У своїй монографії про життя і творчість Станіслава Людкевича музикознавець Зеновія Штундер вмістила такі рядки: “Перше студентське кохання Людкевича – Орися Шухевич, молодша дочка Володимира Шухевича, вийшла заміж у 1903 році, здається в той день, коли він виїхав до Відня на військову службу. …Потім полюбив співачку Олександру Парахоняківну, але, коли повернувся після війни, вона була вже одружена”.
Отож, Олександра Любич-Парахоняк (справжнє прізвище – Парахоняк; 1892-1977) – оперна, опереткова і камерна співачка. Понад 20 років вона виступала на сценах театрів, у концертах, привертаючи до себе увагу європейської публіки та критиків.
Народилась майбутня артистка 14 березня 1892 р. в Станиславові в сім’ї службовця залізниці. Змалку дівчинка виявила музичні здібності, володіла гарним голосом і була активною учасницею аматорського хорового гуртка, яким керував її батько. Після переїзду родини до Львова Олександра бере уроки співу у приватній школі Володислава Баронча, згодом продовжує освіту у Вищому музичному інституті ім. М. Лисенка. Тут вона навчається у Софії Козловської (солоспів), Галини Ясеницької (фортепіано) та Станіслава Людкевича (теорія музики). Згодом вдосконалює вокальну майстерність в Олександра Мишуги у Варшаві (1912-1914) і Чеслава Заремби у Львові. Дебютувала Олександра Парахоняк 1917 р. у Львівському Міському театрі в опереті К. Целлера “Штиґар” (“Der Obersteiger”) у ролі Графині; тоді ж обрала собі сценічне ім’я – Олександра Любич. Опісля була солісткою Львівського театру, Поморської, Катовицької та Познанської опер; короткий час – артисткою Люблінської оперети. У 20-х роках О. Любич-Парахоняк співпрацювала з театральними трупами товариства “Українська Бесіда”. У Львові вела активну концертну діяльність, зокрема у заходах хорових товариств “Львівський Боян” і “Бандурист”.
Особисті та творчі взаємини із Станіславом Людкевичем започаткувались ще в роки львівських студій майбутньої співачки. Олександра часто виступала у так званих “пописах елєвів” – так називали учнів Інституту. Кожний такий концерт був важливою подією у мистецькому житті Львова, викликав особливе зацікавлення фахових критиків, зокрема Станіслава Людкевича. Він одразу ж гідно оцінив талант молодої співачки, красу голосу, артистичну обдарованість і всіляко її підтримував.
Так, рецензуючи попис елєвів у червні 1909 р. (тоді композитор жив і працював у Перемишлі, але приїздив до Львова за будь-якої нагоди), Людкевич серед вокалістів виділив Олександру Парахоняк – “задля прегарного голосового матеріалу, як і певної і чистої інтонації – так рідкої у високих сопранів”. Водночас радив молодій співачці у подальших студіях більше уваги приділяти м’якості та заокругленню звуків високого регістру.
Ще один відгук Людкевича пов’язаний із Вечором Шуберта, який відбувся у травні 1912 р. У концерті різножанрові твори австрійського романтика прозвучали у виконанні хорів “Львівський Боян”, “Бандурист”, педагогів та кращих студентів Музичного інституту; вступне слово виголосив Станіслав Людкевич. Виступ Олександри Парахоняк отримав різні оцінки на сторінках газети “Діло”. Так, І. Козак, відзначаючи вроджені дані співачки, вказав на недоліки виконання і особливо на вибір, на його думку, невідповідного твору. А вже наступного числа з’явилась розгорнута стаття-відповідь Людкевича, в якій він рішуче стає на захист молодої співачки і категорично виступає проти вибору лише відповідних для голосу творів, що обмежило б репертуар виконавців. У цій же статті Станіслав Людкевич дає надзвичайно влучну характеристику голосу співачки: “Се високий, з деяким драматичним закроєм, але свіжий, гнучкий і легкий сопран з всякими природними даними до колоратури”.
