Під могутнім крилом маестро, або Іван Голубовський – адвокат та письменник

0
277
Під могутнім крилом маестро, або Іван Голубовський - адвокат та письменник

У  біографії  будь-якої  неординарної  особистості  чільне  місце  серед  усього  іншого  посідає  її  оточення – люди,  серед  яких  довелося  жити,  працювати  або  принаймні  провести  немало  часу.  Надто,  коли  мова  заходить  про  персоналії,  котрі  залишили  глибокий  слід  у  будь-якій  ділянці:  політиці,  літературі,  економіці,  мистецтві.  Тут  вже  увага  до  тих,  хто  був  поруч,  близько  контактував,  дораджував,  помагав  (або  навпаки – перешкоджав) – особливо  прискіплива.  Коло спілкування  нерідко  говорить  про  ту  чи  ту  постать  навіть  більше,  аніж  хотілося  б  їй  самій.  Скажи  мені,  хто  твій  друг…

Український  художник  і  педагог  Олекса  Новаківський  (1872 – 1935)  був  не  лишень  найбільшою  величиною  українського  мистецтва  першої  третини  ХХ ст.,  але  й  людиною,  якій,  попри  усю  складність  життєвого  шляху,  таланило  на  добрих  людей.  Аналізуючи  біографію  великого  митця,  нерідко  задаєшся  питанням:  як  склалася  б  його  доля,  якби  на  його  життєвій  дорозі  не  з’явилася  та  або  інша  особа?  Одним  із  тих,  кому  належало  особливе  місце  у  житті  Маестро,  був  галицький  адвокат  і  письменник  Іван  Голубовський.  Їхня  дружба  тривала  довгі  тридцять  літ:  від  моменту  знайомства  у  краківському  помешканні  Іванового  шваґра,  доктора  Йосифа  (Юзефа)  Гогульського  аж  до  останнього  подиху  Новаківського,  котрий  фактично  помер  на  руках  в  свого  приятеля.  Голубовський  був  не  просто  другом  митця,  він  був  його  правдивим  однодумцем,  не  менш  ніж  Маестро  закоханим  у  прекрасне,  порадником  і  навіть  критиком.  У  часі  львівського  побуту  визначного  художника  його  товариш-правник  надавав  юридичну  допомогу  Новаківському  та  мистецькій  школі  ним  очолюваній:  полагоджував  фінансові  операції,  представляв  у  судах.  Після  кончини  митця  Іван  Голубовський,  попри  всі  труднощі,  що  випали  на  його  долю,  зберіг  для  нащадків  до  півсотні  робіт  Олекси  Новаківського – чималу  складову  творчого  доробку  українського  митця…  Зрештою,  ім’я  скромного  адвоката  й  літератора  пам’ятатимуть  завдяки  письмовим  спогадам  про  видатного  майстра-експресіоніста,  зі  сторінок  яких  до  нас,  нащадків,  промовляє  живий  образ  однієї  з  найбільш  непересічних  постатей  національної  культури  минулого  століття…

Олекса Новаківський. Портрет Івана Голубовського, 1905 р.
Олекса Новаківський. Портрет Івана Голубовського, 1905 р.

Іван  Голубовський народився  8 березня 1878 р.  в  селі  Перегінське  (нині – Рожнятівський  р-н  Івано-Франківської  обл.)  в  сім’ї  заможного  селянина  Сильвестра  Голубовського  (1830 – 1911)  та  ЙосефіниҐильфінської  (1855 – 1923).  Дитячі  роки  провів  у  Брошневі,  де  батько  володів  60  гектарами  лісу  й  тартаком  (лісопильнею).  З  дитинства  (як  його  батько  і  дід)  захоплювався  мисливством,  любив  тварин – особливо  собак  і  котів.  По  закінченню  брошнівської  початкової  школи  навчався  у  ґімназіях  Станіславова,  Стрия,  Львова  і  Дрогобича.  У  1900 р.  вступив  на  юридичний  факультет  Львівського  університету.

