На початку лютого 1888 року Роман пише з Риму до матері Софії Шептицької про своє перебування у Вічному Місті, куди він поїхав після повернення з України та Російської імперії. У кінці листа додає, що «а якщо Казьо міг би теж приїхати — це було би для нього як сяйво, спрямування, шлях і уділ у майбутньому житті…» [«Молодість і покликання…». — С. 129].
Місяць пізніше Шептицькі прибули до Риму, якраз 4 березня, щоби тут відсвяткувати іменини Казимирів. У подорожі був Казимир Стефанський (1860–1904), приятель родини та, з недавньої пори, вчитель найменшого Леона. Уже в цей час Стефанський прийняв рішення посвятити себе ордену оо. Ісусівців, і до Риму він приїхав також на запрошення Романа. Його буде висвячено у 1895 році. Служитиме у Хирові, де викладатиме грецьку та німецьку мови. Здобуде звання професора і очолить тут Єзуїтську колегію.
Під час перебування родини у Римі 8 березня тут помирає кардинал Володимир Чацький герба Свинка (1834–1888), великий приятель Шептицьких. Ієрарх належав до тих, що не схвалювали переходу Романа у східний обряд, бо дуже любив дітей Яна Кантія та Софії Шептицьких. Описуючи звістку про смерть кардинала, Софія Шептицька зазначала, що всі в Римі, і особливо Роман, були надзвичайно вражені смертю духовного, а для Романа це «був важкий і болючий удар, який на нього зіслав Господь»[«Молодість і покликання…». — С. 139].
24 березня папа Лев ХІІІ прийняв Шептицьких на аудієнції. Казимира в цей час вже не було в Римі, оскільки після своїх іменин поїхав подорожувати Італією. Властиво, виїхав 6 березня разом із групою молоді і о. Павліцьким у подорож Північною Італією. У листі до чоловіка Яна Кантія з 12 березня Софія Шептицька згадувала, що «отримала від Казика картку з Удіне» [«Листи Софії Шептицької». — Т IV. — С. 62]. Відтак, на аудієнцію пішла Мама з синами Романом і Леоном та Казимиром Стефанським.
Тут слід зацитувати фрагмент розмови між Левом ХІІІ та Софією Шептицькою, оскільки в ньому йдеться про посвяту Романа апостольській діяльності:
«Нібито слідуючи очима за думкою святішого Отця, додала не слова, але вираз того, що наростало в моєму серці у зв’язку з покликанням моєї дитини:
«…Щодо нього, Ваша Святосте, — він готовий пролити кров як мученик, якщо Бог забажав би цього — ради Його святої справи. А погоджуюсь — тут, перед Тобою, бажаю цього так, як і він цього прагне!»
«Ах!» — сказав торжественно, підіймаючи праву руку й кладучи її на моїй голові: «У цих словах відчувається цю польську віру, добру, сильну… з таким наставленням Пані може бути певна, що ціла родина Пані, тобто душа родини, Пані мене розуміє, правда? — що душа родини буде в Небі!..»
[«Młodość i powołanie…».— C. 151–152]
Згаданий момент надзвичайно важливий у контексті польського шляхетського месіанізму, великим теоретиком якого в ці часи був Адам Міцкевич, що надзвичайно глибоко розвинув цю філософську ідею в половині ХІХ ст. Це досить добре проаналізовано в польській історіографії, і ми зупинимось лише на тезі, що тема «України», «сакралізації степу» тощо займали в цьому вченні особливе місце. Сформувалась ціла «українська школа» у польському романтизмі, яка мала великий вплив на молодих Шептицьких. Мотив «месіянізму» також чуємо у розмові між Софією Шептицькою та папою Левом ХІІІ.
Казимир повернувся до Риму 28 квітня у середу Страсного тижня. Цього ж дня до «вічного міста» приїхали і батько Ян Кантій із сином Олесем. Першого квітня католицький світ святкував Великдень, відтак зібралась вся родина, за винятком Станіслава. Ян Кантій Шептицький також у цьому місяці був удостоєний аудієнції у Папи Римського: разом з групою польських консервативних політиків з Галичини, із духовенством різних обрядів та трьома львівськими архієпископами (польським, русько-українським та вірменським), що 21 квітня були прийняті Святішим Отцем. Лев ХІІІ виголосив промову, яка своїм змістом стосувалася всіх прибулих галичан, і наголосив на пошануванні кожним своїх християнських традицій та їхній захист і примноження [Gwiazda Cieszyńska. —№ 18. — rocznik 41. — 5 травня 1888. — С. 179]. Наступного дня, 22 квітня, Шептицькі виїхали з Риму.
