Українська фотографія Львова у персоналіях. Портрет восьмий: Степан Щурат

0
649
Українська фотографія Львова у персоналіях. Портрет восьмий: Степан Щурат

Степан Щурат, син відомого львівського вченого і письменника Василя Щурата, пішов батьківським шляхом і також став знаним літературознавцем, журналістом, видавцем, редактором. Світливством зацікавився ще у студентські роки, згодом це переросло у серйозне захоплення фотомистецтвом та його популяризуванням у середовищі міжвоєнного Львова. Мав неймовірний організаторський і видавничий хист – у непростих економічних реаліях зумів згуртувати українських фотолюбителів Галичини довкола першого фахового журналу із фотомистецтва на західноукраїнських землях і вивести український фотоаматорський рух на новий якісний рівень.

Народився 1909 р. у Львові в сім’ї Василя Щурата та Олени Крвавич. Навчався спершу у початковій українській школі у Відні, де родина Щуратів перебувала під час Першої світової війни, а після повернення наприкінці 1915 р. до Львова продовжив студії у школі вправ при Львівській учительській семінарії, згодом у філії Львівської академічної гімназії. У гімназійні роки був активним членом Пласту, Карпатського лещетарського клубу, любив мандрівництво, велопрогулянки.

1931 р. завершив студії у Львівському університеті, а 1934 р. захистив магістерську дисертацію. Того ж року одружився з Олександрою Гургулою, яка закінчила Львівську консерваторію і працювала балетмейстером. Упродовж двох років учителював у гімназії.

У міжвоєнний період С. Щурат мріяв видавати літературно-художній часопис, але за браком коштів відмовився від цього задуму. Водночас зумів зреалізувати інший поважний пресовий проект – як активний член Українського фотографічного товариства започаткував 1933 р. фаховий журнал для фотоаматорів «Світло й Тінь», який виходив до вересня 1939 р. За умов важкої господарської кризи це був сміливий крок з боку молодих аматорів фотографії – видання гідно конкурувало із польськими журналами такого типу і, без сумніву, заслуговує на найвищу оцінку за професіональний редакторський підхід та художньо-поліграфічне втілення, навіть за сучасними мірками.

Упродовж 1937–1939 рр. видавав також ілюстрований краєзнавчий місячник «Наша Батьківщина», орган українського краєзнавчо-туристичного товариства «Плай», в якому друкувалися етнографічні і мистецтвознавчі нариси, статті з історії українського туризму, вміщувалися численні світлини. Майже всі редакційно-видавничі та адміністративні функції включно з листуванням і поштовою експедицією виконував власноруч.

Із приходом радянської влади 1939 р. С. Щурат розпочав працю у відділі української літератури Академії наук України під керівництвом академіка Михайла Возняка.

Під час німецької окупації разом із давніми приятелями фотомитцями Ярославом Савкою та Данилом Фіґолем, аби заробити  на мінімальний прожиток, організував приватне фотоательє (під фірмою С. Щурата), яке знаходилося на розі сучасної вул. Дорошенка та вул. Костюшка. Більше того, під страхом розстрілу у своєму фотосалоні переховував двох євреїв-фотографів, які не виходили зі своїх криївок, але працювали, не покладаючи рук.

Після «другого визволення» радянською армією для родини Щуратів розпочався ще важчий період психологічного тиску та злиднів – після викликів на допити загострилася проблема працевлаштування, доводилося просто виживати. Із середини 1950-х рр. ситуація покращилася: С. Щурат захистив кандидатську дисертацію і невдовзі влаштувався в Інститут суспільних наук (тепер – Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича) АН України, де із 1958 р. очолював відділ літератури. Він – автор монографії «Рання творчість Івана Франка» (1956), «Повість Ів. Франка «Борислав сміється» (1966), низки розвідок і статей франкознавчої проблематики, опублікованих у наукових збірниках, журналах.

Степан Щурат (Щурат С., Гургула-Щурат О. Два крила. – Львів, 1996)
Степан Щурат (Щурат С., Гургула-Щурат О. Два крила. – Львів, 1996)

С. Щурат був безкомпромісним у питаннях, які стосувалися моралі і людської гідності. Про нього сучасники згадували так: «Він не завиває слів у бавовну, а все рубає правду в очі». Як наслідок – 1972 р., невдовзі після захисту докторської дисертації, С. Щурата фактично примусово «попросили» піти на «відпочинок».

Книги і речі з бібліотеки Щуратів (зі сайту http://risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/62056/)
Книги і речі з бібліотеки Щуратів (зі сайту http://risu.org.uaКниги і речі з бібліотеки Щуратів (зі сайту http://risu.org.ua/ua/index/exclusive/events_people/62056/)

Вихід на пенсію не став перешкодою для наукових зацікавлень С. Щурата – він зайнявся впорядкуванням домашньої бібліотеки та архіву батька, значну частину якого згодом передав у відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Також цікавився живописом, графікою і мистецьким антикваріатом, любив колекціонувати твори мистецтва. Друзі згадують, що його помешкання нагадувало музей.

Степан Щурат на відзначенні 110-ї річниці від дня народження Василя Щурата, 1981 р. (Щурат С., Гургула-Щурат О. Два крила. – Львів, 1996)
Степан Щурат на відзначенні 110-ї річниці від дня народження Василя Щурата, 1981 р. (Щурат С., Гургула-Щурат О. Два крила. – Львів, 1996)

Помер 1990 р., похований на Личаківському цвинтарі біля батька. Донька Василина Щурат-Глуха, режисер і мовознавець, після смерті батьків і чоловіка стала монахинею.

Могила Василя та Степана Щуратів на Личаківському цвинтарі (зі сайту http://lviv-lychakiv.ukrain.travel/redakce/index.php?lanG=uk&clanek=81&slozka=73&detaildb=113&)
Могила Василя та Степана Щуратів на Личаківському цвинтарі (зі сайту http://lviv-lychakiv.ukrain.travel/redakce/index.php?lanG=uk&clanek=81&slozka=73&detaildb=113&)

Степан Щурат мав щастя належати до тих, хто на початку ХХ століття чітко усвідомлював свою національну гідність і потребу збереження рідної культури та звичаїв. Був людиною привітною, щирою, інтелігентною, водночас принциповою і прямолінійною, володів чудовим почуттям гумору і тонкою іронією. Був послідовним у своїх вподобаннях – носив одяг і взуття винятково брунатного кольору і в інтер’єрі надавав перевагу відтінкам коричневого. Друзів та сучасників завжди тішив своїм привітним поглядом і доброзичливою усмішкою.

Дзвінка ВОРОБКАЛО

 Джерела:

  1. Вальо М. Благородний чин львівських інтелігентів // Дзвін. – 2009. – № 3/4. – С. 129–130.
  2. Кирчів Р. Степан Щурат // Дзвін. – 2009. – № 3/4. – С. 127–129.
  3. Худаш М. Із моїх спогадів про доктора філологічних наук Степана Васильовича Щурата // Народознавчі зошити. – 2009. – № 1/2. – С. 260–280.
  4. Щурат С., Гургула-Щурат О. Два крила. – Львів, 1996. – 96 с.
  5. Щурат-Глуха В. Щурат Степан Васильович / В. Щурат-Глуха // Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклоп. слов. – Львів, 1996. – Вип. 3. – С. 329–331.

Напишіть відгук