Сенсаційне самогубство урядовця совєтського консуляту у Львові!

0
836

“Сенсаційне самогубство урядовця совєтського консуляту у Львові!” – повідомляє львівська преса 5 серпня 1933 року. За два дні до цього в лісопарку Погулянка на східній околиці міста знайшли труп секретаря консульства СРСР Миколи Стронського. Його помітили жінки, які несли продавати молоко. В чоловіка була прострелена голова, пістолет лежав поряд. На робочому місці покійника знайшли два листи до колег. В одному просив надіслати атлас СРСР знайомому в Москву. В другому – передати деякі речі родині в райцентр Дрогобич. На ці потреби залишив 40 злотих.

18 березня 1921 року Польська Республіка і Радянський Союз підписали мирний договір. За ним Галичина та Волинь переходять до складу Польщі, Наддніпрянська Україна – до СРСР. Між двома нещодавно утвореними державами налагоджуються дипломатичні стосунки. 1927-го у віллі на вул. Набеляка – теперішня вул. Котляревського – у Львові починає працювати консульство Радянського Союзу. Формально його головне завдання – видача віз охочим виїхати до СРСР. Першого року від жителів Львова і околиць – громадян Польщі – надходить 538 заяв з відповідними проханнями. Дозвіл отримують 116 осіб.

Вілла на львівській вулиці Набеляка, в якій у 1927–1939 роках було розташоване консульство СРСР. Автор: Narodowe Archiwum Cyfrowe / audiovis.nac.gov.pl
Вілла на львівській вулиці Набеляка, в якій у 1927–1939 роках було розташоване консульство СРСР. Автор: Narodowe Archiwum Cyfrowe / audiovis.nac.gov.pl

Одночасно через консульство до підпольської України надходять фінанси. Науковому товариству ім. Тараса Шевченка призначають щорічну субсидію $12 тис. – понад $200 тис. тепер. Коштом СРСР виходять газети “Сельроб”, “Світло”, “Культура”. Письменники Василь Стефаник і Ольга Кобилянська, а також Ольга Хоружинська – вдова Івана Франка – отримують від радянської держави пенсії. Літературознавців Василя Щурата і Михайла Возняка, мовознавця Кирила Студинського і фольклориста Філарета Колессу оголошують академіками Всеукраїнської академії наук – з відповідним грошовим заохоченням.

Влітку 1928-го консулом СРСР у Львові стає Юрій Лапчинський. Він швидко заприятельовує з місцевою інтелігенцією. У віллі на Набеляка регулярно влаштовують пишні прийоми.

Василь Стефаник
Василь Стефаник

“Совєтський консул був щирою людиною та, як показалося згодом, добрим українцем, – оповідає історик Микола Чубатий. – Він часто з’являвся на українських концертах. А ще запрошував науковців та економістів до себе на чайок і астраханську ікру. Консул проломив перші леди упередження західних українців до большевицької влади. Правда, українська публічна опінія не брала учасників тих чайних вечорів за добре. Навпаки, висміювали їх “ікроїдами”. Але все ж таки не вважали тих людей за зрадників, радше за опортуністів”.

На початках Радянська Україна викликає в галичан інтерес і симпатію. Преса звітує про економічні успіхи СРСР. У країні триває політика українізації. Групу науковців запрошують відвідати Київ. До кожного приставляють колегу з власним автомобілем. Щойно світає, той приїздить до готелю і показує гостеві українські школи, дитячі садки, бібліотеки. У жителів майже повністю сполонізованого Львова це викликає захоплення. Але є й негатив.

Микола Чубатий
Микола Чубатий

“На закінчення – спільна вечеря роз’єднаних кордонами братів, – переповідає Микола Чубатий спогади товариша, що брав участь у тій поїздці. – Мій друг у часі вечері стрінув відомого українського вченого, що переселився на Радянську Україну зараз в перших роках українізації. Вітається з ним і рекомендує свого товариша, вже сердечного та услужного друга від кількох днів. Український вчений привітався чемно, та тільки шукав мінутки, щоб відійти від товариства того третього. Така хвилина таки трапилася. Перше слово до мого приятеля: “А ви що так заприязнилися з тим чоловіком?” – “Або що? Та це людина золотого серця, щирий українець”, – відповів міг друг. “Слухайте, це ж агент большевицької ҐПУ!”