Після повернення з Італії, в перервах між численними прийняттями друзів удома, Казимир інтенсивно вчився і, як стверджувала мама в листах, відповідально ставився до лекцій в університеті. 15 травня 1888 року він склав колоквіум (вид екзамену) з римського права [«Листи Софії Шептицької». — Т IV. —С. 62]. До Прилбич вибирався на Свято Пресвятої Євхаристії, яке цього року припадало на 31 травня [«Листи Софії Шептицької». — Т IV. — С. 68].
Тим часом 19 травня того ж року у Кракові Роман захистив дисертацію й отримав титул «доктор права», а 28 травня вступає до василіанського монастиря у Добромилі і приймає чернече ім’я Андрей. Окрім тата і мами, Романа супроводжував брат Леон. Що цікаво, польська преса з посиланням на русько-українські москвофільські газети повідомила факт вступу Романа Шептицького до монастиря ще тиждень перед самим вступом — 20 травня, додавши, «є він визначений у майбутньому отримати митру львівських греко-католицьких митрополитів» [Kurier Codzienny. — № 80. — Варшава. — 20 травня 1888 р. — С. 3]. Це вже була друга хвиля у польській пресі, присвячена цій темі. Перша ж була здійнята проросійською московською газетою «Червона Русь», яка видавалась у Львові в 1888–1891 рр. і журналісти якої на шпальтах заявили, що Роман граф Шептицький готується єзуїтами посісти престол галицьких митрополитів [Kurier Lwowski. — № 76. — 16 березня 1888 р. — С. 3].
На жаль, нам не вдалося знайти спогадів про перші відвідини Казимиром брата Андрея у добромильському монастирі. Можемо собі уявити, наскільки ця подія була для них зворушливою. Ось кілька фрагментів листів матері Софії Шептицької до сина Казимира:
Прилбичі, 24. 05. 1888 р.
До Казимира Шептицького — Краків
«Гарне повернення і великий спокій на всьому і на всіх. Тато при нашій зустрічі виглядає дуже гарно… Fiat [з лат. — нехай станеться — І. М.] для всього. Ромцьо їде завтра увечері з Папою до Львова, я не їду — прилучуся до нього в суботу увечері у Судовій Вишні, ніч у Перемишлі. У неділю біля восьмої ранку будемо в Добромилі. Тато не наважується туди їхати — був сьогодні вранці з нами на Святій Літургії. Прилбичі гарні, добре впорядковані — гарна погода — Вебер (мій вчитель) усміхнений.
Прилбичі, 26. 05. 1888 р.
До Казимира Шептицького — Краків
«Вчора одержала плащ (інсиґнія прелата, яку Папа привіз з Риму для о. Узарського. Пробоща в Брухналі). Учора вранці Тато і Ромусь у Львові — з хвилини на хвилину повертаються — але сьогодні ополудні усі прямуємо до Подлубів [місцевість поблизу Прилбич — І. М.], де отець Лонцький [греко-католицький священик, яким опікувалась родина Шептицьких, оскільки він належав до грона тих священиків, яких російська влада вигнала з Холмщини в Галичину — І. М.] вже давніше просив Ромця бути хресним його Наталки — гадаю, що це не стане нам на заваді поїхати о четвертій з половиною до Перемишля — якби воно відклалося на завтра, я тобі зателеграфую, бо знаю, як Тобі залежить на тому, аби знати день і годину. Це важкі дні. Не хоче Господь Ісус, аби пожертва була легкою, як Хрест Його власний легким не був, — може для того, аби на вартості нічого не втратила. Але помагає й двигає внутрішньо і зовнішньо на кожну хвилю.
Прилбичі, 27. 05. 1888 р.
До Казимира Шептицького — Краків
«Ми усі — Тато, я і Ромцьо — від’їжджаємо о четвертій з половиною — так найбільш по Божому для всіх. Очевидно, що завтра ввечері повернемось. Папі конче в тих днях потрібна допомога. Дитинко моя, прошу Тебе, як тільки зможеш, приїдь на Божого Тіла, п’ятниця, субота і неділя [у 1888 році свято Пресвятої Євхаристії святкували у четвер 31 травня — І. М.]. Господь Ісус двигає, але завжди це тяжкі дні, а нас двоє і Дух між нами. Ромтух вільний і ясний, але і йому подих цих хвиль не легкий. До побачення, хлопченя моє золоте.
[Всі три листи цитуємо за: «Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — C. 67 а].
