Був варіант, що його життя промине серед сміливих шибайголів-козаків і буде насичене військовими походами, героїчними подвигами і сміливими вчинками. Так склалося, що запах пороху і надійне плече товариша, йому замінили монастирські стіни і затяжна та марудна робота з документами, а поле військових битв – діяння на культурній ниві. Тим не менше, в його смиренності боротьби, подекуди і військової, було не так уже й мало. Ця стаття про непоступливого вихідця з-під Львова, архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисей (Плетенецького), який “мечем” відстоював маєтки та володіння православної церкви, а “ключем” відмикав двері духовного та культурного зростання її прибічників.
“Хворіючи” схильністю розглядати історичний процес як діяльність винятково лише політичних інститутів і персоналій, ми не завжди можемо, належним чином і відповідно до заслуг, оцінити представників інших сторін-учасників вічного колеса життя. Символом початку XVIІ століття в нашій історії, була діяльність видатного вихідця з львівських теренів – Петра Конашевича Сагайдачного. Якщо ж поглянути глибше, таких символів можна знайти і більше – для кожної зі сфер відповідно. Одним з таких символів, для сфери освіти, науки і культури, був, також виходець з сучасної львівщини, Єлисей (Плетенецький).
У 1599 році помер архімандрит Києво-Печерської лаври Никифор (Тур). За те, хто буде його наступником, не на жарт розгорілася боротьба. Претендентів було двоє, але кожен з них представляв зовсім різний і абсолютно протилежний політичний та ідеологічний табори. Перший з них – Єлисей (Плетенецький). Від 1595 року він був архімандритом Ліщинського монастиря в Пінську, відтак досвіду в цьому ділі йому не позичати. Кількома роками до цього, Єлисей (Плетенецький) був одним з тих, хто виступив проти підтримки ідей Берестейської унії. У Плетенецького за спиною стояли козаки та київський воєвода Василь-Костянтин Острозький. Його противник не менш авторитетний. Майбутній митрополит Київський та палкий прихильник, а навіть і один із ініціаторів унії – Іпатій (Потій). За ним стояв король Речі Посполитої – Сигізмунд ІІІ.
Домовитись, ясне діло, вони не змогли і чесної конкуренції також не вийшло. Не стало помічним при вирішенні суперечки і голосування – кожна зі сторін підтримувала свого кандидата. Таким чином, дійшло до того, що Плетенецький “захищав” маєтності Києво-Печерської лаври від посягань Потія за допомогою військової підтримки козаків, а Іпатій Потій, в свою чергу, “заходив” до лаври за допомогою короля Сигізмунда ІІІ та оршанського возного Зенковича. Тривало це до того моменту, коли Василь-Костянтин Острозький звернувся до папи і пообіцяв сприяти об’єднанню церков, що набуло популярності після Флорентійської унії 1439 року і підтримувалось Київською Церквою на офіційному рівні.
Зрештою, у 1603 році, Єлисея (Плетенецького) було визнано та затверджено архімандритом Києво-Печерської лаври. Вслід за папою, у 1605 році це визнання підтвердив і король Сигізмунд ІІІ. Таким чином, Єлисею (Плетенецькому) вдалося досягти високого церковного звання. Разом з тим, він здобув собі сильного і впливового противника в особі Іпатія (Потія).
В таких умовах розпочалась, за висловом Михайла Грушевського, нова сторінка Києво-Печерського монастиря, бо Єлисей (Плетенецький) “відкрив нову добу в житті сеї твердині українського аскетизму й зробив з Печерського монастиря першорядну культурну силу”. Разом з цим, цю “перемогу” можна розглядати і в контексті характерного для того часу процесу, який той самий Грушевський величав “нашествієм галичан” на Київ. Тобто йдеться про рух діячів культури, освіти і науки, а з ними і відповідних ідей, з західних теренів сучасної території України, перш за все Львівщини, де просвітницькі осередки та модерні наукові ідеї з’явились раніше, до Києва, який на той момент був в стані культурної стагнації. Частиною цього руху був Петро (Могила), брати Зизанії, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Стефан (Яворський), Ісайя (Козловський), Памво (Беринда) і Єлисей (Плетенецький).
Останній походив зі шляхетського роду, а тому здобув хорошу освіту. Він цінував знання і розумів значимість та вагу їхнього поширення, особливо “своїх” знань, що в епоху конфесіоналізації мало велике значення. Саме тому, Плетенецький був одним з ініціаторів заснування школи при київському Богоявленському братстві (тому самому, до якого вступив Сагайдачний з усім військом). Сам Плетенецький, свого часу, навчався у Львівській та Острозькій братських школах. Тому, організаційну структуру, спосіб і манеру викладання саме в цих закладах, було запозичено для школи в Києві. Будучи архімандритом лаври, Плетенецький регулярно самостійно проводив заняття у заснованій ним школі.
Ще більших успіхів Єлисей (Плетенецький) досягнув в сфері книговидавництва. У 1619 році ним було засновано друкарню при Києво-Печерській лаврі. Зовсім скоро ця друкарня стане найбільшою на українських землях у той час, але такому досягненню передувала важка і копітка робота.
