохлого болота. Це свідчить про те, що документ не встигли забрати з собою його автори, і протокол витягали вже з-під руїн Ратуші.
Вчинок теслі Кафки, який, завдяки своїй кмітливості й рішучості врятував достатню кількість людських життів, викликав велику повагу у серцях львів’ян, а з Відня прийшла для нього нагорода за гідний громадянський вчинок – Хрест Заслуги.
Сучасники згадували, що падіння Ратуші було справжньою трагедією для львів’ян, яка зворушила їх до самої глибини. Загинув свідок колишньої величі історії Львова, і це було знаком настання нової, цілком іншої епохи для міста. Коли за декілька хвилин після падіння розійшлася величезна й темна хмара пилу, архітектурний пейзаж Львова був уже цілковито інакшим.
Падіння Ратуші знайшло свій відбиток у багатьох тогочасних віршах, белетристиці, науці і навіть драматургії. Славетний драматург Ян Непомуцен Камінський наважився навіть поставити на цю тему… веселий водевіль «Завалення ратушної вежі, або сажотрус і мельник». Також використав у своїй творчості цей історичний епізод і Александер Фредро.
Уже наступного року львів’яни заклали фундамент нової Ратуші. 21 жовтня 1827 року посвятили наріжний камінь будови, який нині міститься під західним крилом теперішньої Ратуші. Центральною фігурою дійства став спеціально прибулий для цієї нагоди з Відня губернатор Галичини тридцятирічний князь Август фон Лобковіц. Йому випала честь покласти наріжний камінь будівлі. У заглиблення каменя князь умістив мідну капсулу з пам’ятним актом і сучасними монетами. У Львівському історичному музеї зберігається кельма, яка була використана під час церемонії закладення фундаменту. Робоча частина цього інструмента зроблена зі срібла.
Львівська Ратуша зведена в 1830—1835 роках
Урочистість закладення нової Ратуші була досить помпезною: спочатку Літургія в Катедрі, відтак при великому натовпі львів’ян, незважаючи на зливу – військовий парад міської міліції і львівського гарнізону. З гори Вроновських (на місці теперішньої Цитаделі) лунали урочисті сальви гармат.
Будівництво нової масивної і монументальної Ратуші здійснили з 1827 по 1835 рік архітектори Франц Трешер, Юзеф Маркль, Алоїзій Вондрашка під керівництвом Юрія Глоговського. Розкішне оздоблення головної зали міської Ради – мармур і позолочений тиньк – коштувало 17 тисяч злотих.
На Ратуші зразка 1835 року встановили годинник, виготовлений у Віденському політехнічному інституті. Опікою над ним займався професор Штемпфер, а професор математики Стражницький подав вичерпну інформацію про це диво механіки. Однак функціонувало воно лише 11 років – до 1848 року, коли під час революційних подій у Львові і обстрілу Ратуші, годинник разом із вежею згорів. Як описав це хроніст: «Ратуша нагадувала величезний смолоскип, баня з тріском упала додолу, а разом із нею годинник і ратушні дзвони». Також були знищені ампірні барельєфи міфологічних постатей і арабесок роботи скульптора Йоганна Шімзера, приготовані саме для встановлення на головному фасаді Ратуші.
Під час цієї пожежі загинули надзвичайно цінні історичні реліквії: старовинні міські печатки, оригінальний пергаментний привілей, наданий містові австрійським імператором Йозефом II 6 листопада 1789 року і книга з автографами почесних громадян міста, серед яких був граф-драматург Александер Фредро – він одержав цей титул 1839 року.
Внаслідок подій 1848 року місто залишилося без Ратуші, а члени магістрату тимчасово перемістилися до приміщення Англійського готелю, який стояв на місці нинішнього Музею етнографії на проспекті Свободи, також на площі Ринок для роботи райців винайняли кам’яниці аптекарів Крогульського і Зенткевича.
На реставрацію понищеної артобстрілами і пожежею Ратуші у міській касі не було ані шеляга, а мінімальна сума відбудови складала понад 100 тисяч злотих ринських. Тому розробили фінансовий план, який полягав в отриманні позики Кредитного земельного товариства під заставу власності міста а також у продажу міських земельних ділянок, зокрема на площі Каструм (район сучасного «Вернісажу»), на місці руїн редутової зали і пофранцішканського театру (вулиця Театральна №17 і № 5).
Після пожежі у 1849-1851 роках Ратушу перебудував Йоганн Зальцман. По відбудові вежі 3 травня 1851 року на ній встановили годинник фабрики Вільгельма Штілє під Віднем. З того часу, згідно з постановою міських властей, щорічно 3 травня всі охочі могли безперешкодно піднятися на самий верх вежі і оглянути панораму Львова. У Львівському обласному архіві зберігається «Книга відвідувачів вежі Ратуші», на її сторінках – відомості про осіб, котрі щороку 3 травня підіймались на вежу.
Нагляд за годинником доручили міському годинникареві Юзефу Вайсу, і старанний професіонал пів століття утримував механізм в ідеальному стані. Але однієї ночі механізм несподівано зупинився, Старий майстер, який плекав годинник, як власну дитину, так перейнявся цією подією, що зліг і невдовзі помер. Для наших сучасників здаватиметься дивною та беззастережна відданість, аж до палкого фанатизму, до своєї професії, справи, діяльності, яка була характерною рисою багатьох людей середньовіччя і нового часу.
Цей годинник безвідмовно служить львів’янам вже майже два століття, неповторне звучання його дзвонів, яке ні з чим іншим сплутати неможливо, є органічною складовою аури нашого міста.
