Так починалась війна… (відео)

0
241
Десь у зоні АТО, весна 2014 року....
Десь у зоні АТО, весна 2014 року....

Весна 2014 року. Для всіх військових вона стала тим зламом, що поділив людей у погонах на героїв та зрадників, професіоналів та пустодзвонів. Але найболючіше, що вона поділила всіх нас на живих та мертвих. Люди, про яких буде розповідатись нижче свідомо йшли захищати державу від агресії. Багатьох, кого ви побачите на знімках вже немає у цьому житті. Вони поповнили небесну бригаду Збройних Сил України. На жаль не  збереглись звукові файли того часу. Однак є невеличке відео про побут наших бійців. І от ці фотографічні свідчення героїзму Збройних Сил України – Боронителів рідної землі.

В годину, коли люди, які живуть із тобою в одній країні, починають раптово стріляти тобі у спину, слово «наші» знову набуває того, воєнно-фронтового сенсу. На жаль, доводиться пригадувати те, що ми намагались назавжди поховати у глибинах національної пам’яті. З одною відмінністю: лінія окопів тепер пролягає не в родючих українських ґрунтах. А в душах і думках українців.

Десь у зоні АТО, весна 2014 року....
Десь у зоні АТО, весна 2014 року….

В засобах масової інформації культивується чимало прикладів розбрату між простими українцями, яких політики так вдало поділили на «бандерівцв» і е когось. Чимало прикладів негативного ставлення пересічних людей до військовослужбовців. Як їм перешкоджають  у виконанні поставлених завдань, відверто ображають та принижують словами і діями. Та не все так. Ось як ставляться д хлопців у погонах на Сумщині. Області, яка має чималий кордон з Росією.

Військовий однострій, тут найкраща перепустка і захист. До військових тут ставляться як до братів та захисників. Як до останньої надії та гарантів життя у вільній незалежній Україні. Напевно найяскравішою присутністю солдат та офіцерів Збройних Сил України є блокпости на яких цілодобово несуть службу воїни окремої механізованої бригади оперативного командування північ. Укріплений невеличкий табір, вкопана бойова техніка, зброя якої повернута в бік висування ймовірного ворога, захисні споруди, що змушують автомобілі пригальмовувати та їхати «змійкою».  А ще… Ще прості хлопці в касках та бронежилетах що зупинять підозрілі машини, уважно слідкують за транспортним потоком . Таких спостережних постів в регіоні кілька. Розташовані вони так, що захищають всі основні автомобільні магістралі області.

Десь у зоні АТО, весна 2014 року....
Десь у зоні АТО, весна 2014 року….

Капітан Андрій Ф. та його хлопці і в день і в ночі прискіпливо слідкують за дорожнім трафіком. Зупиняють, здебільшого вантажні «фури», або ж авто з російськими номерами, яких на території області повно. Кордони ж, бо не закриті.

Стратегічно, позиція вибрана дуже зручно: з горбка усе продивляється напрочуд добре, а лісочок дає прихисток наметам та техніці. За місяць часу, що піхотинці висунулись у вказаний район, бійці змогли влаштувати тут майже фортецю. Бронетехніка вкопана у землю, «пристріляні» сектори ведення вогню, район несення служби прикритий від незваних гостей з повітря. На дорозі – бетонні бруствери та блоки. На кожному місці несення служби окоп, або більш складне в інженерному плані укриття для особового складу. Та й маленький табір укріплено, наскільки це можливо у польових умовах – кожен намет докладно обкладено мішками з піском. «Від раптового обстрілу»: пояснюють у таборі.

– Це тільки здається, що несення служби на блокпості нагадує «день бабака». Буцімто із ранку до вечора одне і те ж..,– говорить один з бійців. – Насправді, ми в постійному напруженні. Просто так ніхто не стоїть і без діла не сидить також. Командир про це дбає. Треба і табір укріплювати, і стан позицій підтримувати у належному вигляді. Зброю чистити, техніку обслуговувати. Та багато чого можна придумати, щоб солдат не нудьгував. Але, на справді, навіть якби командир нам цього не наказував. Робили б самі – це наша робота, бути в постійній готовності захистити нашу землю.

Десь у зоні АТО, весна 2014 року....
Десь у зоні АТО, весна 2014 року….

