додому Блог сторінка 580

Павільйон Крайової виставки, що “дожив” до наших днів

Павільйон Крайової виставки, що "дожив" до наших днів

5 червня 1894 року, у мальовничому парку Кілінського (тепер Стрийський парк), розпочала свою роботу Загальна Крайова виставка, приурочена до 100 річниці повстання Тадеуша Костюшка, яку, без перебільшення, можна назвати однією з найбільш видовищних подій за всю історію Галичини.

Головна брама виставки Крайової від нин. вулиці У.Самчука
Головна брама виставки Крайової від нин. вулиці У.Самчука

На території виставки розплановано, збудовано та облаштовано найкращими фахівцями 130 павільонів, згідно зі спеціалізацією, виставка поділялася на 33 секції.

Тільки три значні об’єкти виставки витримали випробування часом: Палац Мистецтв, “Рацлавицька Панорама” та Водонапірна вежа. Сьогодні детальніше мова піде про «Рацлавицьку панораму» та ротонду, де вона експонувалася.

Ротонда "Рацлавицької панорами", 1904 рік
Ротонда “Рацлавицької панорами”, 1904 рік

Ротонда «Рацлавлавицької панорами» була однією із центральних павільйонів не лише за розташуванням, але й за цінністю й увагою. Для поляків ця споруда на Крайовій виставці була особливо важливою як з погляду польського патріотизму, так і всебічної демонстрації цілісності Польщі та її регіональних і навіть міжнародних теренах, адже, присвячено її було до сторіччя Рацлавицької битви – перемоги у 1794 році над росіянами.

Ідея виконання панорами належала художнику Янові Стиці, окрім нього над створенням полотна працювали такі знані художники того часу як: Войцех Коссак, Тадеуш Попель і Зиґмунд Ґорґолєвський, а також ціла група помічників: Людвік Боллер, Зиґмунд Розвадовський, Теодор Аксентович, Міхал Созанський, Влодзіміж Тетмайєр, Вінцент Водзіновський та інші.

Войцех Коссак малює Рацлавицьку панораму, 1894 рік
Войцех Коссак малює Рацлавицьку панораму, 1894 рік

Підготовча робота над полотном тривала у 1892 та 1893 роках, її офіційно замовила міська рада Львова. Для панорами з Бельгії привезли з десять рулонів полотна для вітрил розміром 10 м на 15 м. Їх зшили разом на спеціальному металевому каркасі, виготовленому фірмою Gridl з Відня. На ґрунтування полотна використали 750 кг. фарби.

Офіційно усі роботи над масштабною картиною закінчили 28 травня 1894 року. Намальована вона на циліндричному полотні, спеціально для розміщення у циліндричній ротонді. Картину з’єднали так, щоб не було помітно швів початку і кінця полотна. Довжина полотна вражала – 114 м., висота – 15 м. У центрі тріумфально зображений Тадеуш Костюшко.

Фрагмент “Рацлавицької панорами”, 1923-1926 рр.
Фрагмент “Рацлавицької панорами”, 1923-1926 рр.
Фрагмент “Рацлавицької панорами”, 1923-1926 рр.
Фрагмент “Рацлавицької панорами”, 1923-1926 рр.
Фрагмент “Рацлавицької панорами”, 1923-1926 рр.
Фрагмент “Рацлавицької панорами”, 1923-1926 рр.
Фрагмент “Рацлавицької панорами”, 1923-1926 рр.

Спеціально для експозиції великого полотна було збудовано павільйон за проектом архітектора Людвіка Рамульта. Усі мулярські роботи виконав Смоленський. Залізна конструкція ротонди оздоблена неоренесансним декором та гіпсатурою. Діаметр ротонди складав 40 м. , а висота 18 м.

Конструктивно споруда представляла металевий несучий каркас із 16 опор, що в плані творили правильний шістнадцятигранник, вивершений купольним дахом по металевих фермах. У верхній частині даху був влаштований світловий барабан-сигнатурка із фігурним щогловим завершенням. Зовнішні стіни споруди були оздоблені декором ренесансного характеру. Несучим опорам було надано вигляду пілястрів, завершених декоративними вазонами (останні втрачені ще на поч. ХХ ст.), огороджувальні конструкції вкрито рустом.

Вхід до павільйону "Рацлавицької панорами", 1928 рік
Вхід до павільйону “Рацлавицької панорами”, 1928 рік

Над входом був викарбуваний напис “Raclawice”. Позаду будівлі закінчувалась залізнична колія, яка пролягала від станції Персенківка вулицею (розібрана в 1960- их роках, її збережений фрагмент став частиною сучасної Дитячої вузькоколійної залізниці)

Щоб оглянути батальне полотно, яке розташовувалося всередині по зовнішньому периметру будівлі, слід було піднятись від входу, що знаходився в одній із західних граней, на внутрішній оглядовий майданчик.

8 вересня 1894 року під час відвідин Крайової виставки монументальне полотно оглянув імператор Франц Йосиф І.

Павільйон "Рацлавської панорами", 1930 рік
Павільйон “Рацлавицької панорами”, 1930 рік

У 1917 році за ухвалою архівно-музейної комісії та постанови Гміни Львова «Рацлавицьку панораму», яка була досить пошкоджена в часі воєнних дій, передали під опіку Національної галереї.

У 1918 році Магістрат міста доручає М.Гарасимовичу нагляд за реставраційним роботами панорами. Проте реставрація полотна почалася аж у 1928 році. М.Гарасимович не тільки вів загальний нагляд і керівництво реставрації, але й сам займався реставраційними роботами.

В кількох листах Адама Стики, Войцеха Коссака, Зигмунда Розвадовського звучить занепокоєння веденням реставраційних робіт, правильним підбором фарб. У листі від 25.ХІ.1927 року Розвадовський пише до Коссака, що необхідно відчистити ціле полотно, домалювати дерева в тих місцях, д були пошкодження, зробити деякі поправки в пейзажі, для перемалювання неба потрібно замовити 82 кг. фарби. Цілу реставрацію він планує завершити до кінця червня 1928 року.

Павільйон "Рацлавицької панорами", 1930 рік
Павільйон “Рацлавицької панорами”, 1930 рік

Після того, як роботу було закінчено Магістрат міста видає розпорядження про те, щоб з фонду Гміни виплатити гроші: М.Гарасимовичу – 1 тисячу злотих і З.Розвадовському – 2 тисячі злотих за високомистецьку працю по відновленню «Рацлавицької панорами».

У 1932 році, надійшла пропозиція від польської колонії в Чикаго – організувати там показ полотна. Львівська фірма Л.Матвійовського надіслала до Магістрату лист з пропозицією зайнятися пакуванням і перевезенням полотна та розписала в 13-ти позиціях, як би це мало виглядати. В пресі здійнявся скандал – писали про те, що така мандрівка знищить полотно, один із заголовків так і звучав «13 пунктів знищення «Панорами Рацлавицької»».

Ротонда "Рацлавицької панорами", 1935 рік
Ротонда “Рацлавицької панорами”, 1935 рік

Панорама зазнала великих пошкоджень під час бомбардування Львова у 1944 р. Після консервації вона була демонтована, зберігалася у скринях, розміщених у Бернардинському монастирі, допоки в 1946 р. її не перевезли до Вроцлава у Польщі, де в 1985 р., після тривалої реставрації, полотно стало доступним для огляду в новому павільйоні. Віртуально її можна оглянути за посиланням – PANORAMA RACŁAWICKA

Що ж стосується самої ротонди. Вона теж була значно пошкоджена під час бойових дій Другої світової війни, у стані руїни простояла до кінця 1960-их рр. Тоді її ґрунтовно відремонтували, переобладнавши у спортивний корпус Львівського політехнічного інституту. Згодом у ньому розмістилася кафедра фізичного виховання цього навчального закладу, нині – Національного університету “Львівська політехніка”.

Зміна функції, тривалий період руїни та ґрунтовна реконструкція споруди в середині ХХ ст. призвели до втрати нею автентичного вигляду. Різниця у числі граней (16 на початок побудови та 12 сьогодні) наводить на припущення, що оригінальну несучу конструкцію було замінено новою. Те саме стосується даху та покрівлі: якщо на довоєнних світлинах чітко простежуються кілька дахових заломів, зумовлених конструкцією, то теперішня форма даху є пологою.

Кафедра фізичного виховання Національного університету “Львівська політехніка”, 2016 рік
Кафедра фізичного виховання Національного університету “Львівська політехніка”, 2016 рік
Кафедра фізичного виховання Національного університету “Львівська політехніка”, 2016 рік
Кафедра фізичного виховання Національного університету “Львівська політехніка” (вигляд з вул. У.Самчука), 2016 рік
Кафедра фізичного виховання Національного університету “Львівська політехніка” (вигляд з вул. У.Самчука), 2016 рік

Ще одним наслідком реконструкції є повна втрата зовнішнього декору. Замість глухих простінків між опорами влаштовано світлопрозорі навісні фасади, головний вхід перенесено на північний захід, в сторону центральної алеї комплексу. Єдиним елементом, що за всіма параметрами збігається із зображеним на історичній іконографії, є даховий барабан зі шпилем.

Софія ЛЕГІН

Джерела:

  1. Бабій С. Архітектурний комплекс міжнародних східних торгів у Львові: Історія, проблеми збереження. http://nz.ethnology.lviv.ua/archiv/2015-2/30.pdf
  2. Сулим Б. Феномен Крайової виставки в Галичині 1894 року: Історичний огляд. – Львів: Поллі, 2007
  3. Філевич Н. Львівська галерея мистецтв. Хроніка 1907-1947. Львів, 2007.
  4. http://www.wikiwand.com/uk/%D0%A0%D0%B0%D1%86%D0%BB%D0%B0%D0%B2%D0%B8%D1%86%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BF%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D1%80%D0%B0%D0%BC%D0%B0
  5. https://polona.pl/

Львів’янин, який видобував нафту і варив пиво, або ким був Роберт Домс

 

Чимало львів’ян та мешканців інших населених пунктів нашої країни знайомі з іменем Роберта Домса (завдяки відповідній марці алкогольного напою), проте можна впевнено сказати, що навряд чи багато з них має чітке уявлення ким була ця людина. Уродженець Пруссії, він залишив значний слід в історії Львова та Галичини. Пропонуємо вам поглянути на віхи життя цієї непересічної для міста особистості.

Першим з Домсів у Львові вочевидь з’явився один з родичів Роберта – Францішек, який у 1816 році прийняв львівське громадянство. Рік перед тим, на світ з’явився і Роберт, щоправда не у Львові, а у Пруссії. Вочевидь саме він підготував певний ґрунт для появи Роберта у Львові. Перше підприємство Роберта Домса в Галичині починає діяти у 1848-му, тоді він організовує у Львові виробництво кавового напою з цикорію. Згодом він зацікавився досить перспективною на той час сферою переробки нафти та озокериту і у 50-ті роки ХІХ століття він стає власником підприємства яке розпочало видобуток озокериту і нафти в Галичині. Він організовує промислове виробництво парафіну та свічок на його основі.

Роберт Домс. Фото: http://iriska-blog.blogspot.com/2013/08/blog-post.html
Роберт Домс. Фото: http://iriska-blog.blogspot.com/2013/08/blog-post.html

Іван Франко у своїй повісті «Boa constrictor» так описує початок справи Домса: «Йому сейчас вказали бориславські мочари. Селяни розповіли йому, як вона (нафта – В. Г.) підходить наверх води, як випалює траву і всяку ростинність, – а деякі заговорили навіть про підземних заклятих бойовників, котрих перегнила кров випливає наверх. Домс, практичний чоловік, розуміється, небагато там зважав на такі казки, але швидко помітив, що нафтові жили мусять бути неглибоко, коли нафта сама підходить догори, і що мусять вони бути неабиякі багаті. Він поїхав до Борислава, звидів місцевість і рішив сейчас зачати першу пробу. У кількох бідніших він позакупляв за безцінок частки поля і, нанявши бориславських-таки парубків, почав копати вузенькі «дучки». По трьох-чотирьох сажнях показалася нафта. Домс тріумфував. Він швидко кинувся будувати дестилярні, почав радитися з ученими інженерами та гутниками». У 1853 році стається знакова подія – Домс створює в Бориславі перше нафтоперегонне підприємство. Перша його бурова вишка для ручного ударного буріння нафтових свердловин почала роботу у 1861.

Видобуток нафти у Бориславі. Роберт Домс був піонером цієї галузі і першим використав вишку для ручного ударного буріння.
Видобуток нафти у Бориславі, поштівка ХІХ століття.
Видобуток нафти у Бориславі.

Проте окрім нафтового бізнесу, він, як вже на початку частково було згадано не полишає вкладати кошти в підприємства пов’язанні з продуктами харчування. У 1850-х роках Роберт купує та організовує у Львові підприємства з виробництва борошна, пива і хліба. На сучасній вулиці Клепарівській було розміщено паровий млин, пекарню і броварню. Ще один паровий млин збудували на сучасній вул. Б.Хмельницького. Броварня була викуплена у 1863 році у Й. Квіха, проте Домс значно розбудував та вдосконалив її. Варто зазначити, що ця броварня не була єдиною у Львові, проте саме на її місці розташовано сучасний пивзавод.

Сучасний вигляд Львівського пивзаводу.
Сучасний вигляд Львівського пивзаводу.
Львівські броварі у міжвоєнний період.
Львівські броварі у міжвоєнний період. Фото: http://photo-lviv.in.ua

Займався він і благодійництвом. 1885 року він засновує фонд, і відкриває Притулок для Митців і Літераторів фундації Роберта Домса. До притулку приймали збанкрутілих підприємців і купців, а також старих і хворих митців: архітекторів, акторів, письменників, живописців, скульпторів. Крім того, до притулку могли приймати старих або хворих хіміків: науковців і інженерів.

Поховання Р. Домса і його родичів на Личаківському цвинтарі. Фото: press.carlsbergukraine.com
Поховання Р. Домса і його родичів на Личаківському цвинтарі. Фото: press.carlsbergukraine.com

Незважаючи на певну сучасну міфологізацію постаті Домса і її асоціацію або з маркою пива, або з ресторацією, яка діє при пивзаводі, все ж його діяльність була набагато багатограннішою, що відзначали і сучасники. Як написав вже згаданий Іван Франко: «Домс, знаменитий прусський капіталіст, котрому наша Галичина майже в кождій галузі промислу винна перший товчок». У некролозі в газеті Діло про нього написали: «Роберт Домс, один з найбільших промисловців Галичини, президент Львівської торгівельної і промислової палати, власник млину парового і броварні у Львові, нафтових копалень і рафінерій у Бориславі, помер вчора у Львові від запалення легень на 79 році життя. Він заснував у Львові притулок для літераторів, артистів і купців”. Поховано Домса на Личаківському цвинтарі, нещодавно його могилу відреставровано. Отож, пам’ятайте про Роберта Домса, про людину, яка створила промисловість в Галичині і заслуговує визнання набагато більшого, ніж вона має у наш час.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела

  1. Кирчів. А. З життя львівських броварів (Режим доступу: http://www.ji.lviv.ua/n36-1texts/kyrchiv.htm)
  2. Енциклопедія Львова / Ред. А. Козицький, І. Підкова. – т.2. — Львів, 2008.
  3. У Львові відновили пам’ятник легендарного власника Львівської пивоварні – Роберта Домса (Режим доступу: http://press.carlsbergukraine.com/release/1063/)
  4. Костин И. Дом, который построил Домс (Режим доступу: http://www.2000.ua/specproekty_ru/pennye-tradicii/dom_-kotoryi-postroil-dom.htm)

 

 

 

У Львові презентують Каталог медальйонів і медалей Львівської національної галереї мистецтв ім.Б. Г. Возницького

У Львові презентують Каталог медальйонів і медалей Львівської національної галереї мистецтв ім.Б. Г. Возницького

19 лютого о 14 годині, у відділі Європейського мистецтва 14-18 ст. Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького (Палаці Потоцьких) відбудеться презентація Каталога польських та з Польщею пов’язаних плакет, медальйонів і медалей Львівської національної галереї мистецтв ім.Б.Г.Возницького.

