Залізничний анклав, або звіринець на привокзальному ринку

0
777
Залізничний анклав, або звіринець на привокзальному ринку

Сьогодні Юлія Ліщенко прислала нам статтю своєї мами під назвою “Залізничний анклав” яка була опублікована  у “Леополісі”, додатку до газети “Високий Замок” 23 серпня 2007 року.  Про своє львівське дитинство згадує власний кореспондент газети «Труд», заслужений журналіст України Жанна Руденко.  Юля тільки доповнила статтю одним абзацом  у самому кінці, осучаснивши публікацією.

Прогулянки біля Роксу, 1964 р. Фото Володимира Руденка
Прогулянки біля Роксу, 1964 р. Фото Володимира Руденка

З БОКУ ВУЛИЦІ ГОРОДОЦЬКОЇ під вікнами нашого будинку гриміла залізяччям транспортна технічна оаза і ревіли локомотиви з території приміського пасажирського двірця. Та ж сама залізниця щоранку викидала прибульців на сусідній Привокзальний ринок і далі в місто. Саме станція, вокзал, колії, депо поглинали робочий час наших батьків, а ми, діти, були передовірені самим собі і осередкам громадського виховання – яслам, дитсадкам, школам. Усе це теж належало залізниці. Школа, куди я пішла в перший клас, називалася Львівська залізнична середня школа №6.

Піонерський збір на подвір"ї залізничної школи №6. 1950 р. Фото Володимира Руденка
Піонерський збір на подвір”ї залізничної школи №6. 1950 р. Фото Володимира Руденка

Своїми кадрами львівська “желєзка” не розкидалась. Йшла війна, місто щойно звільнили від фашистів, а залізниця збирала своїх працівників з усіх-усюд – тих, кого перед приходом німців евакуювала у радянський тил, і тих, кого відправила за спецбронею на прифронтові магістралі. Моя мама отримала свій виклик під Сталінградом, на маленькій станції, куди наш ешелон перед тим, нафарширований сім’ями львівських залізничників, допровадили прямо з-під перших німецьких авіабомб, що падали на Львів у червні 1941 року. Тато був на фронті, а мама, я і два молодші брати поверталися в Україну довгим шляхом, переповненим військовим людом і армійською збройною технікою.
Перед Роксом бовваніла величезна, як американський каньйон, вирва, заповнена водою, – сюди впала авіабомба, та інших руйнувань навколо не було.

Скверик у Роксі. 1963 рік. Фото Володимира Руденка
Скверик у Роксі. 1963 рік. Фото Володимира Руденка

В самому Роксі залізниця влаштувала для нашої школи їдальню, і кожного дня всі учні молодших класів, взявшись за руки, з піснями вирушали на обід. Щотижня у нас проводився медогляд, щодня шкільна лікарка заходила посеред уроків і роздавала усім таблетки “від зобу”, напувала риб’ячим жиром окремих “дохляків”. Подарунки на всі державні свята, безкоштовні походи в театр юного глядача, безоплатний відпочинок у санаторіях і піонерських таборах, проїзд з батьками у будь-яку точку Радянського Союзу по літерних квитках – усе це нам забезпечувала наша залізниця. Вона була, як анклав у державі, зі своєю опікою і турботою, своїм особливим статутом.

Дівчата на вуличках Рокса. Поч. 60-х рр. Фото Володимира Руденка
Дівчата на вуличках Рокса. Поч. 60-х рр. Фото Володимира Руденка

ТА РОКИ ПІСЛЯВОЄННОГО ДИТИНСТВА запам’яталися також великими драмами. Наші хлопчиська вміли знаходити у навколишніх нетрях залишки воєнного лихоліття – неприбрані набої, патрони, хімпакети та інші небезпечні речі. Пам’ятаю, як у другому класі ми стояли на шкільному подвір’ї перед трьома закритими домовинами, а на одну з них падала наш завуч Неоніла Давидівна. Разом із двома товаришами її син підірвався на міні, яку хлопці розбирали у кущах біля школи.

Хлопчик на дамському велосипеді. У 60-х, ровер, як і зараз, був популярним видом транспорту. Фото Володимира Руденка
Хлопчик на дамському велосипеді. У 60-х, ровер, як і зараз, був популярним
видом транспорту. Фото Володимира Руденка

Та загроза чатувала на малих “залізничників” і з іншого боку. Життя моїх роксівських однолітків без батьків, вічно зайнятих на виробництві, цвіло буйним цвітом бездоглядності . Під вікнами відомчих будинків царювали суворі закони – бійки “стінка на стінку”, крадійні рейди в інші райони, нетривала поява тих, хто вже встиг побувати у виправних зонах. Невідомо, де пропадали блатні авторитети під кликухами Тарзан, Чита, Муха, Жила… Інші ненадовго поверталися з посинілими від наркоти обличчями і вмирали від набутих болячок і збочень. Але виросли й такі, хто став лікарем, борознив моря-океани на наукових суднах, ходив у геологічні розвідки на Кубі, викладав математику і фізику у закордонних вузах, встановлював європейські спортивні рекорди.