Того літа батько Ян Кантій Шептицький пережив ще одне випробування: довідався про покликання Казимира до монастиря і наміри сина його здійснити. Софія Шептицька з великою тривогою та у таємниці 28 червня написала листа до своєї близької подруги Софії Попель (1846–1926), католицької діячки, просячи про молитву. Передаємо фрагмент листа:
«Чи знаєш, що Казик був хворий на щось, пов’язане з жовчем? Не був удома, як приїхав Ясь, а на столі лежали записки, які під час хвороби робив. Те, про що Ясь інтуїтивно був майже переконаний, стало перед ним. Я не могла заперечити. Можеш собі уявити, коли повернувся, якою була ця розмова, під час якої я отримала листа… Пишу це, щоб ти молилася, Зосько. Але не є так чорно, як бувало в справі Романа: Мати Божа бачить, що не можу. Хоч Господь Ісус не хотів чекати з відкриттям цього бідакові. Відчувала’м, що йде хрест цього тижня. Звідусіль, властиво, його я сподівалась. Амінь [властиво «Fiat» — І. М.]… Ісус такий добрий… Господь з Тобою, Зосько. Якщо б Казьо був у Рущі [місцевість під Краковом, де мешкали Попелі. Сьогодні знаходиться в межах Кракова — І. М.], або ні, тільки молися, а цю картку спали…».
Можемо припустити, що весь липень і половина серпня у прилбицькому домі точилися дискусії про майбутнє Казимира. Чому мова йде про половину серпня — 14 серпня у Прилбичах поховали маму Яна Кантія Шептицького — Ружу Терезу Евеліну з Косецьких герба Равич. Але перш ніж коротко опишемо цю сумну подію в родині, процитуємо уривки з листів Софії Шептицької до Софії Попель, які дадуть змогу частково побачити, що відбувалось із Казимиром після вступу Романа до монастиря:
Прилбичі, 23 липня 1888 р.
п. Софії Попель
«Ясь був страшенно сумний і зденервований ремінісценціями про Ромця, боязню і гнівом щодо Казя. Казик, біднятко, наляканий, «що зробив щось погане» — що з чимось — і то чим?… — мусить критись — що його обсервують в домі і в костелі, під час забави і дискусії. Не міг бути вільним. А все це лагодити, двигати, розвеселяти з гарячкою, кашлем і трясінням від невралгії кінцівок….
…Не знаю, чи, попри хвилі спокою, справа Казика не є тяжчою від Ромтуха [Романа — І, М.]? Насамперед, так, майже фізично, з жалю мені роздирається серце, коли Ясіско [Ян Кантій, тато — І. М.] вдається до мене з проханням, щоби перешкодила цьому … сама ще не маю таких певних зовнішніх даних, як про тамтого [йдеться про Романа, брата Андрея— І. М.], і пробую словами. Але так діяти, як хоче Ясь, ані не можу, ані не вмію. Тепер мені хлопчина трохи вивільнився. Але були жахливі хвилі. Коли почую його сміх, то мені видається, що мені відкривається небо — і як перед Господом, ясно мені, що Господь Бог хоче мати його своїм, так ясно, що зараз моїм усім завданням виправляти не те, що вважає незгідним із Божими замірами, а врешті, щоб найлегше дальше долати бурі, слід дати Господу Богу всю свободу дій» [«Листи Софії Шептицької». — Т IV. —С. 73–74].
Бабуся Шептицька, яка в цей же час мешкала у Дев’ятниках, що у Жидачівському повіті, поїхала в околиці Надвірної до своєї дочки Михайлини графині Коморовської. Тут захворіла — і все наявне у Прилбичах сімейство Шептицьких вибралося до Гаврилівки, до Коморовських. Після останньої сповіді і Святого Причастя Шептицькі повернулися до дому. 7 серпня, у віці 80-ти років, Ружа Шептицька померла. Була похоронена в чернечому габіті, оскільки після смерті чоловіка вступила до світського ордена св. Франциска (терціарів).
Після такого багатого на емоції та бурхливого літа, радісного та сумного, сповненого роздумами та дискусіями, Казимир Шептицький продовжує навчання вже у місті Мюнхені, яке в ці часи було складовою частиною Королівства Баварії, а з 1871 року на окремих правах належало до об’єднаної Німеччини. Про несподівану зміну планів щодо місця навчання свідчить факт, що Казимира Шептицького було обрано бібліотекарем Студентського товариства філаретів [Czas. —№ 161. — 17 липня 1888 р. — С. 2], про що краківська преса повідомила 17 липня того року. Тобто, у середині літа не було мови про те, щоби перервати навчання у Кракові. Очевидно, що рішення було прийняте під час дискусій про покликання Казимира Шептицького піти у монастир.
Іван МАТКОВСЬКИЙ