1901 р.  Іван  Голубовський,  разом  з  багатьма  іншими  українськими  студентами,  взяв  участь  у  так  званій  «сецесії»  (масовому  виході)  з  університету  на  знак  протесту  проти  політики  його  адміністрації,  найперше  нехтування  правами  українців.  Завершив  навчання  вже  у  Краківському  (Ягеллонському)  університеті  в  1905-му.  Два  роки  по  тому  дістав  ступінь  доктора  права.  Тривалий  час  займався  адвокатською  практикою  у  Долині,  Кам’янці-Струміловій  (тепер – Кам’янка-Бузька),  Калуші,  Дрогобичі  та  інших  галицьких  містах.  Важко  захворівши,  промандрував  із  наплічником  австрійськими  і  швейцарськими  Альпами,  проте  остаточно  вилікувавсялишень  завдяки  цілющим  властивостям  гірського  повітря  рідних  Карпат.

Іван Голубовський з сестрою Леонтиною, дружиною Ядвігою, донькою Галею і сином Андрієм, 1920-ті рр.
Іван Голубовський з сестрою Леонтиною, дружиною Ядвігою, донькою Галею і сином Андрієм, 1920-ті рр.

Ще  в  студентські  роки  Івана  чоловік  його  рідної  сестри  Леонтини,  краківський  лікар  і  меценат  Йосиф  Гогульський  врятував  від  смерті  молодого  маляра-українця  Олексу  Новаківського,  випускника  Краківської  академії  мистецтв,  котрий  по  закінченні  навчання  жив  у  селі  Могила  поблизу  Кракова  (нинішня  адміністративна  дільниця  міста – Нова-Хута)  і,  не  маючи  грошей  на лікування,  потроху  вмирав  від  запалення  легень… Пізніше,  у  своїх  спогадах  Голубовський  так  описав  це:  «В  Кракові  зжився  Олекса  в  близькій  приязни  з  домом  лікаря  д-ра  Йосифа  Гогульського.  Останній  виконував  лікарську  практику  також  в  довкіллю  Кракова.  Заїхавши  колись  до  хворого  пацієнта  в  Могилу,  довідався  від  нього,  що  в  сусідстві  лежить  теж  хворий,  і  то  без  ніякої  домової  опіки,  якийсь  мистець-маляр.  Гогульський  їде  до  незнаного  Олекси.  Довірує  йому  лікарську  поміч  та  ліки  і  опісля  приїжджає  до  нього  кількакратно  з  ординацією.  Коли  довідується  про  його  невідрадні  відносини,  пропонує  Олексі  позичку.  Олекса  не  хоче  прийняти.  Тоді  Гогульський  купує  у  нього  декілька  образів.  Просить  його  до  себе,  гостить  його  та  запізнає  його  з  своєю  дружиною  Леонтиною.  В  короткому  часі  дім  Гогульського  стає  для  Олекси  близьким».Новаківський  часто  бував  у  домі  Гогульських  (подекуди  й  упродовж  кількох  днів),  портретував  главу  сімейства,  його  дружину  і  синів – Мечислава  та  Романа.

Олекса Новаківський. Хлопчик з фіалками (Портрет Романа Гогульського), 1909 р.
Олекса Новаківський. Хлопчик з фіалками (Портрет Романа Гогульського), 1909 р.

Знайомство  із  людиною,  здавалося  б,  з  цілком  іншого  світу,  її  талант  і  харизма  справили  враження  на  молодого  адвоката.  «Почав  щораз  уважніше  приглядатися  цьому  маляреві.  Його  м’язистій  і  сильній,  хоч  і  як  худій  постаті.  Його  в  розмірности  до  кремезної  будови  трохи  закоротким  ногам.  Його  рухливим,  гарним,  повним  виразу  рукам,  що  були  властиво  наче  б  руками  різбара,  а  заразом  нагадували  хваткі  кігті  яструба.  І  врешті,  його  нещоденним  чертам.  Орля  голова  і  від  насади  орлиний  ніс.  Горішня  часть що нагадувала  притаманності  східних  рас.  Чоло  і  потилиця  у  видатних,  значних  ґудзах.  Уста  його,  що  вміли  всміхатися  ввічливою,  чистою,  полонюючою  і  наче  б  на  все  вирозумілою,  трохи  панською,  трохи  загадковою,  часто  милою  усмішкою.  Очі – ніби  на  перший  погляд  не  видатні,  але  повні  своєрідного  виразу.  Дуже  часто  пересвітлені  ясним  зрозумінням  проникливого  відкривця,  що  ось  збагнув  істоту  тайни,  в  якій  розшукував  ретельно  не  тільки  невсипущою  працею,  а  також  інтуїцією,  наділеною  мабуть  щедро  ласкавими  богами» – описував  Голубовський  згодом  визначного  митця,  додавши:  «Ніяк  не  можна  знудитися  в  товаристві  цього  чоловіка.  Підходив  у  своєрідний  спосіб  до  кожного  питання  бистриною  мисли,  уявою,  що  наче  інтелектуальний  млин  працювала  в  ньому  безперестанно  і  буйним  поетичним  полетом  та  несхиблено  гострим  розумом.»

