Перший комендант УСС

0
512

140 років тому, 14 лютого 1875 року народився відомий політичний діяч Галичини, перший командувач Українських Січових Стрільців (УСС), доктор права Теодор Рожанковський.

Перший командувач Українських Січових Стрільців (УСС), доктор права Теодор Рожанковський
Перший командувач Українських Січових Стрільців (УСС), доктор права Теодор Рожанковський

Народився він у Сокалі, а походив із давнього шляхетського роду з Бойківщини. Родовим гніздом Рожанковських було село Рожанка на Сколівщині.

Його батько Льонгин Рожанковський (1836–1917) народився у родині греко-католицького священика, пароха церкви Св. Дмитра у містечку Довгополе (Кимполунґ) на Буковині о. Теодора Рожанковського. На відміну від брата Юліана, Льонгин не став священиком, а закінчив 1859 року правничі студії на Львівському  університеті ім. Франца І, працював суддею в Чернівцях, Городенці, Бродах, був головою повітового суду в Сокалі (1875–1881). Пізніше став судовим радником у Золочеві, а з 1890 року займався адвокатською практикою. У 1877–1895 роках був послом до Галицького сейму, належав до москвофільського табору. Його дружиною стала Осипа Шухевич (1841–1929) – донька священика зі Станиславівщини Осипа Шухевича (1816–1870).

Таким чином Теодор Рожанковський став нащадком двох відомих галицьких священичих родів. До того ж, він одружився (1903) з братаницею своєї матері, дочкою відомого етнографа, професора Львівської реальної школи, голови товариства “Руська бесіда” Володимира Шухевича (1849–1915) – Іриною Софією (1881–1934). На цей шлюб треба було отримати дозвіл Святішого Престолу в Римі.

 

Льонгин Рожанковський
Льонгин Рожанковський

Подружжя Рожанковських з дітьми та їх родичів бачимо на світлині родини Володимира Шухевича (1912).

Подружжя Рожанковських з дітьми та їх родичів, 1912 рік
Подружжя Рожанковських з дітьми та їх родичів, 1912 рік

У верхньому ряді стоять (справа наліво): Теодор Рожанковський; Володимир Шухевич юніор; Ірина Шухевич; піаністка Одарка Старосольська (1881–1941), що тримає на руках доньку Уляну (1912–2011; майбутня письменниця Уляна Любович); чоловік Дарії адвокат Володимир Старосольський (1878–1942), суддя Осип Зенон Шухевич (1879–1948; батько Романа – генерала “Чупринки”),  Тарас Шухевич (1886–1951; піаніст, професор Музичного інституту ім. Лисенка у Львові).

Сидять (справа наліво): Ярослав Рожанківський; його мати Ірина Софія з Шухевичів, що тримає на руках сина Степана; Володимир Шухевич сеньйор; його дружина  Герміна Шухевич (1852–1939); біля неї Ігор Старосольський (1908–1988; майбутній архітектор і реставратор); дружина Осипа Зенона Євгенія Шухевич (з дому Стоцька; 1883–1956), що тримає сина  Юрка (1910–1941; вбитий у тюрмі на Лонцького 27 червня 1941 р.); Ольга Шухевич з Бандрівських (1890–1970; дружина Тараса Шухевича); Осипа – донька Теодора Рожанковського.

На підлозі сидять, схрестивши ноги по-турецьки: Володимир Рожанковський (ліворуч, 1906–1973); Роман Шухевич (у центрі, 1907–1950; майбутній Головний командир УПА); Юрій Старосольський (праворуч, 1907–1991), який став керівником “Пласту” в США.

Теодор Рожанковський успадкував фах свого батька. Він закінчив правничий факультет Ягеллонського університету (Краків). У 1901–1904 роках працював заступником судді в повітовому суді у Ходорові, а пізніше, до початку І Світової війни – суддею в Турці. Він став організатором громадського життя в Турецькому повіті й активним членом Української Національної Демократичної Партії. Від цієї партії був обраний до Галицького сейму (1913).

