Замість “дякую”, або гіпертонічний криз за 45 років роботи

Замість

Генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького (2012-2016) Лариса Разінкова вважає, що Тарас Возняк, який за результатом конкурсу має стати новим директором галереї, не є однодумцем та послідовником її батька Бориса Возницького, а навпаки, хоче все «перекроїти». Її коментар з цього приводу опублікований на сайті «Музейний простiр». Подаємо текст коментаря у повному обсязі:

Дорогі друзі! Почала писати і застановилася на думці, що таких нарисів тепер буде більше й більше. Адже «конкурс» – це тільки розмови про прозорість, а насправді все заздалегідь прораховано та вирішено, що й показали зафіксовані порушення процедури з обрання директора ЛНГМ ім. Б. Возницького. Тому оголошення рішення конкурсної комісії не було для мене несподіванкою.

До цього я була готова ще за день до мого призначення на цю посаду у 2012 році, коли тодішній міністр культури поставив переді мною ультиматум: «Ви будете директором , якщо віддасте в жовківський діючий костел Св. Лаврентія з музею  батальні картини М. Альтомонте «Битву під Віднем» та «Битву під Парканами». Я йому відмовила і відмовилася від посади (до цих пір не можу зрозуміти, чому мене, з цією моєю позицією, на неї призначили).  На той час стаж моєї роботи в галереї досяг 41 року.

Культурна спадщина належить народу України. Але для того й існують державні музеї, в яких працюють висококваліфіковані фахівці, щоб оберігати це майно, реставрувати, експонувати, досліджувати, консультувати, і мати професійну точку зору щодо того чи іншого експонату. На відміну від  30-50-х років ХХ ст., коли з музеїв вилучали, розпродували та нищили твори мистецтва (особливо це стосувалося музеїв Західної України), тепер ми маємо свою, незалежну державу, і позиція професійних музейників щодо того, що ці унікальні твори повинні експонуватися виключно в музеях – порушуватися не повинна. Це також було останньою волею Героя України, лауреата Шевченківської премії та багатьох державних нагород Бориса Возницького. Хоча вже тоді на нього йшов сильний тиск у питанні баталій, особливо зі сторони Міністерства культури Польщі.

Якось одна міністерська дама мені сказала, що «якщо Ви, Ларисо Борисівно, не віддасте ці картини, вам буде не просто погано, а дуже погано». Що вона мала на увазі?! Але попри все, нам, громадськості Львова, інтелігенції України, за підтримки влади Львова та області вдавалося відстоювати ці артефакти протягом чотирьох років, перед чотирма міністрами культури – бо твори й досі залишаються в музеях.

Відколи командою Галереї баталії були змонтовані для експонування у Золочівському та Олеському замках, ці шедеври оглянули мільйони  туристів як з України, так і з-за кордону. А моїм першочерговим завданням, як директора, завжди було збереження цілісного майнового комплексу музею, який був створений Борисом Возницьким та колективом його однодумців.