У Роксі був популярний кінотеатр. 1965 р. Фото Володимира Руденка
У Роксі був популярний кінотеатр. 1965 р. Фото Володимира Руденка

А В МІСТІ ЖИТТЯ пливло своїм робом. Не було дня, щоб у наш великий, на цілих дев’ять під’їздів двір, не заходили вуличні музиканти. Відігравши популярний репертуар, вони, знявши капелюхи, дивилися на вікна і вдячно схиляли голови на кожний кинутий з поверху п’ятак. Наші квартири були поділені між кількома молодицями, які згідно з графіком розносили мешканцям у своїх “парашутах” молоко з приміських сіл і, отримуючи плату, намагалися поцілувати господині руку.

Перекур похоронного оркестру на вулиці. поч. 60-х рр. Фото Володимира Руденка
Перекур похоронного оркестру на вулиці. поч. 60-х рр. Фото Володимира Руденка

“Марисю, це ж вам не панська Польща, – скрикувала мама. – Давайте я вам краще свої старі мешти подарую. На вулиці вже листопад, а ви босі ходите”. Марися мешти з вдячністю взяла, але через два дні знову прийшла боса, хоч за вікном вже почали пролітати білі мухи.

Черга за пиріжками на розі нинішнього пр. Свободи та вул. Коперника. Другокурсниця факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка Жанна Біличенко (Руденко) - у центрі під вивіскою - із подругами отримали завання написати репортаж-замальовку з вулиць Львова. Заодно вчилися знимкувати. фото 1955 р. Фото Володимира Руденка
Черга за пиріжками на розі нинішнього пр. Свободи та вул. Коперника.
Другокурсниця факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка Жанна Біличенко
(Руденко) – у центрі під вивіскою – із подругами отримали завання написати
репортаж-замальовку з вулиць Львова. Заодно вчилися знимкувати. фото 1955
р. Фото Володимира Руденка

Продуктові картки, черги за хлібом у місті – усе це пом’якшувала опіка тієї ж залізниці: вона мала свій відділ робітничого постачання, через нього раптом надійшла заокеанська допомога – американські “подарунки”. Матері почали смажити нам омлети з небаченого досі яєчного порошку, намазувати хліб горіховим маслом, а ми, діти, вперше розгорнули обгортки американської жуйки. У Роксі почали показувати трофейні закордонні фільми, і наша школа вирушила у культпоходи на перші кольорові дитячі хіти – “Багдадський злодій”, “Мауглі”, “Бембі”, поки усіх не приголомшив чорно-білий голлівудський “Тарзан”. Дерева навколо Роксу почали виконувати роль тропічних джунглів, а навкруги залунали крики лісового мачо.

Унікальне фото - дитина катає на каруселі тата в одному з роксівських двориків. 1964 р. Фото Володимира Руденка
Унікальне фото – дитина катає на каруселі тата в одному з роксівських двориків. 1964 р. Фото Володимира Руденка

НЕДАВНО мої однокласники збиралися на чергову ювілейну зустріч. Приїхали з Києва, Донецька, російського Саратова, німецького Гамбурга, не кажучи вже про львів’ян. Знайомий таксист, який не раз приїжджав на виклик, ввічливо запитав:
– Куди сьогодні при такому параді?
Я сказала.
– І скільки років минуло, як ви закінчили школу?
– П’ятдесят, – відповідаю, – та майже щороку зустрічаємось.
Хлопець подивився на мене і відказав:
– Так не буває!

НА ТЕРИТОРІЇ ПРИВОКЗАЛЬНОГО РИНКУ БУВ ПЕРЕСУВНИЙ ЗВІРИНЕЦЬ. Львівська залізниця періодично влаштовувала розваги для дітей своїх працівників. Так, на початку 1960-х років на території нинішнього Привокзального ринку, а саме на місці, де зараз криті м’ясні ряди, була незабудована площа. Туди декілька разів привозили пересувний звіринець (вхід був безкоштовний). Малося на увазі, що залізничники приводитимуть своїх дітей подивитися на звірів. Але не менший ажіотаж ті звірі викликали у дорослих. Особливо у сільського населення, яке привозило на базар городину з довколишніх сіл. Для цих людей, які все життя важко гарували на землі і не мали жодних екзотичних розваг, пересувний зоопарк був чимось надзвичайним. Саме тому на фото можна бачити як і міське населення (капелюхи, панчохи зі стрілками, елегантні пальта), так і сільське (картаті хустки, плюшеві жакети, вовняні черевики, які пізніше почали називати «прощавай, молодість!», кашкети).

У звіринці був «типовий набір» чотирилапих: білий і бурий ведмеді, мавпи, лисиця, вовк і навіть леопард. Лева не було. Із птахів – орли, один павич, який у тісній клітці не мав де розпустити свого обідраного хвоста. Чистотою клітки не блищали.

А власне сам Привокзальний ринок був значно менший, ніж тепер. Він базувався з боку нинішньої вулиці Федьковича, де вона пересікалася із вулицею Міуською (зараз – Алли Горської). Від вулиці він був відгороджений дерев’яним парканом. Це були просто столи, за якими стояли торговці. Торгували городиною, овочами. Між столами ходили продавці різного товару, які носили «промтовари» на руках – різні капці, хустки, домашнє начиння.

Юлія ЛІЩЕНКО

Напишіть відгук