На Першому конгресі українських націоналістів, що проходив у Відні 28 січня – 3 лютого 1929 року проголосили ОУН. Учасником тієї історичної події, а невдовзі і всіх наступних Великих зборів ОУН, що відбувалися за його життя, був Осип Бойдуник. У розсекречених документах в архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України він проходить під оперативним псевдо “Ярий”.
Практично всіх учасників Першого конгресу українських націоналістів, а їх було тридцять, включно з двома гостями, органи огпу ссср взяли в оперативну розробку. Найбільше уваги приділяли Євгену Коновальцю, Дмитру Андрієвському, Миколі Капустянському, Степану Ленкавському, Миколі Сціборському та іншим.
Чекістів цікавили програмні положення ОУН, структура, керівний склад, цілі, мережа, хто за який напрямок роботи відповідав, характеристика членів, стосунки між собою, на чому можна було б зіграти, щоб зіштовхнути між собою, внести розкол, скомпрометувати. Відтак заводили досьє, в якому накопичувалася вся необхідна інформація.
Оперативна розробка Осипа Бойдуника зводилася до збирання відомостей про його спосіб життя, риси характеру, переконання, можливості впливати на нього і, зрештою, до визначення, чи є змога завербувати. Таку мету чекісти ставили практично стосовно кожного діяча українського національно-визвольного руху. Якщо спроба не вдавалася, вибудовували інші плани і схеми.
Біографічні відомості, які накопичилися в довідках на О. Бойдуника за різні роки стеження за ним, свідчать про те, що він пройшов серйозну школу боротьби за українську справу. Ось деякі витяги з документів, які відображають початковий період його діяльності:
“Бойдуник Осип, оунівське псевдо “Діброва”, уродженець міста Долина Станіславської області, українець, з вищою освітою, закінчив педагогічний інститут і Вищу технічну школу в м. Прага (Чехословаччина), журналіст”.
“З 1918 р. – спочатку в Українській галицькій армії, а потім – в Армії Української Народної Республіки до листопада 1920 р.
З грудня 1920 р. учасник революційного підпілля і член Української військової організації. Один із основоположників українського націоналістичного руху і засновників Організації українських націоналістів на І Конгресі українських націоналістів у 1929 р., членом якої є нині, член Проводу українських націоналістів.
Багаторічний голова Українського академічного товариства і Групи української національної молоді в Празі”. (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10937. – Арк. 139).
Про арешт у 1930-х роках польською владою згадується лише загальними фразами – “за активну українсько-націоналістичну діяльність”. Фактично ж – за участь у І Конгресі українських націоналістів та членство в ОУН. На “процесі конгресівців” у Львові 5–9 вересня 1932 року засуджений до чотирьох років ув’язнення. Після виходу з в’язниці став співредактором “Голосу нації” та “Голосу” – українських тижневиків, які видавалися у Львові.
Через переслідування змушений був виїхати за межі Польщі. Після початку Другої світової війни приїхав до Кракова, де, як свідчать архівні документи, працював в “Українському центральному комітеті” організаційним референтом. Під час розколу в ОУН у лютому 1940 року підтримав Андрія Мельника, залишився в складі тієї частини організації, яка почала називатися “мельниківцями”, і увійшов до складу Центрального Проводу ОУН (м).
В архівних документах є цікава характеристика на нього від закордонної агентури того періоду. У ній йдеться про таке: “Бойдуник Осип – високого зросту, блондин, обличчя бліде… У поведінці дуже тактовний, в суперечках врівноважений і спокійний. Мав великий вплив на студентів, особливо з Галичини. Це фанатик націоналізму. У боротьбі Бандери і Мельника став на бік останнього і всі мельниківці групувалися навколо його особи” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10937. – Арк. 18).
Такі характеристики були дуже важливими для планування чекістами подальших оперативних заходів і формування тактики в розробці “Ярого”.
“У 1940 р. Бойдуник під псевдо “Славко”, – зазначається в одній із наступних довідок, – входив до складу Краківського штабу збройного повстання, яке намічалося українськими націоналістами в західних областях УРСР, і виконував у ньому функції помічника керівника із загального постачання. Після початку Вітчизняної війни Бойдуник у 1941 році прибув до Львова, у тому ж році виїхав до м. Києва, де був членом “Української Національної Ради”, але у зв’язку з ліквідацією німцями цієї “ради” він знову повернувся до м. Львова” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10937. – Арк. 64–65).
Внаслідок негативного ставлення гітлерівської окупаційної адміністрації до діяльності УНРади та українського самостійницького руху невдовзі низку його визначних діячів, зокрема й О. Бойдуника, заарештували. В архівних документах це датується лютим 1944 року.
Зазначається, що його помістили до концентраційного табору в Оранієнбурзі. Звільнений був у 1944 році. Після звільнення, як йдеться у довідці, увесь час знаходився разом з Андрієм Мельником спочатку в Берліні, а потім у Веймарі і Бад-Кісінгені.
Активізація діяльності О. Бойдуника після Другої світової війни, зростання його ролі й авторитету в середовищі української еміграції змусили органи мгб ссср шукати нові підходи до нього, втрачені за роки війни. Про нього мали відомості, що він був незмінним членом Центрального Проводу ОУН (м), в різні періоди виконував функції керівника референтури розвідки, закордонних справ, був заступником А. Мельника і проводив роботу зі створення організацій ОУН і розвідувальних резидентур на території країн Європи, зокрема в Австрії.
