У нас немає крайньої хати, або як Котяра воює в ООС (відео, аудіо)

0
126
Віталій Применко
Віталій Применко

Віталій сором’язливо усміхається собі в бороду, коли я прошу його зняти з голови підшоломник, щоб так би мовити «до знімку» сфотографувати його з козацьким чубом.

– Та ви розумієте, я ж не голений, та й зарослий, – каже він. – З одного боку це дуже не зручно, а з іншого допомагає рятуватись від перших і самих голодних та злих степових комарів. А ще я знаю, що таких «чубатих» в полон не беруть.

Думаю, що читачі пробачать мені фото, на якому, потомок українського козацького роду Віталій Применко не поголений за всіма правилами наших видатних пращурів-воїнів, бо він зараз обороняє всіх нас, стримуючи навалу озвірілих російських орд на чарівній Українській Луганщині. А на передових позиціях часто не до сентиментів та правил.  Зовні він схожий на казкового велетня, що прийшов до нас з сторінок давніх козацьких легенд та оповідань. Та відчувається, що його сила загрозлива лише для ворогів, для своїх він надзвичайно добрий та світлий. Не дарма в довоєнному житті Віталій був вихователем в дитячому санаторії «Ластівка».

– Чому я пішов служити? А де має бути, чоловік, козак, українець, коли на його землі ворог? – каже він. – Звичайно що у війську. І звичайно захищати свою землю.

Віталій Применко
Віталій ПрименкоВіталій Применко

Він на війні з перших днів російської агресії. Був добровольцем, потім підписав контракт і пішов на службу до лав Збройних сил України. і за його переконанням, він залишиться в армії до нашої перемоги.

– Я триматиму в руках зброю доти, доки останній ворог не буде або знищений, або не піде з нашої землі, – наголошує Віталій. – І сподіваюсь закінчити цю війну в Москві, замінюючи кремлівські червоні зірки на жовто-блакитні тризуби.

За майже п’ять років війни цей воїн пройшов бойові дії в таких місцях як Карлівка, Іловайськ, обороняв Маріуполь. А зараз він захищає важливе, для Української Луганщини місто – Світлодарськ. За час війни він опанував чимало військових професій – і навідника БМП, освоїв міномет та всю стрілецьку зброю. На день написання цього матеріалу він носив звання старшого солдата, і обіймав посаду командира відділення. Але за переконаннями Віталія не звання, чи керівні ролі грають роль в його життєвому виборі. Він наслідує і виконує поклик всіх своїх минулих поколінь, бо в його родині, як власне в сім’ях справжніх українців родова пам’ять передається від батька до сина. І Віталій пам’ятає своїх предків починаючи з 1600 – 1700 років минулого століття. На його думку, оцей родовий ланцюг і є тим головним фактором, що ідентифікує людину за національною ознакою. А саме люди і є тією силою, що захистить Україну і дасть їй сили.

– В нашій державі немає крайньої хати, – сказав на останок Віталій. – Ми всі живемо в одній державі і буде пізно чухати потилицю, коли ворог стане у воріт твого міста. Треба розуміти, що коли ти віддаєш московитам найменший шматок землі вони заберуть у тебе все, навіть твоє життя. Так що крайніх немає, і «відсидітись» ні в кого не вийде.

Тарас ГРЕНЬ

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.