Каталог польських та з Польщею пов’язаних плакет, медальйонів і медалей Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького
Каталог польських та з Польщею пов’язаних плакет, медальйонів і медалей Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького

Теперішня колекція медалей, медальйонів і плакет, пов’язаних з Польщею, що зберігається у Львівській галереї мистецтв, налічує понад 1200 експонатів. Це твори як відомих, так і вже дещо призабутих митців – поляків, німців, французів, австрійців, італійців. Вони були створені для відзначення політичних і державних подій, таких як коронації, шлюби, заручини польських монархів, народження членів пануючих родів. Частина з них вшановує видатних поляків, заслужених перед країною політичною, культурною, освітньою, благодійною діяльністю або створена для вшанування історичних подій, з нагоди історичних або особистих ювілеїв.

Експонати з колекції медалей, медальйонів і плакет, пов’язаних з Польщею, що зберігається у Львівській національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького
Експонати з колекції медалей, медальйонів і плакет, пов’язаних з Польщею, що зберігається у Львівській національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького

Значення цієї останньої групи творів для зміцнення національного самовизначення польського суспільства, яке втратило політичну самостійність, неможливо переоцінити.

Автором каталогу став головний зберігач фондів Львівської національної галереї мистецтв ім. Б. Г. Возницького, Ігор Хомин. Видання здійснене за підтримки Міністерства культури та національної спадщини Польщі.

Наталка СТУДНЯ

Як працівники Банку Крайового злого духа виганяли

Як працівники Банку Крайового злого духа виганяли

Банк Крайовий був одним з найбільших банків Львова. Створили установу громадського Крайового Банку для Королівства Галичини і Лодомерії Великим князівством Краківським ще в 1881 році. Однак в 1905 році працівники банку звернулися до керівництва з проханням освятити установу і навіть пригрозили страйком у випадку невиконання їхнього побажання.

Фото Банку Крайового поч. XX ст.
Фото Банку Крайового поч. XX ст.

Банк Крайовий розташовувався на вулиці Ягелонській (зараз Костюшка, 11), де сьогодні знаходиться Львівський державний університет фізичної культури. Він був покликаний сприяти здешевленню іпотечних кредитів, щоб такі ставали доступними не тільки для багатих людей, великих землевласників, а й для звичайних селян. Частково банк виконував роль центрального і допомагав комерційним банкам.

Зал банку, де проводилися основні банківські операції. Фото поч. XX ст
Зал банку, де проводилися основні банківські операції. Фото поч. XX ст

Установа мала банківський та іпотечний відділи, до яких згодом додалися комунальний та залізничний. Рада установи складалася з 9 членів і 4 заступників. З 1903 року по 1934 рік директором Львівського Департаменту був Владислав Бізанський (Władysław Bizański).

Nowości illustrowane, Nr. 22 – S.7
Nowości illustrowane, Nr. 22 – S.7

У виданні “Новини ілюстровані” (“Nowości illustrowane”) за травень 1905 року згадується, що власне в цьому 1905 році відбулося урочисте освячення Банку Крайового з посиланням на фотографію.  Не зважаючи на те, що будівля стояла уже стільки років, її вирішили освятити і на те були свої причини.

Фото освячення Банку Крайового, 1905 рік
Фото освячення Банку Крайового, 1905 рік

Справа в тому, що тоді в банку почали досить часто відбувалися нещасні випадки. І працівники одразу знайшли причину – банк не був освяченим. Тут було наведено кілька прикладів:

Працівник Ян Зелінський (Jan Zielinski) впав з балконної огорожі і отримав серйозну травму. Ще один працівник (Emil Przycuch) підсковзнувся, також зазнавши тяжких ушкоджень. Підлогонатирача Фелікса Суперлака (Feliks Superlak) щось спокусило до крадіжок, а слуга Дзюбан (Dziuban) застрелився з вогнепальної зброї. Ці та інші випадки дали зрозуміти іншим працівникам банку в дуже ретельному обговоренні, що зло обрало собі банк для проживання і дошкуляє їм по страшній силі. А доступ злих духів відкритий до установи саме тому, що банк неосвячений. Останній ж випадок з самогубством Дзюбана остаточно підняв народ, який висловив керівництву своє невдоволення з приводу того, що воно не впильнувало такий важливий момент по освяченню, не виконавши своїх прямих обов’язків. Кипіння і роздратування служби банку наросли так, що вона пригрозила страйком у випадку якщо не буда задовільнена їхня вимога. Дирекція змушена була уступити, бачачи реальну загрозу зриву всієї роботи і освячення всієї будівлі відбулося. Урочистість проводив священник Олендер (kanonik Ollender) з костелу Марії Магдалени, також керівництво виділило 100 крон на пожертву. В статті «Новин ілюстрованих» зазначено, що фото зроблене саме в тому залі, де зло найбільше докучало працівникам.

Працівники Банку Крайового, 1936р
Працівники Банку Крайового, 1936р

Чи покинули злі духи стіни львівського банку невідомо, можемо тільки подивитися фотографію працівників, але уже 1936 року в вищезгаданому залі.

Фото зі сайту Львівського університету фізичної культури http://www.ldufk.edu.ua
Фото зі сайту Львівського університету фізичної культури http://www.ldufk.edu.ua

А так виглядає зал фактично сьогодні – вже у стінах Львівського державного університету фізичної культури. Стіни залишилися ті самі, змінилися лиш люди – скоріш за все, присутні і не підозрюють що відбувалося на цьому самому місці більше 100 років назад.

Тетяна ЖЕРНОВА

Джерела:

  1. Nowości illustrowane. – 1905. – (Nr. 22). – S. 7.
  2. http://pidruchniki.com/10310208/bankivska_sprava/ipotechni_banki_galichini
  3. http://kuriergalicyjski.com/historia/upamietnienia/1669-oddzia-bgk-we-lwowie?showall=1&limitstart=

Гастрономічні шляхи Івана Франка у Львові

Гастрономічні шляхи Івана Франка у Львові

У Львові є вулиця Франка, пам’ятник Франкові, парк імені Франка, Університет імені Франка і колись раніше Театр опери та балету носив його ім’я. Бідні гості із Заходу, не­знайомі з українською літературою, інколи навіть плутають його прізвище з іспанським диктатором Франко та диву­ються шаленій популярності генерала у Львові. Так чи інак­ше, але Львів без Франка — як і Франко без Львова. У цьому місті Каменяр встиг кілька разів закохатись та здобути неа­бияку літературну славу.

Проте початки знайомства Львова з Франком були не настільки романтичними. Поета тут на­віть заарештували та дев’ять місяців протримали у в’язниці в очікуванні на суд.

Іван Франко
Іван Франко

Що ж утримувало його у Львові? Де і в чому він знаходив своє натхнення? Більшість з тих, хто шукав з ним контакту знали, що поза своїм будинком Франко, як і більшість представни­ків творчої еліти, майже «жив» у кав’ярнях, кнайпах та рестораціях.

Будинок і кав’ярня Шнайдера на рекламній поштівці. Поч. XX ст.
Будинок і кав’ярня Шнайдера на рекламній поштівці. Поч. XX ст.

Подібні чимось до міні-бібліотек, вони були місцем, де завжди можна було знайти свіжу європейську пресу та почути свіжі новини. Львівські кнайпи наче магніт притягували до себе бажаючих до інтелектуальної пожи­ви. Кав’ярня «Монополь», що містилась навпроти пам’ятника Адаму Міцкевичу, «Центральна», «Шнайдера» чи «Рома» — ось місця, де варто було шукати Франка. Ближче до полудня він полюбляв усамітнюватись за столиком, перечитуючи пресу та споглядаючи навколишній світ. Попри усталену думку, що всі у Львові пили та п’ють винятково каву, Франко віддавав перевагу доброму чаєві. Взагалі відносно їжі цей селянський син був доволі невибагливий: на сніданок — кава з булкою, на обід — квашені овочі та легкий суп з додаванням квасу чи гри­бів. Жодних лягумін та смачних надмірностей. Видавалось, що інтелектуальна їжа була для нього важливішою від стравоспису. Він цурався участі у веселих вечірніх посиденьках богеми, але із задоволенням і під доб­рий настрій міг випи­ти пива чи чарку улюб­леного вина.

Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”
Будинок Понінського, в якому протягом 1902 – 1912 років діяла кав’ярня ”Монополь”

Щоразу, коли з Києва до Львова приїжджав черговий знаний інтелектуал, він просився до Франка на розмову. Зазвичай такі перемовини відбувались у якомусь гарному львівському закладі. Благо, що «впіймати музу» було де і з ким.

Сергій Єфремов
Сергій Єфремов

Для прикладу, коли одного разу Іван Франко вдало виголосив перед громадою свою чергову лекцію, він вирішив разом зі своїм другом з Наддніпрянщини, знаним ученим та громадським діячем Сергієм Єфремовим, відсвяткувати цю подію. На Шевській вулиці, що поблизу пло­щі Ринок, містився ресторан Нафтули Тепфера, у якому ми­тець частенько бував. Його власник — великий оригінал та творча особа — подавав смачнющі страви, поміж яких пос­тійні гості особливо відзначали «флячки». Якісь 12 корон і, як то кажуть, «ґемба в небі». Нічим не поступались знамениті ковбаски, бігос та пільзенське пиво, про котрі у місті ходили легенди. «Нафтула має добрий мід, ось попробуєм — веселіш буде розмова», — начебто сказав тоді Іван Франко.

Пан Нафтула на порозі своєї кнайпи
Пан Нафтула на порозі своєї кнайпи

Очевидно посиденьки таки виявились вдалими. Важко сказати, чи на­родилась під час цього гастрономічного перформенсу якась муза, але за спогадами Єфремова, коли надійшов час іти додо­му, він не зміг встояти на ногах. «А то мід!..» — потішався тоді над товаришем Іван Франко.

Для наддніпрянців на кшталт Сергія Єфремова такий спосіб проведення часу та навіть роботи на початках вида­вався дивним. Проте відчувши його переваги, коли кав’ярня перетворювалась фактично на офіс, вони із задоволенням приєднувались до цього ритму, потопаючи в затишку львівсь­кого світу.

Ігор ЛИЛЬО

Джерела:

Гастрономічні шляхи Каменяра // Лильо І. Львівська кухня / Ігор Лильо. – Харків : Фоліо, 2015. – С. 26-32.

 

У Львівській національній галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького відновили лекторій (відео)

У Львівській національній галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького відновили лекторій

12 лютого  2016 року, у відділі Європейського мистецтва 14-18 ст. Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса Возницького(дзеркальній залі Палацу Потоцьких),  відбулась Урочиста презентація відновленого лекторію та перша лекція з нагоди 109 річниці заснування галереї про її історію.

На початку презентації до присутніх звернулася керівник лекторію – заступник генерального директора ЛНГМ ім. Б.Г.Возницького Іванна Новаківська.  Після короткого анонсу вона надала слово владиці Ігору (Возьняку) Архієпископу Львівському Української Греко-Католицької, Митрополиту Львівському.

Архієпископ Львівський Української Греко-Католицької, Митрополит Львівський владика Ігор (Возьняк)
Архієпископ Львівський Української Греко-Католицької, Митрополит Львівський владика Ігор (Возьняк)

“Мені приємно, що запросили мене і я тішуся, що ця невелика зала є заповненою і це означає, що людей, які люблять мистецтво, які люблять культуру в нашім народі не бракує, а це означає, що позитивний дух, благородний дух у нашому народі живе і розвивається, і це дуже приємно.

Добре, що знаходяться люди, які дбають за те, щоб розвивалося наше мистецтво, розвивалася наша культура. І вона розвивається. Може замало трохи на це увагу звертають і дуже важливо, щоб в нашій країні трохи змінився напрям і щоб на культуру, на мистецтво звертали б більше уваги.

Я гадаю, що коли наш край, наша Україна доросте і збудують кілька музеїв, щоб твори не трималися в фондах, то ми для себе відриємо дуже велике багатство мистецтва та культури, яке знаходиться в нашому народі, а це багато дуже значить. І я би дуже підтримував, щоб наша влада, можливо від нас ініціатива виходила така, щоб будувалися, розширювалися музеї, де б ті твори, які лежать в фондах люди могли оглядати і духовно наповнюватися.” – сказав владика Ігор (Возьняк).

В.о.Генерального директора ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького Лариса Разінкова
В.о.Генерального директора ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького Лариса Разінкова

З Вітальним словом до учасників та гостей заходу звернулася в.о. Генерального директора ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького Лариса Разінкова та розповість про роль Бориса Возницького у становленні та розвитку галереї та проголосить 2016 рік Роком пам’яті Бориса Возницького у ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького.

“Сьогодні ми дійсно поновлюємо роботу нашого лекторію, який був започаткований ще в середині 60-х років. Функціонував він на Стефаника, 3, тоді Львівська картинна галерея розташовувалася тільки в цьому приміщенні.

Таких лекторіїв у місті Львові було два – це був міський лекторій і лекторій у нашій галереї. Лекції тоді читали такі знані мистецтвознавці як: Володимир Овсійчук, Володимир Вуйцик, Володимир Любченко, Наталка Опанасенко. Я дуже добре пам’ятаю цей лекторій, я намагалася не пропустити жодної лекції.

Щоб відвідати лекторій до нас записувалися люди, стояли черги. У нас був діапроектор, стаціонарний екран, була кінобудка, оскільки після лекції ми старалися вибрати найкращі фільми по мистецтву, щоб показати людям.

На жаль, цей лекторій, з поважним причин, нам довелося закрити у 90-тому році. Зараз ми думаємо,що лекторій, все ж таки, розпочнеться, буде функціонувати”, – сказала пані Лариса відкриваючи лекторій.

Заступник генерального директора ЛНГМ ім. Б.Г.Возницького Іванна Новаківська
Заступник генерального директора ЛНГМ ім. Б.Г.Возницького Іванна Новаківська

Історію діяльності та відновлення лекторію  в ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького розповіла керівник лекторію – заступник генерального директора ЛНГМ ім. Б.Г.Возницького Іванна Новаківська.

Завідувач архіву ЛНГМ ім. Б.Г.Возницького Наталя Філевич
Завідувач архіву ЛНГМ ім. Б.Г.Возницького Наталя Філевич

Лекцію про історію ЛНГМ ім.Б.Г.Возницького прочитає Наталя Філевич – завідувач архіву ЛНГМ ім. Б.Г.Возницького.

Також, на завершення лекції, керівник лекторію, заступник генерального директора ЛНГМ ім. Б. Г. Возницького Іванна Новаківська анонсувала цікаві та пізнавальні лекції кожні два тижні та закликала молодь активно пропонувати наступні теми на офіційній сторінці в соціальних мережах.  Наступна лекція відбудеться уже 26 лютого 2016 року.

Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ

Дві містичні історії про давні львівські пожежі

Дві містичні історії про давні львівські пожежі

Пожежі завжди становили одну із найбільших проблем життя у містах на всіх етапах їх історії. Варто лише згадати про великі пожежі 64 року в Римі, 1666 року у Лондоні чи 1871 року в Чикаго. Не становив тут винятку і Львів, який, однак, не лише страждав від вогняної стихії. Після кожної з пожеж львів’яни складали легенди про них, нерідко прикрашаючи свої розповіді певною містичністю. Сьогодні розповімо дві легенди, які дійшли до нас із початку XX ст. – про Антіна Чарницького та сім’ю Раєцьких.

Певною мірою Львів можна назвати містом пожеж. Так, навіть перша згадка про місто у Галицько-Волинському літописі з’являється у контексті пожежі у Холмі, яку, мовляв, було видно навіть зі Львова.