Нова австрійська Ратуша спочатку мала купольне завершення, але була майже вщент зруйнована під час артилерійського обстрілу 1848 року. Баню зруйнованої вежі замінили на сучасне зубчасте завершення, яке нагадує архітектуру раннього середньовіччя. Причини нового архітектурного рішення були доволі прозаїчні: так легше було встановити на вежі пожежну сигналізацію. Навесні 1851 року реставрацію Ратуші завершили архітектори Вільгельм Шмідт, Вінсент Равський і Юзеф Франц. Будівництво головної міської споруди коштувало на той час астрономічну суму пів мільйона крон. У 156 кімнатах і 9 залах, окрім магістрату, розташувалися міський архів, школа, ощадна каса та інші установи.
Львів’яни одразу вороже поставилися до нової Ратуші, збудованої у модному тоді в Австрійській імперії стилі так званого казенного класицизму, адже у пам’яті громадян міста ще занадто живим був образ чудової стрункої ренесансної попередниці «огидного чотирикутника з комином», як охрестили нову Ратушу. На думку сучасників, нова головна будівля міста значно псувала ренесансно-барокове тло площі Ринок, деформувала її гармонію і співмірність, «з’їдала багато повітря і простору», громіздка споруда вчиняла просторову експансію, вдираючись в архітектурне середовище середмістя.
Було також і політичне підґрунтя неприязного ставлення до нової Ратуші, яка уособлювала ненависну австрійську владу. Польський патріот мав за обов’язок ненавидіти все, що йшло з Відня, зокрема й віденський «казармений» класицизм. Хоча німці й австрійці були зовсім іншої думки, зокрема німецький мандрівник Йоганн Коль писав: «Львівська Ратуша є настільки показною й гарною будівлею, що схожим творінням можуть похвалитися лише нечисленні німецькі магістрати». Бувалий німець у батьках Ратуші Марклеві, Трешері, Вондрашці і Глоговському побачив гідних колег великих німецьких класицистів.
Ще майже впродовж століття після зведення цієї найконтроверсійнішої споруди міста протести проти неї не вщухали, і ще до початку XX століття плекалися цілком реальні проєкти знесення або принаймні перебудови цієї пам’ятки австрійської казенної архітектури. Львів’яни виношували серйозні плани ґрунтовної реконструкції «святині міського самоврядування». Розглядався цікавий проєкт побудови Ратуші Альфреда Захаревича (1897 рік) в традиційному для того часу стилі історизму з неоготичними і необарочними рисами. Проєкт 1907 року Юзефа Пйонтковського передбачав у новій споруді трансформацію галицького ренесансу. Але всі ці ідеї втілити в життя не вдалося, натомість були зреалізовані деякі проєкти оздоблення фасаду та інтер’єру.
Вхід до львівської Ратуші, оздоблений неіснуючими тепер кам’яними левами Тадеуша Баронча і скульптурами Леонардо Марконі. 1880-і роки
11 вересня 1880 року цісар Франц Йосиф відвідав Львів. Для організації цього візиту магістрат виділив 20 тисяч золотих. На честь імператора у львівській Ратуші відбувся цісарський бал. З нагоди цієї події головний вхід оздобили двома кам’яними левами роботи Тадеуша Баронча і скульптурами алегорій Гостинності, Мужності і Патріотизму роботи Леонардо Марконі. Скульптури алегорій демонтували в часі реконструкції Ратуші у 1928-1929 роках, а леви Баронча простояли до початку Другої світової війни, коли були замінені на левів роботи українського скульптора Євгена Дзиндри, яких ми з деякими переробками бачимо сьогодні.
Головний вхід Львівської Ратуші. Львів. Автор Станіслав Тондос.
Нарікати на «поганий» стиль львівської Ратуші стало добрим тоном чи не усіх архітекторів і мистецтвознавців наступних поколінь. У XX столітті єдиний хіба Григорій Островський, мистецтвознавець, наділений даром слова та рідкісним естетичним чуттям, не кинув каменя в цю непересічну будівлю Львова: «Чіткий геометричний об’єм Ратуші сухуватий за рисунком, а ритм пілястр і вікон на фасаді дещо одноманітний. Разом із тим Ратуша органічно увійшла в архітектурний ансамбль Львова, і її вежа стала символом, емблемою міста. Силует Львова вже важко собі уявити без цієї будівлі, що активно організовує центр міста».
Лекцію проведе Данута Білавич, завідувачка наукового відділу Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові. Захід є частиною масштабного виставкового проєкту “Митці української діаспори: чотири історії успіху”, який реалізовано у співпраці з Музично-меморіальним музеєм Соломії Крушельницької. Цей проєкт має на меті привернути увагу до видатних українських митців, які попри еміграцію продовжували творити та представляти українську культуру у світі.
Любка Колесса – це ім’я, яке золотими літерами вписане в історію української та світової музичної культури. Вона не лише майстерно виконувала фортепіанні твори, прославляючи українське мистецтво на міжнародній арені, а й стала еталоном досконалості, вишуканості та жіночої грації. Її талант захоплював найвидатніших диригентів свого часу, серед яких Б. Вальтер, В. Фуртвенґлер, К. Бем, Г. фон Караян, Р. Штраус, Г. Вуд, В. Мельґельберґ та К. Крауз.
Попри те, що більшу частину свого життя Любка Колесса провела за межами України, її патріотизм завжди залишався незмінним. Її особистий архів, що зберігається у Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької у Львові згідно із заповітом піаністки, є яскравим свідченням її глибокого зв’язку з батьківщиною та становить значну частину фондової колекції музею.