Перші успіхи окрилили О. Парахоняк, яка вирішує продовжити вокальні студії, щоб присвятити себе сцені. У цьому прагненні її гаряче підтримав Станіслав Людкевич. Він звернувся до Олександра Мишуги, тодішнього професора Варшавської консерваторії, з проханням прийняти Олександру до свого класу. Мишуга радо погодився (про це свідчить його лист-відповідь, який зберігається в архіві С. Людкевича). Композитор, напевно, був добре поінформований про фінансовий стан родини Парахоняків (в якій виховувалось 5 доньок), бо в листі Мишуги йдеться про безкоштовне навчання. А невдовзі Олександра отримала стипендію Музичного товариства – теж за сприяння Станіслава Людкевича.
Треба зазначити, що Людкевич і надалі цікавився творчими здобутками Олександри Парахоняк. Так, у 1920-х рр. артистка співпрацювала з театральними трупами товариства “Українська Бесіда”, виступаючи у музично-драматичних п’єсах і операх. В одному з оглядів Людкевич писав, що своїм успіхом опера Миколи Аркаса “Катерина” завдячує “участі в головній партії гром. О. Парахоняківної, яка не тільки голосово, але й зовнішньою появою, а навіть грою, дала креацію справді сценічну і гарну”. А в рецензії на виставу п’єси Михайла Старицького “Ніч під Івана Купала” зазначив, що артистка “в поважніших мелодрамах і операх зможе віддати театрові незчисленні услуги. Шкода тільки, що поки що не має вона біля себе на сцені рівних партнерів. О це треба би театрові доконче подбати в міру сил і можливости”.
Ось рядки з відгуку на концерт за участю Олександри Парахоняк, Василя Барвінського та Євгена Перфецького, в якому серед інших прозвучали нові твори Людкевича і Барвінського (жовтень 1920 р.): “Голос співачки трохи навіть скріпився, іменно ж у середині, зрештою, всі гарні прикмети голосу, дикції і техніки остали в повній силі і виявилися особливо в другій половині арій й у піснях Чайковського і Ґріґа. Хіба якоюсь тремою треба пояснити легку дрож голосу з початку виступу і хвилеве стемнення гарного, з природи ясного тембру, яке опісля зникало без сліду”.
Ще з періоду навчання в Музичному інституті Олександра Любич-Парахоняк мала змогу вивчати композиторський доробок Людкевича. Так, на Шевченківському концерті 1909 р. у складі хору “Львівського Бояна” вона співала першу частину кантати-симфонії “Кавказ”, а в 1910 році – другу.
У концерті до 100-річчя від дня народження Маркіяна Шашкевича (7 листопада 1911 р.) Олександра виконала сольну партію у новому творі композитора “Дністрованка”, написаному для мішаного хору і соло сопрано в супроводі фортепіано.
Солоспіви Людкевича посідали вагоме місце у концертному репертуарі співачки. Так, у благодійному музичному заході у грудні 1911 р. Олександра Парахоняк виконала понад програму “Ой вербо, вербо”. Згодом цей твір вона співала на першому українському концерті у визволеному Львові в липні 1915 р.
У червні 1916 р. на концерті з нагоди освячення будинку Музичного товариства ім.М. Лисенка у виконанні Олександри Парахоняк прозвучав солоспів “Там далеко на Підгірю”.
А в кількох концертах, що відбулись у 1920 р., співачка представила нові композиції Людкевича – “Піду, втечу”, “Тайна”, “Спи, дитинко моя”. Наступного року ці солоспіви були опубліковані. Автор презентував видання Олександрі Парахоняк із дарчим написом – “Першій незрівнянній виконавиці отих пісень”. (Ноти зберігаються тепер у фондах Львівського історичного музею.)
Наостанок декілька слів про особисте життя Олександри Любич-Парахоняк. Влітку 1918 р. з артистами театру “Українська Бесіда” вона перебувала на гастролях у Винниці. Там вийшла заміж за Володимира Козака, професора гімназії, соліста “Львівського Бояна”. Очевидно, що шлюб виявився невдалим. Вони розлучились у 1927 році.
Мар’яна ЗУБЕЛЯК
старший науковий співробітник Меморіального музею Станіслава Людкевича
Джерела:
З. Штундер. Станіслав Людкевич. Життя і творчість. Т.1 (1879-1939). – Львів, 2005.