Олекса Новаківський
Олекса Новаківський

Через  постійні  проблеми  зі  здоров’ям  Новаківський,  на  запрошення  Івана  Голубовського,  проводить  вісім  місяців  (дія  відбувається  в  1905 – 1906 рр.)  у  його  родинному  селі  Брошневі.  Окрім  лікування,  активно  малює  довколишні  краєвиди  й  людей – у  тому  числі  самого  Івана  і  його  близьких.  Серед  інших  відображує  на  полотні  й  Іванового  батька  Сильвестра,  який,  за  словами  професора  В. Овсійчука,  «захопив  творчу  уяву  художника  своїм  кремезним,  статечним  виглядом,  високочолою  сивою  головою  і  такими  ж  вусами  і  бородою.»  Самотужки  або  в  товаристві  молодшого  Голубовського,  митець  мандрує  довколишніми  горами,  чимраз  глибше  закохуючись  у  чарівний  гуцульський  край.   Кількома  роками  пізніше,  у  1909-му,  одужуючи  після  отруєння  фарбами,  він  разом  з  Іваном  гостює  в  Осмолоді  посеред  карпатського  масиву  Ґорґани.   В  урочищі  Підлютому,  розташованому  нижче  за  течією  річки  Молода,  Новаківський  знайомиться  із  митрополитом  Андреєм  графом  Шептицьким (1865 – 1944),  котрий  відпочиває  у  своїй  літній  резиденції – «Кедровій  палаті».  У  грудні  1913 р.,  користаючи  із  запрошення  галицького  владики-мецената,  художник  назавжди  переїздить  до  міста  Лева…

Олекса Новаківський. Портрет Сильвестра Голубовського, 1917 – 1933 рр.
Олекса Новаківський. Портрет Сильвестра Голубовського, 1917 – 1933 рр.

Що  ж  до  Івана  Голубовського,  то  його  шляхи  із  визначним  митцем  на  деякий  час  розходяться.   Ще  перед  від’їздом  Новаківськоговін  одружується  із  полькою  Ядвігою  Ґребовієц  (1882 – 1957),  вчителькою  французької  та  німецької  мов  (дружина  художника  Анна-Марія  Пальмовська (1888 – 1925)  так  само  була  полькою).  У  подружжя  народжується  двоє  дітей:  Галина (1913 – 1973)  і  Андрій (1915 – 1944).  Від  серпня 1914  до  листопада  1918-го  перебуває  на  військовій  службі – у  польовому  суді  австро-угорської  армії.  У  1920  р.  разом  із  сім’єю  переїздить  до  Львова,  де  відкриває  власну  адвокатську  фірму  в  центрі  міста,  на  вулиці  Бляхарській,  11  (нині – Івана  Федорова).

Олекса Новаківський. Весняні мряки (Осмолода), 1909 р.
Олекса Новаківський. Весняні мряки (Осмолода), 1909 р.