Львів, панорама XV століття
Львів, панорама XV століття

Крім цього, за свою тривалу історію Львів кілька десятків раз зазнавав значних пошкоджень внаслідок пожеж, особливо постраждавши у 1381 р., коли пожежа знищила багато будівель, у тому числі дерев’яну ратушу на площі Ринок, Низький замок і міський архів, в якому зберігалися укази, грамоти та рукописи княжого періоду та у 1527 р., коли вогонь майже повністю знищив середньовічний готичний Львів і частину передмість.

Львівська ренесансна ратуша 1619 року
Львівська ренесансна ратуша 1619 року

У середні віки запобіганням пожежам займались нічні сторожі, які чатували на Ратуші та на вулицях Львова, а кожна міська громада відповідала за пожежі у своїй дільниці.

Пожежа середмістя Львова 2 листопада 1848 року
Пожежа середмістя Львова 2 листопада 1848 року

Якщо під час пожежі загинула людина, то винний у цьому позбавлявся руки або ж міг викупитися, залежно від свого майнового стану. А схоплений на місці злочину палій, згідно із тодішніми приписами, мусив загинути у тому ж полум’ї, яке він спричинив. Однак до XIX ст. окремої професії пожежника у Львові не існувало.

Пожежа у Львові в 1848 році, літографія Й. Риделя
Пожежа у Львові в 1848 році, літографія Й. Риделя

У 1849 р., у часи австрійської влади, у місті було створено корпус пожежників на професійній основі. Задля економії коштів міської скарбниці вогнеборців залучили до виконання невластивих для них робіт, зокрема підбирання жебраків на вулицях. Також їх щоп’ятниці відряджали на перевірку яток і збирання податків.

Спорядження пожежної команди на кінній тязі, початок XX ст.
Спорядження пожежної команди на кінній тязі, початок XX ст.

У 1884 р. біля стіни Бернардинського костелу спорудили гарну будівлю в неороманському стилі, яка до сьогодні, на жаль, не збереглась.

Бернардинський костел (тепер - церква Андрія) у Львові, фото початку XX ст.
Бернардинський костел (тепер – церква Андрія) у Львові, фото початку XX ст.

І нарешті 1901 р на Підвальній збудували теперішній міський будинок пожежної охорони. Фронтон будівлі прикрасили скульптурою покровителя пожежників святого Флоріана. Її вирізьбив український скульптор Петро Войтович.

Центральна пожежна станція у Львові, фото початку XXст.
Статуя св. Флоріана – покровителя пожежників на фасаді пожежної частини Львова

Тут і розвивалась кар’єра Антіна Чарницького – начальника пожежної частини у Львові на початку XX століття, який навіть потрапив до однієї із львівських легенд.

Львів’яни знали Чарницького як дуже розумного, сумлінного і надзвичайно безстрашного пожежника. Незважаючи на свою керівну посаду, на усіх пожежах він завжди був у найнебезпечніших місцях і часто рятував життя людей. Його тіло було цілком невразливим до вогню, у вирі найсильнішого полум’я він міг спокійно походжати без найменших опіків. Він навіть був в змозі стискати в долоні розпечене вугілля і так тримати його декілька хвилин. За це Чарницький отримав від міщан прізвисько “Неопалимий”.

Пожежна команда біля освяченого прапора, початок XX ст.
Пожежна команда біля освяченого прапора, початок XX ст.

Ця людина була справжнім фанатом своєї справи. Пан Антіннавіть написав книжку про закономірність пожеж, де визначив, що найчастіше пожежі стаються по четвергах. Це на його думку, підтверджує німецька назва цього дня Donnerstag, що означає день повелителя блискавок Перуна-Юпітера, або день “коли гримить і блискає”. Слава пожежника розійшлась по всій Австро-Угорській імперії, люди приїжджали до нього з віддалених країв, а книга Чарницького була однією з найпопулярніших. За часи його головування пожежною частиною пожежна безпека міста була на найвищому рівні.

Біля пожежної станції, початок XX ст.
Біля пожежної станції, початок XX ст.

Але одного разу, повернувшись із гасіння пожежі, Антін помітив у своєму будинку запах диму, а потім і чадного газу. Перевіривши разом зі своїм слугою Мартином усе, що було можливо, він не знайшов нічого підозрілого. Коли ж слуга вигортав недогарки з п’єца, якась магічна сила змусила Чарницького звернути на них увагу і він попросив слугу висипати їх йому на письмовий стіл. Недогарки нагадували йому літери. Він хвилин із п’ятнадцять складав з них головоломку і нарешті здивовано прочитав: “Забирайся геть! Не чіпай більше нас, бо буде тобі біда!” І підписи: Жарник, Чернівець і Димник. Однак вогнеборець не надто приділив цьому увагу.

Пожежна команда Львова, фото 1930-х рр.
Пожежна команда Львова, фото 1930-х рр.

Минуло ще декілька місяців. Мужній пожежник так само сміливо гасив усі пожежі, але вночі його почали переслідувати незвичні галюцинації: Чарницькому здавалося, що він у сні десь далеко мандрує, а самі ці мандрівки здавалися навдивовижу яскравими. А слуга Мартин почав помічати, що вночі сходами будинку ходить якась примара, але коли він швиденько забігав до спальні свого господаря, то щоразу переконувався, що той спокійно спить у своєму ліжку.

Однієї березневої ночі місто пробудилося від дзвонів монастиря Бернардинів і церкви Святого Онуфрія, котрі сповіщали про велику пожежу. Одночасно і ніби незалежно один від одного горіло декілька будівель у різних дільницях міста: монастир Отців Редемптористів, склад залізничної станції на Клепарові, школа Святої Анни і дві кам’яниці на вулиці Гродзіцьких (тепер – вул. Друкарська).

Команда пожежників на параді у Львові, 1930-ті рр.
Команда пожежників на параді у Львові, 1930-ті рр.

Львівська пожежна охорона була піднята на сполох, але пожежники ніде не могли знайти свого начальника. В одному з будинків на Гродзіцьких людям вдалося схопити палія з гасовою лампою у руках. Коли його витягнули на світло, то побачили, що чоловік був одягнутий у подертий і погорілий мундир з еполетами начальника пожежної частини. Його обличчя було так викривлене звірячою гримасою, що впізнати божевільного Чарницького змогли лише його підлеглі, які невдовзі прибули на місце пожежі.

Вулиця Гродзіцьких (тепер – Друкарська), фото 1930-х рр.
Вулиця Гродзіцьких (тепер – Друкарська), фото 1930-х рр.

А через місяць після великої пожежі з вікна закладу для розумово хворих на Кульпаркові викинувся у нападі шалу і загинув на місці колишній начальник львівських пожежників. Ще довго люди розповідали легенду про душу Неопалимого, яка покинувши уві сні його тіло, вже не змогла до нього повернутися, бо у нього увійшли вогневики.

Один із корпусів закладу для душевно хворих на Кульпаркові, фото 1920-1930-х рр.
Один із корпусів закладу для душевно хворих на Кульпаркові, фото 1920-1930-х рр.

Ще одна містична легенда на “полум’яну” тематику розповідає про сім’ю львівського архіваріуса Раєцького, котрий вирішив придбати під забудову місце на колишньому згарищі на Кайзервальді. Попри застереження місцевих мешканців, що люди тут вже неодноразово будувалися, але щоразу ставалося лихо, і будинки горіли один за одним ще до піврічного терміну із часу їхнього зведення, Раєцький таки вирішив будуватися на “Погариську”, бажаючи усім довести, що це все забобони. До того ж, підписавши у Ратуші контракт, Раєцький одержав цю ділянку за надзвичайно низькою ціною і буквально за якихось чотири місяці на вершині пагорба виросла гарна сецесійна будівля.

Вид на Лису гору і костел св. Войцеха на Кайзервальді, фото поч. XX ст.
Вид на Лису гору і костел св. Войцеха на Кайзервальді, фото поч. XX ст.

У чудовій новій віллі Раєцькі намагалися якнайретельніше уживати всіх заходів пожежної безпеки: вдома нічого не готували, обіди і вечері їли в ресторації або замовляли додому, гасові лампи і свічки були забороненими в помешканні, віллу обігрівали і освітлювали лише електрикою. Так минув фатальний піврічний термін, за який згорали усі попередні будинки. Раєцький і його дружина немилосердно жартували з гостями з приводу “заклятих місць”. Минуло ще півроку і родина наважилася готувати їжу вдома, від чого надзвичайно втішилася кухарка. Далі у вітальні поставили затишний камін, у вжиток увійшли старі добрі гасові лампи і свічки, тому що господиня нарікала, що електричне освітлення погано діє їй на очі.

Гора Лева на Кайзервальді, фото початку XX ст.
Гора Лева на Кайзервальді, фото початку XX ст.

Минуло ще півроку, всі вже й забули про фатальну небезпеку пожежі, але з мешканцями вілли почали траплятися дуже дивні речі. Спочатку десятирічний син господаря Юрцьо серед білого дня почав запалювати зовсім непотрібні свічки, потім одного разу підпалив на своєму столі стоси газет і книжок і, як зачарований, спостерігав за вогнем. Батько, забігши до кімнати, ледве встиг загасити полум’я. А одного вечора сам господар вілли відчув у собі непереборне бажання щось запалити. У спальні він підніс сірник до фіранки і декілька секунд спостерігав, як займається полум’я, але потім отямившись, швидко загасив вогонь. Дружина архіваріуса, пані Марія, теж помітила за собою пристрасть до вогню, але у неї це виявлялося менш небезпечно – а саме у сильному бажанні вдягатися в усе червоне. Кухарка родини Марта, лишаючись на кухні сама, інколи безперервно запалювала сірники один за одним.

Луна-парк на Кайзервальді, фото 1908-1914 рр.
Луна-парк на Кайзервальді, фото 1908-1914 рр.

На перший погляд життя на віллі не змінилося, але її мешканці не наважувалися зізнатися один одному у своїх згубних намірах. І ось одного зимового вечора, коли минуло рівно два роки від часу заселення вілли, мешканці сусідніх вулиць побачили над будівлею велике полум’я. Прибулі на місце пожежники дуже довго гасили вогонь, який на диво не піддавався усім методам гасіння. А на місці “Погариська” вони знайшли обгорілі трупи чоловіка, двох жінок і дитини. Як з’ясували згодом, вілла була підпалена одночасно з чотирьох боків.

На Кайзервальді, січень 2016 р.
На Кайзервальді, січень 2016 р.

Здавалось би, цим історіям вже понад сотню років, і не факт, що все із розказаного вище є правдою, однак проблема вогняної стихії залишається актуальною і до сьогодні, адже скільки ми користуємось вогнем – стільки ж і залишається вірогідною пожежа. А мораль легенд проста – якими б люди не були самовпевненими, зовнішні від них сили – чи то потойбічні чи просто природні – все одно сильніші.

Павло АРТИМИШИН

Список використаних джерел:

  1. Лемко І.Легенди старого Львова. – Львів: Апріорі, 2008. – С. 153–159.
  2. cracovia-leopolis.pl
  3. https://polona.pl/
  4. org
  5. https://uk.wikipedia.org/wiki/Пожежна_охорона_Львова

Західноукраїнська спілка музеїв постала у Львові

Палац Потоцьких у Львові на вулиці Коперника, 15а яскравий зразок палацової архітектури зрілого історизму

11 лютого 2016 року в приміщенні Львівської Національної галереї мистецтв (Палац Потоцьких) відбулися установчі збори учасників Громадської організації «Західноукраїнська спілка музеїв».

Ініціаторами створення Спілки виступили провідні музеї Львівщини: Історико-краєзнавчий музей м. Винники, Львівська національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького, Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові, Музично-меморіальний музей Соломії Крушельницької, Музей історії релігії, Державний природничий музей.

Палац Потоцьких у Львові на вулиці Коперника, 15а яскравий зразок палацової архітектури зрілого історизму
Палац Потоцьких у Львові

Головним завданням створення Спілки є реалізація та захист професійних, культурних, освітніх, наукових та інших спільних інтересів, популяризація  музеїв, створення спільних сайтів з висвітленням подій, навчання  та стажування молодих фахівців, обмін досвідом, створення і розробка  спільних туристичних маршрутів, фільмів, програм, рекламної продукції, періодичних видань, організація спільних виставок та конференцій.

В установчих зборах взяли участь представники 14 музеїв з Львівської, Тернопільської, Рівненської, Івано-Франківської, Волинської областей.

Під час обговорення перспектив діяльності Спілки акцентували увагу на питаннях збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять історичну цінність, сприянні взаємодії між музейними закладами, участі у державному та міжнародному культурному співробітництві, проведенні спільних наукових досліджень тощо.

Членами  Спілки стали провідні музеї Західної України: Історико-краєзнавчий музей м. Винники, Львівська Національна галерея мистецтв, Музично-меморіальний музей С.Крушельницької, Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові,  Львівський історичний музей,Музей історії релігії,  Музей народної архітектури і побуту в м. Львові,   Державний природничий музей,  Рівненський обласний краєзнавчий музей, Тернопільський обласний художній музей,  Волинський краєзнавчий музей, Івано-Франківський обласний художній музей, Івано-Франківський обласний музей визвольної боротьби імені Степана Бандери, Івано-Франківський краєзнавчий музей.

Установчі збори учасників Громадської організації «Західноукраїнська спілка музеїв»
Установчі збори учасників Громадської організації «Західноукраїнська спілка музеїв»

Головою Спілки обрано Ігоря Тимця (директор Історико-краєзнавчого музею м. Винники), заступником  Ореста Малиця (директор Музею історії релігії), секретарем Софію Легін (вчений секретар Музею Михайла Грушевського). До Правління Спілки увійшли: Лариса Разінкова-Возницька (генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Бориса  Возницького), Олена Роман ( заступник директора з наукової роботи Львівського історичного музею), Оксана Романів (заступник директора Івано-Франківського музею визвольної боротьби імені Степана Бандери), Олександр  Булига (директор Рівненського обласного краєзнавчого музею), Ігор Дуда (директор Тернопільського обласного художнього музею), Анатолій Селюк (директор Волинського краєзнавчого музею).

Джерело:

http://prostir.museum/ua/post/36590

Страшні епідемії давнього Львова

Страшніше за смерть: епідемії давнього Львова

Якщо на вулицях міста вам трапились людські голови, що виглядають з куп гною, або кінські черепи на вхідних дверях до будинків, не поспішайте з висновками і не кричіть про власну, або людей довкола, дивакуватість. Не завжди ці атрибути вказуватимуть і на те, що ви є персонажем якогось фільму жахів. Можливо, просто перебуваєте в давньому Львові, де згадані вище методи були традиційними і звичними у боротьбі зі страшними недугами і епідеміями, які траплялись в місті досить часто. Очевидно, нічого дивного в цьому немає, бо коли місту загрожує страшна пошесть, а ні медицина, ні наука нічого сказати про це не можуть, в хід йдуть найнесподіваніші методи боротьби і самозахисту.

Пітер Брейгель-старший. Тріумф смерті, 1562 рік.
Пітер Брейгель-старший. Тріумф смерті, 1562 рік.

Далеке ХІІІ століття. Під стінами Львова стоять монгольські війська хана Телебуги. Місто брати штурмом вони ніби не збираються, проте достатньо “відриваються” на населенню довколишніх сіл, нещадно його грабуючи. Постояли якийсь час і пішли, залишивши по собі значно страшніший подарунок, аніж і без того страшні грабежі та розбій – епідемію. Невидимий “троянський кінь” тривалий час після відходу ворогів косив життя львів’ян. Самі місцеві жителі називали цю страшну пошесть “повітрям”, пов’язуючи її з “поганим повітрям”.