Це були доволі успішні для галицьких українців вибори: “Відтак в дні 30. червня 1913. р. станули наші виборці з сільських громад до урни, щоби обявити свою волю, хто мав стати їх заступником в краєвім Соймі… Вороги соймової реформи виборчої не погорджували ніякими засобами, щоби фальшувати висліди правиборів, але наш нарід дав уже при правиборах доказ поступу політичного освідомлення і витривалости, так що з сеї першої фази виборчої боротьби вийшов побідно…

Зокрема, вибрані були національні-демократи: 1) д-р Вол. Бачинський; 2) д-р Теодор Ваньо; 3) Лазар Винничук; 4) д-р Сидір Голубович; 5) д-р Антін Горбачевський; 6) Роман Залозецький; 7) о. Ол. Капустинський; 8) Іван Кивелюк; 9) д-р Теофіль Кормош; 10) Іван Кохановський; 11) д-р Іван Куровець; 12) д-р Кость Левицький; 13) Лев Левицький; 14) о. Северин Метелля; 15) д-р Теофіль Окуневський; 16) д-р Роман Перфецький; 17) Теодор Рожанковський; 18) д-р Евген Петрушевич; 19) Вол. Сінгалевич; 20) Тимотей Старух; 21) Гриць Тершаковець; 22) о. Іван Яворський, і 23) д-р Льонгин Цегельський. З радикальної партії були вибрані: 1) Павло Думка; 2) Павло Лаврук; 3) д-р Микола Лагодинський; 4) д-р Іван Макух; 5) Іван Сандуляк і 6) д-р Кирило Трильовський. Іще були вибрані: д-р Михайло Новаковський – безпартійний Українець; д-р Михайло Король, котрий до нас приступив, та д-р Димитрій Марків – одинокий новокурсний руссофіл!…

Ми відобрали Полякам десять мандатів соймових; змели руссофільську партію, з котрої на показ лишив ся одинокий д-р Димитрій Марків, – та увійшли до галицького Сойму в силі 31. послів”, – підсумував результат виборів Кость Левицький¹.

Наступного року розпочалася Світова війна. Галичани вирішили стати активним чинником у цьому всеєвропейському конфлікті і для цього створили власну військову формацію – Січове Стрілецтво. Хоча Теодор Рожанковський не був кадровим військовиком, а молодшим офіцером запасу, саме йому довелося очолити УСС у перші тижні їх становлення.

Микола Угрин-Безгрішний
Микола Угрин-Безгрішний

Перипетії створення першого в ХХ столітті українського війська описав безпосередній учасник тих подій учитель Рогатинської гімназії “Рідної школи” Микола Угрин-Безгрішний (1883–1960): “По деяких торгуваннях Відень вкінці дав дозвіл на організацію У. С. С. На цій підставі візвали до діла офіцирів Українців, які були під рукою. Зі Золочева покликано негайно радника суду Теодора Рожанковського, резервового поручника” ².

2 серпня 1914 року відбулося у Львові засідання Головної Української Ради, на якій  вирiшили органiзувати корпус воєнних добровольцiв для боротьби проти Росiї та створити для цього вiйськову колегiїю у складi Теодора Рожанковського, Михайла Волошина, Степана Шухевича i Дмитра Катамая.