“В антирадянській роботі ОУН за кордоном, – зазначалося, – Бойдуник має велике значення, претендує на роль ідеолога українського націоналізму, часто виступає зі своїми статтями в українській націоналістичній пресі” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10937. – Арк. 65).
Найбільше чекістів насторожила інформація про те, що О. Бойдуник є прихильником консолідації всіх сил у так званому єдиному політичному і державному диспозиційному центрі. Про це він писав у статті “Нова дійсність і наші завдання”. А завданням МГБ якраз було недопущення консолідації. Натомість невдовзі, у 1948 році, такий центр або передпарламент в еміграції був створений і отримав назву Української Національної Ради. О. Бойдуник став членом УНРади, в 1954–1955 роках виконував обов’язки голови, а в 1961–1965 роках був головою цього органу.
Він обстоював ідею, що визволення українського народу залежить тільки від самої нації, зосереджував зусилля на організації всесвітньої співпраці українства. З цією метою здійснив кілька поїздок по місцях розселення українців у США, Канаді та країнах Південної Америки. За цими поїздками уважно стежили в москві і надсилали циркуляри до КГБ УРСР, щоб якось вплинути на О. Бойдуника.
Особливе занепокоєння в чекістів мало повідомлення одного із закордонних агентів, який повернувся з поїздки до Західної Німеччини, де мав ґрунтовну бесіду з О. Бойдуником. Той відверто поділився “новими ідеологічними і тактичними засадничими положеннями діяльності ОУН”. Як зазначав агент у своєму звіті, метою роботи і надалі була боротьба за створення соборної самостійної української держави.
“Звісно, що ця боротьба вже не збройна, – переповідав агент слова О. Бойдуника, – а політично-пропагандистська, яка є не менш важливою… Це боротьба проти комунізму загалом і проти московсько-більшовицького імперіалізму зокрема”.
“Потім Бойдуник перейшов до цілей і завдань організації за кордоном і в “краї”, – йдеться в повідомленні. – Він розповів мені, що “провід” ОУН поставив собі за мету якомога ширше ознайомити західний світ з питанням створення “самостійної України” і довести необхідність цього для забезпечення заходів від московського імперіалізму, який увесь час загрожує світові, а останнім часом розширив свій вплив далеко за межі росії і Європи.
Це підтверджує правильність “тези” ОУН про російську небезпеку. Надалі “провід” ОУН повинен об’єднати якомога більше прихильників відторгнення України від росії… Багато впливових сенаторів-конгресменів США вже зробили свої офіційні заяви про свою згоду щодо створення “самостійної України”… Помітний прояв симпатії до української визвольної боротьби і серед багатьох політичних діячів інших західних країн. Водночас, оскільки США є керівним членом західного блоку, найперше необхідно добитися підтримки і офіційного визнання з боку США, а інші, якщо побачать цю підтримку, і самі підтримають…” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 10937. – Арк. 164–170).
Після отримання цих відомостей в КГБ УРСР намітили заходи з активізації оперативної розробки О. Бойдуника. З цією метою поставили завдання зібрати інформацію на його близьких родичів, які мешкали в Україні, і, за можливості, компрометувальні матеріали на них. Мали на меті у такий спосіб схилити когось до співпраці, щоб потім вивести за кордон і в подальшому впливати на О. Бойдуника.
Така робота тривала упродовж кількох років. За цей час встановили братів, сестру, племінників та інших далеких родичів. Їх вивчали, перевіряли, складали численні довідки. Зрештою дійшли такого висновку:
“У процесі його розробки ми не отримали відомостей, які давали б нам підстави вважати, що якби нам випала нагода провести з ним бесіду, “Ярий” пішов би на співробітництво з нами або, принаймні, припинив би націоналістичну діяльність. Навпаки, у нас є відомості, які свідчать про те, що “Ярий” є переконаним, злісним ворогом Радянської влади.
Тому проводити роботу із розробки його численних далеких родинних зав’язків у напрямку можливого використання когось із них у вербувальних заходах стосовно “Ярого” вважаємо недоцільним. Подальшу роботу за справою “Ярого” ми плануємо вести в напрямку збирання на нього матеріалів, використовуючи які можна було б скомпрометувати “Ярого” перед лідерами ОУН і у такий спосіб припинити його націоналістичну діяльність” (ГДА СЗР України. – Ф.1. – Спр. 11425. Т. 2 – Арк. 33–34).
Відтак аналізували його поведінку під час перебування на окупованій території, контакти з гітлерівцями, публікації в пресі у період війни і в післявоєнний період. Внаслідок проведеної роботи не знайшли нічого крамольного. Зокрема, з німецькою окупаційною владою у нього не склалося, про що свідчив арешт гестапо і поміщення до концтабору.
У численних працях під назвою “Соборність України та її східні кордони”, “Господарство”, “Національний солідаризм”, “Українська внутрішня політика”, “Сучасний стан визвольної політики” та інших він розкривав позитивні та негативні процеси національного державотворення на українських етнічних землях, викладав концепцію державного будівництва в майбутній українській державі.
Зрештою, оперативну розробку припинили через смерть фігуранта. Помер О. Бойдуник 7 квітня 1966 року в шпиталі від серцевого нападу і був похований у Мюнхені. 22 січня 2010 року, на День соборності України, завдяки зусиллям представників українських національно-патріотичних організацій та державних структур останки його та інших визначних борців за волю України – Миколи Капустянського, Дмитра Андрієвського та Якова Маковецького – було перепоховано на Личаківському цвинтарі у Львові.
Олександр СКРИПНИК
Джерело: Історична правда