Зачумлені. Ілюстрація з Біблії початку XVстоліття
Зачумлені. Ілюстрація з Біблії початку XV століття

Зачепило тоді не лише Львів. “Тієї зими не тільки в одній Русі був гнів Божий – мор, але і в Ляхах…і в Татар вимерло все – і коні, і воли, і вівці….”. Перехід великої маси населення з одних кліматичних умов до інших, значне скупчення військ під фортецями, а також значна кількість вбитих, яких не зажди встигали ховати, очевидно в комплексі і стали причиною поширення захворювань. Результат був дуже сумний. “Лев-князь перелічив скільки погибло в його землі людей – що захоплено, побито, а що їх з Божею волею померло: дванадцять з половиною тисяч”. Невідомо, чи знав сам князь Лев, що він лічив померлих, чи це літописець приписав йому таку дію і саме таке число постраждалих. Вагу має інший фактор – що серед них багато загинуло “Божею волею”, тобто від мору і пошестей, не від людських рук. Помер тоді також ніби і син Лева, Михайлик.

Бартоломей Зиморович і Владислав ІІІ Ягайло
Бартоломей Зиморович і Владислав ІІІ Ягайло

У хроніста Бартоломея Зиморовича, під 1439 роком, можна знайти інформацію про голод і мор в Польщі, який був таким страшним, що король Владислав ІІІ Ягайло був змушений переїхати з сім’єю та двором до Львова. З 1477 роком пов’язана важлива подія з історії медицини у Львові. Саме тоді до міста запросили з Кракова медика Сигізмунда, який став першим міським лікарем. Займав, правда, він цю посаду не надто довго, бо коли “зима очистила повітря”, від його послуг місто вирішило відмовитись.

Чума на зображенні з XV століття
Чума на зображенні з XV століття

Серія епідемій мала місце у Львові в 1480, 1484, 1547, 1572 – 73, 1588, 1594 роках. У 1547 році через мор було призупинено навчання у школах.Це було одне з розпоряджень міської влади. У зв’язку з епідемією 1587-1589 років, у Львові навіть вели посаду “морового бургомістра”, який отримував надзвичайні повноваження на час загрози мору чи якихось інших пошестей. У 1594 році, аби знайти рішення як подолати небезпеку, що загрожує всьому місту, до пізньої ночі в лавничій залі Ратуші сиділи бургомістр Станіслав Ґонсьорек, війт Якуб Вйотецький і міський лікар Павло Кампіан. Вони гортали давні хроніки, вивчаючи попередні випадки поширення пошестей, та намагались розібратись з причинами та симптомами подібних епідемій. Про пошесть 1599 – 1600 років говорили, що вона була настільки потужною і загрозливою, що “коли птах пролітав над містом, то падав і здихав”. З цього опису можна подумати, що Львів у той час був своєрідним Мордором з “Володаря кілець”.

Поховання жертв чуми. Ілюстрація з хроніки ХІІІ - XIV століть. Фото з birkbecklibrary.blogspot.com
Поховання жертв чуми. Ілюстрація з хроніки ХІІІ – XIV століть. Фото з birkbecklibrary.blogspot.com

Завдяки Яну Алембеку і записам, які він зробив, відносно детально можна говорити про епідемію 1623 року. Хворобливі бактерії тоді були принесені в місто монахом-кармелітом з Кракова. Першими захворіли інші ченці-кармеліти. Навіть серед їхньої спільноти тоді нараховували 15 померлих. Надалі хвороба швидко прогресувала, розповзлася містом і навіть передмістям. Ян Алембек став “моровим бургомістром”.

Чумний лікар. Фрагмент гравюри Поля Фюрста 1656 року
Чумний лікар. Фрагмент гравюри Поля Фюрста 1656 року

Повторювались епідемії також у 1625, 1642, 1648 роках і ін. Ховати померлих від мору на міських цвинтарях було небезпечно, тому їх переправляли за межі Львова. Один з таких морових цвинтарів (“піски”) був на місці сучасного Личаківського. Складно було з симптомами хвороб. Їх не завжди могли точно описати. Орієнтувались найчастіше за появою холодного поту і сильної гарячки. Аби діагностувати хворобу, до сечі хворих додавали молоко матері, яка годує дитину. Якщо молоко осідало, це означало потрапляння хворого в труну.

Сюжет з життя міста, в якому ходить епідемія
Сюжет з життя міста, в якому ходить епідемія

Викликає інтерес і питання стосовно методів боротьби з хворобами такого типу. Точних і певних відомостей про хворобу тоді не було. Тому вільне місце займали забобони. Тому й виходило, що від хвороби рятувались, закопуючись повністю у гній, що лише голова виглядала. Також вдавались до спалення гною і обкурювання цим димом будинків. Неприємний запах нібито мав очищати повітря в місті. Хтось копав біля будинку яму і вбивав у неї осиковий кілок. Інші вставляли у двері стовбець з грабового дерева. Якийсь час думали, що хвороби передаються від собак та котів, тому з поширенням епідемій, цих тваринок інколи умертвляли. Перераховані вище методи гармонійно поєднувалось з активними і наполегливими, часто колективними молитвами до патронів і захисників міста: Яна з Дуклі, Станіслава Костки, Діви Марії і ін.

Чума в Лондоні у 1665 і Москві у 1771
Чума в Лондоні у 1665 і Москві у 1771

Під час епідемії 1623 року намагались відвернути хворобу, вивішуючи на дверях кінські черепи. Інколи біля будинків складали купи каміння, або ще закопували в землю вирізане з дерева уособлення хвороби у вигляді дівчинки. Намагались виготовляли ліки: розчинений у молоці бурштин, оцтову настоянку з волоських горіхів, або угорське вино.

Сучасна реконструкція протичумного амулета з Англії часів XVII століття
Сучасна реконструкція протичумного амулета з Англії часів XVII століття

Пізніше прийшло розуміння, що поширення хвороб пов’язане не так з повітрям, як з самими людьми і їхніми бактеріями. Саме тому, в XVII столітті кожен новий спалах епідемій мав наслідком вивезення жебраків та волоцюг за місто. Ті ж з них, що повертались, мали отримати від міської влади дозвіл на перебування в місті. На в’їзді до Львова було облаштовано пропускні карантинні пункти, де ретельно перевіряли як своїх, так і чужих. В середині міста за порядком стежили охоронці-ціпаки, які не допускали великого скупчення натовпу на вулицях.

Ціпак-охоронець. Фото зhttp://photo-lviv.in.ua
Ціпак-охоронець. Фото з http://photo-lviv.in.ua

На час приходу епідемії, також завжди припиняли всю торгівлю, підозрюючи купців, які бувають в багатьох місцевостях і тому можуть стати носіями збудників хвороби. Так, у 1642 році в принесенні хвороби звинуватили купця Михайла Альвізія, який нібито привіз її з турецьких теренів. Ще однією причиною появи хвороб були військові дії і облоги. Саме це відбулося у 1704 – 1705 роках, коли під мурами міста стояли шведські війська.

Зображення пошесті холери. Le petit journal. Фото з https://uk.wikipedia.org
Зображення пошесті холери. Le petit journal. Фото з https://uk.wikipedia.org

Ситуація змінилась від безпорадності до мінімальної обізнаності у ХІХ столітті. Наука і медицина дружно зробили крок вперед і епідеміям тепер могли відповідати. Але і тут не все було так гладко. Під час епідемії холери, яка в 1830-1831 роках набрала масового характеру, в Галичині померло майже 35 тисяч чоловік. У самому Львові смертність становила 50 % всіх недужих.

Бій за головний двірець. Львів, 1918 рік. Тогочасний рисунок
Бій за головний двірець. Львів, 1918 рік. Тогочасний рисунок

З ближчих до сучасності епідемій, можна згадати про 1918 рік. В той час Львів брала штурмом ще одна серйозна епідемія – “іспанського грипу”, або просто “іспанки”. Протягом 1918 – 1920 років від цієї недуги у місті померло кілька сотень мешканців. На цей період, як відомо, припадає українсько-польське протистояння в місті. Але епідемія була більш безжальною, аніж видимий фізичний ворог і забрала значно більше життів, аніж військові дії.

Євген ГУЛЮК

Використані джерела:

  1. Ковальська О. Кожен другий бургомістр Львова був лікарем // Експрес, 2014 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.lvivexpres.com/digest/2014/01/05/56552-kozhen-drugyy-burmistr-lvova-buv-likarem-doslidnyk-istoriyi-mista
  2. Козицький А. Епідемії // Енциклопедія Львова / За ред. А. Козицького. – Львів: Літопис, 2008. – Т. 2. – С. 236 – 239.
  3. Мор у Львові осені 1594 року // Zaxid. net, 2009 [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zaxid.net/news/showNews.do?mor_u_lvovi_oseni_1594_roku&objectId=1088447
  4. Мор и пошести – “Черная смерть” в хрониках Львова [Електронний ресурс]. Режим доступу:  http://bruchwiese.livejournal.com/148032.html

Львівський храм побудований за прикладом римського собору, або історія костелу і монастиря кармеліток босих

Сьогоднішня Церква Стрітення Господнього на вулиці Винниченка є однією з найцікавіших сакральних споруд Львова. Колишній костел Матері Божої з Лоретто, костел Матері Божої Громничої і монастир кармеліток босих, він був збудований за прикладом одного з перших зразків барокової архітектури у Європі – храму Санта Сусанна в Римі, який спроектував архітектор Карло Мадерно. За свою історію, будівля пережила таки чимало. Пропонуємо вам поглянути на її незвичну історію та сучасні будні.

Комплекс костелу і монастиря. Сучасне фото.
Костел у наші дні.

Костел і монастир кармеліток босих були зведені на землях наданих Якубом Собеським, на той час воєводою руським та белзьким, батьком майбутнього короля Речі Посполитої Яна ІІІ. Початково будівлі були дерев’яні. Акт фундації було підписано 11 чернвня того ж року, а напередодні з’явилась булла Папи Урбана VIII видана кармеліткам. Собеський пожертвував близько 30 000 злотих. Проект кам’яного костелу був розроблений італійським архітектором Джованні Баттісто Джізлені у 1642 році і будівництво частини будівлі костелу завершили до 1644-го. Після цього розпочалось будівництво монастиря, яке перервалось у 1648, внаслідок Хмельниччини, коли частина сестер утекла до Кракова і Варшави, і звідки вони повернулись лише у 1655.

Фасад костелу у Львові.
Фасад храму Св. Сусани у Римі.

Роботи відновили у 1661-1662, уже під керівництвом Яна Ґоднего. У 1672, турецька облога міста, знову змусила сестер залишили Львів і утекли до Варшави. Лише після перемоги у битві під Віднем, коли турецька загроза зникає, Ян ІІІ вирішує закінчити справу своїх батьків і відновлює роботи, якими керував Томаш Дубінський. У цей час завершили фасад костелу і встановили на фасаді вази та фігури святої Терези та святого Йосифа. Остаточно ж завершили будівництво у 1692.

Внутрішнє подвір’я монастиря. Сучасне фото.
Фасад будівель монастиря.
Частина внутрішнього подвір’я приміщень монастиря. Сучасне фото.

Після першого поділу Речі Посполитої та інкорпорації західноукраїнських земель до складу монархії Габсбургів, у 1782 році Йосиф ІІ розпочав актуальні на той час та необхідні секуляризаційні заходи, внаслідок яких, монастир було ліквідовано, а приміщення костелу передали францисканцям. Проте храму не судилося спокійно існувати. У 1792 у костелі розмістили військовий склад, а у монастирі організувади духовну семінарію львівської архідієцезії. У 1842 костел знову відкрили і ґрунтовно поремонтували. Відтепер він був освячений на честь Святої Матері Божої Громницької і паралельно став костелом семінарії. Цю ж функцію він виконував у міжвоєнний період.

Храм наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ століття.
Храм наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ століття.

У 1929–1931 роках виконано ремонтні роботи у монастирі і зокрема у каплиці, що прилягає до костелу. В каплиці встановили вівтар Матері Божої неустанної помочі. Внутрішні розписи каплиці виконали знаменитий Ян Генрик Розен і його учень Казимир Смучак. Також було встановлено новий головний вівтар, виконаний за проектом Юзефа Шостакевича.

Фрагмент фасаду храму.
Фрагмент фасаду храму.
Фрагмент інтер’єру храму у наші дні.

1940 року, після входження Західної України до складу СРСР, частину монастиря передали новоствореному Львівському медичному інституту. Костел і монастир продовжували діяти до 1946 року, коли весь комплекс був передали військовим. У 1976 році у храмі розмістили обласне управління якості, метрології та стандартизації. Цього ж року, розпочались реставраційні роботи у будівлі, які окремі реставрації передбачали фактичну ліквідацію будь-чого в інтер’єрі, що могло б нагадувати про її сакральне призначення. З костелу прибрали усі предмети культу, частину скульптур передали до музею «Олеський замок», деякі предмети потрапили до Музею історії релігії та атеїзму (сучасний Львівський музей історії релігії).

Сучасний вигляд храму.
Сучасний вигляд храму.

Лише в часи незалежності храм знову стали використовувати за його прямим призначенням. Його передали УГКЦ та освятили на честь Стрітення Господнього. Часткове відновлення храму було приурочене до візиту у Львів Папи Римського Івана Павла II у червні 2001 року.  З 2009 року каплиця при храмі, належить Римо-католицькій церкві. У частині ж приміщень монастиря розміщено філіал МАУП. Отож в черговий раз прогулюючись вулицею Винниченка, зверніть увагу на ці непересічні будівлі та згадайте про їхнє минуле, про яке ми зазвичай не задумуємось.

Віктор ГУМЕННИЙ

Джерела

  1. Chanas R., Czerwiński J. Lwów, Przewodnik turystyczny. – Ossolineum 1992.
  2. Kaczorowski B. Zabytki starego Lwowa. – Warszawa 1990.
  3. Бірюльов Ю. Архітектура Львова. Час і стилі. ХІІІ – ХХІ ст. – Львів, 2008.
  4. Храм Стрітення Господнього (Режим доступу: http://www.lvivbest.com/uk/churches/khram-stritennja-gospodnogo)
  5. Carmelite Monastery, Lviv, Vynnychenka Street, 30 (Режим доступу: https://commons.wikimedia.org/wiki/Category:Carmelite_Monastery,_Lviv,_Vynnychenka_Street,_30?uselang=uk)
  6. Façade of the church Santa Susanna by Carlo Maderno (1603). Via XX Settembre in Rome (Режим доступу: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%B0%D0%BD%D1%82%D0%B0_%D0%A1%D1%83%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B0_%28%D0%A0%D0%B8%D0%BC%29#/media/File:Santa_Susanna_%28Rome%29_-_facade.jpg)

Як у Львові вчинили замах на президента

Як у Львові вчинили замах на президента

5 вересня 1924-го, Українська Військова Організація (УВО) вчинила замах на Станіслава Войцеховського, президента Польщі, яка незаконно загарбала Галичину. Але саморобна бомба не вибухнула, й Войцеховський не розділив долі свого попередника – першого президента ІІ Речі Посполитої Ґабріеля Нарутовича, застреленого 16 грудня 1922 року у Варшаві польським націоналістом, знаним митцем Еліґіушем Нєвядомським (1869–1923).

Станіслав Войцеховський
Станіслав Войцеховський

Станіслав Войцеховський (1869–1953) став другим президентом ІІ Речі Посполитої. Він народився у місті Каліш (тоді це була Російська імперія), в родині шляхтича –  стражника у в’язниці. Під час студій у Варшаві зв’язався з робітничим, соціалістичним рухом. Після арештів перебував у 1892–1906 рр. на еміграції у Швейцарії, Франції, Англії. Після повернення до Варшави відійшов від партійної роботи і став кооператором.

Коли Польща здобула незалежність, С.Войцеховський 1919 року став міністром внутрішніх справ в уряді Ігнація Падеревського. Потім працював у конституційній комісії. Після вбивства президента Нарутовича Войцеховського обрали 20 грудня 1922 року на його місце. На цій посаді він намагався знаходити компроміс між пересвареними політичними силами.