У четвер, 5 червня, Верховна Рада України ухвалила постанову про перейменування чотирьох населених пунктів у Львівській області. Серед них — селище Рудне, якому повернули попередню назву — Рудно.
Згідно з документом, відтепер офіційно змінено назви:
село Милошевичі – на Милошовичі
селище Рудне – на Рудно
село Кавське – на Кавсько
село Лозино – на Лозина
Як повідомила керівниця офісу львівської громади в Рудно Наталя Устименко, мешканцям не доведеться виготовляти нові документи через зміну назви. Виняток — юридичні дії, пов’язані з купівлею або продажем майна: у такому разі потрібно буде надати рішення або довідку про перейменування.
Постанова набере чинності після її публікації в «Офіційному віснику України».
Це рішення є частиною масштабного процесу перейменувань населених пунктів по всій Україні — того ж дня Верховна Рада ухвалила зміну назв для 184 населених пунктів. Йдеться як про деколонізацію топоніміки, так і про повернення історичних назв, більш відповідних культурному та регіональному контексту.
Серед визначних історичних пам’яток Стрия особливе місце посідає кірха — величний храм євангельської громади. Вона стала не просто архітектурною окрасою міста, а й яскравим свідченням глибокої віри, непересічної організованості та жертовності місцевих протестантів. З кінця XVIII століття, коли перші євангельські родини оселилися у Стрию, громада пройшла довгий і тернистий шлях: від таємних молитов у приватних оселях до заснування власної парафії, будівництва храму, школи та пасторату. Їхня історія — це захоплива розповідь про боротьбу за релігійну автономію, освітні права та духовне самовизначення в умовах багатонаціональної та багатоконфесійної Галичини.
Євангельська Кірха у Стрию
Від Невеликої Громади до Впливового Духовного Осередку
У 1799 році євангельська громада Стрия налічувала лише 12 сімей і збиралася на богослужіння у приватному помешканні, входячи організаційно до парафії у Гельзендорфі. Після того, як 31 грудня 1851 року цісар проголосив рівноправність усіх релігій та культів в імперії, громада отримала ділянку для будівництва власного храму. У 1854 році почали надходити перші кошти, а саме будівництво відбувалося за часів служіння пасторів Йозефа Сойки та Карла Густава Зіпсера. 11 жовтня 1863 року будівлю було урочисто освячено.
Євангельська школа у Стрию
Відразу після освячення розпочався процес відокремлення від материнської громади Гельзендорфа та заснування самостійної парафії. Коли в Гельзендорфі взялися за будівництво помешкання для пастора, дочірні громади Стрия та Болехова відмовилися від сплати внесків, сподіваючись на власного пастора. Проте з 1869 року і до офіційного відокремлення стрияни сплачували материнській громаді річний внесок у розмірі 30 ринських.
У 1875 році було офіційно визнано: “перенесення парафії в Стрий є бажаним і вигідним, оскільки ця дочірня громада є більшою, ніж материнська, і також дає найбільше прибутку зі всієї парафії”. Дочірня громада Стрия разом з прилеглими околицями налічувала понад 2000 вірних — це вдвічі більше, ніж материнська громада.
Євангельська школа у Стрию
Виклики та Перемоги: Освіта та Духовне Виховання
Попри значну чисельність, богослужіння в Стрию відбувалися лише раз на місяць. Щорічно євангельська громада Стрия нараховувала 30–35 дітей, які отримували релігійну освіту в школі для кращого розуміння євангельської віри та духовного життя. Проте вчитель Май, який досі двічі на тиждень проводив заняття за 20 ринських на рік, перестав отримувати платню і мав проблеми зі здоров’ям. Більше того, десяток хлопців євангельської віри відвідували цісарсько-королівську гімназію у Стрию, але не мали кваліфікованого вчителя релігії. Висловлювалися думки, що відсутність вчителя релігії та власного пастора негативно впливає на авторитет церкви в місті.
Євангельська школа у Стрию
Проте стрийська громада євангелістів, яка у 1880 році налічувала майже 600 осіб, була фінансово спроможною і могла сплачувати 1440 ринських. Додаткові 200 ринських надходили за 16 служб у Сколе та Лавочному, а також мав долучитися Болехів. Зі Стрия було зручніше дістатися до кожної громади.
Члени церковного комітету в Стрию: Філіп Райхерт, Адам Шмідт, Йоган Гох, Людвіг Рудольф, Філіп Мор та Франциск Вайс звернулися з клопотанням про створення самостійної парафії до цісарсько-королівської головної церковної ради. Дозвіл було отримано 2 червня 1896 року, а 6 січня 1899 року завершено будівництво дому пастора. Основним жертводавцем громади став підприємець Вільгельм Адам Шмідт, який, окрім будівельних матеріалів, надав 2000 злотих. Пастором протягом 1894–1913 років служив Йоган Герхард.
Дім пастора в Стрию
Апогеєм зусиль євангелістів стало будівництво школи для 100 учнів у 1909 році. Відкриття євангельської школи на початку ХХ століття стало кульмінацією десятиліть кропіткої праці громади: клопотів, прохань, зборів, внесків, будівництва та незламної віри в майбутнє. Кожен камінь кірхи, кожна сторінка протоколів церковного комітету, кожен учень у класі були частиною великої справи – збереження ідентичності та духовної гідності в місті, що постійно змінювалося.
Народний дім в Стрию
Кірха Стрия Сьогодні: Спадщина та Натхнення
Сьогодні кірха в Стрию є важливою архітектурною та історичною пам’яткою, яка нагадує не лише про багату релігійну різноманітність минулого, а й про надзвичайну здатність невеликих громад впливати на розвиток міського середовища. Її історія – це водночас і частина локальної, і невід’ємна частина європейської культурної спадщини. Вона слугує натхненням, демонструючи, що навіть коли громада починається з дюжини родин, послідовність, єдність та відданість спільній справі можуть перетворити її на важливий духовний осередок цілого регіону.
