Соратникам Коновальця було важко збагнути його фаталізм

Соратникам Коновальця було важко збагнути його фаталізм

125 років тому в галицькому Зашкові в родині вчителів народився Євген Коновалець, майбутній творець Організації Українських Націоналістів, колись об’єкт ненависті більшовиків і поляків, водночас – харизматична постать для українських патріотів.

У діаспорі, а потім у незалежній Україні про нього написано сотні наукових статей, видані десятки книжок. Більшість із них присвячена його політичній іпостасі, за якою важко побачити живого полковника з його уподобаннями, слабкостями, захопленнями. Мало хто знає про пристрасть (як виявилося, фатальну) Коновальця до шоколаду, про любов до сина та дружини, про несприйняття «сильних словець» у дискусіях і про його повагу до співрозмовників.

Євген Коновалець із сином Юрком
Євген Коновалець із сином Юрком

Навчаючись у львівській Академічній гімназії (де був одним із найкращих учнів), юний Євген переконував своїх товаришів-гімназистів: «Українці мусять бути добрими учнями, мусять засвоїти собі знання якнайкраще, якнайосновніше, якнайбільше, щоб надолужити те, що у нас пограбувала неволя».

«Але не своїми успіхами в науці звертав на себе увагу всіх, хто з ним зустрічався, а – живим своїм активним заінтересуванням від наймолодших літ суспільно-громадськими справами, дружністю щодо своїх товаришів та імпонуючою шляхетною впертістю в прямуванні до наміченої цілі», – писав про нього історик Петро Мірчук.

Всі ці риси Коновальця віддзеркалилися в одній із історій з його юності. У гімназії Євген мав дуже суворого вчителя математики, проте це не створювало йому проблем, бо математику знав добре. Та одного дня, коли той учитель ввійшов до шостої кляси, Євген заскочив його тим, що не сів на лавці, як усі, а зголосився, що має щось учителеві сказати. Учитель ввізвав його негайно сісти, але Євген не схотів. Не помогли й дальші накази вчителя, і він, знервований, викинув учня з кляси. Та на найближчій лекції повторилося те саме. Заінтриґований небувалою впертістю учня, учитель покликав його по лекції і спитав, чого він хоче. «Я прошу вас, пане професоре, щоб ви питали нашого товариша. Ви дали йому на третій конференції «двійку» і якщо ви не допустите його здати й поправити оцінку, то він муситиме повторити клясу. А він вже вивчив матеріял. Я сам приготовив його і я прошу вас перепитати його».

– Не мішайсь, Євгене, до не своїх справ! – суворо відповів учитель. – Це тільки моя справа, чи перейде він до сьомої кляси, чи муситиме повторити шосту.

– Ні, пане професоре! – заперечив пристрасно Євген. – Це не ваша тільки справа! Я був припадково наочним свідком, як батько учня, довідавшись про погану оцінку сина у вас, жорстоко збив його, як із-за того виникла важка сварка між батьком і матір’ю і як після сварки батько мого товариша пішов з горя до шинку пити. Якщо ви заставите його повторювати клясу, то це може мати важкі наслідки не лиш для нього самого, але й для родинного життя його батьків. Ви маєте обов’язок вимагати від учня, щоб він знав матеріял, але не смієте спричиняти родинних трагедій. Тому я приготовив мого товариша, він знає матеріял і я вимагаю від вас, пане професоре, щоб ви перепитали його й дали йому змогу перейти до сьомої кляси!

«Впертий Євген» переміг: його імпатія до товариша зворушила шорсткого учителя, і той, переконавшись, що товариш Коновальця дійсно вже опанував навчальний матеріал, «перепустив його до 7-ї кляси».

У роботі Євген Коновалець був дуже заповзятим, чим не раз дивував своїх соратників. Міг днями не виходити з кімнати, працюючи. Завжди цікавився думкою своїх колег про ту чи іншу справу чи ідею, а коли ті не могли відповісти, дивувався, як то вони не мають своєї думки з того чи іншого питання. Все це не дуже в’яжеться з радянськими кліше про персону Коновальця як диктатора та фашиста.