Маршал Юзеф Пілсудський і президент Ґабріель Нарутович (грудень 1922 р.).
Маршал Юзеф Пілсудський і президент Ґабріель Нарутович (грудень 1922 р.).

Під час його президентства, у березні 1923 року, Рада амбасадорів держав Антанти остаточно затвердила права Польської держави на окуповану нею у 1918-1919 рр. територію Галичини. Більшість галичан не визнало цього рішення. УВО не припинила підпільну боротьбу з польським владним режимом, який продовжували вважати окупаційним. Тим більше, що польські урядовці вже не зважали на думку західних держав і посилили полонізацію освіти й інших галузей суспільного життя. Обіцянки створення галицької автономії й українського університету були забуті.

Тому УВО намагалося скористатися візитом до Львова президента Речі Посполитої, щоби замахом на нього продемонструвати волю галичан боротися проти окупації та денаціоналізації. Як пише львівський історик Богдан Галайко, “бойові акції проводилися з метою показати українській спільноті, що боротьба триває. Поряд з тим, такими вчинками УВО намагалася змусити владу припинити утиски супроти українців, які мешкали в Польській державі. Адже бойові акції УВО переважно не завдавали значної шкоди і мали вузьку цілеспрямовану мету. Маючи насамперед психологічне значення, ці революційні виступи водночас були доволі дошкульними для польського окупаційного режиму. Вони успішно підривали авторитет польської адміністрації, будили довіру до власних сил та кожного разу нагадували світовій спільноті про українське питання”.

Приготуваннями до атентату зайнялася “Летюча бригада” – спеціальний підрозділ, створений Крайовим командантом УВО Юліаном Головінським у лютому 1924 року для проведення бойових операцій і актів експропріації для фінансування організації.

Юліан Головінський
Юліан Головінський

Українська Військова Організація прийняла відвідини Войцєховского у столичному місті Львові як визов і зневагу національних українських почувань. Від часу, коли приїхав до Львова Пілсудскі в 1921 році і коли руками Степана Федака УВО виконала на нього атентат та запротестувала в той спосіб перед світом проти присутности на українській території голови окупаційної влади, ні один голова польської держави не зважився ступити на українську землю. Приїжджали міністри, вищі чи нижчі державні польські достойники, та ніколи президент. А й то якось нишком і без реклями, люди здебільшого довідувалися про те з газетних повідомлень уже по виїзді тієї особи зо Львова.

Постановила й УВО «привітати» від себе Войцєховского. Справою зайнявся Заступник Крайового Коменданта Юліян Головінський, а безпосередню підготову передав у руки Омелянові Сеникові. З його доручення хемік УВО, інж. Федір Яцура, змайстрував кілька розривних бомб. На виконавців рішено спровадити бойовиків УВО з провінційних міст. Сеник передбачав, що поліція у Львові наліво й направо буде арештувати українців, не дивлячись на те, чи мають вони якесь відношення до Української Військової Організації, і могло б статися так, що припадково, навіть в останній хвилині, арештують наміченого до атентату члена УВО, не стане часу заступити його другим. Стягнено до Львова Теофіля Ольшанського з Перемишля і Миколу Ясінського зо Станиславова”, – писав про підготовку атентату Зиновій Книш [1].

Інформація про візит С.Войцеховського до Львова ("Tygodnik ilustrowany", 20.09.1924).
Інформація про візит С.Войцеховського до Львова (“Tygodnik ilustrowany”, 20.09.1924).

Як інформувала Gazeta Lwowska (№№ 206, 207 за 1924 р.), “хлібом і сіллю” зустрічали у Львові президента Речі Посполитої. Він прибув потягом на Головний двірець у п’ятницю 5 вересня. Там його зустрічала почесна варта й урядовці міста і Львівського воєводства. Потім президентський кортеж кількома каретами й автомобілями вирушив до міста. Насамперед С.Войцеховський приїхав до Латинської катедри.

Потім відвідав собор Св. Юра. Як писав З.Книш, “від часу, коли Хмельницький облягав Львів, не бачив св. Юр стільки збройних людей у себе на подвір’ї. На другий день тільки між 5 і 7 вранці і тільки декого впускали через головну браму на церковну відправу, а о 7 годині поліція замкнула всякий доступ з площі до церкви, де на лавках сиділи самі тільки шпики та озброєні поліцаї. В подвір’ї, від брами до церковних дверей, уставили двошпаліром польських довкільних селян, прибраних національними польськими стрічками, з польськими прапорцями в руках. За сімсот літ свої історії не була свідком такого видовища Святоюрська Гора. Поза поляками допущено тільки депутацію «старорусинів», куди входили такі відомі львівські кацапи, як Лісковацький, Луцик, Турчманович, Третяк і Лепкий. Їм доручено завдання привітати президента від непольської християнської людности Львова. В середині церкви вражала мертва тиша – нікого туди не впустили.

П’ятнадцять хвилин по десятій над’їхав Войцеховскі, оточений уланами і кількасот поліцаями, на чолі з гореславним Кайданом, Тоді зійшов з палати митрополит Шептицький і на своєму престольному місці в церкві ждав Войцеховского. Коли цей увійшов до церкви, митрополит подав йому свячену воду. Мітрат Білецький відправив коротенький молебен, у часі котрого Войцєховскі сидів побіч митрополита. Після молебня митрополит дав Войцєховскому поцілувати хрест і так скінчилася вся парада, що тривала не довше п’яти хвилин і в тім часі до президента не промовив ніхто ані одніського слова” [2].

Митрополит Андрей Шептицький, станиславівський єпископ УГКЦ Григорій Хомишин (стоїть за С.Войцеховським) і римо-католицькі єрархи у резиденції президента в Бельведері (1925).
Митрополит Андрей Шептицький, станиславівський єпископ УГКЦ Григорій Хомишин (стоїть за С.Войцеховським) і римо-католицькі єрархи у резиденції президента в Бельведері (1925).

Потім президент заїхав до Вірменської катедри, де його приймав архієпископ Теодорович. Відвідав синагогу “Темпль” на Старому Ринку. А об 11.30 був президент вже на верхній терасі Стрийського парку, де відбувалася церемонія відкриття IV Міжнародного ярмарку “Східні торги”. Там також відбувся урочистий сніданок.

По дорозі до центру міста відвідав С.Войцеховський Міський сиротинець і будову Дому техніків ІІ (гуртожитку студентів Політехніки) на Кадетській горі. Звідти кортеж спускався вниз вулицею Коперника. Саме тут чекав на карету президента 19-річний боївкар УВО Теофіль Ольшанський. Він мав кинути у неї бомбу. Якби Войцеховський вижив, то Ольшанський мав би стріляти в нього з пістолета.

Початок вулиці Коперника у Львові, 1894 рік
Початок вулиці Коперника у Львові, 1894 рік

“Нарешті гамір і крики «Нєх жиє!» дали знати, що наближається карита з Войцеховским. Їхав він стоячи, тримаючи циліндер у руках і розкланюючися на всі боки. Коли наблизився до місця, де вулиця Коперника входить у Марійську Площу, Ольшанський, що стояв там під вуличною ліхтарнею, великим луком понад головами глядачів кинув свою бомбу, ціляючи між коней і кариту. Всі бачили, як летіла бомба, з переляку юрба кинулася назад – Ольшанський стояв на місці, неможливо було протиснутися між людьми. В одному моменті – все йшло на секунди – прорідилося настільки, що побачив він бомбу, як курилася, не вибухнувши, на землі. Будь у нього друга бомба на поготів’ї, була чудова нагода рознести на дребезги кариту з усім її оточенням. А так, заки витягнув пістоля, кариту завернено”  [3].

Ніхто не звернув на Ольшанського уваги, він преспокійно повільною ходою відійшов і непомітно згубився в юрбі. Т.Ольшанському вдалося зникнути з місця невдалого атентату й перебратися за кордон до Німеччини, де отримав політичний притулок. Потім він опинився в Гондурасі, а помер в американській Флориді.

Наступні пункти програми президентського візиту відбувалися вже за прискореною програмою і з ще більшими заходами безпеки. Він ще відвідав ратушу, університет, а 6 вересня побував на польських військових похованнях на Личаківському цвинтарі і приймав військовий парад на Марійській площа (нині пл. Міцкевича).

Президент С.Войцеховський приймає військовий парад у Львові на Марійській площі 6 вересня 1924 р.
Президент С.Войцеховський приймає військовий парад у Львові на Марійській площі 6 вересня 1924 р.

Чому бомба не вибухнула? Як писав З.Книш, “заторкнений у своїй професійній амбіції інж. Яцура спершу сам був здивований і не розумів нічого. Він бо ж фабрикував ті бомби не перший раз. Кожна з них була перевірена, складові її частини з вибухового матеріялу і запальні капселі старанно дібрані і виключали невдачу конструкції. Все вияснилося на другий день. З урядового комунікату про конструкцію бомби можна було здогадуватися, що меленіт – ужитий до бомби вибуховий матеріял – натягнув у себе вогкости… 

Годі описати, як тяжко ганьбив Головінський інж. Яцуру, побачившись з ним ще того самого вечора. Нездара і партач – це вислови з ангельського словника в порівнянні з тим, чим обсипав він Яцуру в пориві першого гніву. В тому моменті надійшов хтось і приніс друге чи трете вже з черги надзвичайне видання львівських газет і там піротехнічні знавці змінили свою первісну думку та схвально висказувалися про фаховість конструктора бомби. Головінський утихомирився, а згодом геть подобрішав. Помимо всього, хоч був він готовий нищити ворога всякими способами і без уваги на ніякі жертви, не був він садистом, що відчуває насолоду з проливу крови. Ціль свою УВО осягнула – ще того самого вечора пресові й телеграфічні аґенції цілого світа заговорили про атентат на президента Польщі у Львові. І не таке то вже важне, чи живий Войцєховскі, чи ні. Пішов би він – прийшов би інший. Головне, що УВО заманіфестувала свою присутність і чуйність” [4].

Федір Яцура майструє дерев’яний годинник у Бережанській тюрмі, де він був ув’язнений у 1925–1927 роках за підпільну діяльність
Федір Яцура майструє дерев’яний годинник у Бережанській тюрмі, де він був ув’язнений у 1925–1927 роках за підпільну діяльність

Тим часом поліція рапортувала, що впіймала замаховця, який намагався підняти руку на президента. Був заарештований працівник чайного складу Станіслав Штайґер. Польській владі було вигідніше зробити винними в атентаті агентів “жидокомуни”, керованих із Москви, ніж українських галицьких патріотів.

Штайґеру загрожував судовий процес і навіть смертна кара. Жидівські кола в Європі закликали Команданта УВО Євгена Коновальця признатися у здійсненні замаху, пропонували за це фінансувати організацію. Посередником був коломийський видавець Яків Оренштайн. УВО відмовилося від такої допомоги, а коли учасники атентату були вже поза межами досяжності польської поліції, 8 вересня заявила про свою причетність до цієї акції. І вибачилася, що “дії УВО ненавмисне принесли багато шкоди невинному жидові”.

Але незважаючи на це, суд над Штайґером тривав, і лише 17 грудня 1925 року 8 із 12 присяжних визнали його невинним.

Коли Ю.Пілсудський здійснив військовий переворот, президент С.Войцеховський подався 14 травня 1926 року до димісії. Його наступником на посаді президента став професор Львівської політехніки Ігнацій Мосціцький (1867–1946).

Натомість С.Войцеховський займався кооперацією та науковою діяльністю. Пережив гітлерівську окупацію та Варшавське повстання 1944 року. Пережив на кілька днів і Йосифа Сталіна – помер 9 квітня 1953 року.

Ігор МЕЛЬНИК

ПРИМІТКИ:

[1] Книш З. На повні вітрила! (УВО в 1924–1926 рр.). – Торонто, 1970. – С. 163-164.

[2] Там само. – С. 162-163.

[3] Там само. – С. 165.

[4] Там само. – С. 166-167.

Ярослав Цурковський – поет-авангардист чи науковець-винахідник?

Львів, 1920-ті роки. Авторський літературний вечір молодого відчайдушного поета у великій залі Музичного інституту ім. М. Лисенка. Репліка зі залу: «Ви виглядаєте, якби щойно вийшли з Кульпаркова». Юнак зовсім не розгубився і відразу відрубав: «Це правда, я вийшов, щоб зробити там місце для вас»…

Ярослав Цурковський, орієнтовно кін. 20-х рр. – поч. 30-х рр. ХХ ст.
Ярослав Цурковський, орієнтовно кін. 20-х рр. – поч. 30-х рр. ХХ ст.

Кожна поява Ярослава Цурковського на публіці не залишалася непоміченою. Він вмів епатувати: літературні критики називали його «львівським Семенком» або «молодим Мазуном», а пересічні львів’яни вважали диваком і впізнавали на вулицях завдяки незвичному зеленому капелюху.

Ярослав Цурковський, орієнтовно кін. 20-х рр. – поч. 30-х рр. ХХ ст.
Ярослав Цурковський, орієнтовно кін. 20-х рр. – поч. 30-х рр. ХХ ст.

Ким же насправді був Ярослав Цурковський? Без сумніву, багатогранною і неординарною постаттю. У різні періоди свого життя вмів бути різним, але завжди однаково помітним і завзятим. Був видавцем, редактором і публіцистом – видавав журнал молодої української генерації «Наука і письменство» (Львів, 1924) та місячник літературно-мистецької критики «Літературні Вісти» (1927–1928). Як відповідальний редактор намагався синтезувати на шпальтах цих видань протилежні жанри і стилі, поєднати мистецтво і науку, а також публікував власні статті, в яких пропагував свої модерністські ідеї. Щоправда, більшість із них ставали справжньою сенсацією у міжвоєнному медіапросторі Галичини і породжували полемічний дискурс на шпальтах львівської преси.

Стаття Я. Цурковського «Інтелєктуальний Бльок Молодої Всеукраїнської Ґенерації» на першій шпальті місячника «Літературні Вісти» (1927. – Ч. 3/4)
Стаття Я. Цурковського «Інтелєктуальний Бльок Молодої Всеукраїнської Ґенерації» на першій шпальті місячника «Літературні Вісти» (1927. – Ч. 3/4)

Також був поетом, і тоді відкидав усе, щоби бути ним сповна, – писав чудернацькі твори (називав свій стиль «цивілізаційним презентивізмом») і видавав їх власним коштом – світ побачили збірки поезій «Прозолоть світанку» (1925), «Вогні» (1926), «Смолоскипи» (1926), «Моменти й вічність» (1927). Очолював молодіжний авангардистський гурток «Інтелєктуальний Бльок Молодої Всеукраїнської Ґенерації» (Інтебмовсеґії), який мав на меті розроблення нового способу пізнання і мислення. Не раз наражався на гострий осуд або навіть зневагу львівських письменників старшого покоління (чого варта його полеміка із відомим літературним критиком Михайлом Рудницьким). Я. Цурковський завжди був гострим на слівце – посварившись із ким-небудь, запросто міг наступного ранку обклеїти весь центр міста плакатами зі статтею, в якій лаяв свого опонента останніми словами.

Стаття Я. Цурковського «Від анабіозу до культурного гомону» у часописі «Літературні Вісти» (1927. – Ч. 1/2)
Стаття Я. Цурковського «Від анабіозу до культурного гомону» у часописі «Літературні Вісти» (1927. – Ч. 1/2)

Поза тим, провадив активне громадське життя –­ керував пластовим полком ім. князя Лева, брав участь у роботі Товариства наукових викладів імені Петра Могили, Наукового товариства імені Шевченка.

