Понад тисячу євреїв 13 квітня 1943 року розстріляли на околиці містечка Бібрка, що за 30 кілометрів від Львова. У ці ж квітневі дні нацисти спалили бібрську єврейську лікарню і 50 хворих, які там перебували. Невелику групу осіб відправили до Янівського табору у Львові.
До Бібрки нацисти увійшли 30 червня 1941 року. І вже 2 липня, за свідченнями очевидців, у місті відбулися погроми єврейських домів, під час яких загинуло багато людей. 10 липня в Бібрці сформували юденрат і єврейську поліцію. Всім євреям, яким виповнилося 14, відразу ж наказали зареєструватися й виконувати примусові роботи.
У серпні почалося переселення в Бібрку єврейського населення з ближніх сіл, а також зі сіл Щирець (180 осіб) і Нові Стрілища (1252 осіб). Кількість євреїв, які проживали в містечку (разом із переселенцями), у той час складала 3 200 осіб. Наприкінці 1941-го невелику групу єврейських робітників відіслали в трудовий табір у село Куровичі.
12 серпня 1942 року приблизно 200 людей просто вбили, а 1260 відправили в табір смерті Белжець. Серед вбитих були всі єврейські лікарі.
Старожили свідчили, що офіційно 1 грудня 1942-го нацисти створили Бібрське ґетто. Проте, очевидно, його творили поступово. 8 грудня частина в’язнів спробували втекти, проте їх зловили та вбили. У різний час на території ґетто перебували близько 3600 євреїв – з міста і довколишніх сіл. 300 осіб там померли від голоду й хвороб.
Очевидці розповідають, що у всіх будинках на ринковій площі вікна й двері були забиті дошками, аби євреї не могли виходити в центр міста. Ґетто охоплювало територію між обидвома синагогами, а з боку ріки було відгороджене дерев’яними щитами. Всі єврейські хати на вулиці навпроти були спалені або зруйновані. Нині ще є люди, які пам’ятають, що територія ґетто зі сходу тягнулася аж до колишньої міської лазні.
А 13 квітня 1943 року ґетто ліквідували. Тоді, за різними даними, між хутором Черемхів і селом Волове розстріляли 1070 або 1200 євреїв. Кільком сотням людей вдалося втекти з місця розстрілу, але майже всіх їх зловили та вбили.
Після 1944 до Бібрки повернулося близько 40 євреїв.
“Питаєте, пані, про жидів, спитайте, пані, про нас, бо то були наші жиди”, – сказав селянин О.Каричорт на запитання про події, пов’язані з євреями, пише Жанна Ковба у книзі “Людяність у безодні пекла”. На Бібреччині українці, поляки і євреї жили разом століттями, тому геноцид був трагедією для всіх. До Другої світової війни Бібрка була мультикультурним містечком.
Спогади старожилів, очевидців і мешканців Бібрки зібрала одна з учасниць проєкту, педагог та заступниця міського голови Бібрки Оксана Довгаль.
Зі спогадів…
Володимир Захарко, 1934 р.н., житель с. Волове (Бібреччина), очевидець масового розстрілу євреїв:
“Я ще був малий. Ми з хлопцями повилазили-сьмо на дерева і бачили, як вели цілу колону євреїв. Потім їх підводили до великих ям. Ставили на дошку і стріляли. То було дуже довго. Потому ми ходили дивитися, де то було, хтось навіть знайшов дорогого годинника. По тих розстрілах аж кров на дорогу текла. То було страшне”.
Дарія Бойко (1933 р.н.), жила поряд із ґетто:
“Я жила на Восіллю (нині вул. Слюсарська, 6). Мій батько – Бойко Йосиф Семенович (1903 р.н.) – був столяром, разом із сім’єю сестри мав невеликий магазин і мешкав у триповерховому будинку поблизу синагоги. Поруч із нами жила сім’я Охримовичів. Вуличку, яка веде від нашого дому до нинішнього Кобзаревого майдану, називали Бойковою вулицею (або Бойковою горою).
Нашими сусідами були євреї Белєр, Шімсон, Вайсман, Говда. Ближче від нас жив Белєр, до магазину якого ми, маленькі діти, бігали купувати газовану воду – називали “содову воду”. Весь центр міста, де сьогодні парк, був забудований єврейськими магазинами. Були будівельні крамниці, продуктові, мануфактурні. У магазинах часто давали товар у борг. У центрі також жив єврей – годинниковий майстер. Пам’ятаю ще зубного лікаря, який працював навіть тоді, коли вже було ґетто. У підвалах будинків, на нинішній площі Національного Відродження, продавали молочні продукти.
Пам’ятаю, було дві синагоги – чоловіча й жіноча. Вхід до синагоги був унизу, як до пивниці.
Українці жили з євреями у згоді. А коли прийшли німці, спочатку заборонили євреям виходити у центр міста. Усіх їх змушували носити пов’язки з зіркою Давида. Також такий знак треба було повісити на єврейський будинок. Потім почали звозити євреїв з ближніх сіл і селити в єврейських будинках. Пам’ятаю таке заселення на вулиці Пекарській.
