“Соломія Крушельницька має прегарні голосниці в горлі й розумне лице. Але не думайте, що я полюбив її”

0
524
Морачевський

Вацлав МОРАЧЕВСЬКИЙ радив українським жінкам читати Ніцше й Мопассана

“ЛЮБИЙ ПРИЯТЕЛЮ! СЬОГОДНІ Я ТАКИЙ ДО НІЧОГО, ЩО БИ НЕ ГОДЕН СЛОВА НАПИСАТИ, ЯКБИ НЕ ВАШ ЛИСТ, – зізнається Василь Стефаник у листі до лікаря Вацлава Морачевського в червні 1897 року. – Читаю раз, читаю другий – та й радуюся, що маю такого друга, що людей зі слабості визволяє. Читаю ваш лист, та й як коли би по ниві зеленій ходив. Сонце гріє, земля, свідома родючості своєї, вигрівається, а трава і квіти вилазять із землі, аби попігратися (погратися. – Країна). Знаходжу і у вашім листі такої сили багато, що ще раз радуюся, що ви мій. Будьте ви моїм другом, але тримайте мене все простісінько, як земля тримає березу – під небо, високо”.

Морачевський
Вацлав Даміан Морачевський народився 27 листопада 1867 року у Варшаві. Належав до польського шляхетського роду. Вищу освіту здобув у Цюриху – в політехніці та на медичному факультеті університету. Вів лікарську справу в Цюриху, Кракові, Карлових Варах, Лінці. 1920-го осів у Львові, працював в академії ветеринарної медицини. Автор майже 180 праць з органічної та фізіологічної хімії. Дружина – Софія Окуневська (1865–1926), одна з перших українських жінок-лікарів, учасниця феміністичного руху. Мали сина Юрія та доньку Єву. Помер 30 вересня 1950 року у Львові. Похований на тамтешньому Личаківському цвинтарі поряд із дружиною й дітьми. Свою бібліотеку заповів Академії наук УРСР. ”Морачевський не проявляв жодної політичної або соціальної активності, хоча багатьох людей лікував безкоштовно, а бідним студентам сам купував ліки, – пише Польський біографічний інтернет-словник. – Однак він співчував лівиці, був ворогом усякої несправедливості, гніту та шовінізму. Це зблизило його з українським рухом. Своє українофільство він пов’язував із симпатією до фольклору, особливо гуцульського, на якому він чудово розумівся. Все життя збирав твори мистецтва, мав чудову колекцію художньої літератури. Любив декламувати вірші польських, російських і французьких поетів. Також був палким шанувальником класичної музики” Вацлав Морачевський (1867–1950), сидить у центрі, зі співробітниками й студентами Львівської академії ветеринарної медицини, 1930-ті

Вони знайомі протягом трьох років. Стефаник у листах часто описує свої емоції та спогади. Згодом це виллється в новели, що прославлять його як одного з найкращих українських майстрів короткої прози.

“Ваші листи для мене – як добрі усміхи людей, роблять мене ліпшим і лагіднішим. Вони як благородні думки, що відривають від звичайних помилок і кажуть думати про красу й добро. Коли б я їх часто відбирав, коли б міг їх щодня відбирати, був би я ліпшим”, – відповідає Морачевський. Іншим разом дякує: “Ви навчили пестити словами кожну силу, що живе й відчуває. Ви навчили з мертвих брил викликати духа, заклинати хвилі, щоб подавали голос. Якби я вас утратив, то утратив би всі мої прикмети. Утратив би і владу, і силу, і ніжність. Став би знову пересічною людиною”.

Доктор медицини Вацлав Морачевський – поляк за походженням. Проте до рідної літератури особливого пієтету не має. Якось під час лекції в університеті ім. Адама Міцкевича у Львові критикує роман Quo Vadis Генрика Сенкевича. На той час це був бестселер, а його автора вважали живим класиком польської літератури. Професор зауважує: в творі надто позитивно показано постать святого Петра – хоча той до навернення в християнство був розбійником. Хтось пише донос у поліцію – “за образу релігії”. Морачевському загрожує 12-денне ув’язнення. Справу залагоджують завдяки впливовим знайомим у Відні – столиці Австро-Угорщини, до якої належала Галичина.