Обкладинка антології «Українська авангардна поезія (1910 — 1930-ті роки)» (упоряд. О. Коцарев, Ю. Стахівська. – К., 2014), де вміщено твори Я. Цурковського
Обкладинка антології «Українська авангардна поезія (1910 — 1930-ті роки)» (упоряд. О. Коцарев, Ю. Стахівська. – К., 2014), де вміщено твори Я. Цурковського

Мав непереборний потяг до науки – бажав бути філософом, психологом і винахідником – і з усією рішучістю брався за реалізування своїх новаторських наукових планів. Я. Цурковський став засновником теорії психічної контрольності й розробником оригінальних методик психодіагностичного обстеження людей різних професій, винайшов прилад контролограф. А ще вигадав… особливий різновид чоловічих підтяжок, якими успішно торгував у міжвоєнній Польщі.

Я. Цурковський демонструє роботу контролографа
Я. Цурковський демонструє роботу контролографа

Я. Цурковський (1904–1995) народився у Тернополі в інтелігентній родині. Освіту здобував в Академічній гімназії у Львові, далі продовжив студії на філософсько-філологічному факультеті Українського таємного університету у Львові, спеціалізуючись у психології. Аби уникнути ув’язнення за опублікування на шпальтах львівського часопису «Службовик» поеми «Збентежений літак» (весь наклад був сконфіскований), вимушено виїхав зі Львова і навчався на юридичному факультеті Віденського університету, далі на філософському факультеті Українського вільного університету у Празі. Згодом доля привела Ярослава до Кракова, де він працював у психотехнічній лабораторії, винайшов апарат під назвою «психоавтомат», на який отримав патент 1929 р. Вдосконалена методика Цурковського і винайдений ним контролограф отримав схвальні відгуки в тогочасному науковому середовищі. Навіть відомий факт, що американський підприємець Ціммерман зацікавився цим винаходом і запропонував значну на той час суму за ліцензію на право використання цього апарата і методики психотренувань. Однак Я. Цурковський відмовився, мотивуючи це бажанням самостійно вдосконалювати свій прилад. Його моделі контролографів нового покоління використовувалися для психодіагностики персоналу в космонавтиці, пілотів повітряних сил, в авто- і залізничному транспорті. Він був одним з перших, хто використав лабораторний експеримент для потреб спортивної діагностики.

Я. Цурковський у зрілому віці
Я. Цурковський у зрілому віці

Незважаючи на це, Я. Цурковському, як і більшості українських митців і літераторів, не вдалося оминути політичних переслідувань. Після війни був засланий до фільтраційного табору в Усть-Інту в Комі, проте через півтора роки був поновлений у правах і повернувся до Львова. Викладаючи на кафедрі психології і педагогіки Львівського інституту фізичної культури, він періодично зазнавав цькувань у пресі і врешті був звільнений з викладацької роботи. Незважаючи на переслідування, Я. Цурковський не припиняв наукової і громадської діяльності – зініціював створення і очолив Львівське зональне відділення Товариства психологів України та в поважному віці був обраний почесним президентом відродженого Товариства наукових викладів імені Петра Могили.

Будинок, в якому мешкав Я. Цурковський (по вул. К. Левицького, 35)
Будинок, в якому мешкав Я. Цурковський (по вул. К. Левицького, 35)

За іронією долі, до початку 90-х рр. ХХ ст. про доктора Я. Цурковського за кордоном знали більше, ніж в Україні. Залишається сподіватися, що пам’ять про цю неординарну постать спонукає львів’ян спромогтися на встановлення меморіальної дошки на будинку, де мешкав Я. Цурковський, та перейменування вулиці на честь відомого містянина.

Дзвінка ВОРОБКАЛО

Джерела:

  1. Коцарев О. Поезія українського авангарду / Олег Коцарев (Режим доступу: http://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2012/09/120903_ukraine_avangard_nk.shtml).
  2. Тарнавський О. Літературний Львів: 1939–1944 : Спомини / Остап Тарнавський. – Львів, 1995. – 136 с.
  3. Цурковський О. Кетяг калини в пошану др. Я. Цурковського (Спогад про батька) / О. Цурковський // Технічні вісті. – 2005. – № 1/2. – С. 14–
  4. Ярослав Іванович Цурковський (1905–1995). До 100-річчя від дня народження. – Львів, 2005. – 71 с.

Фото:

  1. https://uk.wikipedia.org
  2. https://sites.google.com/site/aroslavivanoviccurkovskij/kontrolograf

Романтичні легенди старого Львова

Романтичні легенди Львова

У Львова, як у поважного пана, є чимало різних титулів – культурної столиці України, найкрасивішого, кавово-шоколадного та романтичного міста. Цей шарм та атмосферу міста доповнюють камерні кав’ярні, різноманітні закапелки та атракції. Кожен знаходить у Львові щось своє, те, чого йому так не вистачало. І не важливо чи це спокій, чи затишок, чи навіть кохання…

Лавка для закоханих на площі Ринок, фото 2016 р.
Лавка для закоханих на площі Ринок, фото 2016 р.
Місце для поцілунків напроти «Кафе №1», фото 2015 р.Наталії Бойченко з photo-lviv.in.ua
Місце для поцілунків напроти «Кафе №1», фото 2015 р.Наталії Бойченко з photo-lviv.in.ua

Історія львівських Ромео і Джульєти

В далекому XVI ст. до Львова прибув італійський купець вином Мікелліні. Продаючи вино одному із українських багатіїв Мікелліні побачив його красуню дочку – Пелагію. Між двома молодими людьми виникла іскра, яка переросла у взаємне кохання. Почуття закоханих були настільки сильним, що італієць вирішив залишитися у Львові та одружитися.

Нажаль їх щастя тривало недовго, адже батьки закоханих були проти їхнього одруження. В цей час шлюб між особами з різних конфесій був неприпустимим, тим паче між католиком та православною. Щоб завадити планам Мікеліні, батьки відправили хлопця з товаром до Венеції, проте після тривалої подорожі він все ж таки повернувся до Львова.

Чумний лікар, гравюра П. Фюрста (1656 р.), фото з http://krytyka.com.ua
Чумний лікар, гравюра П. Фюрста (1656 р.), фото з http://krytyka.com.ua

У кінці XVI ст. у місті з’явилася чорна смерть, або ж іншими словами чума. Ця страшна недуга швидко поширювалася, і вразила й Пелагію. Будь-який контакт з хворим був дуже небезпечним, але не зважаючи на це Мікелліні продовжував її навідувати, і навіть доглядати. Італієць усвідомлював усю небезпеку таких відвідин, але не полишав любої. Чума виявилася сильнішою за щире кохання – Пелагія померла, а невдовзі після неї і Мікелліні. Перед смертю Мікелліні попросив, щоб його поховали в костелі святого Станіслава (він розташовувався між сучасними вулицями Фурманською та Тиктора). Також він заповідав виготовити однакові надгробки із серцями для себе та Пелагії.

Пам’ятник львівським Ромео та Джульєті, фото 2014 р. з http://lviv-tourist.info
Пам’ятник львівським Ромео та Джульєті, фото 2014 р. з http://lviv-tourist.info

Легенда про «Ціпцю» та «Чорну лапку»

Не одну історію кохання та відданості пам’ятають стіни колишньої в’язниці Крайового суду, а тепер корпусу Львівської політехніки по вулиці князя Романа. В ХІХ ст. протягом багатьох років пані Амелія Радзішевська та Олександра Свободівна приходили під стіни темниці, щоб морально підтримати заарештованих коханих. В’язні так часто їх бачили, що навіть придумали їм прізвиська: «Ціпця» – через надто юний вигляд дівчини, «Чорна лапка» – за чорні рукавички, з якими вона не розлучалася ніколи. Нажаль до нас дійшли відомості про подальше життя лише «Ціпці». Історія цієї пані завершилася благополучно, адже вона все ж таки дочекалася свого коханого з яким й одружилася .

Колишній будинок крайового суду («Будинок справедливості») по вул. Князя Романа 1-3, фото 2016 р.
Колишній будинок крайового суду («Будинок справедливості») по вул. Князя Романа 1-3, фото 2016 р.

Легенда неоготичного храму, або нещасливе імператорське кохання

Кохання, щастя-нещастя крокують у людському житті завжди поряд. Доля, яка випала Єлизаветі Баварській (Габсбурґ) – дружині цісаря Франца-Йосифа І не можна назвати легкою. Постійні конфлікти з авторитарною тещою – ерцгерцогинею Софією, яка намагалася не лише контролювати кожен її крок, а й навіть відлучила її від виховання дітей, придворний етикет все це гнітило, обтяжувало імператрицю.

Єлизавета Баварська (Габсбурґ), більш відома як Сісі, Фото кінця ХІХ ст. з vojnapovijest.vecernji.hr
Єлизавета Баварська (Габсбурґ), більш відома як Сісі,
Фото кінця ХІХ ст. з vojnapovijest.vecernji.hr

Єдиною її розрадою був живопис, домашні улюбленці, кінні та піші прогулянки. Проте найбільшим ударом для імператриці була смерть її малолітніх дочок, а згодом і сина Рудольфа. Після цих трагедій імператриці все більше замикається в собі, і більшість часу проводить у мандрах.

Імператорське подружжя, репродукція листівки ХХ ст. з flickr.com
Франц-Йосиф І з Єлизаветою Баварською, сучасна стилізован листівка приурочена до «Срібного весілля» імператорської родини, фото з liveinternet.ru

Життя імператриці Єлизавети трагічно обірвалося 10 вересня 1898 р. Вона загинула від ножового поранення у серце, яке завдав їй молодий анархіст Луїджі Лучені. У 1903 р. імператор, який прямував на військові маневри в м. Комарному, взяв участь в закладені першого каменю під храм, який згодом був названий на честь його дружини Єлизавети.

Церква святих Єлизавети та Ольги (колишній костел Єлизавети) взимку,фото 1930 -х рр. з NAC
Вежа Церква святих Єлизавети та Ольги (колишній костел Єлизавети), фото 1930 -х рр. з NAC

Існує легенда, що імператора спеціально запросили до Львова, щоб вивести його із затяжної депресії, і продемонструвати проект майбутнього собору, який мав носити ім’я Єлизавети.

Юлія ПАВЛІВ

Список використаних джерел та літератури:

  1. Лемко І. Легенди старого Львова. – Львів: «Апріорі», 2008. –С. 31–
  2. Галімурка І. Храм святих Ольги і Єлизавети у Львові (Історичний нарис). – Львів: Мета, 2011. –С.3–
  3. https://www.atticus.pl/?pag=poz&id=91299
  4. https://audiovis.nac.gov.pl/obraz/91267:1/
  5. https://audiovis.nac.gov.pl/i/PIC/PIC_1-U-3626.jpg
  6. https://www.flickr.com/photos/mrsfujita/2555473013/in/gallery-62914653@N04-72157630454504674/
  7. http://krytyka.com/ua/articles/universytet-na-karantyni
  8. http://www.liveinternet.ru/users/4211284/post191452812/
  9. http://lviv-tourist.info/pamyatnyk-lvivskym-romeo-i-dzhulyetti/
  10. http://vojnapovijest.vecernji.hr/10-manje-poznatih-cinjenica-o-sarajevskom-atentatu-1026007

8 старих книгарень на площі Ринок

8 старих книгарень на площі Ринок

Літературним Львів став не вчора, не 100 і навіть не 200 років тому. Світ книг пов’язаний з містом Лева дуже міцно, і почалася ця історія ще до того, як тут виникає книгодрукування. Важко з’ясувати, з якого часу у Львові велася книготоргівля, перші згадки про неї з’являються в середині XV ст., вони свідчать про те, що книжкова справа у Львові вже тоді існувала, а отже, зародилася ще раніше.

З плином років інтеграція Львова у літературний світ тільки посилювалася, а кількість бібліофілів зростала. Так виникало багато книгарень, де можна було придбати твори античних авторів, довідники, словники, молитовники тощо. Часто в книгарнях продавали й інші товари: від наперстків та рукавичок до ліків та ниток для вишивання.

Часто бібліофільство ставало сімейною справою, виникали книгарні, що мали династичну історію. Звісно, найвигіднішим місцем для відкриття книжкової крамниці був центр міста, тож особливо багато книгарень у свій час було на площі Ринок. Словом, і зараз це місце можна назвати достатньо книжковим. Хоч, звісно ж, друковане слово сьогодні значно програє закладам харчування, які щороку відкриваються в історичних кам’яницях. Власне, площею Ринок та її бічними вулицями ми сьогодні й «прогуляємося» і пригадаємо деякі адреси, де багато років тому працювали книгарні. Цікаво, що деякі з них які з них і в 21 столітті так само раді книголюбам, що правда, під іншими назвами.

Книжковою темою в історії міста займалося багато дослідників-львовознавців, вони доклали чимало зусиль, вивчивши та упорядкувавши надзвичайно багато літератури та архівних документів. Серед них і авторка видання «Книгарі та книгарні у минулому Львова» Ірина Котлобулатова. Її книга відкриває завісу в історії старих книгарень Львова.

Тож почнімо нашу віртуальну книжкову екскурсію старим містом. Що правда, майже всі будинки, про які піде мова значно змінили своє обличчя за кілька століть, деякі з них перебудовували, змінювали, реставрували, а деякі були зруйновані, і на їх місці поставали нові. Звісно, сьогодні за тими ж адресами знаходяться вже не ті будинки, що колись. Деякі з них історія змінила до невпізнанання. Але від того не менш цікаво пройтися місцями старих книгарень та уявити, як вони виглядали кілька століть тому.

На цьому місці стояв будинок, у якому в 1646-1666 рр. існувала книгарня у Самуеля Кушевича, сьогодні в Фауербахівській кам’яниці магазин та ресторан.
На цьому місці стояв будинок, у якому в 1646-1666 рр. існувала книгарня у Самуеля Кушевича, сьогодні в Фауербахівській кам’яниці магазин та ресторан.
  1. Книгарня Самуеля Кушевича

У 1646-1666 рр. у Львові працювала книгарня Самуеля Кушевича– міського радника, правника, історика, протягом певного часу – бургоміста. Розташовувалася вона на площі Ринок, 27, власне тут було і помешкання самого Кушевича. Він працював на підставі 20-річного торгівельного привілею, який був виданий королем Владиславом IV, а його головним постачальником книг був гданський друкар і видавець Єжи Ферстер.

Від 1786 року за адресою площа Ринок 27 існує кам’яниця Фауербахівська, вона була зведена на місці готичного будинку, де працювала книжкова крамниця Самуеля Кушевича, який знищила пожежа.

Площа Ринок 23 – одна з адрес книгарні Гебановського
Площа Ринок 23 – одна з адрес книгарні Гебановського
  1. Книгарня Гебановського

Площа Ринок 10, 23, кам’яниця Сточкевичів на вул. Вірменській у різні роки була адресою книгарні вихідця з краківської родини книгарів Ігнаци Антоні Гебановського, який теж користувався королівським привілеєм на купівлю і продаж книг. На початку XVIII ст. книгарня Гербановського займала одне з найвагоміших місць у книжковій справі Львова.

  1. Книгарня Карла Пфаффа

З відкриттям університету з’явилася необхідність у спеціалізованій науковій літературі. І з 1785 року у Львові починає працювати університетським книгарем Карл Пфафф. Він займався комплектуванням асортименту відповідної літератури та видавав щорічний каталог.

Для потреб книгарні було виділено приміщення в університетському будинку на вулиці Краківській (на місці, де зараз розташовується Преображенська церква). Окрім книг, тут продавали й інші супутні товари, а також ліки.

Приміщення книгарні Карла Пфаффа на місці Преображенської церкви
Приміщення книгарні Карла Пфаффа на місці Преображенської церкви

Згодом Пфафф придбав приміщення на площі Ринок 45, ймовірно, туди «перебралася» і книгарня. Згодом в цьому будинку на розі площі Ринок, 45, та вул. Гродзицьких (Друкарська) почала працювати одна з найвідоміших ресторацій Львова «Атляс», яка приймає гостей і сьогодні.