У  Львові  дружба  Івана  Голубовського  й  Олекси  Новаківського  отримує,  як  то  кажуть,  нове  дихання.  Старий  приятель  не  лишень  представляє  інтереси  «пана  артиста»  і  його  мистецької  школиу  різних  справах  («Просив я іменем високоповажного  панаНоваківського  о  інтервенцію  в  НаціональномуМузею,предвиджуючизаздалегідь  неімовірний  здавалоби ся для культурного чоловіка  факт,  що  заряд  НаціональногоМузеяне схоче видати праць на виставку найбільшого нашого мистця, узнаного за одного з найбільших навіть ворожою  пресою»– читаємо  в  одному  з  листів  адвоката  до  керівництва  Національного  музею  від  травня  1922-го),  але  й  сам  нерідко  відвідує  заняття  в  майстерні  художника,  розташованій  у  його  помешканні  на  вулиці  Земялковського  (тепер – Новаківського),  2.  Також  подекуди  супроводжує  Маестро  з  учнями  під  час  літніх  пленерних  поїздок  до  Космача,  Дори,  Осмолоди,  Ямни.  Через  те,  що  друг  Олекса  відчуває  постійні  фінансові  труднощі,  намагається  у  свій  спосіб  йому  допомогти.  «Своїми  картинами  художник  дуже  дорожив  і  рідко  їх  продавав  чужим  особам.  Набагато  частіше  він  їх  дарував  близьким  йому  людям. – пише  професор  М. Мушинка. – Одним  з  таких  людей  був  Іван  Голубовський.  Правда,  той  завжди  під  різними  приводами  фінансово  компенсував  ці  подарунки,  а  час  від  часу  силою  змушував  О. Новаківського  продавати  свої  картини  йому  або  іншим  покупцям  з  його  оточення».Так  тривало  п’ятнадцять  років – аж  до  передчасної  смерті Новаківського  29 серпня 1935-го.

Іван Голубовський з сім'єю під час військової служби
Іван Голубовський з сім’єю під час військової служби

Сцена  прощання  двох  давніх  друзів  біля  лікарняного  ліжка,  фактично  ж  на  смертному  одрі  Маестро – одна  з  найсильніших  і  навіть  зворушливих  у  спогадах  Голубовського:  «А  восьмого  дня,  коли  на  хвилю  остали  обидва  самі  й  Олекса  почувався  по  ін’єкції  дещо  сильніший,  звернув  своє  бідне,  запале,  восково-жовте,  п’ятном  муки  відзначене  лице,  доторкнув  рукою  руки  Івана  [І. Голубовський  оповідає  про  себе  у  третій  особі – О. Ш.]  і  слабим  голосом,  майже  шепотом,  почав  до  Івана:

  • Кінчаємо нашу  тридцятирічну  дружбу.  Іще  тяжче  було  би  життя  без  тебе.  Я  не  встану  уже,  Іване!  Це  ми  востаннє  говоримо.
  • Мій дорогий – борися  з  такими  думками!
  • То даремне… Іване!

Іван  усіма  силами,  розпачливо,  нагально  силкується  побороти  якусь  глупу  дрож,  якій  ненадійно  підлягає.  Нахиляється  трохи  над  Олексою  і  скоро  говорить:

  • Ти мусиш  хотіти  жити,  Олексо!  Чекають  на  твоє  здоров’я  твої обидва  хлопчики.  Чекає  на  тебе  твоя  велика  ціль.  Сильна  воля  хотіти  за  всяку  ціну  жити  переломить  кризу  твойого  здоров’я!  Іще  буде  одна  операція,  і  вона  мусить  удатися.  Сам  знаєш,  що  про  неї  були  би  лікарі  не  рішали,  якщо  б  твій  стан  був  безнадійний,  як  хибно  думаєш.
  • Нині вночі  я  вже  впізнав.  До  неї  не  дійде…
  • Піддаєшся зневірі,  Олексо!  Тобі  не  вільно  так  думати.  Ти  мусиш  хотіти  жити!  Ні  другого  Новаківського  немає,  ні  другого  батька  не  буде  для  твоїх  дітей.  Ти  мусиш  жити,  а  від  твойого  хотіння,  передусім  від  нього,  від  твоєї  волі  воно  залежить!
  • Бідні, кохані  хлопчики!  То  ще  такі  молоденькі  хлопчата!  Була  у  мене  вночі…  дружина.  То  вже  кінець,  Іване!
  • Чи пам’яташ,  дорогий,  як  колись  в  робітні  на  тебе  гримали:  «не  крякай»?  Чи  маю  знову?..
  • Гмм… робітня! А  чи  пам’ятаєш  одну  нашу  в  ній  розмову?  Гм, – усіхається  Олекса  якоюсь  ніби  розгубленою,  ніби  гіркою  усмішкою, – «бавлюся  вже  малюванням»?  Подивися,  як  коротко  тривала  забава?!  Лишати  тепер  то  все,  лишати  недокінченим…  Така  вже  клята  ця  гора!  До  вчора  я  іще  вірив,  що  верну  там,  у  робітню.  Нині  вночі  впізнав  я  свій  заблуд.  Я  вже  не  утримаю  рукою  пензля…  Забавиться  тепер  доля  мною.
  • Мій дорогий  Олексо!  Жив  ти,  наче  жрець.  Боровся,  як  незламний  лицар.  І  як  лицареві  цілий  твій  вік  не  виходив  з  руки  шпадон [еспадон/спадон – двуручний  меч  під  зріст  людини  або  «велика  шпага» – О. Ш.],  звернений  не  тільки  проти  низького  та  глупого,  а і  проти  тебе  самого.  Чому  ж  тепер  добровільно  пускаєш  його  з  рук?  Жити  за  всяку  ціну  мусиш!  Хоч  би  тому,  щоб  до  кінця  довести  діло!
  • Є щось,  є  вже  щось – сильніше  за  мене.  Може  то  призначення?  Може  треба,  може  мушу  випустити  той  шпадон  з  руки?  Я  вже  ослаб.  Я  буду  думати  над  тим,  що  кажеш,  як  тільки  зможу…
  • Те ослаблення  перейде,  Олексо.  Подати  тобі  вино?  Може  овочі?
  • Потому може…  Дружина  думає – усміхалася  цілий  час – думає,  що  може  мистецтво  вже  не  таке  важне?  Була  у  мене  довго.  Усьо  мені  розказувала.  Я  до  неї  кричу:  не  хочу  вмирати!  А  вона  на  це:  це  ж  не  смерть!  Немає  смерти!  Ніщо  не  вмірає…
  • Не вмірає? – питає  порушений  Іван.
  • Впевнила мене, – продовжує  Олекса  з  трудом, – що  це  тільки  переміна.  Казала,  що  тільки  зміна  форми  існування…  тільки  перехід.  Не  знаю  вже,  що  тяжче?  Моя  мука – терплю  дуже  Івасю – чи  те,  що я  так  якось…  ослаб?

Тих  декілька  хвиль  підбадьорення  минуло.  Ніякої  відповіді  на  свої  пізніші  допити  уже  Іван  не  почув.  А  вже  наступного  дня  почався  скорий  упадок  сил.»

Намагання  розрадити  й  підтримати – найперше  морально – важкохворого  друга,  на  жаль,  не  допомагають.  Перемагає  смерть…

Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського. Львів, вул. Листопадового Чину, 11
Художньо-меморіальний музей Олекси Новаківського. Львів, вул. Листопадового Чину, 11

Але  й  по  відході  НоваківськогоІван  Голубовський  не  полишає  його  родини,  оформивши  тьюторство  (опікунство)  над  осиротілими  неповнолітніми  синами  митця  Ярославом  (1920 – 1982)  і  Жданом-Олексою  (1922 – 1993).  Також  бере  участь  у  підготовці  великої  (364  твори)  посмертної  виставки  Новаківського,  що  відбувається  1936-го  під  егідою  Українського  товариства  приятелів  мистецтва  (УТПМ).