На початку червня 2025 року – український артист ЗАЛІСКО презентує свіжий хіт літа – «Дика черешня». Ця пісня — поєднання яскравих літніх емоцій, української душі та теплого спогаду про молодість.
Перед початком роботи над релізом, ЗАЛІСКО особисто звернувся до автора пісні Павла Доскоча. Після ознайомлення з демо-версією, Доскоч дав офіційний дозвіл на випуск, зазначивши, що відчув «справжню повагу до змісту і духу пісні.
«Я завжди радий, коли мої пісні знаходять нове життя в інтерпретаціях інших артистів. Версія ЗАЛІСКА зберігає душу пісні, додаючи ій сучасного звучання», – зазначає Павло Доскоч.
Лірична композиція наповнена романтичними образами: чорна дика черешня, солодкі поцілунки та безтурботне тепло літніх спогадів — все це створює атмосферу ніжності та ностальгії.
За кілька днів прем’єри відео вже зібрало понад 15 000 переглядів, демонструючи потенціал стати новим хітом сезону.
«Дика черешня» – це пісня про той перший ранок літа, коли навіть дикі ягоди здаються солодшими за справжню пристрасть. Я хотів передати, як спогади можуть бути такими ж яскравими, як смак.», — розповідає ЗАЛІСКО.
Андрій Заліско
ЗАЛІСКО, відомий своїм унікальним стилем, надав пісні «Дика черешня» нового звучання, зберігаючи при цьому її ліричну суть. Його версія поєднує сучасні аранжування з традиційними мотивами, створюючи гармонійний баланс між минулим і сучасністю.
Досьє:
ЗАЛІСКО — 30 років на сцені, випустив 10 альбомів, два з яких вийшли в Канаді та Америці. Загалом у ЗАЛІСКА близько 400 тисяч підписників у соцмережах, а його відео переглянуло понад 65 млн.глядачів, і це тільки на YouTube!
У перші 10 місяців війни ЗАЛІСКО разом з творчою «Командою А» зібрали на благодійних концертах 6 млн. ₴ на потреби військових.
ЗАЛІСКО
З 2023 році разом зі співаком JULIK на виступах за кордоном (Італія, Іспанія, Греція, Чехія) привезли понад 110 тис. євро на допомогу нашим Збройним силам.
Фешн-перформанс «Дюрер. Янголи. Спокусниці». Фото: Євген Кравс
Відома українська дизайнерка Оксана Караванська представила у Львові, у першому в Україні просторі мистецтва, безбарʼєрності та інновацій – в ZAG GALLERY, унікальний фешн-перформанс«Дюрер. Янголи. Спокусниці». Це була перша подія у новому сезоні від ZAG.
У просторі ZAG GALLERY і її нової експозиції під промовистою назвою «Рай/Пекло», яка поєднує твори Альбрехта Дюрера, Раймонді, голландських майстрів натюрморту XVII ст., голландську графіку XI ст., український іконопис XVI ст. та новітнє українське мистецтво, Оксана Караванська творила мистецький фешн-перформанс на межі жанрів і сенсів. Містика, інтрига, провокація, – усе в стилі дизайнерки, яка любить дивувати й шокувати. «Дюрер. Янголи. Спокусниці» – це не просто фешн-історія. Тут одяг – як обряд, модель – як дух, а галерея – як портал.
Фешн-перформанс «Дюрер. Янголи. Спокусниці». Фото: Євген Кравс
“Мій новий концепт – про Жінку, жіночність та її багатоликість, – розповідає Караванська. – Вона завжди різна: ангельська, спокуслива, вродлива, загадкова, відьомська і навіть трохи небезпечна… Її тіло може бути струнким, повним, молодим, зівʼялим, але від того не втрачається її справжня сила. Недарма стільки легенд про енергетичні, мольфарські таланти наших жінок. Одна історія про конотопську відьму чого вартує!”.
Фешн-перформанс «Дюрер. Янголи. Спокусниці». Фото: Євген Кравс
Фешн-перформанс «Дюрер. Янголи. Спокусниці» – це навіть не дійство, а ритуал. Сам одяг від кутюр Караванської перегукується з містичною українською традицією. Авторка епатажних вишивок – Ксенія Уманська. Образи, інтегровані у простір, промовляли, відчували… При глядачах – перших і єдиних свідках цієї живої розмови.
Фешн-перформанс «Дюрер. Янголи. Спокусниці». Фото: Євген Кравс
Близько двадцяти моделей не просто дефілювали, а творили сенси та змісти – із проекцією з минулого на теперішнє та майбутнє. У центрі фешн-перформансу – Жінка: світла і темна, пуста і глибока, кокетлива і цнотлива, змінна і вічна. Вона ніколи не буває одновимірною.
Фешн-перформанс «Дюрер. Янголи. Спокусниці». Фото: Євген Кравс
“Жінка – це одночасно і яблуко, і змія, – провокує Караванська. – А відьма – слово, викривлене чоловічим страхом. Ці жінки не дивляться в очі, бо бачать глибше. Вони не потребують схвалення, бо вже давно все знають. Це не містичність – це внутрішня сила, яку ніхто не зміг зламати”.
