В Городоцькому районі Львівської області, зовсім недалеко від Львова розташоване село Родатичі (до 1939 року Городятичі). Цікаве воно не тільки тим, що з 2011 року там проводиться музичний фестиваль “Захід”, а ще й унікальним храмом – костелом Святої Трійці.
Для початку трішки про саме село. Перші письмові згадки про нього відносяться до 1370 року, відомо, що належало воно до королівських володінь. Проте, на жаль немає документів, які б свідчили про стан справ села в ХV — пер. пол. ХVI ст. У 1553 році польський король Сигізмунд ІІ Август (1548–1672) надав війтівство в Родатичах (4 лани землі, фільварок та корчма) Криштору Вільковському, а в 1571 році – Павлу Яциширському.
В описі Королівщини від 1565 року можна отримати інформацію про те, що село складалося з двох частин: в одній проживало 39 сімей, в другій — 8. Кожна сім’я маючи по пів лану землі, повинна була щороку дати до фільварку по пів колоди (2 центнери) вівса, каплуна (відгодованого півня) та заплатити 9 грошей чиншу. Священик з церкви платив 2 золотих, корчмар з корчми 15 золотих.
На поч. ХVII ст. в результаті татарських нападів село занепадає, однак вже невдовзі було відбудоване, так в 1623 році в Родатичах було вже 42 хати, млин і корчма. Восени 1648 року Б. Хмельницький розпочав похід на Галичину. Село було розграбоване.
З 1662 р. Родатичі було передано на 15 років Олександру Бродовському, а на початку 1683 року городоцькому старості Владиславу. Коли останній помер, в 1703 р., король Август II Сильний (1697–1704) віддав це війтовство Владиславу Гуровському. Перед зайняттям Галичини Австрією в 1772 році родатицьке війтовство перебувало в руках короннного судді Малаховського.
В 1763 році йосифінська метрика фіксує в селі уже 180 домів. Крім житлових домів був тут новий фільварок і млин площею 9 м.кв. Після скасування панщини весною 1848 року в Родатичах мали місце селянські заворушення і влада в застосувала тут військові репресії. Внутрішнє напруження в громаді існувало і в пізніші часи, громада неодноразово відмовлялася дотримуватися австрійських законів.
Що ж до самого костелу. 15 квітня 1897 року з ініціативи монахинь з монастиря Сестер-Провидіння, які в селі провадили курси правильного ведення домашнього та сільського господарства для жінок, розпочато будівництво католицького храму в Родатичах.
Проект та кошторис костелу опрацював львівський архітектор Альфред Каменобродський. У 1898 році храм був освячений, хоча будівничі роботи тривали ще до 1905 року.
Храм доволі великий, знаходиться при дорозі в центрі села. Збудований в доволі рідкісному стилі – неороманський з елементами неоготики. Костел мурований з цегли і каменя, вівтарем орієнтований на південний захід.
У цьому храмі був один із останніх органів львівського майстра Яна Слівінського, створений 1903 року, незадовго до його смерті. Орган фондувала Марія Антоніна Мірська (1822–1905), усипальниця якої є на місцевому цвинтарі в східній частині села.
У 1919–1921 роках відома фірма Рігер замінила пищалки інструмента, а у 1942 році орган зазнав направи. В 1952–1956 році в костелі містився магазин збіжжя і хімікатів. Пізніше храм вирішили переоблаштувати під клуб культури.
З цим пов’язана цікава історія. Як згадують селяни, на відкритті клубу, хор відмовився співати в цьому костелі, побоюючись можливого лиха, яке може статися за наругу над святинею. Так, цей клуб і простояв не відкритий кілька років, після чого було вирішено зняти з костелу покриття для нового клубу культури, що будували в центрі села. Однак і це не кінець історії. Новий клуб був підпалений вночі, а винуватця пожежі так і не знайшли.
У 90-х роках до села часто приїжджали поляки, які звернулися з пропозицією віддати під їхню опіку костел, для того щоб провести реконструкцію. Однак родатицька громада не дала на це дозволу.
Що ж до стану святині на сьогодні. Храм у дуже занедбаному стані. Дах поріс рослинністю, склепіння обвалені. Всередині частково збереглися затерті розписи. Рештки хорів на рівні другого поверху, до яких ведуть двоє дверей та дерев‘яні гвинтові сходи. Хори теж були дерев’яні, але від них залишився лише ряд отворів в стіні.
Якщо бути дуже обережним, то сходами можна піднятися і вище хорів, але оскільки стан їх залишає бажати кращого все ж таки не рекомендуємо ризикувати.