Значно більший інтерес проявляє до української культури. Велика заслуга в цьому його дружини – доньки греко-католицького священика Софії Окуневської. Вони познайомилися під час навчання на медичному факультеті Цюрихського університету. Софія була однією з перших жінок Галичини, яка склала випускний іспит у гімназії та вступила до вищого навчального закладу. Згодом стала першою жінкою-лікарем в Австро-Угорській імперії.

Наталія Кобринська, подруга Софії, вивчає в Цюриху економіку й видає альманах для українських жінок “Наша доля”. Морачевський публікує тут “Літературні замітки” – огляд творів популярних європейських авторів: Гергарта Гауптмана, Генріка Ібсена, Готфріда Келлера, Гі де Мопассана. Підписується “Дам’ян М.”. Першою рекомендує новинку – роман “Так сказав Заратустра” Фрідріха Ніцше. Транслітерує прізвище німецького філософа як Ніче, а в родовому відмінку – Нічого.

“Ніче писаний для людей, котрі доросли до розуміння всіх добрих і злих сторін суспільності, – попереджає Морачевський. – Для декотрих книжка та може бути шкідливою, бо научить їх легким способом зробити з себе героїв, вважати себе за незвичайних людей або навіть скривати свої блуди гей би під плащем самостійної натури. Декотрі звичайні люди зачнуть строїти фохи, уважати себе за самостійних, ба, апостолів. Деякі брутальність свою піднесуть до значіння чесноти. Словом, Ніче прав, кажучи о своїй книжці, що вона для всіх або для нікого”.

На текст звертає увагу Іван Франко. Для першого числа свого часопису “Житє і слово” він готує рецензію на “Нашу долю”. У ній зокрема критикує “Літературні замітки” невідомого йому дописувача: “Думка, без сумніву, добра – вказувати нашим жінкам речі, котрі надаються до лектури. Та тільки добір їх не видається нам щасливим. Пощо на чолі поміщено книжку Ніцше – цю блискучу, але фальшиву балаканину, цю справді анархістичну філософію, роблену “без царя в голові”, – цього абсолютно не розуміємо. Так само дивно нам, чому в Гі де Мопассана він вибрав якраз патологічну студійку “Орла”, а не згадав про найкраще діло передчасно померлого писателя Bei Ami (“Любий друг”. – Країна)?”

Однак Франко визнає: “Авторові заміток належиться признання бодай за те, що перший у нас звертає увагу на драми Гауптмана, автора знаменитих “Ткачів”.

Морачевські перебираються до Кракова. Восени 1894 року до їхнього помешкання приходить студент медичного факультету Ягеллонського університету Василь Стефаник. Познайомитися з поляком-українофілом йому порадив публіцист Михайло Павлик.

“Почали ми розмовляти про все й усяку всячину, – згадує той день Вацлав Морачевський. – Вірніше, говорив я, а Стефаник слухав. Знудившись за товариством, я, повний спогадів про життя в Цюріху, говорив про цю особливу країну, про людей і звичаї. Сказав, між іншим, що я неначе та мамка, у якої від достатку молока болять груди. Стефаник, дивлячись на мене, не міг втриматись від сміху – бо ще ніколи такої мамки з бородою не бачив”.

Софія Окуневська-Морачевська
Софія Окуневська-Морачевська (1865–1926) прожила у шлюбі з Вацлавом Морачевським майже 30 років. Розлучилися після Першої світової війни. Жила біля сина Юрія. Померла в лікарні від гнійного апендициту

Сам Стефаник у статті “Про ясне минуле” пише, що вони з Морачевськими познайомилися дещо пізніше – під час шевченківського концерту в березні 1895-го. Відзначає: “Це знайомство було чи не найважливішою подією моєї молодості”. А в автобіографії додає: “Обоє високоосвічені, і я від них користувався широким європеїзмом. Вони ж і мали на університеті на мене глибокий вплив”.