За  виконанням  професійних,  сімейних  і  опікунських  обов’язків  доктора  Голубовського  застає  Друга  світова  війна…  Влітку  1941  р.  німецька  окупаційна  влада  вивозить  родину  Голубовських  на  примусові  роботи  до  Німеччини.  Скориставшись  дозволом,  з  собою  вони  забирають  найцінніше – біля  півсотні  робіт  Олекси  Новаківського  (29  картин,  28  рисунків  і  начерків),  дарунки  майстра  близьким  друзям,  дорогу  пам’ять  про  покійного.  Більше  їм  вже  не  судитиметься  побачити  Львова…

Іван Голубовський (стоїть ліворуч) зі сестрою Леонтиною, сином Андрієм, донькою Галею, дружиною Ядвігою, Миколою Вороним та Олексою Новаківським, кінець 1920-х рр.
Іван Голубовський (стоїть ліворуч) зі сестрою Леонтиною, сином Андрієм, донькою Галею, дружиною Ядвігою, Миколою Вороним та Олексою Новаківським, кінець 1920-х рр.

На  чужині  доля  всміхається  сімейству  шанованого  львівського  адвоката  трохи  більше,  аніж  тисячам  інших  вивезених  із  рідного  краю:  глава  сім’ї  працює  цивільним  суддею  у  Хемніці  (Саксонія).  Втім,  жахіття  війни  не  оминають  і  Голубовських:  11 грудня  1944 р.,  внаслідок  бомбардування  гине  син  Івана  Андрій,  лікар,  залишивши  вагітну  дружину  Емілію (1903 – 1994),  доньку  відомого  українського  географа  Степана  Рудницького  (1877 – 1938).  6 березня 1945 р.  союзницькі  бомби  падають  і  на  помешкання  Голубовських,  знищивши  усе  майно,  окрім  картин  Новаківського,  котрі  перебувають  на  той  момент  в  іншому  приміщенні…

Невдовзі  по  закінченні  війни,  у  жовтні 1945 р.  Іван  Голубовський,  разом  із  дружиною,  донькою  Галиною,  зятем,  відомим  українським  композитором  Володимиром  Стон-Балтаровичем (1904 – 1968),  невісткою  Емілією  та  онукою  Іванною,  переїздить  до  Чехословаччини,  оселившись  у  Вейпртах  на  заході  країни.  Голубовські  називаються  чеськими  репатріантами  з  Галичини  й  отримують  чехословацьке  громадянство.  Своє  правдиве  походження  воліють  не  розголошувати,  побоюючись  викриття  органами  безпеки  й  депортації  до  Радянського  Союзу – фактично  на  вірну  смерть.  Деякий  час  колишній  львівський  правник  працює  управителем  націоналізованої  німецької  фабрики  з  обробки  шкіри,  однак  після  приходу  до  влади  комуністів  наприкінці  1940-х  виходить  на  пенсію,  віддавшись  літературній  творчості. Помирає  Іван  Голубовський  17 травня 1957 р.

Олекса Новаківський. Портрет Галини Голубовської. 1930 р.
Олекса Новаківський. Портрет Галини Голубовської. 1930 р.

Доля  не  є  аж  надто  ласкавою  до  близького  приятеля  Олекси  Новаківського  протягом  останніх  п’ятнадцяти  літ  життя.  Не  краще  складається  вона  і  по  його  відході.  Після  переїзду  невістки  Емілії  до  доньки  Іванни  у  Карлові  Вари  за  могилою  Івана  Голубовського  та  його  дружини  на  вейпртському  цвинтарі  ніхто  не  доглядає.  Дерев’яні  хрести  згнивають,   а  по  самих  могилах  пропадає  будь-який  слід – аж  доки  їх  не  віднаходить,  послуговуючись  цвинтарним  планом,  український  дослідник  з  Хомутова  (Чехія)  Валерій  Кулацький  у  2008-му…

Фрагмент заповіту І. Голубовського, 1952 р.
Фрагмент заповіту І. Голубовського, 1952 р.

Декілька  слів  про  найцінніше  родинне  надбання  Голубовських – картини  Новаківського.  У  своєму  заповіті  від  11 березня 1952 р. глава  сім’ї  ділить  колекцію  порівну  між  донькою  Галиною  та  онукою  Іванною.  У  червні  1957-го  його  вдова  Ядвіга  вносить  корективи  до  тестаменту:  усі  мистецькі  твори  визначного  українського  митця  отримує  Галина,  натомість  її  частка  нерухомості  Голубовських  у  Вейпртах  переходить  до  Іванни,  доньки  трагічно  загиблого  Андрія.  Галина  Голубовська  вивозить  картини  до  свого  помешкання  у  Празі.