Також необхідно було продовжити та завершити те, що не встиг зробити Борис Возницький,  який трагічно загинув у 2012 році в дорозі до Поморянського замку, і який бачив це в перспективі. Ми відкрили пам`ятник Тарасу Шевченку у Підгірцях, де була відправлена перша в історії панихида по Кобзареві, розпочали ремонтні роботи в Музеї Іоана Пінзеля (дах музею вже перекрито, тривають роботи з ремонту фасаду, що проводяться владою міста), зробили перекриття надбрамного корпусу Золочівського замку, дах якого знесло буревієм ще у 2011році (за допомоги Петра Писарчука). Зусиллями співробітників ми відремонтували Китайський палац, поставили нові сходи та вхідні двері, очистили підвальні приміщення, у підземеллі під Великим палацом змонтували та відкрили унікальний Лапідарій (автор експозиції – Надія Гупало), відремонтували та повністю переформатували експозицію П`ятничанської вежі, провели ремонтні роботи у виставкових залах основного корпусу галереї та у Музеї книги. За допомогою спонсорів –  Фонду Бориса Возницького та Вроцлавського університету – вдалося дослідити та перепоховати останки Івана Федоровича, які 40 років знаходилися в Музеї книги в Онуфріївському монастирі, відновити його надгробну плиту, яка була лише на рисунку Модеста Гриневецького. Ми показали спадщину Пінзеля у Луврі, провели значні роботи з укріплення бастіонів Підгорецького та Золочівського замків. Зрештою, ми відкрили Музей мистецтва та історії м. Жидачева, повністю відремонтувавши приміщення та створивши експозицію. За останні 4 роки нами були впорядковані підвальні приміщення в фондосховищах Олеського замку і відкриті виставкові зали (продовжуючи розпочате Борисом Возницьким), де на огляд представлені відреставровані унікальні надгробні пам`ятники XVII – XVIII ст., європейський та вітчизняний фарфор зі збірки музею (автор експозиції Тетяна Сабодаш). В Палаці Потоцьких, за допомогою УГКЦ, ми відновили каплицю, де знаходиться Чудотворний образ Львівської Богоматері (XV ст.).

І цей перелік можна продовжити сотнями відкритих виставок, проведених зустрічей, презентацій, вечорів, роботою з дітьми, молоддю, студентами, реставрацією творів – бо це реальна праця нашого колективу, спонсорів, меценатів, друзів музею за останні чотири роки.

Чотири роки я нічого не міняла в кабінеті батька, там залишалися важливі для нього, а відтак і для мене, речі, зберігалася його присутність. Над його кріслом висіла фотокопія Мона Лізи: він дуже любив Францію, бував у Луврі. Коли Бориса Возницького не стало, я замінила її Його портретом і ще додала його світлини. На стіні перед столом залишався розташований Борисом Григоровичем «Краєвид» Любомира Медведя, що з`явився в художника в натхненні після спільної поїздки замками і був подарований з дарчим написом Борису Возницькому. Лівіше висіла репродукція «Львівської Богородиці», яку  Борис Григорович досліджував і дав їй ім`я. Оправлена в сучасну раму, Богородиця розміщувалася на вишитому рушникові, подарованому музейниками Батурина у вдячність за допомогу під час роботи зі створення заповідника «Гетьманська столиця». Лівіше на стіні Борис Возницький розташував портрет Сергія Параджанова авторства Якутовича (з яким товаришував і листувався), подарований кінорежисером під час одного з приїздів, з відбитком свого великого пальця. На цій же стіні – світлина, де Борис Возницький з Єпископом Святославом (Шевчуком). Хтось  їх сфотографував і подарував йому. На підвіконні весь цей час залишались пам`ятні сувеніри та керамічна стилізована скульптура Ярослава Мотики:  Борис Возницький у вигляді Сфінкса з Музою (створення якої супроводжував анекдот, поширений Львовом, мовляв, коли Сфінкса розбудили, то перше, що він спитав – «Чи живий ще Возницький?»).

З призначенням на посаду нового директора (вірніше, його ще Міністр не призначив, він лише виграв конкурс), я вирішила забрати з кабінету свої та батькові  речі. Книги, які дарували мені особисто (бо більшість я віддавала до музейної бібліотеки, як і віддала половину батькової бібліотеки, через брак місця, адже я живу в «хрущовці», більше помешкань не маю), та дорогі для мене як пам`ять речі, описані вище. (Бо той, хто після мене буде працювати в цьому кабінеті, не є однодумцем та послідовником Возницького, а навпаки , хоче все «перекроїти».)