Коли німці робили ґетто, нас відділили дерев’яними щитами – ніби плотом. За тим парканом євреї голодували, навіть пухли з голоду. Один раз комусь вдалося відхилити штахету в тому плоті. До нас прибігла сусідка єврейка – з родини Белєрів, просила дати поїсти. Мама прийняла її, хоча дуже боялася – німці грозили розстрілом за поміч жидам. Приходила вона ще раз: “Пані Бойчихо, дайте поїсти”. Мама впустила її до хати. Я в той час бавилася на вулиці й побачила гестапівця. Я хутко забігла до хати й попередила маму. Мамі від пережиття стерпли ноги, майже їх не відчувала. Мама сховала єврейку Белєр в підвалі. Гестапівець зайшов до нашого магазину, вибрав нитки для вишиття (певно, для коханки) й пішов. Німці не платили, брали, що їм потрібно.
Проект на будову мурованої божниці (Синагоги) ім. рабина Арона Рокаха при вулиці Польній в Бібрці, кінець ХІХ століття. Архітектор Францішек Магеровський. ЦДІАУ у Львові, ф. 616, опю 1, спр. 143.
Якось уночі ми почули запах диму і бензину. Підпалювали єврейські будинки, підпалили синагогу. То був Великдень 1943 року. Євреїв виводили з будинків і забирали на розстріл. Пам’ятаю, як горіли будинки, й жінки бігли на горища. Потім, коли вогонь досягнув даху, вони скакали вниз. Гестапівці стріляли в них і вбивали.
Коли забирали пана Белєра, він сказав моєму татові: “Йосиф, прощай! Нами розчинять, а вами замісять”. Після цього єврейські доми залишились пустими, розграбованими, деякі спалили до тла. Наш дім зберігся, ще з тих часів є будинок напроти нашої вулиці. Божниця згоріла. Пам’ятаю, там був образ Мадонни. Ми , діти, ходили дивитися після того погрому”
Пані Гавришкевич (записала Кричковская Віра, 1999 р.н., внучка):
“Євреям зробили ґетто, тут, біля Бойка. Дротами колючими з того боку і з тамтого обгородили. Їх там били, вони мусили сидіти тихо. Ще навчили їх співати: “Нехай жиє Гітлер злотий, що научив нас роботи”. Не мали права ні вийти, ні нічого. Не знаю, чи всі були з Бібрки. А з того ґетто потім їх взяли на машини, відвезли на Волове. Жиди викопали там собі яму, таку велику-велику. Вони поставили біля неї їх і позабивали. Ще потім казали, як євреїв там позабивали, то деяка дитина була ще жива, бо маму забили, а дитину, може, тільки поранили, а їх потім всіх там засипали. Казали з Волового люди, що як їх засипали, то аж кров повиходила наверх, на всю ту площу.
…Євреїв тут було повно. Жили тут, де Ліщинські, де Чабан, де Щербаті, де Охримовичі, там, де є магазин (будівельний – авт.) – то все були жидівські хати. Як йдеться по парку, то з двох сторін були їхні магазини. То за москалів так було, як прийшли німці, то я не знаю, як то було. Де то всьо поділося? Вже нічого тоді не лишилося.
…Ми мали таку служанку Касю Гаєцкову. До нас єврейки приходили за молоком. Всі були в полі, а ті дві єврейки прийшли до Касі. Хотіли заховатися до стодоли. Дали їй за то годинник. Ми вернулися додому, а Кася каже до мене, що ті дві жидівочки вона заховала до стодоли і закрила. Старий дядьо (дядько) Сохацький насварив, шоб ми нікого не ховали, бо німець прийде і всіх підпалить. А тим часом німці вже на дорозі. Ми побігли до жидівок і кажемо, щоб вони втікали, віддали їм годинник. А німці почули, що тут рух зробився, тільки жидівки побігли від нас униз, вже два німці тут. Почали кричати, хто тут був. Вилами проколюють збіжжя, шукають. Потім вже заспокоїлися і пішли.
Євреї до наших були дуже добрі. Молоко в нас брали. До баби моєї приходили, буряки брали. Вони мали за що купувати, не садили”.
Ганна Довгаль, 1946 р.н.
“Мені розповідала Цеся Корончевська, акушерка Бібрської райлікарні, 1929 року народження, мама якої теж була акушеркою (ще за Польщі). Маму Цесі покликали вночі до якоїсь єврейської жінки, яка не могла розродитися. Приїхали за акушеркою возом і таємно привезли до єврейського схрону десь між Бібркою і Воловим. Євреїв тоді вже знищували. Мама Цесі помогла жінці народити. То були двійнятка. Євреї, які з великим трепетом ставилися до дітей, відразу кинули новонароджених у вогонь, щоб нікого не знайшли”.
Анна ГЕРИЧ та Оксана ДОВГАЛЬ