Фешн-перформанс «Дюрер. Янголи. Спокусниці». Фото: Євген Кравс
Біле і чорне. Усе починається не зі світла чи темряви. Початок – це роздвоєння: біле і чорне йдуть поруч, бо існування одного без іншого неможливе. “Ми не боїмося чорного, – тлумачить Караванська. – Мереживо на тілі – як тріщина в броні. Як броня, що ховає рани на серці. А білий – це не завжди про чистоту. Іноді це про мрію бути чистою, про мрію бути ангелом. А ангельське терпіння інколи потребує диявольської сили”.
Фешн-перформанс «Дюрер. Янголи. Спокусниці». Фото: Євген Кравс
Спокуса. Тіло – не гріх. Гріх – це забути, що воно має силу. Що воно має говорити мовою, старшою за слова. Сідниці. Вуста. Груди. Відвертість чи вульгарність? Доступність чи провокація? “Коли межа між бажанням і соромом розмита, ми нарешті починаємо бути чесними”, – пояснює дизайнерка.
Сьогодні на сторінках Фотографій старого Львова розпочинаємо цикл публікацій про історію ще одного з передмість Львова – Знесіння.
Цикл статей “З минулого Знесіння”, авторства український історика, професора Українського вільного університету, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка Миколи Андрусяка було надруковано у часописі Діло в 1932 році. Перша частина побачила світ на сторінках газети 9 червня 1932 р. (№ 126).
Знесіння, 1930-ті рр.
З минулого Знесіння.
Початки Знесіння.
(Здогади про положення первісного Львова на місці нинішнього Знесіння. – Крилошанські церкви у Львові і під Львовом. – Первісне Знесіння – парохія підльвівської церкви св. Вознесення.)
Положене на узгірях у підніжа гори Високого Замку село Знесіння, яке прилучено дня 1 квітня 1931 р. до громади Великого Львова, вже від початку свого істнування було тісно звязане зі столицею Галицької України.
Його положення насувало деяким старим дослідникам початків Львова (як Іван Вагилевич, Ізидор Шараневич, Карло Відман, Карло Вільгельм Расп, Станислав Кунасєвич та Людвік Дзєдзіцький здогад, начеб то первісний Львів був побудований на місці нинішнього Знесіння. А опирався цей здогад головно на тім, що заграву пожежі міста Холму в 1259 р. було видно зі Львова.
Переоцінювання тими дослідниками вістки про вид заграви холмської пожежі у Львові довело опісля Шараневича до ще хибнішого погляду, що первісний Львів стояв близько Чортівської Скали. З тим його поглядом ніхто не погодився, а крил. Антін Петрушевич, досліджуючи топоґрафічні назви в околиці Львова, зазначив, що город Львів збудував Данило Романович на Лисій Горі.
Гора князя Лева (Лиса гора). Фото Анатолія Васильківського, 1956 р.
В 1891 р появилася розвідка д-ра Олександра Чоловського (Lwów za ruskich czasów). У ній автор рішуче опрокинув здогади про положення первісного Львова на місці нинішнього Знесіння, слушно зазначуючи, що положення первісного Львова зовсім не висвітлює заграва пожежі Холму; бож зовсім добре її можна було бачити так з городу, якщо він лежав би на горі, як і з гір, що були понад городом, якщоб він лежав у долині. Натомість, покликуючись па стару, оперту на традиції хроніку Вартоломея Зіморовича та навівши анальоґічні будови інших городів на землях княжої Руси, Чоловськнй дошукується первісного Львова в місці нинішнього Краківського Підзамча.
За тим здогадом промовляє низка церков, що істнували в цій околиці старого Львова. Соборною церквою княжого Львова був храм св. Николая; а недалеко нього були вже тоді церкви св. Онуфрія та св. Теодора Тирона. Оподалік від тодішнього городу стояла монастирська церква св. Юрія.
Церква св. Миколая. Рис. Володимира Січинського
Згодом українське населення, що поселилося близько обох львівських замків, високого й низького, будує тут ще інші церкви. У XIV ст. стояли крім згаданих, ще церкви: Воздвиження Чесного Хреста (на місці нинішньої школи ім.А. Міцкевича), Успення Пресв. Богородиці та Воскресення Ісуса Христа (на північний захід від ц. св. Пятниці). Відтак маємо ще у Львові ось такі церкви: Преображення Госп. (на Жовківськім передмісті), св. Пятниці. Рождества Пресв. Богородиці (під Високим Замком при кінці Краківського передмістя між Тернавкою а Болонням) та св. Івана Богослова (під Лисою Горою і Високим Замком на місці нинішнього водолічильного заведення Кисельки). Поза тими церквами, що лежали серед будівель тодішнього Львова, було ще оподалік городу кілька церков і вони входили в склад львівського крилосу.
Серед тих підгородських крилошанських церков крім згаданої св. Юрія були ще такі: Богоявлення (на Галицькім передмісті над Полтвою, де нині ріг вул Фредри а Баторого), Благовіщення (при нинішній Казимирівській вулиці, де є будинок жидівського товариства «Яд Харузім»), Воздвиження Чесного Хреста (друга – при нинішній Личаківській вулиці за костелом св. Антонія, на горбі під т. зв. „Кайзервальдом“), дальше св. Покрови в нинішнім Голоску та Вознесення Христа на Знесінні. При тих розкинених церквах, серед садів і піль, скупчувалася більша або менша громада мешканців парохіян. У міру розбудови Львова на нових просторах злилися ці громади-парохії зовсім з містом, за винятком двох при церквах: Покрови та Вознесення; з останніх повстали окремі підльвівські села: Голоско та Знесіння. Останнє вже в наших часах злучилося зі Львовом.
Гора Лева на Кайзервальді, фото початку XX ст.