Допомогти мені збирати речі я попросила колег-чоловіків, реставраторів. Все відбувалося в робочий день, прозоро, на очах у колег.  Коли речі були спаковані та складені у автівку, головний зберігач  Ігор Хомин (той, що був одним з претендентів на посаду директора, але не набрав жодного голосу) та Тарас Возняк (який в Галереї ще не був, бо, нагадаю, ще не призначений директором, але вже керує по телефону) заборонили мені вивозити їх з території  Галереї.  Спочатку подали це як ініціативу нашої поліцейської охорони, та згодом з`ясувалося, що такого розпорядження від їхнього керівництва не було. Потім І. Хомин та Т. Возняк (по телефону) зізналися, що це їхнє рішення. Вони не чули мене, коли я розказувала, ЩО саме вивожу, коли пропонувала перевірити мої пакети та коробку, щоб пересвідчитись, що там лише особисті речі, які не є частиною музейного фонду… І лише коли я повідомила, що змушена скликати ЗМІ і покажу та прокоментую на камери, що саме вивожу, вони погодилися мене випустити…

Цей інцидент стався на другий день після завершення конкурсу.

Для мене, яка пропрацювала в Галереї 45 років, він завершився  гіпертонічною кризою та серцевим нападом.

Цей виклад – моя відповідь на численні запитання колег-музейників, митців та людей, небайдужих до Галереї, про те, чому я опинилась у лікарні.

І наостанок. Розпочинати роботу у такій знаній інституції, якою є Львівська національна галерея мистецтв ім. Бориса Возницького ТАК – не личить. Це низько, панове!

Лариса РАЗІНКОВА,
генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького (2012-2016)

4 КОМЕНТАРІ

  1. Галерея не є приватною власністю родини Возницьких (при всій моїй колосальній повазі до Бориса Григоровича, якого я знав особисто) і не може переходити у спадок. Це – державна установа, підпорядкована Міністерству культури Дивує ще й те, що відсутність у п. Возняка досвіду музейної роботи згадали лише після того, як він виграв конкурс. Не знаю, який він там менеджер, але насправді зараз розпочалась звичайна штовханина на рівні особистностних конфліктів, прикрита розмовами про долю галереї. Крім того, не є таємницею, що і серед працівників галереї є люди, які не задоволені методами роботи п. Лариси (і це не лише один Хомин).
    Якщо на цю посаду міг претендувати лише музейний працівник, то це мала бути умова конкурсу. Хоча, насправді, зараз керівником ЛГМ мала б стати людина з досвідом, насамперед, вибивання коштів для її нормального фінансування. Для суто музейної роботи є заступники. І це був би не перший випадок у світі такого розподілу повноважень. Добре, що Борис Григорович мав талант все це об’єднувати в одній особі, але таланти зовсім не обов’язково передаються дітям.

    • Бачу вас добре так жаба дусить раз ви один і той самий комент постите під дублікатами цієї статті на кожному сайті)))

  2. Роблю це спеціально для тих, хто любить перечитувати дублікати статей.

  3. Погоджуюсь з паном істориком. дивує сама постановка питання – подяка має виявлятись у тому, що керівниками галереї пожиттєво мають стати Возницькі? зі збереженими речами в директорському кабінеті?
    Пані екс-директорка перелічує свої здобутки та заслуги (ок, відствимо в бік, тек, що до експонування Пінзнеля в Луврі, доклався, наскільки мені відомо і пан Возняк) – але де ж наприклад ті згадані “ремонтні роботи у виставкових залах головного корпусу” ? зали, як були жахливі так і залишаються (особливо на першому поверсі), освітлення років 70-х, яке не дає можливості притомно роздивитись картини. Туалети смердючі, просто ганьба перед туристами. “сотні виставок” головного корпусу проведені без жодної підтримки галереї – за кошти самих організаторів-працівників галереї – я був шокований, коли дізнався, що розробку дизайну і друк буклетів, афіш, банерів, запрошень, перевезень картин оплачують самі працівників – і це тоді, коли йдеться не про оренду, а про виставки робіт з фондів! Це нормальне керівництво?! А якщо загадати ще скандали з неналежним перевезенням і зберіганням експонованих робіт… і звільнення одного з провідних спеціалістів Віти Сусак…
    Направду, прикро що людина не може піти з посади, не вчинивши на прощання скандалу і не пішовши на традиційний лікарняний – типова радянська традиція чіпляння за посаду руками і ногами (((

Напишіть відгук