Євген Коновалець (у центрі) зі соратниками
Євген Коновалець (у центрі) зі соратниками

«Перші дні нашої праці були доволі важкі й прикрі, – згадував особистий секретар Є.Коновальця в 1930-1931 рр. Олекса Бойків. – Хоча кожний із членів ПУН мав свою приділену функцію, проте більшість листування провадив Полковник. Часто пишучи листи, полковник раптом питав мене:

– Бойків, яка Ваша думка?

Я не міг мати ніякої думки, бо не знав тієї особи чи організації, якій ми писали листа, ані не знав їхнього наставлення до нас. Спочатку я відповідав, мовляв, я не маю ніякої думки, і це його хвилювало. Але по тижнях спільної праці він зауважував у мене зміни на краще і схвалив їх:

– Бойків, ви добре думаєте. Тільки дуже повільно!

Бували дні, що ми виготовляли 20-30 листів, і не один раз Полковникова (дружина Євгена Коновальця Ольга – Z) ставала в моїй обороні, роблячи йому зауваження:

– Ти хочеш пана Бойкова замучити.

Тоді на обличчі Полковника з’являлась приємна усмішка, і він додавав, немов оборонявся:

– Нині нам праця йшла добре.

Він умів приєднувати до ОУН у самих початках її ставання багато симпатиків, а навіть активних співпрацівників і переконувати опонентів і слухачів. Правда, були також одиниці, які не виявляли належної політичної культури. Полковник закликав тих людей: «Якщо розходимося, то працюймо так, щоб при зустрічі ми могли один одному сміло глянути в очі й подати один одному руки».

Зліва направо: Ярослав Чиж, Парасковія Чмола, Василь Кучабський, Таїсія Юрієва, Іван Чмола, Євген Коновалець. Ворохта, 1921 рік
Зліва направо: Ярослав Чиж, Парасковія Чмола, Василь Кучабський, Таїсія Юрієва, Іван Чмола, Євген Коновалець. Ворохта, 1921 рік

Одного разу, коли родина Коновальців перебувала в Женеві, Бойків запропонував їм зустрітися з місцевими українськими студентами. Під час зустрічі Коновалець зачарував своєю промовою не тільки молодь, а й самого Бойківа.

Другого дня Бойків спитав Полковника, чому він так рідко виступає з такими гарними промовами. Він, усміхнувшившись, відповів: «Говорити треба так до тих, що хочуть чогось навчитися, хочуть набути знання, а не до тих, які вважають, що вони вже знання мають і можуть іншим давати лекції.

Ні перед тією зустріччю, ні після того я вже ніколи більше не чув, щоб він так говорив».

Завжди визнавав свої помилки. ОУН із самого свого заснування намагалася підпорядкувати собі всі українські політичні сили. Й от уже 24 квітня 1930 року Коновалець пише одному із членів Проводу: «Ми пішли на крайній екстремізм, виповіли всім і вся війну, дійсно ґрунтовно себе від усіх відмежували і сьогодні починаємо переконуватися, що ми взяли дещо зависокий тон».

А в листі від 2 травня того ж року іншому членові Проводу зізнається: «Я критику люблю, бо тільки при її допомозі можливо добачити, що зроблено правильно, а що ні. Прошу тільки, критикуючи діяльність ОУН, більш прецизно (точно – Z) формулюйте те, що критикуєте, як теж подавати, як на Вашу думку, повинно робитися».

«Він ніколи не любив блищати чи перед будь-ким позувати, – стверджує Олекса Бойків. – Його вдачу позначала виняткова дійовість. Не можна було зауважити якоїсь патетики, сліпого молодечого пориву, фантазійності, словесного гурра-патріотизму. Коли в одній з розмов із Полковником інженер Микола Сціборський натякнув про це, він негайно зреагував:

– Маючи 28 років, я був командиром корпусу Січових Стрільців і заступником голови Директорії у Києві. То що нині може мені імпонувати? Наше завдання працювати й боротися за визволення України! Титули не цікавлять мене!».