Свою назву завдячує Знесіння своїй церкві. У протоколах львівського ставропигійського брацтва з XVI —XVII ст. означується львівських і підльвівських парохіян назвами їхніх, церков; «от Вознесенія» називається парохіян церкви Вознесення. Цю назву для оселі біля тієї церкви приняли урядові кола; в урядових актах, що відносяться до Знесіння, з другої половини XV ст. подана його латинська транскрипція ось така: “Wznyesyenye”, “Wznyeszyenye”, “Vsnysyenye”, “Vznyeszyenye”, “Wznyeszyenye”, “Vnyeszyenye”, а відтак в XVI ст. “Wzniesienie”.
Вперше згадується Знесіння в актах від 1469 р. з приводу обвинувачення Василя зі Знесіння Петром Кривецьким (чи може Кривчицьким) за те, що той забрав йому бжоли. Очевидно оселя враз з церквою повстала тут значно давніше, бо як стверджують новіші досліди над заселенням львівської землі, у половині XV ст. було тут майже 500 осель, а від половини XIV ст.до того часу згадується в актах про оснувавня тільки 16-ьох осель. З того виходить, що значний відсоток осель львівської землі, (що обіймала менш-більш нинішні повіти: львівський, городецький, бобрецький, перемишлянський, бережанський і жовківський та частини брідського, золочівського, зборівського, камінецького, яворівського, рудецького, жидачівського й рогатинського) сягав своїми початками ще часів га лицько-волинської держави.
Знесіння, 1920-ті рр.
Можливе, що й село Знесіння повстало ще за руських князів як про це оповідає місцевий народній переказ, поданий у 1861 р, тодішнім парохом Ігнатієм Губчаком. Останньому оповідали знесінчани ось що: „Наше село, де бідні хати стоять сьогодні попід збіччами і в ярах, було першою оселею нинішнього города Львова. На другій східній горі від замкової або високої, котра гора Льва зветься, мали давні руські князі серед великих дооколичних борів свій замок, а назвали його так з тієї причини, що в тих лісах якогось великого льва забили на ловах, куди вони вибиралися з кількасот людьми. Часто пересиджували вони в цьому замку, а тоді їх численна служба будувала собі в ярузі нижче на схід хати або стайні для княжої кінноти. І так повставав тут город Львів, а коли згодом в часі якоїсь війни цей замок з городом збурено й спалено, перенісся Львів на той бік, а по дім боці побудували село з церквою, де бував великий празник на Знесіння Господнє, отже й ціле наше село прозвали львовяни Знесінням”.
Цей повний хибних вісток переказ мав без сумніву й додатки свящ. Губчака, що мав під рукою статейку І. Вагилевича про початки Львова, Одначе містить він у собі також вістки, які потверджують й інші джерела. Зовсім вірно подає цей переказ, звідки пішла назва села, як також, що поселилася тут замкова служба. Останнє стверджує також люстрація з 1564—5 рр., де читаємо: „Село Знесіння саме під Високим Замком, яке побудовано (для всякої послуги, потрібної обом замкам) на замкових ланах, що були над р. Полтвою“. Те саме стверджує люстрація з 1570 р.
5 червня 2025 року виповнилося б 172 роки з дня народження Людвига Сальо (5.06.1853 – 4.05.1915) – видатного галицького освітянина та будівничого українського шкільництва, соратника Михайла Грушевського. Цей забутий часом, але визначний для своїх сучасників громадсько-культурний діяч, педагог, гімназійний професор Коломийських гімназій № 1 і № 2, а також Львівської академічної, сьогодні згадується хіба що знавцями німецької та латинської філології, істориками, краєзнавцями або людьми, що глибоко цікавляться минулим.
Людвиг Сальо народився в Коломиї, проте його батьки походили зі Снятинщини, де одружилися у Вознесенській церкві м. Снятин у 1850 році. Інформація про їхнє соціальне походження, на жаль, не збереглася [1].
Професор Людвиг Сальо
Середню освіту Людвиг Сальо здобув у Коломиї, а університетську – у Львові. Свою педагогічну кар’єру він розпочав у 1878 році. Як германіст, він чудово володів латиною та грецькою, викладаючи свої предмети українською, польською та німецькою мовами. Після складання вчительського іспиту 23 листопада 1883 року, до 9 липня 1887 року викладав у Ряшеві, а з 1887 по 1889 роки – у Сяноцькій гімназії. У 1889 році отримав звання гімназійного професора. У Сяноку був активним членом товариства «Сокіл». 18 червня 1890 року Сальо склав іспит на вчителя фізики та математики [4, с. 226].
У 1890-1892 роках викладав німецьку та латину у Львівській академічній гімназії. Про цей період діяльності професора цікаві спогади залишив український громадсько-політичний і військовий діяч Степан Шухевич: «На вчителя до німецького прийшов уже немолодий мужчина, професор Людвик Сальо. Говорено, що він в дійсності називався Сало, а не Сальо, але це байдуже. Той сивавий і лисавий професор, з бородою, був дуже чесний і справедливий. Кожному давав тільки таку клясу, на яку собі хтось заслужив. За те я його дуже поважав і шанував, але через те дядько Володимир не міг за мене виказатися добрим поступом у науці німецького. — Коли б я його перепустив, тоді всі такі геґеси, як він, мусіли б і собі дістати перші кляси, а це ж немислиме, — сказав професор Сальо і дав мені при кінці п’ятої кляси . .. поправку з німецького, а моя поїздка до Праги пропала, пропала. Професор Сальо вимагав від мене не багато, тільки аби я через ферії вивчив напам’ять тих шість віршів, які мої товариші вивчили ще під час шкільного року. Пам’ятаю, що були між ними «Саеуґерс Флюх» і «Дер Таубер» [9, с. 141].