За адресою площа Ринок 45 жив Карл Пфафф, який, ймовірно, тут і займався книжковою торгівлею. Сьогодні тут працює відомий ресторан «Атлас»
За адресою площа Ринок 45 жив Карл Пфафф, який, ймовірно, тут і займався книжковою торгівлею. Сьогодні тут працює відомий ресторан «Атлас»

Карл Пфафф увійшов в історію Львова ще й тим, що видав першу хроніку міста у 1829 році «Історія столичного королівств Галіції та Лодомерії міста Львова від заснування його аж до теперішніх часів кс. Ігнація Ходиніцького закону Кармелітів».

  1. Книгарня Міліковського

Ще одна книгарня на площі Ринок належала учневі Карла Птаффа Яну Міліковському. У 1822 році він у компанії Ігнацієм Куном відкрив книжкову крамницю на площі Ринок 34. Після смерті компаньйона вона мала назву «Національна та Загранична Книгарня, Музична та Розумова Торгівля Яна Міліковського у Львові, Станіславові і Тарнові».

Театральна 11 – тут упродовж 1830-1850рр працювала книгарня Піллера
Театральна 11 – тут упродовж 1830-1850рр працювала книгарня Піллера
  1. Книгарня Піллера

Ще одним відомим книгарем Львова був Антон Піллер – представник друкарської династії з Відня. Він мав друкарню та книгарню на розі сучасної Ставропігійської та Івана Федорова. Цікаво, що Піллер є першим видавцем львівської газети “Gazette de Leopol”, що друкувалася французькою. Після смерті друкаря книжкова справа Піллерів переходить до молодшого брата, який мав друкарню на Личаківській 3. Згодом сімейною справою починають займатися його сини, Петер отримує друкарню, а Франц – книжкову крамницю. Останній у 1830 році переніс книгарню в приміщення на вулиці Театральній 11, де також працювала відома «Віденська» кав’ярня.

Галицька 9 – за цією адресою Піллери продавали книги більше ніж 150 років тому
Галицька 9 – за цією адресою Піллери продавали книги більше ніж 150 років тому

Упродовж 20 років крамниця знаходилася за цією адресою, а потім «переїхала» на Галицьку 9. Цікаво, що відносно недавно тут почала працювати філія мережі книгарень «Є», так будинок під номером 9 знову став асоціюватися з літературю.

Вулиця Трибунальська, сучасна Шевська, тут працювала книжкова крамниця Генриха Калленбаха
Вулиця Трибунальська, сучасна Шевська, тут працювала книжкова крамниця Генриха Калленбаха
  1. Книгарня Калленбаха

Варто згадати і про Генриха Калленбаха(1821-1895) серед книгарів Львова ХІХ століття, який мав невеличку книгарню на розі сучасних вулиць Шевської і Театральної. Там можна було знайти не тільки книги, а й ноти, розмаїті мистецькі твори. В книгарні виставлялись на продаж картини львівських художників, у тому числі Мартіна Яблонського – сина книгаря Бартоломея Яблонського, Івана Петра Лучинського, Людвіка Буквічки, Корнеля Шлегеля, Яна Машковського та інших.

Владислав Губринович
Владислав Губринович
  1. Фірма «Губринович та Шмідт»

Владислава Губриновича після ув’язнення за участь у повстанській діяльності, звільняється і починає власну книжкову справу із компаньйоном Владиславом Шмідтом. Вони викупили приміщення книгарні Калленбаха за адресою Театральна 10 і відкрили власну фірму «Губринович та Шмідт». Тут можна було оформити передплату на періодику та завдяки цьому отримати знижку на літературу.

Серед найцікавіших видань фірми «Бібліотека повістей, мемуарів та подорожей», до якої увійшло 140 творів різних авторів.

Книгарня НТШ, площа Ринок 10, поч.ХХ ст.
Книгарня НТШ, площа Ринок 10, поч.ХХ ст.
  1. Книгарня НТШ

У 1873 у Львові починає діяти наукове товариство ім.. Т.Г. Шевченка. Важливою складовою його діяльності була також і видавнича діяльність. За адресою Галицька 15 розташовувалася друкарня Товариства, а з 1908 року для книгарні НТШ стала домом площа Ринок 10 – палац Любомирських, який було зведено у XVIII ст. за проектами архітекторів Б. Меретина і Я. Де Вітта. до того ж з 1895 тут проводило свою діяльність товариство «Просвіта» і з 1932 тут працювала і їхня книгарня. Ця адреса довгий час асоціювалася у львів’ян з книгами, аж поки тут не з’явилася ще одна кав’ярня.

Площа Ринок 10 – книгарня НТШ, сьогодні тут працює відома львівська «Копальня кави»
Площа Ринок 10 – книгарня НТШ, сьогодні тут працює відома львівська «Копальня кави»

Сьогодні на першому поверсі кам’яниці розміщується львівська «Копальня кави», але тут знайшлося місце і для хорошої літератури , поруч із сувенірами, можна придбати книги. Звісно, вони тут вже не на першому місці, і користають попитом найбільше у туристів, але те, що палац Любомирських бодай у такий спосіб пов’язаний з літературою, безумовно, тішить. Під час Форуму видавців тут проводять цікаві літературні читання та зустрічі, а в інший час року іноді відбуваються й літературні презентації. Так цей будинок пов’язаний з книгами вже не одне століття, схоже, у ньому й справді оселився книжковий дух.

Олена ВИСОКОЛЯН

Джерела:

  1. http://photo-lviv.in.ua/iryna-kotlobulatova-pro-knyhari-ta-knyharni-u-mynulomu-lvova-video/
  2. http://zaxid.net/news/showNews.do?knigari_ta_knigarni_u_minulomu_lvova&objectId=1343805

Фотографії: Високолян Олена, http://zaxid.net

 

 

Романтика на фотографіях старого Львова

Напередодні Дня усіх закоханих кожен романтик «ламає» собі голову, де провести цей день зі своєю другою половинкою. Однак, романтики були у всі часи, а тому пропонуємо Вам переглянути підбірку романтичних  фотографій старого Львова та дізнатись, які місця для побачень вибирали закохані понад століття тому.

Закохана пара на вході до Поєзуїтського парку. Листівка поч. 20 ст.
Закохана пара на вході до Поєзуїтського парку. Листівка поч. 20 ст.

Найбільшою популярністю серед закоханих користувалася міські парки, яких у Львові було чимало і які були у значно кращому стані, ніж сьогодні. Одним із найпривабливіших для закоханих пар став в кінці 19 ст. Поєзуїтський парк, який знаходився практично в самому центрі міста, проте, водночас був тихим та затишним місцем. Не меншою популярністю користувався парк Кілінського (Стрийський), який набув привабливості після 1894 року, коли на його території мала місце Крайова виставка. Саме тоді, в цьому парку з’явились впорядковані алеї, ставок з лебедями, світлові фонтани, а в час виставки діяла канатна дорога. І хоча парк Кілінського розташовувався дещо на окраїні міста, далеко від Центру, проте, це не було перешкодою, оскільки з 1894 року сюди курсував трамвай. Значно швидше за Поєзуїтський та парк Кілінського, почав приваблювати закохані пари парк біля Міської Стрільниці, який став романтичним місцем з 20 рр. 19 ст., коли була здійснена спроба створити тут ботанічний сад.

Прогулянка на човні на Панянському ставі. Фото 1910 року
Прогулянки на човнах на ставі Світязь. Фото 20-30-х рр. XX ст.
Молоді люди на Винниківському озері.

Популярні тепер Високий Замок та Кайзервальд в ті часи користувались меншою популярністю. Високий Замок став більш відвідуваним після 1912 року, коли сюди проклали трамвайну колію. Кайзервальд став місцем для закоханих тільки з початку 20 ст., коли тут спорудили Луна-парк. Однак, вже за польських часів Луна-парк припинив свою діяльність, а на його місці спорудили трамплін, який однак, більше приваблював любителів зимового спорту, а ніж закоханих.

Пара на прогулянці. Фото 30-х рр. XX ст.
Молода пара під час спільної велопрогулянки. Фото 30-х рр. XX ст.

Більш екзотичними та романтичними, а ніж відвідини парків, були прогулянки на човнах на львівських водоймах. На відміну від сучасного Львова, в тодішньому місті був широкий вибір озер та ставків, з яких потішити свою другу половинку прогулянкою на човні можна було на Панянському ставі, озері Світязь та Винниківському озері. Нажаль, після Першої світової війні Панянський став було знищено назавжди, а Винниківське озеро довгий час було в запущеному стані та відновило сій статус відпочинкової зони аж в радянський час.

Пара наречених під час фотососесії. Фото найімовірніше є постановочним, оскільки на задньому фоні помітно вітрину фотоательє. Фото 1930-х рр.
Пара наречених під час фотососесії. Фото найімовірніше є постановочним, оскільки на задньому фоні помітно вітрину фотоательє. Фото 1930-х рр.

Технічний прогрес в свою чергу посприяв зміні уявлень про романтику. Кінотеатри, що з’являються на поч. 20 століття, досить швидко переманюють закохані пари до свої залів. Їхня чисельність в австрійські, а тим паче в австрійські часи, в кілька раз була більшою ніж зараз та і ціни були значно доступнішими. Цікаво, що досить швидко львів’яни навчились заробляти на закоханих, пропонуючи їм різноманітні послуги. Наприклад, фотоательє, що масово відкриваються у Львові за польських часів, вже тоді пропонували закоханим парам романтичні фотосесії, підбираючи для них відповідні наряди та місця. Щоправда, результатом таких фотосесій була одна-дві, рідше трошки більше світлин.

Пара закоханих позує до світлини на фоні вул. Сапєги (Бандери). Фото поч. 20 ст.
Пара закоханих позує до світлини на фоні вул. Сапєги (Бандери). Фото поч. 20 ст.

Іноді, пропоновані послуги були досить таки екзотичними. Відомо, для прикладу, що в окупованому німцями Львові можна було скористатися пропозицією прогулянки верхи на верблюдах.

Екзеотична прогяланка верхи на верблюді. Дивує дата фото, адже воно здійснене в часи німецької окупації Львова. Фото 1941-1943 рр.
Екзотична прогулянка верхи на верблюді. Дивує дата фото, адже воно здійснене в часи німецької окупації Львова. Фото 1941-1943 рр.

На жаль, з роками романтиків стає все менше та і романтика в нас час набула зовсім іншого вигляду, а ніж століття тому. Парки втратили свою охайність, а гуляти по них, особливо, ввечері, стало небезпечно. Водойм у місці практично не залишилось, а про прогулянки на човнах можна тільки мріяти. Навіть кінотеатрів в місці залишилося лише кілька, але їхня вартість є не завжди доступною.

Володимир ПРОКОПІВ

Джерела:

Котлобулатова І. Львів на фотографії 1860-2006. – Львів, 2006.

Котлобулатова І. Львів на фотографії-2: 1860-2011. – Львів, 2011.

Крип’якевич І. Історичні Проходи по Львові. – Львів, 1932.

Інтернет-ресурс polona.pl

 

Теорія кіно по-львівськи, або 7 фактів про кіноклуб «Авангард»

Теорія кіно по-львівськи, або 7 фактів про кіноклуб «Авангард»

13 вересня 1896 року у фотоательє Мартіна Аппеля в пасажі Гаусмана (тепер проїзд Крива Липа), львів’яни мали змогу вперше насолодитися переглядом кінофільмів. Відтоді кіно завоювало серця місцевої публіки – про це свідчить хоча б розмаїття кінотеатрів у Львові (напередодні Другої світової війни тут діяв 31 звуковий кінотеатр). Із часом, окрім зацікавлених глядачів, почали з’являтися й люди, які на професійному рівні намагалися досліджувати кінематограф і розвивати його. Одними з львівських піонерів цього напрямку були учасники кіноклубу «Авангард», які хотіли передовсім пізнати теорію кіно.

Бланк із фотоательє Мартіна Аппеля, в якому 3 вересня 1896 р. за допомогою вітаскопа відбувся перший кіносеанс у Львові. Він тривав декілька хвилин та демонструвався щоденно з 11 ранку до 21 години з перервою
Бланк із фотоательє Мартіна Аппеля, в якому 3 вересня 1896 р. за допомогою вітаскопа відбувся перший кіносеанс у Львові. Він тривав декілька хвилин та демонструвався щоденно з 11 ранку до 21 години з перервою

1. Створений у листопаді 1932 р. кіноклуб «Авангард» став точкою відліку у діяльності львівського міжвоєнного кіноруху. Його засновники – Станіслав Скода, Стефан Кавин і Болеслав Влодзімєж Левіцкі – вирішили, що стартовим майданчиком їхнього дітища стануть шпальти газети «Słowo Polskie», де свої статті публікував Б. В. Левіцкі (перша з них називалася «X і XI Muza»). Для чого ж було засновано кіноклуб? Тогочасна молодь потребувала майданчика для дискусій – місцини, де можна обговорювати зі знавцями справи всі тонкощі мистецтва кіно на прикладі найкращих зразків тогочасного кінематографа. А надалі, набравшись досвіду, і самим розпочати творити фільми.

 

Стаття «X і XI Muza» Болеслава Влодзімєжа Левіцкі
Стаття «X і XI Muza» Болеслава Влодзімєжа Левіцкі

2.  Кіноклуб «Авангард» швидко знайшов місце для зустрічей – перше зібрання відбулося 4 листопада 1932 р. в залі Казино і Літературно-мистецького товариства (вул. Академічна, 13).

Міське казино, споруджене у 1874-1876 рр. До читальні та до кабінету для гри у шахи чи карти мали доступ лише чоловіки. До того ж, вони мали бути членами казинового клубу. В будівлі були бібліотека, читальні, курильні кімнати, дві бальні зали, гральні кімнати, буфети й кухня. На фото видно каріатид, які уже не прикрашають фасад будівлі
Міське казино, споруджене у 1874-1876 рр. До читальні та до кабінету для гри у шахи чи карти мали доступ лише чоловіки. До того ж, вони мали бути членами казинового клубу. В будівлі були бібліотека, читальні, курильні кімнати, дві бальні зали, гральні кімнати, буфети й кухня. На фото видно каріатид, які уже не прикрашають фасад будівлі

Одразу видно, що організація мала на меті популяризацію кіномистецтва – сюди запрошували не лише фахівців, а й усіх, «хто цікавиться кіно». Тема першої зустрічі – «Як Штернберґ створив Марлен», тобто обговорення фільму Йосипа фон Штернберґа «Blond Venus», головну роль у якому зіграла Марлен Дітріх. Дискутувати вперше прийшло «усього» 150 осіб.

Постер фільму 1932 р. «Blond Venus» («Білява Венера») із Марлен Дітріх у головній ролі
Постер фільму 1932 р. «Blond Venus» («Білява Венера») із Марлен Дітріх у головній ролі

3. Як бачимо, зустрічі впевнено тримали задану планку – кінопокази та кінодискусії регулярно відбувалися у переповнених залах на 100-300 осіб. Окрім уже згаданого приміщення на площі Академічній, покази фільмів відбувалися у звуковому кінотеатрі «Świt» на вул. Городоцькій, розташованому в залі Дому католицьких товариств. І хоча Кіноклуб організовував показ фільмів недільного ранку (очевидно не найкращий час), кіносеанси завжди проходили з аншлагом. Тут відбувався показ фільмів переважно авангардних – Євгена Ценкальського, Францішки і Стефана Темерсонів.

