Як на Личакові весілля гуляли, або звичаї та вдача личаков’ян

1
3090
Як на Личакові весілля гуляли, або звичаї та вдача личаков’ян

Поселення Личаків колись належало міщанській родині Лютців, що, за однією з версій, і дало назву цій місцевості. За іншою, назва походить від ликових чи солом’яних капців – личаків.

Окрім пам’яток житлової архітектури, старовинних храмів та некрополя, славилося Личаківське передмістя й своїми самобутніми мешканцями, котрі мали свій особливий характер і менталітет, який відрізнявся від інших жителів міста Лева. Ще на поч. ХХ ст. жителі Личакова носили свій характерний одяг, стиль розмови тут відрізнявся від львівського і панували свої традиції.

Тож як виглядали личаков’яни, як проводили будні та святкували, а також якими були личаківські авантурники. Про це, словами одного з найбільш відомих дослідників Львова – Івана Крип’якевича.

Іван Крип'якевич
Іван Крип’якевич

«Давні мешканці Личакова відзначалися своєрідною вдачею й звичаями. Вони частково українці, частково поляки. Останні мали свою колонію на Мазурівці побіч Личаківського цвинтаря. Довгі часи у личаков’ян утримувалися давні передміщанські убрання: чоловіки в будні дні ходили у коротких спенцерах [1], у споднях до чобіт з високими халявами, у темно-синій камізельці, з хустиною на шиї й шапкою (т. зв. саделком) з дашком. З кишені виставала кольорова хустка до носа. У святочні дні вбиралися в темно-синю капоту [2] й деколи циліндр. Зимою носили баранячі кожушки, короткі або довгі. Жінки чесали голови гладко і в’язали хусткою. Носили достатні вовняні катанки, пару крохмалених спідниць і хустку на плечах, також коралі, деколи великої вартості. Дівчата носилися так само, тільки на голову не брали хустини, а спускали коси й до волосся припинали квітки.

Верхній Личаків, неподалік першої рогатки. Поштівка поч. XX сторіччя
Верхній Личаків, неподалік першої рогатки. Поштівка поч. XX сторіччя

Личаківський народ славився зростом, поставою, здоров’ям. Це були люди відважні, підприємливі, «до всього пробанти»; при тім палкі, гарячої вдачі, скорі до сварки й бійки. Головні заняття личаков’ян були круп’ярство й візництво. Тим професіям віддавалися найповажніші личаківські роди: круп’ярі – Баранські, Годиші, Горецькі, Добровольські, Добрянські, Кияки, Кобиляки, Козачевські, Легезинські, Ляндмани, Мартиняки, Осинські, Поради, Ревинські, Табакевичі, Ющаки; різники – Лясковські, Нав’ядомські, Разинські; з гарбарства [3] знані були Матусевичі. Особливо знані були личаківські круп’ярі, було їх до сорок родин. Щодня досвіта вони вибиралися на личаківську рогачку, щоби купити там гречки, яку привозили селяни з доохресних сіл. Купно й продаж відбувалися при корчмі, званій «Бабський курінь», у Вайсмана й Бериша Юкля, там пили традиційний могорич. Коло 7-ї години рано круп’ярі верталися додому, відправляли своїх жінок візками до міста на торг із готовими крупами, а самі бралися з челяддю до чищення гречки на кератовім [4] або ручнім млинку та на жорнах; жінки, вернувшись з міста, роботу докінчували. Личаківська молодь ходила на мулярку, розносила по місті пісок або промишляла іншими способами. Весною хлопці виловлювали співучу птицю у підміських лісах і продавали її потайно на Стрілецькій площі; залюбки годували голубів; під Різдво будували вертепи й продавали їїх у Ринку і на різних площах. До школи, до «тривіялки» [5] при св.Антонію діти йшли неохоче.

Личаківська рогатка на початку XX сторіччя
Личаківська рогатка на початку XX сторіччя

В неділю й свята на Личакові відбувалися різнорідні бенкети й забави. Чи то у приватних домах при улюбленій гармонії, чи в численних шинках – у «Готелі де Ляус», у «Лисого Мацька», в господі Отавихи. В останній вівторок перед великим постом у «Готелі де Ляус» кінчено карнавал схоронення баса до могили. Опівночі збиралися громадяни й громадянки на забаву. З кулями пива й чарками горілки обходили процесіональним походом цілий локаль, відкривали шинквас [6] і хоронили туди басетлю [7], при чому говорено комічні похоронні промови. Забава й танці тривали до рана при музиці, але вже без баса.

Поштівка "На Личакові", початок ХХ ст.
Поштівка “На Личакові”, початок ХХ ст.

Славні були личаківські весілля. В четвер, три дні перед шлюбом, панна молода зі старостиною їхали возом запрошувати весільних гостей; сусіди приймали її горілкою й перекускою, а господиня, запрошена на весілля, до руки давала їй цванцигера [8] або гульдена [9] «на варешку». В суботу два дружби, прибрані святочно, з китицями на грудях запрошували ще раз такою орацією: «За першою і другою презенцією в дім панства входимо, поклін пана молодого й панни молодої до ноги складаємо, просимо, щоби панство невідмовні були, в неділю о 6-й годині вечором до церкви прибули, а потім додому панства молодих, де будемо веселитися. Слава Ісусу Христу!» У переддень шлюбу запрошені гості присилали т.зв. «пошту» – пару гусей, індика, пару курей або качок. Це був знак, що прийдуть на весілля.