З 1892 по 1905 роки Людвиг Сальо викладав у Коломиї. Спочатку він став першим класним керівником українського класу при польській гімназії. На базі цих українських класів у 1901 році в Коломиї було створено Цісарсько-королівську українську гімназію на чолі з Софроном Недільським. Викладаючи німецьку, латину, українську та математику, він також керував бібліотекою закладу. У цей період він почав писати свої перші підручники з латини та німецької для українських гімназій, що були першими посібниками для українців, які вимушено вивчали значну кількість предметів польською або німецькою мовами [5].
Перший український випуск Коломийської гімназії, сидить посередині директор гімназії Софрон Недільський. Крайній справа 2-й ряд – проф. Л. Сальо. Коломия, 6 березня 1900 р.
Серед відомих учнів Л. Сальо коломийського періоду викладання (1892-1905) були такі діячі, як І. Семанюк (Марко Черемшина), О. Букшований, А. Тофан, В. Порайко та інші. У цей час Л. Сальо очолював «Шкільну Поміч» (1894-1898), де активно відстоював українську освіту в Галичині [6, с. 11].
Запрошення Крайового шкільного союзу Михайлу Сергійовичу Грушевському (№ 858). 28 лютого [за н. ст.] 1912 р. (е-архів Михайла Грушевського)
З 1905 по 1914 роки Людвиг Сальо був викладачем Львівської академічної гімназії, де продовжував викладати німецьку та латину. Саме Іван Боберський разом із Людвигом Сальо (який вів уроки протягом наступних навчальних років 1906/1907 – 1908/1909) змогли забезпечити викладання німецької мови на високому рівні від самого початку діяльності гімназії [4, с. 227].
У Львові він зближується з Михайлом Грушевським [7; 8], з яким спільно керуватиме «Учительською громадою» (1908-1914) та Краєвим шкільним союзом (1911-1914). При Краєвому шкільному союзі Л. Сальо керував секцією українського приватного шкільництва [1].
Як член правління, він докладав багато зусиль для захисту прав українців на освіту рідною мовою. Завжди залишаючись чуйним до проблем своїх учнів, він допомагав їм чи порадою, чи подекуди і матеріально. Не залишивши по собі нащадків, Л. Сальо помер в останній місяць російської окупації Львова 4 травня 1915 року. Кошти на пам’ятник йому на полі № 63 Личаківського кладовища було зібрано завдяки оголошенню Юліана Романчука в газеті «Діло» № 92 від 23 квітня 1918 року [2, с. 4].
Газета Діло. Ч. 92, 22 квітня 1918 р. з оголошенням про збір коштів на надгробок для проф. Сальо.
У процесі пошуку будь-якої інформації про професора Сальо з 2021 року було бажання відвідати його могилу та вшанувати пам’ять цього невтомного борця за українські культурні права в підавстрійській Галичині. Це вдалося зробити 2 січня 2025 року під час відвідин Львова, проте могилу вдалося знайти не одразу. Завдяки матері, яка добре орієнтується на місцевості, було знайдено зарослий мохом та чагарниками камінь, подібний до плити на зображенні у Вікісховищі. Від моменту створення фотографії львівським некрополістом Ігорем Мончуком у 2017 році могилу фактично неможливо було впізнати [1].
Могила Л. Сальо на Личаківськім цвинтарі. Фото І. Мончука (2017), фото А. Бойди – 2 січня 2025 р.
Це очевидно, адже маршрут не є привабливим для відвідин туристами через віддаленість від центральних алей. Одразу після цього було вирішено розширити статтю про Сальо у Вікіпедії. У цьому активно допомагав адміністратор В’ячеслав Мамон, якого було знайомо кількома місяцями раніше.
Разом з колегою за один вечір переклали текст з польської версії статті, інтегрували в українську. Додатково було віднайдено фотографію професора за 1900 рік, а також упорядковано шаблон та наповнено статтю додатковою інформацією. Сформувавши запит на ім’я директора Личаківського цвинтаря Павла Богайчика, доволі швидко отримали його відповідь. У ній повідомлялося, що прохання про розчистку могили від чагарника виконали. Для порівняння надіслали фото до та після прибирання.
Могила Л. Сальо після звернення А. Бойди та розчистки працівниками цвинтаря. Поле 63 Личаківського цвинтаря. 20 січня 2025 р. (П. Богайчик), 1 червня 2025 р. (І. Мончук).
Працівники цвинтаря діяли доволі оперативно, і виконавчість дирекції приємно вразила. Тому як Павлу Володимировичу, так і всім, хто розчистив могилу видатного вчителя – шана та подяка. Окремо хочеться подякувати львівському некрополісту Ігорю Мончуку за те, що свого часу залишив на Вікіпедії фото та координати могили Людвига Сальо. Без них було б неможливо віднайти цю людину на полі №63 на Личакові. Тому щиро радію, що сьогодні є нагода вшанувати того, хто помер в окупації, а пам’ять про нього повертається у боротьбі з Москвою вже в іншій і жорстокішій війні.
Андрій БОЙДА історик, аспірант 2-го курсу факультету історії, політології і міжнародних відносин, Карпатського національного університету імені Василя Стефаника
Відозва. Для пошанування памяти проф. Л. Саля. Діло. 22 квітня Ч. 92. С. 4.
Возняк М. На вершинах. Діло. 1927. 16 березня. Ч. 58. С. 1–2.
Кочержук М. Українська державна гімназія в Коломиї (1892—1944 рр.) Коломия: Вік, 2011. 304 с.