Іван Голубовський (стоїть на задньому плані) з гостями на іменинах Олекси Новаківського, 1930-ті рр.
Іван Голубовський (стоїть на задньому плані) з гостями на іменинах Олекси Новаківського, 1930-ті рр.

У  жовтні 1968 р.,  внаслідок  нещасного  випадку,  гине  чоловік  Галини  Володимир  Стон-Балтарович.  Убита  горем  вдова  деякий  час  проживає  у  США  та  Польщі  (Краків),  проте,  неспроможна  подолати  глибокої  депресії,  накладає  на  себе  руки  напередодні  Різдва  1973 р.  в  своїй  празькій  квартирі.  Оскільки  у  покійної  не  залишається  спадкоємців,  чехословацька  влада  передає  твори  Новаківського  до  Національної  галереї  в  Празі,  одначе  там  їх  визнають…  позбавленими  мистецької  вартості  й  відмовляються  приймати.  1 квітня 1974 р.  усі  картини  Олекси  Новаківського  купує  на  державному  аукціоні  молодий  науковець  з  Пряшева (Словаччина)  Микола  Мушинка – фольклорист,  мистецтвознавець,  літературознавець,  доктор  філологічних  наук,  нинішній  глава  Асоціації  українців  у  Словаччині,  іноземний  член  Національної  Академії  наук  України.  У  1990 – 1991 рр.  твори  Новаківського  з  колекції  професора  Мушинки  вперше  показують  на  батьківщині  митця.  Минулого  року  академік  передав  свою  колекцію  до  Національного  музею  у  Львові  ім.  Андрея  Шептицького.

Професор Микола Мушинка
Професор Микола Мушинка

Окремої  уваги  заслуговує  письменницький  спадок  Івана  Голубовського:  за  останні  дванадцять  років  життя  з-під  його  пера  з’явилося  десять  творів,  рукописи  яких  є  власністю  професора  Мушинки.  Ані  за  життя  автора,  ані  після  його  смерті  більшість  із  них  так  і  не  була  опублікована.  «Літературні  твори  Івана  Голубовського  не  є  шедеврами, – зазначає  М. Мушинка, – однак  в  контексті  української  літератури  40 – 50-х років  ХХ ст.  вони  виділяються  своєю  оригінальністю  і… правдивістю.»  Серед  доробку  пана  Івана – автобіографічна  повість  «На  межі  старого  і  нового»,  «Порушний  день  судовика»  (про  життя  українців  за  гітлерівської  окупації),  «Під  градом  бомб»  (твір  навіяний  бомбардуваннями  Хемніца  авіацією  союзників  під  час  Другої  світової),  спогади  «З  дитячої  кімнати»,  написані  під  емоційним  потрясінням  від  великого  сімейного  горя – втрати  сина,   «Мисливські  новели»  (присвячені  ще  одному  великому  захопленню  Голубовського)  тощо.

Іван Голубовський з батьками і сестрою, початок ХХ ст.
Іван Голубовський з батьками і сестрою, початок ХХ ст.

Нас  найбільше  цікавитиме  один  з  творів  Івана  Голубовського – його  спогади  про  визначного  українського  митця,  котрі  автор  залишив  у  двох  варіантах.  Чорновий  варіант  рукопису  професор  М. Мушинка  виявив  ще  наприкінці  60-х  рр.  у  празькій  квартирі  українського  філателіста  та  громадського  й  культурно-освітнього  діяча  Євгена  Вирового (1889 – 1945),  який  покінчив  життя  самогубством  після  вступу  радянських  військ  до  чехословацької  столиці  аби  не  потрапити  до  рук  сталінським  катам-«смершівцям».  В  червні  1979 р.  Мушинка – на  той  момент  звільнений  з  роботи  у  Пряшівському  університеті  і  оголошений  персоною  нон-грата  в  СРСР  словацький  дисидент – вислав  цей  твір  до  родини  Новаківських  у  Львові.  Один  з  учнів  видатного  митця  Григорій  Смольський  (1893 – 1985)  зробив  машинописну  копію  тексту,  яку  надіслав  до  редакції  журналу  «Жовтень»  (теперішній  «Дзвін»– орган  Спілки  письменників).  Текст  лежав  і  чекав  свого  часу  аж  до  2001 р.,  коли  його  видано  друком  під  назвою  «Боги  при  одному  столі».