Юрій Лапчинський
Юрій Лапчинський

1929 року в СРСР розпочинаються масові репресії. У селах проводять примусову колективізацію. Арештовують професорів і академіків. У знак протесту кілька сотень львівських студентів влаштовують демонстрацію під будинком консульства. Преса описує: “Демонстранти відспівали “Ще не вмерла Україна”. Рівночасно вибили шиби в партерових вікнах консуляту. Консул Лапчинський вистрілив кілька разів у повітря. На місце прийшла піша та кінна поліція, одначе демонстранти вже були розійшлися”.

Наступного року Юрій Лапчинський залишає Львів. 1936-го його арештують, а ще через два роки розстріляють на Колимі. Новим консулом стає Григорій Радченко. Він продовжує лінію попередника. Зокрема сприяє переїзду до Харкова письменника Антіна Крушельницького з родиною. Його, чотирьох синів і доньку стратять до 1937 року.

Осип Букшований – командант легіону Українських січових стрільців. 1915-го потрапив у російський полон. Відбував покарання у Сибіру. Втік звідти, продовжив війну в Месопотамії. За хоробрість нагороджений німецьким Залізним хрестом і турецьким Залізним півмісяцем. 1920-го перейшов до Червоної армії. Після війни залишився у Радянській Україні. Арештований 1933-го за ”контрреволюційну діяльність” і ”зраду батьківщини”. Ще через чотири роки – розстріляний у Ленінграді. Автор: Бродівський краєзнавчий музей
Осип Букшований – командант легіону Українських січових стрільців. 1915-го потрапив у російський полон. Відбував покарання у Сибіру. Втік звідти, продовжив війну в Месопотамії. За хоробрість нагороджений німецьким Залізним хрестом і турецьким Залізним півмісяцем. 1920-го перейшов до Червоної армії. Після війни залишився у Радянській Україні. Арештований 1933-го за ”контрреволюційну діяльність” і ”зраду батьківщини”. Ще через чотири роки – розстріляний у Ленінграді. Автор: Бродівський краєзнавчий музей

“Ряди “ікроїдів” стали меншати, – оповідає літературо­знавець Олександр Домбровський. – Радянофільство почало зникати, здаючи позиції українському націоналізму. Лише завзяті комуністи залишилися вірними ступайками червоної Москви. Але їх не було багато. В загальному наші люди погорджували ними, ставлячись до них з презирством”.

На початку 1930-х політику українізації в СРСР згортають. На Галичину приходять звістки про арешти в містах і голод у селах Наддніпрянської України. Їх переказують галичани, що повернулися з СРСР. Як от професор математики Остап Менда.

– Так звана українізація прогомоніла – і сліду не стало, – розказує він про три роки в СРСР на зустрічі з земляками. – На Україні панує Москва й московський дух. Всесильна чрезвичайка страшним терором наложила каганець на уста 30 мільйонів українців. Всі писання більшовицьких газет про добробут, про розвій шкільництва, освіти і тому подібне – це найбільша в світі брехня. Населення у крайній нужді. Тифи й голод винищують цілі округи. Божевільні з голоду родичі ріжуть і їдять своїх дітей. Здається, немов у людях загинули всякі людські почування, і вони стали дикими звірями. Багато сіл цілком опущених. Одні з селян вибралися до міст за поживою, а інші погинули з голоду. Їхні трупи, ніким не хоронені, гниють і завітрюють цілі околиці.

Селяни здають хліб у Баришівському районі Київської округи, 1930 рік
Селяни здають хліб у Баришівському районі Київської округи, 1930 рік

У травні 1933 року накладає на себе руки письменник Микола Хвильовий. У липні стріляється нарком освіти УРСР Микола Скрипник.

Микола Стронський – родом із Дрогобиччини. Замолоду вступив до Української соціал-демократичної партії. Під час Першої світової війни був комендантом легіону Українських січових стрільців, пізніше – сотником Української галицької армії. По війні захопився комуністичними ідеями. Вступив у підпільну Комуністичну партію Західної України. Очолював Дрогобицький окружний комітет. 1928 року влаштувався працювати в радянське консульство: спершу кур’єром з особливих доручень, пізніше – секретарем. У липні 1933-го отримав повідомлення, що його переводять на партійну роботу до Харкова – тодішньої столиці Української РСР. Імовірно, це стало головною причиною самогубства.

“Хвильовий застрілився у Харкові, Скрипник – у Москві, Стронський – у Львові, – пише газета “Діло”. – Хвиля розпуки досягає скрізь, де живуть одиниці, які причаливши до комуністичного табору, не розірвали проте з “буржуазними” поняттями про свою національну приналежність та про обов’язуючу силу людської чести. Микола Стронський прилучився до тих двох своїх однодумців, які не мали сили довше вигрівати серед існуючих відносин у комуністичних рядах. Всі вони рішили виступити взагалі з рядів живучих та тріснути за собою дверима, які потрясли б обмосковленою русотяпською комуністичною хатою”.

