Від 1953 року аж до останніх днів свого життя Зенко Флінта належав до кола найближчих моїх друзів. Різниця віку не становила в цих зв’язках ніякої перешкоди. Цьому сприяли спільні наші цілі, зацікавлення, устремління. Так склалося, що ще в училищі намітилася група студентів.
Чи був віруючим? У загальноприйнятому розумінні цього слова – пасивним, але споглядаючи на його творчість, у якій виражено велике захоплення і любов до світу, до того, що створив Великий Майстер – був активним віруючим. Бо чи ж можна подивляти твір, не подивляючи його Творця? Якщо і не був дуже близький до Бога, то був дуже далекий від диявола.
Був мужньою людиною! Маючи свідомість неминучої, близької смерті – не розпачав, не скаржився, не жалівся. Приймав, як щось, через що мусить пройти. В останні тижні в розмові зі мною часто говорив про потойбічний світ. Який він той світ?
Був «інший» від других. Всі ми є інші від себе, але він був інший від нас.
Мав не слов’янські риси характеру: дисциплінованість, словність, організованість у праці, відповідальність, свідомість своєї мети, добросовісність у виконанні роботи, послідовність, вміння виконати, завершити свою роботу.
Дуже цінив вартість кольору в побудові картини, і у формальному, і у змістовному розумінні. Оглядаючи Веронезе, одну із великих композицій, сказав: «Без цієї великої червоної плями плаща не було б картини, пропала б вся святковість сцени». Порівнюючи чорну-білу і кольорову репродукції «Блудного сина» Рембрандта, говорив: «Колір в малярстві – велика сила, без його маляр не зможе висловитися до кінця». Послуговувався ним в різноманітний спосіб: від дзвінких зіставлень доповнювальних кольорів до стишених, зтонованих.
Був час, коли захоплювався імпресіоністами, постімпресіоністами, головно Cезаном, який близький був йому виявленням форми за допомогою кольору.
Жив мистецтвом: воно було його вірою, його любов’ю, воно було сенсом його життя.
До роботи приступав як іконописець, з благоговінням, трепетом, великим внутрішнім зосередженням, ніби перед якимось великим і святим дійством, знаючи наперед, що буде робити. Робота на полотні була вже лише реалізацією в повні усвідомленої картини. До цього він готувався заздалегідь і велика кількість рисунків, студій. Етюдів, вибір остаточного варіанту і … реалізація. Мав свою систему малювання: ніяких пошуків на полотні, ніяких малярських пригод, лише в рідкісних випадках використовував несподіванку, яка появлялася на полотні.
Дуже шанував поверхню полотна, підмальовку. Не любив виправлень, перемальовувань, змін раз задуманого. Рисунок був завжди прецизійний, нанесений на полотно, був ним дуже шанованим. Рівною мірою володів і рисунком, і кольоровою плямою. Працюючи над третім виміром, постійно пам’ятав про площину. Тут зразком для нього були майстри ренесансу. Завершеність в деталях була необхідною передумовою завершеності картини. Часом навіть на шкоду цілості.
Малював все з того світу, який його оточував: портрети, фігуральні композиції, натюрморти, пейзажі…. Любив світ і тому показував у своїх роботах лише світлу його сторону. Оптиміст з натури, вносив цю рису в свої роботи.
Син села, подільського села, був йому вірний, мимо багатьох років побуту в місті. Згадаймо його подільські пейзажі. В них вклав всю свою любов до рідних місць.
За недовге своє життя намалював, виліпив, розмалював стільки, що стало б на декілька мистців.
Любив людей і його любили. Не мав ворогів. Позитивне ставлення до кожної людини вимагало такого ж ставлення до себе.
Природа наділила його виїмково гарними і зовнішніми, і внутрішніми рисами. Не був зарозумілий з цієї причини.
Карло ЗВІРИНСЬКИЙ
Упорядник Христина ЗВІРИНСЬКА-ЧАБАН
Джерела: Карло Звіринський «Все моє малярство – то молитва», спогади, інтерв’ю, роздуми, статті; упорядник Х. Звіринська-Чабан, – Львів : «Манускрипт», 2017
Дякую доньці Зеновія Флінти – Ірині Данилів-Флінті за надані світлини