Звукововий кінотеатр «Świt» («Світанок») на 469 місць. Під назвою «Світанок» проіснував до 1944 р. Його власником був Союз католицьких товариств та доброчинних закладів
Звукововий кінотеатр «Świt» («Світанок») на 469 місць. Під назвою «Світанок» проіснував до 1944 р. Його власником був Союз католицьких товариств та доброчинних закладів

4. Окрім власне просвітницької діяльності, учасники кіноклубу брали участь у створені фільмів. Так, 1932 р. режисер Вацлав Радульський зняв стрічку «Генеральна репетиція» (про те, як працює львівський театр) на замовлення кіноклубу «Авангард» і студії «Оріон». А 1933 р. студія «GS-Film» та кіноклуб «Авангард» за сценарієм Вацлава Радульського зняли фільм «Рах-цях-цях», який показував життя львівського передмістя – Замарстинова та Клепарова. Провідний режисер кіноклубу Вацлав Радульський разом з оператором Ярославом Слоневським знімав фільми соціологічного та етнографічного характеру. Одна із його найкращих стрічок – фільм «Глухі дороги» 1933 р. зі зйомками Полісся. Показ відбувся 23 травня 1933 р. у великій залі готелю «Європейський» у рамках зустрічі кіноклубу. Режисер виступив перед показом із доповіддю, в якій ділився власним досвідом роботи у кіноіндустрії.

Готель «Європейський» («Hotel d'Europe») на пл Маріацькій,4 (тепер пл. Міцкевича) – один із найстаріших львівських готелів, його відкрито 1804 р. Готельний будинок 30-х рр. було знесено у 2004 р., а через два роки тут відбудували новий, за планами кінця ХІХ ст.
Готель «Європейський» («Hotel d’Europe») на пл Маріацькій,4 (тепер пл. Міцкевича) – один із найстаріших львівських готелів, його відкрито 1804 р. Готельний будинок 30-х рр. було знесено у 2004 р., а через два роки тут відбудували новий, за планами кінця ХІХ ст.

5. Учасники «Авангарду» прагнули відійти від встановленого зразка кіномистецтва і додати до нього картини на загальногуманітарну і природничу тематику. На жаль, створені ними короткометражні фільми не збереглися. Більшість із них втрачено під час Другої світової війни, решта ж зникли.

Оголошення в газеті про відновлення роботи кіноклубу «Авангард» після «літніх канікул»
Оголошення в газеті про відновлення роботи кіноклубу «Авангард» після «літніх канікул»

6. Саме творче середовище «Авангарду» одним із перших (ще 1932 р.) розпочало говорити про потребу запровадження кінознавства до вчительських семінарів і програм вищих педагогічних шкіл. «У нашій освіті лише час від часу організовуються серед молоді дискусії на кінотематику. Чи не слід було би укласти це в рамки цільово організованої і проведеної акції?». Цю проблему Б. В. Левіцкі розглянув у праці «Молодь перед екраном».

Національна музична академія ім. Миколи Лисенка, в приміщенні якої було польське Краєзнавче товариство
Будинок міського Музею художнього промислу – сучасний Музей етнографії та художнього промислу на проспекті Свободи
Болеслав Влодзімєж Левіцкі (1908-1981) – один із засновників кіноклубу «Авангард», польський теоретик кіно, критик та педагог. Ректор Кіношколи в Лодзі у 1968-1969 рр.

7. Кіноклуб «Авангард» завершив свою діяльність у 1936 р. Йому на зміну прийшов заснований 1937-го Вітольдом Ромером львівський Кіноклуб, який діяв до початку II Світової війни. Його зустрічі часто проходили у приміщенні польського Краєзнавчого товариства та у будинку міського Музею художнього промислу (тут була кінолабораторія). Також після закриття «Авангарду» було зініційовано відкриття секції кіно Товариства вчителів вищої школи. Від їхнього імені лекції, присвячені кіномистецтву, для студентів Університету Яна Казимира читав Болеслав Влодзімєж Левіцкі.

Христина БАЗЮК

Джерела:

  1. Б. Ґєршевска — З історії культури кіно у Львові 1918-1939 рр. – Л.: 2004.
  2. http://www.mankurty.com/foto/?page_id=712
  3. http://lviv.vgorode.ua/

Фото:

  1. http://pochodzimyzelwowa.pl/zaklady-fotograficzne-drukarnie-itp/
  2. www.lewicki.uni.lodz.pl
  3. www.vnz.univ.kiev.ua

Львівський погром 1941 року: неприємна сторінка в українсько-єврейських відносинах (відео)

Львівський погром 1941 року: неприємна сторінка в українсько-єврейських відносинах

Ніхто, звісно, не сумнівається у звірствах, які було вчинено з боку нацистської влади щодо єврейської спільноти у роки Другої світової війни. Проте, варто бути справедливим і визнати, що місцеве населення певною мірою було учасниками таких репресивних актів. Схожа ситуація відбувалася і у місті Львові. В 1941 році велике культурне місто перетворилось на пекло. Синагоги горіли, єврейські культурні заклади руйнувались, єврейське населення принижували, а потім жорстоко вбивали. І, якщо частина львівських жителів будь-якими способами намагались допомогти євреям, то інша – просто спостерігала, або ще й брала участь в численних акціях погромів.

У Львові станом на початок 1941 року проживало 100 тисяч євреїв, котрі складали третю найбільшу спільноту міста. Перших переслідувань євреї зазнали ще у вересні 1939 р, коли на українських землях вперше була встановлена нацистська влада. Проте, справжні жахіття почалися влітку 1941 р., після того як німці реваншували, вони повернулися на вулиці міста Львова.

Один з моментів Львівського погрому 1941 року у Львові
Один з моментів Львівського погрому 1941 року у Львові

Чистки почалися з того, що 8 серпня 1941 р. був виданий закон, в якому йшлося, що львів’яни єврейської національності повинні носити пов’язки, на яких зображувалась зірка Давида. Тоді був зроблений перший крок до відсіювання всіх тих, кого вважали “неповноцінними та нечистокровними”.

Євреї, одягнені в спеціальні пов’язки
Євреї, одягнені в спеціальні пов’язки

Наступні кроки щоразу були радикальнішими. Спеціальними маркуваннями позначалися будинки та інша приватна власність єврейського населення. А 25 – 27 липня було здійснено перший погром, внаслідок якого було вбито 2000 євреїв. Одною з жертв став Ю. Парнас – голова єврейської ради старшин, котрий відмовився надавати списки єврейських жителів. Ці документи мали бути використані для майбутньої дислокації євреїв у концтабори.

Зірка Давида – спеціальна позначка, яка використовувалась для маркування єврейської приватної власності
Зірка Давида – спеціальна позначка, яка використовувалась для маркування єврейської приватної власності

В листопаді 1941 р. було організоване гетто, куди запроторювали євреїв зі всіх околиць Львова. Акти переслідування та перехоплення жителів єврейської націоналісті здійснювали підрозділи СС, Гітлерюгенд, а також німецька та українська поліція. Останнє словосполучення, очевидно, багатьох вразить, проте, свої хиби потрібно визнавати.

Євреї, з піднятими догори руками. Літо 1941 р. Львів
Євреї, з піднятими догори руками. Літо 1941 р. Львів

Про те, що німецька влада більш-менш лояльно відносилась до українців, красномовно ілюструють два факти:

  • Проголошення Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 р.;
  • Фотографії, документи, особисті спогади, які безпосередньо вказують, на те, що дехто з українців брав участь в погромах.
Побиття єврея жителями Львова. Один з учасників одягнений у вишиванку
Документи-посвідчення, як доказ того, що в погромах брали участь підрозділи української міліції
Євреї навколішки чистять територію довкола Оперного театру. Місцеве населення спостерігає з усмішкою на устах.

Євреї, котрі вижили розповідають історії, від яких стає моторошно… До наших днів збереглися свідчення єврея Левіна, котрий вказує на те, що “українські націоналісти” з великим задоволенням знущалися над євреями. Один українець особливо врізався у пам’ять Левіна. Елегантно одягнений у гарну вишиванку, він бив євреїв залізною палицею. Із кожним ударом у повітря злітали шматки шкіри, інколи – вухо чи око. На очах у Левіна німці розстріляли його батька, рабина.

Демонстративно повішені євреї на одному з будинків у гетто.
Демонстративно повішені євреї на одному з будинків у гетто.

На думку деяких українських істориків, зокрема Ярослава Грицака: “у свідомості галичан радянська влада (1939 –1941 рр.), яка знищила тисячі українських націоналістів, значною мірою асоціювалась з єврейством, з так званою “жидо-комуною”, і очевидно це якоюсь мірою могла бути “відплата»” за прихильність до більшовицької влади”.

Родичі померлих євреїв, змушені прибирати мертві тіла
Родичі померлих євреїв, змушені прибирати мертві тіла

 

Все ж, ці та інші факти свідчать про те, що людство насправді дуже жорстоке. Незважаючи на те, хто ти?! Ти німець, ти українець, чи росіянин … – у кожному з нас живуть інстинктивні звички ненависті одне одного. Нам, українцям, потрібно ж з цієї події взяти урок, ніколи не забуваючи, що людяність – це найважливіша риса!

https://youtu.be/9dDONW2EU3Y

***

У 1944 р. (прихід радянської влади до Львова) зі 100 тис. євреїв живими залишилось близько 300 чоловік.

Наталія ДАНИЛІВ

Список використаних джерел:

  1. Химка Джон-Пол. Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба [Електронний ресурс] / Історична правда // Режим доступу: http://www.istpravda.com.ua/research/2012/12/20/93550/
  1. Стадник Г. Єврейські погроми у Львові: забутий Голокост [Електронний ресурс] / DW // Режим доступу: http://www.dw.com/uk
  2. Расевич В. Львівський погром [Електронний ресурс] / net // Режим доступу: http://zaxid.net/news/showNews.do?lvivskiy_pogrom&objectId=1058971
  3. Cockburn P. To see what Ukraine’s future may be, just look at Lviv’s shameful past [Electronic resource] / Independent // Режим доступу: http://www.independent.co.uk/voices/
  4. Lviv Ghetto [Electronic resource] / ARC // Режим доступу: http://www.deathcamps.org/occupation/lvov%20ghetto.html

ТОП-7 археологічних знахідок у Львові за 2015 рік

ТОП-7 археологічних знахідок у Львові за 2015 рік

Хоча 2015 рік був не надто щедрим на дослідження у Львові, археологи НДЦ «Рятівна археологічна служба» ІА НАН України змогли продовжити розкопки на кількох цікавих ділянках у середмісті, зокрема, на розі вул. Краківська-Вірменська і на вул. Шевській. Науковці також провели шурфування на території синагоги «Золота Роза», завершили дослідження на ділянці на вул. Веселій, 5, і розпочали розкопки на вул. Льва, 2 поблизу площі Старий Ринок.

Незважаючи на невелику кількість місць досліджень, археологам вдалося виявити багато цікавих артефактів, з яких вони сформували ТОП-7 найцікавіших знахідок:

70-ти сантиметровий дерев'яний меч, знайдений під час розкопок на розі вулиць Краківська – Вірменська у Львові
70-ти сантиметровий дерев’яний меч, знайдений під час розкопок на розі вулиць Краківська – Вірменська у Львові

1.Влітку під час розкопок на розі вулиць Краківська-Вірменська археологам трапилась незвична знахідка – 70-сантиметровий дерев’яний меч, який дуже добре зберігся до наших днів. Таку річ науковці знайшли вперше. «Датуємо його XVI ст. і припускаємо, що це могла бути дитяча іграшка. Мабуть, його робили за зразком бойового аналога того часу. Після консервації плануємо віддати його знавцям зброї, які скажуть, що стало прототипом цього дерев’яного меча», – повідомив науковий співробітник «Рятівної археологічної служби» Остап Лазурко.

Дерев'яні колодки для пошиття взуття, знайдені під час розкопок на розі вулиць Краківська – Вірменська у Львові
Дерев’яні колодки для пошиття взуття, знайдені під час розкопок на розі вулиць Краківська – Вірменська у Львові

2. На цій же ділянці вперше знайдено дерев’яні колодки для пошиття взуття, які попередньо датують XVI ст. Виявлено одразу шість колодок, три з яких мали клейма. «На колодках було два різні клейма: на одній – у вигляді щита, на іншій парі було клеймо у вигляді квітки. Можливо, що це цехові клейма», – припускає Остап Лазурко і зазначає: колодки, очевидно, були для пошиття чоловічого взуття, адже пасують десь на нинішній 42-43 розмір.

Металева миска з клеймом орієнтовно XV-XVI ст., знайдена під час розкопок на вул. Шевській, 4 у Львові
Металева миска з клеймом орієнтовно XV-XVI ст., знайдена під час розкопок на вул. Шевській, 4 у Львові

3. Унікальну знахідку подарував дослідникам і один з водозбірників, який розкопали на вул. Шевській, 4. З його заповнення витягли металеву миску з клеймом орієнтовно XV-XVI ст. Очевидно, вона зроблена з олов’яного сплаву. «Наразі нічого не можемо сказати щодо клейма, бо аналогів йому поки що не знайшли у нашій науковій літературі. Тому хочемо залучити до співпраці геральдистів. Але вже зараз розуміємо, що миска дуже цікава. На той час металевий посуд був великою рідкістю і коштував дуже дорого. Він трапляється вкрай рідко – за 20 років досліджень у Львові ми з колегами знайшли лише два казани, дві миски, металевий кубок і тацу», – розповів Остап Лазурко.

Бойова сокира XVI ст., знайдена під час розкопок на вул. Шевській, 4 у Львов
Бойова сокира XVI ст., знайдена під час розкопок на вул. Шевській, 4 у Львов

4. З вулиці Шевської походить ще одна знахідка – бойова сокира XVI ст. Фахівці припускають, що за аналогіями вона могла потрапити з Московії. Схожі сокири у той час були на озброєнні їхніх дружинників. Зроблена вона з заліза, з клеймом, і дуже добре збереглась до нашого часу. Раніше, зазначає Остап Лазурко, у Львові знаходили давні сокири, однак не бойові, а ремісничі. Знахідка також є частиною тимчасової експозиції в Археологічному музеї міста Кракова.

Фрагменти глечика XV-XVI ст. з території синагоги «Золота Роза» у Львові
Фрагменти глечика XV-XVI ст. з території синагоги «Золота Роза» у Львові

5. Ще однією цікавою знахідкою минулого року є фрагменти глечика XV-XVI ст. з території синагоги «Золота Роза». Він розписаний у східному стилі і, очевидно, був завезений сюди зі сходу чи півдня. Збережена висота глечика усього 20 см і, ймовірно, що його могли використовувати для вина.

Декоративні полив'яні миски знайдені під час розкопок на розі вул. Краківська – Вірменська у Львові
Декоративні полив’яні миски знайдені під час розкопок на розі вул. Краківська – Вірменська у Львові

6. У XVIII ст. дуже популярними серед заможних людей були декоративні полив’яні миски, оскільки технологія їхнього виготовлення сягнула високого рівня. Одну з таких мисок було виявлено на під час досліджень на розі вул. Краківська-Вірменська. Вона має круглу форму, а на її поверхні зображено чотири медальйони з вершниками.

Фрагменти ліпного горщика VIІІ ст., який належав носіям лука-райковецької культури, знайдені під час розкопок на розі вул. Краківська – Вірменська у Львові
Фрагменти ліпного горщика VIІІ ст., який належав носіям лука-райковецької культури, знайдені під час розкопок на розі вул. Краківська – Вірменська у Львові

7. Найважливішою, за науковим значенням, знахідкою 2015 року з теренів Львова археологи «Рятівної археологічної служби» вважають фрагменти ліпного горщика VIІІ ст., який належав носіям лука-райковецької культури. Його виявили на розі вул. Краківська-Вірменська. «Географічно це поки що найбільш південна точка у Львові, де було знайдено матеріал слов’янського часу. Раніше схожі знахідки були виявлені на місці нинішнього ринку «Добробут» та на вул. Веселій. Чому це так важливо? Бо це говорить про постійну заселеність середмістя ще до формального заснування Львова. Тому місто виникло тут не випадково», – наголошує Остап Лазурко.

Джерело:

http://zik.ua/news/2016/02/08/arheology_rozpovily_pro_naytsikavishi_znahidky_u_lvovi_za_mynulyy_rik_670394

 

1...579580581...664сторінка 580 з 664

Популярні статті:

Найпопулярніші статті:

Вже бачили наші відео?