Того ж вечора ця колегія проводила свою нараду: “Потім радили військові до 1. години в ночі з проф. Боберським про всякі приготування. На цій нараді був дивний настрій. Замітили тоді, що для організації Стрільців немає покищо ні грошей, ні відповідної скількості старшин, ні одностроїв, ні зброї, навіть військових підручників. Нарада відбувалася над найпримітивнішими питаннями військової організації. Придумували над цим, як і де збирати українську молодіж, в які вбрати її однострої, які функції приділити старшині в книжковій інформації, відкіля взяти тої старшини, коли на оден полк треба найменше шістьдесять офіцирів… Військова рада мала на другий день, до вечірнього засідання Головної Української Ради зорганізувати генеральний штаб У. С. С. та предложити їй до затвердження особистий склад. В тій ціли зійшлася на слідуючий день, дня 3. серпня знову на наради вся військова колегія та запросила ще до себе десятника 30 полку піх. Михайла Ґеника. На цій нараді виринула вже квестія начального вожда У. С. С., бо військова австрійська влада зажадала від Головної Української Ради, щоби до пертрактацій прислала якогось ручителя, на всякий випадок тільки офіцира. Цю гідність пропонували найстаршому віком, послові Т.Рожанковському. Він однак відказувався від неї і заявив, що мало ще відомий українській суспільності та не має відповідних кваліфікацій на самостійного вожда оперуючого війська. Мимо цеї заяви Головна Українська Рада на внесення провізоричного ґенерального штабу таки покликала й затвердила начальником У. С. С. Теодора Рожанковського” ³.

Найстарший віком Т.Рожанковський мав тоді 39 років. Щодо його призначення мав свої застереження один із лідерів галицьких радикалів Кирило Трильовський, який того дня приїхав із Відня: “Др. Кирило Трильовський застерігався, щоби без його порозуміння не робити нічого, бо він од десяти літ працював над приготуванням стрілецького руху. На засіданні зажадав начальник Теодор Рожанковський від Д-ра Трильовського, чи цей признає компетенцію Головної Української Ради в справах стрілецтва. Др. Трильовський зажадав одложення засідання до завтрього, щоби в тій справі порозумітися зі своїми партійними товаришами” ⁴.

Таким чином партійні інтереси та власні амбіції переважали загальну справу. До того ж австрійська прокуратура заборонила вживати назву “Генеральний штаб УСС”. Замість нього створили Українську Боєву Управу (УБУ), яку розділили на дві секції:

Секція акції: Теодор Рожанковський – начальник, Дмитро Катамай – його заступник, д-р Михайло Волошин, Михайло Геник.

Секція організації: д-р Кирило Трильовський – голова, д-р Степан Шухевич – заступник голови, д-р Кость Бірецький, Іван Боберський, Дмитро Вітовський, Сень Горук, Володимир Темницький.

Не все йшло гладко з персональним складом УБУ. К.Трильовський був проти кандидатури І.Боберського. Три години було витрачено на суперечки. Врешті-решт “для партійної рівноваги” включили тоді В.Темницького. “Теодор Рожанковський заявив тоді на Раді, що приймає тимчасово поручені йому обовязки, доки не намітять іншого начальника. Вже тоді згадували деякі про директора рогатинської ґімназії Михайла Галущинського. На цій Раді приняли таксамо після довшої дискусії назву “Українські Січові Стрільці” проти волі проф. І.Боберського, який обстоював назву “Українські добровольці”. В ночі перед засіданням Ради приїхав до Львова з міністерства закордонних справ конзуль Др. Урбас” ⁵.

Цей віденський представник мав координувати діяльність з організації формації УСС. До речі, хоча ще 31 липня в Австро-Угорщині була оголошена загальна мобілізація, війну Росії оголосили у Відні щойно 6 серпня.

4 серпня Т.Рожанковський поїхав на нараду до Митрополита Андрія Шептицького, де зібралися чільні галицькі політики, а також консул Урбас. “Почалися розмови про наше стрілецтво. Урбас заявив, що австрійська влада привязує велику політичну вагу до його, тому кладе за конечну умову національну ношу, національний прапор і музику з національними аріями. Це тому так, щоби У. С. С. вже своєю появою робили вражіння на українське населення в царській Росії.