Людвиг Сальо. Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). Париж, Нью-Йорк, 1973. Т. 7. С. 2692-2704. URL: http://litopys.org.ua/encycl/euii206.htm
Посмертні Згадки: Людвиг Сальо. Вістник Союзу Визволення України, 3 жовтня 1915 (Відень). Ч. 35-36. С. 11.
ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 51, арк. 123–123 зв. Запрошення Крайового шкільного союзу Михайлу Сергійовичу Грушевському (№ 858). 28 лютого [за н. ст.] 1912 р. м. Львів. URL: http://hrushevsky.history.org.ua/item/0010562
ЦДІАК. ф. 1235. оп. 1. спр. 51. арк. 128. Лист Крайового шкільного союзу до Михайла Сергійовича Грушевського (№ 567). [Друга половина січня (за н. ст.) 1912 р.] м. [Львів]. URL: http://hrushevsky.history.org.ua/item/0010567
Шухевич С. Життя Моє. Лондон: Видання Української Видавничої Спілки, 1991. 619 с.
Державний архів Львівської Області оприлюднив особову справу Тараса Франка – наймолодшого сина Івана Франка, укладену в період німецької окупації. Про це повідомила пресслужба ЛОДА.
У справі міститься заповнений власноруч анкетний лист (Personalfragebogen) 1941 року, а також автобіографія, датована 1942 роком. Документи відображають відомості про його освіту, професійну діяльність, військову службу, участь у спортивних та громадських організаціях, а також володіння мовами.
Ці документи є важливим джерелом для вивчення життя української інтелігенції першої половини XX століття в умовах війни та окупаційних режимів.
«Особова справа Тараса Франка – це докладне джерело, яке дозволяє відновити його життєпис у складний період 1941–1942 років. У ній подано точні дані про освітній і професійний шлях, участь у спортивних товариствах, військовий досвід. Така концентрація перевіреної інформації робить цей документ унікальним для досліджень», – зазначає головний спеціаліст архіву з інформаційних технологій Володимир Ведміцький.
Джерело: Державний архів Львівської області, фонд Р-35 (Губернаторство дистрикту «Галичина» у Львові), опис 7, справа 6245.
Оцифровану справу можна переглянути за посиланням.
Ми забралися на сам чубчик багатоповерхівки біля “Верхнього Шувару” щоб пофотографувати Львів із нового ракурсу. Давайте з www.RDZS.org поглянемо яка там красота!
Вид на завантажену вул.Хуторівка. Радянські панельки на фоні сучасних ЖКЦерква Різдва Пресвятої Богородиці. Тут промовляв сам Папа Римський. МакДональдса тоді ще не було.Приїзд Папи у Львів, 2001 рік. Дерев на Сихові ще зовсім мало
З цього даху ми побачили сучасне європейське місто, що стрімко розвивається. Кольорові фасади, широкі автомагістралі та рух у кожному його куточку, куди сягало око.
Завжди завантажене перехрестя біля “Верхнього Шувару”Ринок “Верхній Шувар” та панорама третини ЛьвоваВид на один з найзеленіших проспектів у Львові – Червоної КалиниНайвища оглядова точка Львова – ЖК “Авалон” (440м н.р.м.) та Храм на його фоніВисокі види з ЖК “Авалон UP”. Більше фото є тутТрамвай на Сихів – чи не найкрутіше, що тут змінилося з часів здобуття Незалежності
Дехто скаже, що все це потворні хаотичні новобудови. А хіба старі радянські будинки, на квартиру в яких чекали пів життя – відрізнялися естетикою та впорядкованістю? Погодьтеся, за останні двадц’ять років Сихів виріс та причепурився – що добре видно згори.
Раніше це була типова сихівська висотка. Нещодавно мешканці утеплили-пофарбували фасад та прибрали з даху всі антени. Старий будинок став виглядати як новобудова.
Просп. Червоної Калини 40. Зараз вже і не скажеш, що це типовий радянський проєкт. Ну хіба що балкони в різнобій…Вихід на дах і графіті фанів RDZS 🙂
Також, ОСББ провело капітальний ремонт комунікацій і розглядає встановлення сонячних панелей. Це гарний приклад вдалої реконструкції радянського фонду.
Будинок має характерний “чубчик” звідки зроблені всі попередні фото. Бачимо що Шувар вже обзавівся сонячними панелями, на черзі цей дахНа чубчику будинку красота: ні антен, ні кабелів – одні краєвиди!А який звідси захід Сонця! Дякую Роману за допомогу
На Зелені Свята львів’яни традиційно вшановують полеглих захисників України та борців за волю України. 8 та 9 червня 2025 року запрошуємо військових, молодь та всіх мешканців міста до спільної молитви та вшанування Героїв, що віддали життя за нашу державу.
8 червня, неділя — Янівський цвинтар 15:00 – Збір громадськості на Меморіалі Українських Січових Стрільців.
9 червня, понеділок — Личаківський цвинтар 15:00 – Збір громадськості на могилах УСС на Марсовому полі.
Вже традиційно, заходи відбуваються за ініціативи поета, громадського діяча, лауреата Шевченківської премії Ігоря Калинця.
Більшість дослідників вважають, що перший гравітаційний водогін у Львові з’явився на початку ХV ст. В той же час, є дані, що перший самопливний водогін...
![Запрошення Крайового шкільного союзу Михайлу Сергійовичу Грушевському (№ 858). 28 лютого [за н. ст.] 1912 р. (е-архів Михайла Грушевського)](https://i0.wp.com/photo-lviv.in.ua/wp-content/uploads/2025/06/image-1.jpg?ssl=1)