Чоловіки починають товаришувати. Морачевському щойно виповнилося 27 років, Стефанику – 23. Студент часто відвідує помешкання лікаря. Прогулюються під курганом Костюшка. Вацлав ділиться з Василем книжками зі своєї бібліотеки.

“Це знайомство стало дуже важливим і для Стефаника, і для Морачевських, – вважає історик Василь Костащук, який знався з обома. – Вони взаємно себе доповнювали й один на одного впливали. Морачевський був тим, що перший відчув силу таланту свого приятеля, вмів його зрушити, відчинити перед ним двері й показати мету. А Стефаник був для Морачевського втіленням краси моральних вартостей. Цього приятелювання не могла ослабити жодна сила – ані національні різниці, ані життя, ані людська злоба. Чистим воно лишилося протягом всього їх життя й таким перейшло на їхніх дітей”.

Літо Морачевські проводять на Буковині, де працює батько Софії. Тоді повертаються до Швейцарії. Вацлав і Василь регулярно обмінюються листами. Майже третина опублікованих сьогодні листів Стефаника – до лікаря.

“Я тепер у свіжім світі – за кулісами, – пише він із Кракова 3 липня 1896 року. – Співає в тутешній опері Соломія Крушельницька, наша землячка. Має прегарні голосниці в горлі й розумне лице. Долішня губа трохи звисає, та їй з цим дуже до лиця. Ви не майте лишень боя і не думайте, що я, описуючи землячку, вже й полюбив її. Боявся би, аби не зійти на занадто утерту дорогу”.

Стефаник ділиться з Морачевськими своїми літературними пробами. 1899 року укладає першу збірку новел “Синя книжечка”. Лікар одразу перекладає її на польську мову. Друкує рецензії в польських часописах.

Спілкуються все менше. Морачевський постійно змінює місце роботи: Львів, Карлові Вари, Лінц, знову Львів. Стефаник одружується й оселяється у рідному Русові – тепер Снятинський район Івано-Франківської області.

Обидва називають своїх синів Юріями. Чи навмисно – невідомо. Син Морачевських працює юристом і цікавиться літературою. Василь Стефаник листується з ним. Восени 1934 року, будучи важкохворим, надиктовує: “Найдорожчий Юрку! Не гнівайтеся, що не писав до вас вже давно, хоча все хотів і все відкладав. Ви з молодих людей мені найдорожчий і найближчий – так як ваша мама і ваш батько в моїй молодості були мені найближчі і, напевно, ваші діти були би мені найдорожчі й найлюбіші, якби міг жити. Тепер маю доволі часу і по довгій надумі кажу вам правду, що буду жалувати й тепер жалую за вашою мамою, за батьком вашим і за вами з Євою (донька Морачевських. – Країна). Це був мій один маєток і одно велике щастя в житті, бо поза тим мені вже небагато лишилося”.

Юрій Морачевський помирає, коли йому роблять операцію з видалення пухлини мозку у Відні 4 грудня 1935-го. Стефанику про це не повідомляють. Випадково він на­штовху­ється на некролог у газеті “Діло”. Навесні наступного року письменник востаннє навідується до Львова. Його оглядають лікарі, зокрема Вацлав Морачевський. Просять негайно повернутися додому. Але той ще хоче побачити могилу Юрка на Личаківському цвинтарі.

Його супроводжує брат Лука. Під головний вхід приїжджають на кареті. До могили – близько кілометра – ідуть пішки.