Потрібно сказати, що переважна більшість і водіїв і місцевого населення з розумінням ставляться до того, що озброєнні військовослужбовці тепер знаходяться тут.

– Ми – Сумчани! Ми – це Україна! Ми не ділимо нашу державу на схід чи захід! Ми – єдині! Єдині і в час розквіту і коли на нас напав ворог, – власне такі слова сказав нам місцевий мешканець Сергій, який проїжджав повз блокпоста. – Те що тут знаходяться наші хлопці це добре! Адже вони піднімають нам бойовий дух. Показують що на ворожу силу у нас найдеться своя сила. І скажу більше, най знають ті, хто прагне приєднати наші землі до своєї імперії – у разі чого, то ми прості люди всі вийдемо до цих пацанів в касках, що стоять тут зараз. Вириємо окопи, а зброю… Зброю ми заберемо з рук вбитих ворогів.

Інший позитивний аспект, який принесли з собою солдати та офіцери Збройних Сил України сюди, це посильна допомога місцевому населенню. Мова не йдеться про скопані городи чи посаджені сади. На це у військових просто немає часу. На практиці дуже корисними виявились військові медики. Справа в тому, що медична реформа уряду Азарова була «вдалою». Сільська медицина практично була знищена їхніми стараннями. Люди залишились без професійної медичної допомоги: один фельдшерський пункт обслуговує декілька сіл. І якщо один фаховий медик, який залишився у штаті, відправлений в район на курси, чи пішов у відпустку, то рятуйся, як хочеш.

Десь у зоні АТО, весна 2014 року....
Десь у зоні АТО, весна 2014 року….

–  Людина військова – людина, апріорі, здорова. – каже старший зведеного медичного пункту підполковник медичної служби Тарас Кльофа. – Так що за весь час перебування тут ми вилікували декілька випадків респіраторних захворювань, різноманітних подряпин та забоїв. Іншими словами, медична практика мінімальна, хоча ми ї готові до дій у широкому спектрі випадків, які передбачає військово-польова медицина. Тому, вирішили власні знання та уміння спрямувати на допомогу місцевим мешканцям.

Напевно, найскладніший клінічний випадок, який трапився цій бригаді військових лікарів – жорстокий напад астми у літньої жінки. І якби поруч не було кваліфікованих медпрацівників, то фінал цієї ситуації був би летальним. Однак, минулось… Зрештою, про перебіг пригоди змогла розповісти сама постраждала.

Знайти будинок пані Ганни було не складно. У селі, про перипетії цієї події знає ледь не кожен. Місцеві залюбки провели до садиби.

– Мене не треба фотографувати…– шаріється не звикла до журналістської уваги літня селянка. – Ви краще тим дівчатам, військовим лікаркам, що мене врятували, гарні фото зробіть. Якби не вони, то відійшла би баба.

Десь у зоні АТО, весна 2014 року....
Десь у зоні АТО, весна 2014 року….

Хоча самі медики нічого гіпернадзвичайного у своїй роботі не вбачають.

– Випадок із пані Ганною – класичний. У неї астма. Тож потрібна постійна медикаментозна підтримка. – говорить лікар-реаніматолог старший лейтенант медслужби Мар’яна Гаман. – На щастя, коли в неї стався черговий криз, ми трапились поруч. У нас були необхідні ліки і транспорт, щоби після ургентних процедур доправити її до районної лікарні. Там, до слова, діагноз підтвердили наші цивільні колеги. Але діяти потрібно було у перші ж хвилини. Інакше – майже стовідсоткова вірогідність сумного розвитку ситуації.

Відзначимо, що до будівлі, над якою військові медики підняли прапор із червоним хрестом, місцеві селяни ходять, як до поліклініки. Буває, що й навпаки – хтось з докторів вирушає в село. Наприклад одна родина з п’яти чоловік враз захворіла важкою формою простуди. У всіх, в тому числі і у малих дітей температура піднялась до 38,7 градусів. Отже військові лікарі на прохання сусідів завітали до родини, після обстеження призначили курс лікування. За словами медиків пересічні селяни дуже довго не вірили, що їх послуги насправді безкоштовні. Часто пропонували гроші, продукти і дивувались коли лікарі в погонах відмовлялись від цього. Як розповіли у місцевому «центрі інформації»  (магазині – прим. авт.) селяни району готують звернення до військових керівників з проханням залишити медиків у них назавжди. Харчування та розміщення вони беруть на себе. І це – не жарт!