Сціборський, заступник Коновальця в ОУН, у полеміці нерідко вживав слова типу «шулери», «зрадники», «нахаби». Полковник категорично виступав проти такого способу ведення дискусії з опонентами, називав це «вуличною лайкою».

«Не штука господарювати, коли мається всього по достатком, але штука з малого доходити до щораз більшого, – писав в одному з листів 14 липня 1930 року. –Достаток деморалізує, а недостача заставляє людей засукати рукави, закусити зуби, щоб перебороти усі труднощі. В нашій діяльності це повинно бути аксіомою. Бо нам треба бути приготованими на те, що можливо прийдеться працювати в ще більше несприятливих обставинах і ще з меншими засобами».

Унікальна світлина: Зліва праворуч. Стоять: Євген Коновалець, невідома, Зенон Кузеля, Ольга Кузеля, Ольга Коновалець, Омелян Сеник, Ріко Ярий, Степан Федак-молодший (виконавець замаху на Ю. Пілсудського у 1921 р.). Сидять: невідома, Юліан Головінський, Ольга Яра. Берлін 1927 р.
Унікальна світлина: Зліва праворуч. Стоять: Євген Коновалець, невідома, Зенон Кузеля, Ольга Кузеля, Ольга Коновалець, Омелян Сеник, Ріко Ярий, Степан Федак-молодший (виконавець замаху на Ю. Пілсудського у 1921 р.). Сидять: невідома, Юліан Головінський, Ольга Яра. Берлін 1927 р.

Родина Коновальців завжди жила дуже скромно, хоча більшість вважали навпаки. У скруті Ольга ніколи не дорікала чоловікові за їх митарства, і чоловік це дуже цінував.

«Прийшли Євген і Оля Коновальці, щоб відвідати мою хвору дружину і подякувати за її допомогу для них, – занотував у щоденнику 16 жовтня 1931 року Євген Бачина-Бачинський, який також жив у Женеві. – Принесли квіти й гроші, які були для них витрачені. Скаржилися, що не мають засобів до життя. А у нас думають, що Коновальці мають тисячі. В дійсності вони живуть дуже скромно і ощадно».

На початку 1935-го швейцарська влада змусила їх виїхати із країни. Коновальці перебираються до Італії.

«Увечері прийшов полковник Коновалець, – записав у щоденнику 29 квітня 1935-го Євген Бачина-Бачинський. – Розмовляв з ним поза північ. Оповідав про себе і родину. Полковник кинув курити:

– Ось уже тиждень, як не було в роті цигарки. Чи надовго?

Хвалив наші пампушки й сирну паску. Довго стояв в задумі перед двома образами, що їх намальована моя дружина: копію відомої картини “Гуси на снігу” і, особливо, розлив річки Прип’яті з човном… Він жалкував, що й досі не посадив деревця на хуторі і, жартуючи, додав:

– Бодай яму викопав минулого літа. Може це для мене.

Мені й жінці аж мороз пішов за шкірою. А Коновалець вів далі:

– Бо гонять мене вороги так, що не знаю де й жити. Дослужився…».

Улітку 1935-го серед української громади у Фінляндії з’явився перебіжчик із СРСР. Видавав себе за колишнього комсомольця, за освітою – народного вчителя. Начебто розчарувався в комунізмі та прагне пов’язати свою долю з національним рухом.

Насправді ж був радянським агентом Павлом Судоплатовим. Згодом він стане одним із керівників управлінь НКВД-НКГБ-МГБ. Затесався в українські емігрантські кола. Був відомий там як Павлусь, Норберт, Вельмуд, Михась, Валюх. Невдовзі зі Судоплатовим познайомилися деякі члени Проводу ОУН. Потім – і сам Євген Коновалець. Пройнявся симпатією. Хоча дехто з оточення полковника й застерігав його від надмірного захоплення.

– Ви на цьому Павлі не пізналися і не оцінили його, як слід. Це ж прекрасний хлопець! Інтелігентний і – характер! – казав Коновалець колишньому сотникові Української Галицької Армії Омелянові Сенику-Грибівському.