Начальник Т.Рожанковський згодився на ці пропозиції. Рівночасно поставив він такі реальні вимоги: 1) узброєння У. С. С. найкращими крісами 2) харчування діставатимуть У. С. С. з інтендантури австрійської армії 3) приділення військових санітарів із лікарями й усякою лікарською поміччю. На це відповів Урбас, що всі домагання справедливі та що він має від влади таку повновласть, що все це полагодить як найкраще…

При цій нагоді запитали ще Урбаса про засадниче становище австрійської влади в українській справі на будуче. Замітили деякі таксамо, що Поляки надіються відбудування Польщі. На це відповів Урбас, що не має ніякого уповноваження в цій справі й навіть приватно про це не знає нічого. Він тільки запевнює Українців, що у Відні ніхто не думає про відбудову Польщі.

Чейже Австро-Угорщина не провадить війни, щоби тратити провінцію, яка малаби ввійти в склад будучої Польщі…

Митрополит Андрій забирав голос в справі самостійної української держави та з великим запалом порушив інші питання” ⁶.

Серед інших питань була також справа залучення до УСС офіцерів-українців з інших формацій. Австрійський генеральний штаб обіцяв звільнити “сто українських старшин, коли тільки “Боєва Управа” подасть їх списки та полки. Однак годі було так скоро розвідатися про поодинокі полки, в яких служили офіцири Українці. Через це звільнено всього біля пятнайцять наших людей” ⁷.

Це свідчить не лише про відсутність в українських політичних колах бази даних щодо офіцерів-галичан, хоча відомості про їхні прізвища, посади та гарнізони не були секретною інформацією, а щорічно друкувалися в різноманітних шематизмах, адресних книгах, як і реєстри священиків, адвокатів, лікарів та інших фахівців і урядовців. Але серед галицьких родин військовий фах не користувався популярністю, бо офіцери вважалися поганими кандидатами до шлюбу – за них батьки наречених мали сплатити солідну кавцію (заставу). Тому й було так мало серед галичан професійних військових, бо молоді надавали перевагу правничим студіям чи духовним семінаріям, а не кадетським школам.

Відразу по оголошенні війни, 6 серпня 1914 року перша сотня (кадрова компанія) польських легіонерів під командою Юзефа Пілсудського вирушила з Кракова на північ і перейшла російський кордон. Вже через кілька днів, 12 серпня, польські стрільці-добровольці зайняли місто Кєльце, де вони прийняли присягу. В стратегічному вимірі цей епізод не мав тоді значення, бо легіонери незабаром відступили до Кракова. Але цей похід мав величезний вплив на зростання патріотичних настроїв серед поляків, чия земля була розділена тоді між трьома імперіями – Росією, Німеччиною та Австро-Угорщиною.

“Так було поставлене тверде й чоловіче запитання до нації: чи хоче вона бути вільною. Питання висунуте кількома тисячами стрільців на чолі з ентузіастично улюбленим вождем, висловлене чином, ризиком власної крові, імені і слави. Відповіддю стало об’єднання партій в Головний національний комітет та створення Легіонів… Ні з ким не домовляючись, не питаючи про жодні обіцянки, Пілсудський розпочинає боротьбу, відчуваючи повну відповідальність за свій чин” ⁸.

Цей приклад подіяв і на українських політиків, які хотіли вже йти битися з москалями. “Др. Кость Левицький звернувся до начальника Рожанковського, щоби попровадив відділ У. С. С. на Почаїв. Начальник відмовився, бо взагалі готового до походу відділу ще не було. Сотня Чмоли в Гаях мала старі “карабінки” Кропачка без амуніції та була без ніякого виеквіпування. Цеї самої думки, що Др. Кость Левицький, були й Др. Л.Цегельський, Др. Степан Баран та інші, які не розумілися на військових справах і не мали йти на фронт. Поміж начальником Рожанковським із його штабом та нашими політиками повставали чималі непорозуміння. Суперечки були іноді дуже гострі й стали переходити навіть в особисті напади. Деякі політики на закиди відповідали, що вони досить уже зробили, коли підписали маніфести, за який жде їх од Москалів шибениця!” ⁹.