“Це була чи не найдовша й найтяжча дорога в моєму житті, – згадує Лука Стефаник. – Я схопив Василя за лівий бік, у правій руці він мав грубу дубову палицю, якою підпирався. Василь тяжко дихав, ледве тягнув за собою ноги, уста його посиніли, аж почорніли, воскове обличчя вкрилося потом. Кожних 10 кроків він сідав, майже лягав на зустрічні могили, ледве лапаючи повітря. Я чув, як тяжко, ніби велетенський дзвін, стугоніло його серце. Нарешті ми дійшли. Василь випростувався над ще не впорядкованою могилкою, покритою жовтим дрібним піском і порохом. Потім схилився вниз, зачерпнув, як води, долонею того піску й поніс угору, розсипаючи його по плащі й убранні жовтими плямами. А донісши трохи до уст, поцілував. Тоді і його уста пожовтіли”.

Василь Стефаник помер наприкінці 1936-го. Вацлав Морачевський прожив ще 14 років.

У нашій академії, як і в усій польській державі, тхне духом провінції

“На терені польської вищої школи у Львові Вацлав Морачевський був анахронічною постаттю, людиною не з того світу, яку поляки вважали трохи не шкідником, – згадує випускник Львівської академії ветеринарної медицини Маркіян Заяць. – Визнач­ний учений у ділянках хімії й патології, ерудит і людина широких обріїв, колекціонер і знавець мистецтва, соціаліст етичної школи, гуманіст і естет. Він захоплювався способом розв’язання проблеми національностей у Швейцарії, де провів студентські роки, і деколи розгортав перед нами можливості подібного полагодження польсько-українських суперечок. Звичайно, ми вважали його ідеї фантастичними”.

Вацлав Морачевський влаштовується до академії 1921-го й працює тут до смерті. Очолює кафедру хімії й нутриціології (наука про їжу та харчування. – Країна), згодом – кафедру лікарської хімії й загальної патології. Протягом 1925–1927 років – ректор.

Львів входить до складу Польської Республіки. Навчання ведеться польською мовою. Студенти-українці намагаються відродити товариство “Ватра”, що діяло в академії до Першої світової війни. Воно повинно стати альтернативою польському об’єднанню Bratniak. Керівни­цтво закладу відмовляє в реєстрації. Звертаються за допомогою до Морачевського. Той розводить руками:

– Панове, що я можу вдія­ти, коли в нашій академії, як і в усій польській державі, ще тхне духом провінції.

“Ватру” реєструють як кооператив. Його членами стають понад сто осіб. Організовують фінансову допомогу потребуючим студентам, створюють бібліотеку, спілкуються з українськими організаціями. Щороку взимку, під час карнавалу, влаштовують вечорниці.

1932 року рада професорів академії вирішує легалізувати товариство. Морачевський стає його куратором, а пізніше – почесним членом. Дозволяє проводити збори у своїй хімічній лабораторії. Читає доповіді про Василя Стефаника й Тараса Шевченка.

Василь Стефаник
”Вацлав Морачевський – моя дорога у світ”, – вказує Василь Стефаник у нарисі-посвяті ”Серце”, написаному 1927 року. Тут же згадує дружину товариша та їхнього сина: ”Софія Морачевська, пані, що навчила мене любити русів і правду в собі”, ”Юрко Морачевський віддав би мені свою молодість, аби сховати мене в ній від бруду світа”

“На початку своїх доповідей професор Морачевський заявляв, що буде говорити по-польськи, бо не володіє українською мовою настільки, аби вільно висловлювати свої думки, – пише член “Ватри” Іван Білоскурський. – При тому додавав, що занадто цінить українську мову, щоб дозволити собі робити помилки. Однак Шевченка цитував по-українськи. Це була шляхетна, незвичайно інтелігентна й культурна людина, яка відзначалась відвертістю й щирістю”.

7докторів наук виховав Вацлав Морачевський за час роботи у Львівській академії ветеринарної медицини. Серед них – українця Степана Ґжицького, ім’я якого тепер носить навчальний заклад

Джерело: https://gazeta.ua/

Напишіть відгук