Десь у зоні АТО, весна 2014 року....
Десь у зоні АТО, весна 2014 року….

Ранок в колгоспі починається з сходом сонця. Але ще раніше прокидаються мешканці польового табору. Сніданок та ранковий туалет займає по військовому – мало часу. Основне – бойова підготовка, та залагодження підрозділів. На цьому зупинимося окремо. Перед тим, як віддавати розпорядження щодо організації занять на день своїм підлеглим, усі командири збираються в штабі на нараду. Але цей брифінг не схожий на звичний для «паркетних» офіцерів багаточасове засідання. Брифінг триває до десяти хвилин. Кожен командир чи начальник служби лаконічно доповідає про стан справ існуючі проблеми, які він не може вирішити самотужки, та розповідає чим займається його підрозділ чи служба в контексті виконання поставлених завдань.

Лейтенант Георгій Таріков поки що командир механізованого взводу. Стіні військового навчального закладу цей офіцер покинув лише минулого року. Про те за цей час встиг здобути авторитет як в офіцерському середовищі, та серед підлеглих. Свої заняття молодий офіцер планує і готує дуже ретельно. Тому його підрозділ один з кращих. Кожну годину проведену в «полі» потрібно використовувати по максимуму. Раптова навчальна тривога – справа для піхотинців взводу Тарікова справа звична. За години тренувань все відпрацьовано до автоматизму. Кожен знає своє місце, що і як робити по команді. Ба більше: особливо готуватись до «тривоги» не потрібно. Адже шолом, протигаз, бронежилет, особиста зброя та набої завжди разом з піхотинцями. Цей польовий «джентльменський набір»: іронізують хлопці. З’являтися без будь-якого з цих аксесуарів у товаристві – ознака дурного тону. А якщо серйозно, то війська по новому переосмислюють сутність «інстинкту воїна», коли особиста зброя та екіпірування перетворюються на другу шкіру, без якої зайвого кроку – зась.

Десь у зоні АТО, весна 2014 року....
Десь у зоні АТО, весна 2014 року….

Навчальний процес у піхоти – низка раптових вводних. Сержант в будь-яку мить може подати команду збір. Де б не був той чи інший солдат підрозділу – він мусить чимшвидше стати у стрій.

Цього разу лейтенант Георгій Таріков поставив взводу задачу висунутись в один з районів для підсилення блокпосту.   Ніхто, ні стрільці, ні механіки-водії БМП спеціально до цього не готувались. Але… Цікаво інше: санкцій, або вказівок на подібне тренування від командування бригади тут не вимагають. Офіцери самі вирішують куди, коли і як поїдуть бойві машини, та яке питання будуть відпрацьовувати бійці. Само-собою всі ці заходи відбуваються в межах визначеної території. Інша справа  — в якій формі та часових рамках це буде реалізовано.

Займаються й офіцери. Тобто, якщо тривога і марш до техніки в повному спорядженні бігом, то разом з підлеглими також в повному бойовому спорядженні біжить і командир. А щоби фахово «рулити» підрозділом, молоді офіцери тут ж на місці переймають досвід старших товаришів. Командир роти щовечора організує тактичний брифінг для своїх підлеглих. Робота з картами, розробка, та визначення секторів ведення вогню, складання вогневих карток – обов’язкові елементи вечірніх «посиденьок». Отже, поки особовий склад має законний вечірній відпочинок, офіцери навчаються.

Десь у зоні АТО, весна 2014 року....
Десь у зоні АТО, весна 2014 року….

Так само напружено навчаються і розвідники. Адже під час антитерористичних операцій та заходів, «воїни – тіні» в загальній симфонії бою, відіграють першу скрипку.  Тому в наметовму містечку вже не дивуються, що воїни-розвідники можуть повертатись в табір серед ночі і при цьому нести на плечах свого колегу. Адже так відпрацьовується евакуація пораненого чи загиблого біця з боля бою. Так само тут звикли, й до інших особливостей навчально-бойового процесу розвідників. До прикладу, що в будь – який момент «кущ» в лісі може звестися на ноги. Однак, розвідники  у своїх екзерсисах намагаються, як говориться, палку не перегинати: обстановка ж бо – бойова. І набої у кожного – також.