Похоронна процесія з тілом Олекси Новаківського, серпень 1935 р.
Похоронна процесія з тілом Олекси Новаківського, серпень 1935 р.

Інший – доповнений  і  перероблений – варіант  рукопису  спогадів  Голубовського,  повість-есе  «Розмахом  могутніх  крил»  професор  Мушинка  знайшов  у  1974-му  в  архіві  невістки  адвоката-письменника  Емілії  Голубовської  у  Вейпртах.  Відредагований  варіант  словацький  науковець  передав  у  1990-х  роках  відомому  українському  мистецтвознавцеві  зі  Львова,  професору  Володимирові  Овсійчуку,  котрий  саме  працював  над  великою  монографією  про  Олексу  Новаківського.  Нарешті  повість  було  видано  у  Львові  фондом  «Олекса  Новаківський  і  його  мистецька  школа»  в  2002 р.

Іван Голубовський. Світлина 1930-х рр.
Іван Голубовський. Світлина 1930-х рр.

«Багато  води  спливе  іще  рідними  річками,  заки  стане  Новаківський  зрозумілий  і  знаний  широким  кругам  суспільности  і  заки  інша  полум’яна  душа  підойме  і  докінчить  працю,  зачату  в  його  офірному  життю. – пророчо  писав  Іван  Голубовський  наприкінці  своїх  спогадів. – Видається  потребою  сповненого  пам’яттю  серця  якомога  зблизити  його  намічення  та  мрії  до  тих  шарів  громадянства,  для  котрих  підняв  свій  великий  труд.  І  видається  доцільним  вказати  на  можливі  схожости  тяжких  шляхів,  якими  йшло,  досі  йде  і  серед  інших  відносин  буде,  мабуть,  далі  йти  так  багато  подібних,  щиро  відданих  ідеї  працьовників  духа».  Отож  і  ми,  вшановуючи  видатних  постатей  з  національного  пантеону,  не  забуваймо  віддавати  належне  й  тим  скромним,  маловідомим,  а  подекуди  й  зовсім  незнаним  подвижникам,  які  були  поруч,  дораджували,  помагали,  зберігали  мистецький  доробок  й  залишили  безцінні  свідчення  для  нащадків.

Олександр  ШЕЙКО
молодший  науковий  працівник Художньо-меморіального  музею  Олекси  Новаківського

  1. Голубовський І. Розмахом могутніх крил: Повість-есе. – Львів, 2002;
  2. Мушинка М. Письменник Іван Голубовський  та  його  колекція  картин Олекси Новаківського//Наукові  записки  Національного  університету  Острозька  академія.  Історичні  науки. – Вип. 11 [Електронний  ресурс]. – Режим доступу:http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nznuoai_2008_11_37 ;
  3. Овсійчук В. Олекса Новаківський. – Львів, 1998;
  4. Олекса Новаківський (1872 – 1935):  Каталог  виставки  творів  із  колекції  професора  Миколи Мушинки (Пряшів, Словаччина). – Львів, 2012.;
  5. Осмолода//Рідний край [Електронний  ресурс] – Режим  доступу:  http://kray.ridne.net/node/13;
  6. Сірка Й. Микола Мушинка.  Його  знають  майже  на  всіх  континентах  (До  80-х  уродин)//Сайт  Закарпаття-онлайн [Електронний  ресурс]. – Режим  доступу:http://zakarpattya.net.ua/Special/151865-Mykola-Mushynka.-Ioho-znaiut-maizhe-na-vsikh-kontynentakh-Do-80-kh-urodyn;
  7. Шейко О. Розбиті мрії  Галини  Голубовської//Музейний  простір [Електронний  ресурс]. – Режим  доступу:  http://prostir.museum/ua/post/35553

Напишіть відгук