Костел св. Антонія , 1906 рік
Костел св. Антонія , 1906 рік

В неділю по обіді до весільного дому приходили музиканти: два скрипалі, один басист, один із флейтою або кларнетом і два валторністи або пузоністи. Під’їли собі, підпили та йшли з дружками по старостину, дружбів і сваху. Цілий весільний похід виглядав не раз дуже дивно. Один із старих личаков’ян оповідав про таке весілля: «На чолі походу йшов дружба у капелюсі, нашитому столярськими стружками, в сорокатому каптані, пхав перед собою тачки, вкриті килимом. За ним йшли музики, далі другий дружба їхав на коні, в масці, у фраку і французькому трикутному капелюсі. Він сидів лицем до кінського хвоста й довге гусяче перо мачав у каламарі, що висів під хвостом коні, і ніби записував тих, що на нього дивилися. Тим часом музика грала скочні [10] мелодії.

Як дружби вже позводили всіх гостей на весілля, які засідали на лавах і стільцях, дружба мав віршовану промову до панни молодої, дружки накладали їй серпанок і міртовий вінок, потім дружба промовляв віршами до пана молодого й причіпляв йому китицю до кляпи сурдута. Батьки серед плачу благословили молоду пару.

Церква Святих апостолів Петра і Павла на Личакові, поч. ХХ ст.
Церква Святих апостолів Петра і Павла на Личакові, поч. ХХ ст.

По тій церемонії похід йшов пішки до церкви св. Петра і Павла або костелу св. Антонія, відповідно до обряду новоженців. Як верталися зі шлюбу, мати вітала молодих на порозі дому. Прикривано їх великим кожухом волоссям наверх і на таці давали хліб і горілку. Потім по першому почастунку починалися танці і привали до півночі, до вечері, що довго протягалася Під кінець молода десь пропадала, й обов’язком молодого було її віднайти; тривало це не раз півгодини.

За старим звичаєм починався тепер «подушковий» танець. Молодий засідав посередині кімнати на кріслі, на коліна клали йому подушку, на ній сідала молода й дружки здіймали з неї серпанок і вінок. Дружба приносив на таці чіпець, підносив його догори й промовляв до молодої віршами, – старостина вбирала молоду в чіпець, у вінок і серпанок убирали дружку і танцювали довкола молодої пари, сипали їй на подолок гроші й рівночасно цілували: жінки – молодого, мужчини – молоду. Потім танки йшли жо самого рана, а на другий день бували ще «поправини» на новому господарстві у новоженців. Такі весілля бували на Личакові».

Ярослав Пстрак. Львівські типи: "Недільний відпочинок"
Ярослав Пстрак. Львівські типи: “Недільний відпочинок”

Личаків був колись відомий різного роду авантурниками. Так, наприклад, славним був близько 1848 р. муляр Куба Пельц; він був середнього зросту, присадкуватий, але відзначався великою силою, й кожної суботи, по виплаті, підпивши, робив на передмістю галабурди; раз у бійці повкидав до криниці, головою вділ, дев’ятьох гренадерів. Його переміг врешті на якійсь забаві Каспер Смоленський. Потім «королем Личакова» став Антін Плєцьон, різник і пачкар [11], що воював з акцизними сторожами й поліціянтами. Інший різник, Грінер, відзначався також великою силою, головою вибивав двері і брав участь в атлетичних змаганнях у цирку. Останніми славними авантурниками були різник Теофіль Берлинський і муляр Тома Івановський. Вони уладжували собі таку «забавку»: кидалися між спокійних гостей, робили замішання, били вправо і вліво, а накінець, як уже бійка була у повному розпалі, кланялися всім чемно і відходили, якби нічого не було…

Батяри з Личакова, 1928 рік
Батяри з Личакова, 1928 рік

Деколи для забави заможніші передміщани робили в себе бенкет для жебрущих дідів. На означений день били кабана, робили кишки і ковбаси, спроваджували горілку й пиво. До стола засідало 12 дідів з вулиці або з дому убогих і їли та пили, а господар сам їх прислугував. По пару годинах дідівство добре собі підпило й валилося під лави на радість Личакова.

вулиця Личаківська, 1906 рік
вулиця Личаківська, 1906 рік

Були на Личакові й мирні типи, як славний Михайло Гук, що вечором вертався у легкому похміллі з одного із численних шинків і витав прохожих усе однаковим привітом: «Бачу шляхетність обличчя й гідність у поступуванню, але прізвища не знаю!» Вславилася й пані Скоробецька, жінка перевізника, що така була обурена першою появою електричного трамваю на Личакові, що зробила йому неможливу до виконання пропозицію… Це були «останні могікани» старого Личакова, що тепер уже цілком змодернізувався».

[1] – куртках, кафтанах; [2] – чоловічий верхній довгий одяг; [3] – чинбарства (обробки шкіри);

[4] – механічний привід, тяглоою силою якого, як правило, був кінь; [5] – розмовна назва тривіальної школи, тобто школи нижчого рівня; [6] – прилавок у шинку; [7] – музичний інструмент; [8] – австрійська монета; [9] – австрійська золота монета; [10] – жваві, танцювальні; [11] – контрабандист.

Софія ЛЕГІН
вчений секретар Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові

Джерело: Іван Крип’якевич. Історичні проходи по Львові. Львів, 1991

1 COMMENT

Напишіть відгук