«Під час нашого перебування в Парижі Коновалець запросив мене відвідати разом з ним могилу Петлюри, – згадує Судоплатов у своїй книзі “Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930-1950 годы”, що вийшла 1997-го. – Коновалець обожнював цю людину, називав його “нашим знаменом і найулюбленішим вождем”.

Ми пройшли через весь цвинтар і зупинилися перед скромним надгробком на могилі Петлюри. Коновалець перехрестився – я вчинив за його прикладом. Якийсь час ми стояли мовчки, потім я витягнув із кишені носовичок і завернув в нього жменьку землі з могили.

– Що ти робиш?! – вигукнув Коновалець.

– Цю землю з могили Петлюри відвезу в Україну, – відповів я, – ми в його пам’ять посадимо дерево і будемо за ним доглядати.

Коновалець був у захваті. Він обійняв мене, поцілував і тепло похвалив за чудову ідею. У результаті наша дружба і його довіра до мене ще більше зміцніла».

У листопаді 1937-го Судоплатов отримав наказ ліквідувати полковника.

«Єжов об 11-й вечора знову привів мене в кабінет до Сталіна, – згадував агент. – За яких 5 хвилин я розповів план оперативних дій проти ОУН.

– Наша мета – обезголовити рух українського фашизму напередодні війни і примусити цих бандитів знищувати одне одного в боротьбі за владу, – сказав Сталін.

Тут же він звернувся до мене з питанням:

– А які смаки, слабкості та прив’язання Коновальця? Постарайтеся їх використати.

– Коновалець дуже любить шоколадні цукерки, – відповів я, додавши, що куди би ми з ним не їздили, він завжди першим ділом купував розкішну коробку цукерок.

– Обдумайте це, – запропонував Сталін».

В оперативно-технічному відділі НКВД виготовили вибуховий пристрій. Зовні – коробка шоколадних цукерок, розписана в українському стилі. Вибух мав статися рівно за півгодини після зміни положення коробки з вертикального на горизонтальне.

«Ми домовилися, що зустрінемось із Коновальцем у Роттердамі, в ресторані “Атланта”, – продовжує Судоплатов. – Я увійшов до ресторану, підсів до нього, і після незначної розмови вручив йому подарунок, коробку шоколадних цукерок. Йдучи поклав її на столик поряд із ним.

Пам’ятаю, як, вийшовши з ресторану, звернув направо на бокову вулицю, по обидві сторони якої розташувалися численні магазини. У першому ж із них, де торгували чоловічим одягом, купив капелюх і світлий плащ. Виходячи з магазину, я почув звук, який нагадував хлопок шини, що лопнула. Люди навколо мене побігли до ресторану. Я поспішив на вокзал, сів у перший же потяг до Парижа, де мене мав зустріти чоловік. Я передав йому свій пістолет і маленьку записку, зміст якої потрібно було відправити в Москву шифром. У записці йшлося: “Подарунок вручений. Посилка зараз у Парижі, а шина автомобіля, на якому я мандрував, лопнула, доки я ходив по магазинах”».

Місце вбивства Євгена Коновальця
Місце вбивства Євгена Коновальця

Так, 23 травня 1938 року загинув лідер українського націоналізму Євген Коновалець, який і не підозрював, що у принесеній «другом» коробці шоколадних цукерок містилася вмонтована вибухівка.

Степан Бандера й Андрій Мельник на могилі Євгена Коновальця
Степан Бандера й Андрій Мельник на могилі Євгена Коновальця

Поховали Коновальця у Роттердамі на місцевому кладовищі Кросвейк.

Трагічно склалася і доля сина Юрка – він помер від важкої хвороби 19 грудня 1958 року. Похований на римському кладовищі Кампо Верано. Ольга Коновалець прожила 83 роки, померла 6 червня 1979-го в Римі. Як і заповідала покійна, похорон був скромний, без некрологів у пресі.

Володимир ГІНДА

Джерело: http://zbruc.eu/node/52732

Напишіть відгук