Складовою частиною цього процесу була купівля оснащення для друкування у спадкоємців Балабанів зі Снятина, де перед цим був потужний центр книгодрукування. Все необхідне оснащення було перевезено до Києва. Також для зручності початої справи, поблизу Києва, у м. Радомишль, було відкрито першу в Центральній Україні папірню. Таким чином, її було засновано з більш ніж п’ятдесятирічним відставанням від першої папірні на українських землях взагалі – 1541 рік, м. Буськ, біля Львова.
В цьому також є щось символічне, що виходець з Львівщини (де була перша папірня взагалі) заснував і першу папірню в Центральній Україні. Тут одразу варто сказати, що за життя Єлисея (Плетенецького) на папері з цієї папірні ставили водяні знаки у вигляді його гербу. Після 1654 року радомишльська папірня постачала матеріалом і Московію. На сьогодні в Радомишлі є єдиний по всій Україні пам’ятник Плетенецькому. Разом з тим, це також і єдиний в Україні пам’ятник на рухомій поверхні.
Коли було де і на чому друкувати, постало питання кадрів. Багато часу і зусиль архімандрит Єлисей (Плетенецький) віддав, аби зібрати відповідну команду. Перлиною лаврського гуртка був ієромонах Памво (Беринда), якого було особливо важко впросити перебратися зі Львова до Києва. Зрештою, у 1616 році, спільними зусиллями, київський гурток видав першу для Києва друковану книгу – “Часослов”.
В виданні було зібрано молитви щоденних церковних служб. Слугував він як для практичних потреб священиків і співаків церковних хорів, так і для дидактичних цілей – молитви з нього були хорошим і цінним матеріалом, читанкою для учнів місцевої школи. Як написав в передмові до видання архімандрит Єлисей, їхньою метою було “корисними книгами веселити серця правовірних, зміцнювати їх у вірі і робити добрішими”.
Хорошу справу було продовжено “Анфологіоном” (1619), “Номоканоном” (1620), “Служебником” (1620). У 1621 році світ побачила праця “Книга о вірі єдиній”, що, можливо, належала перу наступнику Єлисея (Плетенецького) в керуванні лаврою, Захарії (Копистенському). Також було видано “Великий Катехізис”, який редагував Лаврентій Зизаній і укладав Памво Беринда. Загалом, за перші 13 років існування, в друкарні було видано 40 книг, серед яких і богослужбові, і філософські, і полемічні, і морально-повчальні, і навчальні. Вирізнялись книги гарним шрифтом, якісним папером, ретельністю роботи і мистецьким виконанням на рівні з західними книгами. На початках друкували лише старослов’янською та церковнослов’янською, але починаючи з 1633 року, почали видавати твори також латинською, грецькою та польською мовами. Особливістю друкарні Єлисея (Плетенецького) було те, що в ній не лише видавали книги – вона також стала своєрідним поштовхом до розвитку книгодрукування в Києві. У 1624 – 1628 роках в місті було засновано друкарню київського міщанина Тимофія Вербицького, а 1628 – 1630 років постала друкарня Спиридона Соболя.
Друкарню і школу в Києві, як і будь-які інші, не варто розглядати лише в контексті їхнього безпосереднього і прямого призначення. Це також були і освітні, культурні та наукові осередки, містилища духу і знань. Глобальніше, вони були тим інструментом, який дозволяв православному духовенству, церковним та світським інтелектуалам, вступати в богословські та політичні диспути, на рівні з ораторами та промовцями, полемістами католицьких і протестантських осередків. Це був той необхідний крок, який дозволив православному середовищу у той час дорости до рівня представників інших конфесій.
Архімандрит Єлисей (Плетенецький), видатний церковний та культурний діяч, відійшов у вічність у 1624 році. За видатні заслуги та плідну діяльність архімандрита, у промові під час поховального обряду, його наступник – Захарія (Копистенський), назвав Єлисея (Плетенецького) “отцем не лише лаври, а і всього народу”. Поховали архімандрита у відреставрованому ним самим Свято-Успенському храмі Києво-Печерської лаври. Поховання до наших днів не збереглося.
Такою була коротка версія історії потрапляння Олександра (Єлисей – ім’я після постригу) з с. Плетеничі, що біля сучасного Золочева, з родини старшини реєстрового козацтва, до плеяди найвидатніших і найбільш вартих уваги церковних діячів, інтелектуалів XVII століття. Перша папірня в Центральній Україні, перша друкована книга Києва і єдиний пам’ятник в Україні з рухомою поверхнею – це далеко не всі, але деякі з речей, з якими можна асоціювати для себе архімандрита Єлисея (Плетенецького). Якщо говорити в масштабах Львова, варто пригадати і найменування, на його честь, однієї з вулиць міста.
Євген ГУЛЮК
Використані джерела:
Довідник з історії України / За ред. І. Підкови та Р. Шуста. – Київ: Генеза, 1993; Прокопенко М. Друкарні Києво-Печерської лаври – 400! // День [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.day.kiev.ua/uk/photo/drukarni-kyyevo-pecherskoyi-lavry-400-rokiv; У радомишлі відкрили пам’ятник Єлисею Плетенецькому [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.radomyshl.com/news/novyny_mista/347-u-radomishli-vidkrili-pamjatnik-yeliseja.html;