З хорошого — попри рослинність, всередині костелу дуже чисто, подекуди збереглися кахлі на підлозі. Хоча це і дуже маленька втіха, бо хто знає, скільки ще простоїть цей унікальний храм.
Софія ЛЕГІН
Сучасне населення села Родатичі – це пограбовані поляками та вигнані з своїх домівок українці надсяння та любачівщини.
На їх батьківщині поляки наші церкви поруйнували вщент – церкву в м.Радимні, с.Коблиниці Руській і багатьох інших.
Отак і живемо, – вони нам, а ми їм кривду у відповідь. Що за божевілля!
Замість того, аби надати власну згоду полякам на реставрацію, та врятувати старі кам’яні мури й тим самим на своїй же землі зробити перший крок до примирення, – “ні”, краще нехай на порох зійде те, що ані ми, ані діти наші вже до ладу власним коштом не доведемо.
В одне речення, – “Як не з’їм, то понадкушую!”
У три слова, – Неподобство/обмеженість/лиходійство!
niestety historia jest bardziej złożona. Na ziemi czerwieńskiej zwanej potem Rusią Czerwoną żyli od wieków i Polacy i Rusini. Dopóki istniała Rzeczypospolita, żyli zgodnie, klepiąc tą samą biedę. Dopiero Austriacy nas skłócili wymyślając nowy naród – Ukraińców. Czym się różnił biedny Polak od biednego Rusina, czy bardzo bogaty Polak od bardzo bogatego Rusina? Niczym. Nawet nie wyznaniem.
Zatrute przez Austriaków duchowieństwo grekokatolickie zaczęło nawoływać do mordowania Polaków, w co zaczęło coraz więcej ludzi wierzyć, stając się Ukraińcami. Nie ma co się dziwić że Polacy w II RP zaczęli burzyć cerkwie, bo nawoływano do zbrodni! Nie mylili się – w czasie II wojny światowej zamordowali sąsiedzi Ukraińcy – często własnych sąsiadów – Polaków, myśląc że dzięki temu będą mieli swoje państwo, że wzbogacą się na Polakach. Jakże się mylili – napadali na równie biednych ludzi – nie było czasami nawet co brać. Do tego zabijając własnych rodaków, którzy sprzeciwiali się przykazaniu Bożemu ,,nie zabijaj”. Państwa też nie pozyskali – ziemie zagarnęli Sowieci, usuwając z niej Polaków za Bug, a Ukraińców przyłączając do ZSRR.
Dziś można zrobić podsumowanie. Macie w końcu swoje państwo, choć nazwa jest o dziwo polska. Ja uważam, że powinniście nazywać się Ruś. Bo jesteście Rusinami, choć wielu z was nawet nie wie, że jest z krwi Polakami, Litwinami, Tatarami i innymi narodami, którzy zasiedlili tę ziemię, bo wiekach wojen i wybicia miejscowej ludności, przez Moskali, Tatarów i Turków a na koniec Szwedów i tak czczonego przez was Chmielnickiego.
Kości zamordowanych nadal leżą na ziemi, na której żyli oni jak i ich przodkowie. Wojna to straszny czas, zawsze się znajdą złoczyńcy i degeneraci. Można zrobić pierwszy krok. Przeprosić za zbrodnie a nie iść w zaparte. Nie czcić zbrodniarzy takich jak Bandera czy Szuchewicz. To prowadzi w ślepy zaułek.
Dopóki razem współpracowaliśmy nasz kraj sięgał aż pod Moskwę i nikt nas nie umiał pobić. Sąsiedzi nas łupili a u nas dalej było z czego żyć. Wspólne nasze państwo padło, bo nas wszystkich skłócono i przekupiono. Jesteśmy skazani na współpracę, osobno nasze państwa nie istnieją. Pewnie sami to widzicie. My jesteśmy prowincją Unii Europejską i nie mamy w niczym do gadania, a was Rosja niszczy. Kiedyś to było niemożliwe by Niemiec i Rosjanin mógł coś zdziałać.
Polacy Ukraińców nie zabijali, lecz w ramach Akcji Wisła porozsiedlali po całej powojennej Polsce, często zabierano z drewnianych domów i osiedlano w murowanych domach po Niemcach i rodziny tych, którzy brali udział w napadach na Polaków, mieli lepiej.
Na tych ziemiach my już nie zamieszkamy. Zostawcie pamięć o Polakach, którzy je zasiedlali. Byli oni takimi samymi ludźmi jak wy. Zwykli rolnicy.
A tak odnośnie kościoła – szkoda budowli. Robi wrażenie i jest piękny. Nie możecie przerobić go na cerkiew by nadal służył? Jest w nim ten sam Bóg, do którego się modlicie.