Головні ворота Личаківського цвинтаря, фото близько 1900 року
Головні ворота Личаківського цвинтаря, фото близько 1900 року

Стронського ховають на Личаківському цвинтарі. Процесія малолюдна: четверо працівників консульства, десяток товаришів, донька і двоє братів покійного. А ще – кілька десятків поліцейських. На труну кладуть два вінки з живих квітів. Хреста немає. На могилі не виголошують жодної промови. Того ж дня містом шириться чутка, що четверо львівських науковців – Студинський, Колесса, Щурат і Возняк – відмовилися від звання академіків ВУАН.

Григорія Радченка відкликають зі Львова. Через два роки його арештують. Причина: “Будучи консулом СРСР у Львові, був зв’язаний з іноземним центром цієї організації та за його завданням вів контрреволюційну роботу в Україні. Видавав без дозволу Наркомату іноземних справ візи на в’їзд у СРСР терористам, що їхали для організації терористичних актів над відповідальними керівниками Радянської влади”. Помре на Колимі 1940-го.

Фінансування українських організацій і діячів припиняють. Усі наступні консули СРСР у Львові – росіяни. На посаду секретаря призначають Олексія Майлова. 21 жовтня 1933 року в приміщенні консульства його застрелить воїн Організації українських націоналістів Микола Лемик – на знак протесту проти Голодомору на Радянській Україні.

Комуністи роздають агітки під час урочистого відкриття пам’ятника на могилі Івана Франка на Личаківському цвинтарі. Карикатура з першої шпальти гумористичного часопису ”Зиз” від 5 червня 1933 року. Автор: ukrbiblioteka.org
Комуністи роздають агітки під час урочистого відкриття пам’ятника на могилі Івана Франка на Личаківському цвинтарі. Карикатура з першої шпальти гумористичного часопису ”Зиз” від 5 червня 1933 року. Автор: ukrbiblioteka.org

Треба мати на боротьбу дуже сильні нерви. А в мене їх нема

“Це ще один акт обвинувачення – цього разу позамогильний – московського большевицького центру, що явно й отверто веде політику винищування українського народу на його власній землі”, – коментує невідомий, який підписався “Товариш Стронського”, передсмертну записку секретаря консульства СРСР у Львові Миколи Стронського. Преса опублікувала її 3 серпня 1935-го – рівно через два роки після самогубства дипломата.

У записці йдеться:

“Товариші.
Маю певну підставу твердити, що я є посуджуваний. Не знаю тільки, чи лиш у національній опозиції, чи в зраді взагалі. Це друге також можливе. Таке маю вражіння. Тому зі страшним болем, але спокійно заявляю, що партійна совість у мене чиста. Щодо національної опозиції, то я не укривався з нею. Я не міг і не вільно було мені перед товаришами укривати, що я не розумію того, як могла ленінська партія дозволити на теперішній русотяп­ський курс на Радянській Україні, який є запереченням національно-визвольної політики.

Факти:

І. Нарком освіти Затонський на похороні покійного Скрипника у надгробній промові між іншим сказав таке: “Нам потрібна не “національна свідомість”, а свідомість клясова, а саме це вимагає зросту культури соціялістичної не змістом національної, а формою”.

Ясно, що кожному партійцеві мусить бути відомо, що в соціяльній революції першу й найголовнішу ролю відіграє соціяльна справа. Але мене вчили, що соціяльна революція вирішує, і то повнотою вирішує друге питання – ­національне.

І як без клясової свідомости нема соціяльної революції, так без національної свідомости нема національного вирішення. Тому питаю, як розуміти те, що говорив нарком освіти? Чи це якийсь націоналнігілізм, чи звичайне собі русотяпство?

II. Заступник наркома освіти Хвиля пише між іншим таке: “В питанні правопису товариш Скрипник стояв на позиціях відрубности української мови від російської”.

Сказано ясно і недвозначно. І ясно з того виходить, що зайшла засаднича зміна політики в українському національному питанні. ­Ведеться боротьба за наставлення освітнього апарату на русифікацію.

Чи тут можна мовчати?

Приходжу до переконання, що великодержавний ухил, російський шовінізм і русотяп­ство є в партії такі сильні, що треба мати на боротьбу з ними дуже сильні нерви. А в мене їх нема.

Прощайте”.

Напишіть відгук