Хто не працює – той не їсть. Звинуватити піхоту в лінощах не можливо. Тому тилова служба викладається на повну – у польовому пункті харчування вогні під котлами не гаснуть. А обслуга – спить у пів ока, щоби завжди вчасно нагодувати бійців.

– Приготувати смачну їжу – не штука. Було б з чого і на чому. Матеріальні засоби і техніка тилу у нас є. Підготовлений персонал також,– каже начальник продовольчої служби бригади капітан Дмитро Ткач. – Є у нас і запас харчів. Проте, ми не відмовляємось й від того, що привозять нам патріоти-активісти. Місцевий хлібзавод регулярно постачає нам свіжовипечену продукцію. Спеціально для нас – упаковують кожен буханець у харчову плівку.

Самі бійці якістю їжі та об’ємом порцій задоволені. Кажуть, що свіже повітря і постійне фізичне навантаження – найкраща приправа до солдатської каші. Хоча в меню не лише каша, а досить широкий спектр страв.

Десь у зоні АТО, весна 2014 року....
Десь у зоні АТО, весна 2014 року….

Наші люди також вважають справою честі організувати додаткові смаколики для солдатського столу. Взагалі, постачання продуктів у полі – тема для окремого матеріалу. Хочемо лише подякувати тим небайдужим українцям, які піклуються про те, щоби наші солдати були нагодовані по-домашньому смачно. Підполковник запасу Олександр Спільний – один з таких. Він – представник громади сусідньої Полтавщини. І вже утретє збирає подарунки від сільських громад воїнам бригади. «Бандероль» виявилась чималою – розміром у вантажний бус. А список привезеного розтягнувся у двадцять п’ять найменувань. Серед них: олія, крупи, консерви, борошно тощо. Не відстають від полтавчан і місцеві сумські підприємці. Які не лише власними силами організували централізоване харчування особового складу блок-постів, але й допомагають військовим закупівлею запчастин для техніки, пальним і навіть організовують польові концерти та екскурсії до найближчих осередків цивілізації і культури.

За лаштунками усього цього складного процесу, насправді, стоїть одна особа – командир. Для нього це і перманентний головний біль, і…привід гордості за своїх підлеглих. Насправді, в рекордні терміни «прокрутити» усі важелі і механізми організації – це само по собі титанічний труд. Інше – підготувати техніку до маршу власним ходом, або переміщення іншими способами. І третє – налагодити на місці не лише побутові умови, але й головне – виконання конкретних бойових задач, поставлених групі вищим військовим керівництвом.

«Серйозний чолов’яга»: кажуть про командира призвані із запасу під час часткової мобілізації «партизани».  Якщо усі комбриги в армії такі – не усе втрачено. До слова, з мобілізованими командир встановив конструктивні і статутні взаємини відразу, без реверансів, як він висловився.  Так само по офіцерськи прямо ,і як то кажуть, «без дулі в кишені» він вирішує і проблеми підлеглих. Встигає залагоджувати питання по командній вертикалі і організовувати добрі стосунки з місцевими керівниками. Все має бути по чесному: лаконічно формулює власне кредо полковник Олександр Павлюк.  Тоді люди будуть довіряти. Та направду напевно ніхто і ніколи не дізнається, яких саме зусиль вартує командиру, щоб все працювало навколо саме от так: на перший погляд просто і невимушено. Чергові польового штабу зазначають, що світло у «кунзі» командирської машини часто не згасає, аж до ранку.

– Я повністю впевнений у своїх підлеглих, – каже полковник Олександр Павлюк. – Вони готові виконати завдання із захисту нашої держави. Саме тому ми тут.

Нещодавно, один з наших сучасників-публіцистів дуже влучно підмітив: Саме у цьому горнилі необ’явленої, але запеклої війни, після двох десятиліть топтання на одному місці народжується справжня армія України. Наша армія…

Підполковники Тарас ГРЕНЬ та  Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ
Регіональний медіа-центр МО України (м. Львів)
Фото авторів.

Напишіть відгук