Т. Рожанковський розумів, що війна – це не гра з шабельками і навіть не військові вправи з дерев’яними крісами на Кайзервальді, а поважна справа, для якої треба мати організованих, добре озброєних, вишколених, оснащених, нагодованих стрільців. Тому не погоджувався наражати усусусів на жертви та смертельну небезпеку задля політичних і патріотичних гасел.

9 серпня команданту УСС виділили в команді корпусу №12 1000 рушниць. Це були старі однозарядні кріси системи Верндля з довжелезними багнетами, які ще у ХІХ ст. були зняті з озброєння армії Австро-Угорщини. “Начальник Рожанковський догадався, що в цьому була рука тих наших неодвічальних за технічне переводження акції політиків, які кричали, що можна з патиками й граблями йти на москалів. Мимо цього, що рівночасно видавали тоді Полякам “манліхери”, вони згодилися без порозуміння з начальником У. С. С. на видачу “верндлів”. А ці старі кріси перед десятками літ усунено вже в Австрії, були вони дуже тяжкі, однострільні, величезного калібру, з оловяною кулею, без сталевої охорони… Начальникові годі було пояснювати Дру Левицькому, що не треба вводити баламуцтва зі зброєю іншої системи, бо на виобразування стрільців і так часу обмаль. Начальник слідуючого дня мусів таки взяти цих тисячу “верндлів”, які були до того ще й без ременів.

Хлопці мусіли носити їх на шнурках. Вже при роздачі можна було замітити велике негодування. Стрільці з легковажанням одзивалися:

– З таким крісом на лови, не на москаля!” ¹⁰

Тим часом австрійське командування та українські політики вимагали від Т.Рожанковського вести “вже озброєних” стільців на Кам’янець-Подільський. Начальник УСС не витримав і висловив ультиматум: “На засіданні “Головної Української Ради” дня 9. серпня 1914. р. була гостра суперечка начальника У. С. С. з Дром Л.Цегельським. Начальник в імені “Боєвої Управи” рішучо запротестував проти цього, щоби посторонні люде вмішувалися у військові справи. Рівночасно вніс він свою резиґнацію з начальства У. С. С. При цьому заявив, що коли Головна Рада не прийме його резиґнації, він негайно поверне до свойого полку. Колиж Головна Ради прийме резиґнацію, начальник останеться на свойому становищі, доки не покличуть иншого начальника У. С. С.

…Головна Українська Рада приняла уступлення начальника У. С. С. Теодора Рожанковського… Начальник Рожанковський виконував чинности серед вище описаних умов до 18.VIII. 1914. р. До останку не мав він певності, чи австрійська влада дасть засоби, потрібні для організації та акції У. С. С.” ¹¹

На його місце начальником УСС призначили директора української гімназії в Рогатині  Михайла Галущинського. Серед інших претендентів на цю посаду розглядалися кандидатури посла Тимотея Старуха, майора австрійського війська Олега Кузьми, брата митрополита Андрія Шептицького – полковника Генерального штабу Станіслава Шептицького..

Щодо Кам’янця на Поділлі, то ця колись могутня фортеця, столиця Подільської губернії практично не охоронялася на початку війни. Її легко здобула 17 серпня 1914 року 1-а австрійська кавалерійська дивізія, вигнавши з міста нечисельну російську прикордонну сторожу. Але вже в ніч на 21 серпня австрійська кіннота залишила Кам’янець Подільський перед наступом 8-ї російської армії під командуванням генерала Брусілова.

Російське військо швидко наступало на Галичину. Січові стрільці переїхали до Стрия, а потім за Карпати, де були розквартировані  у селах Ґоронда та Страбичів біля Мукачева. Там формацію УСС розділили на два з половиною курені (батальйони), кожен із чотирьох сотень.

І–й курінь очолив Михайло Волошин, сотні – Василь Дідушок (І/1), Роман Дудинський (І/2), Осип Будзиновський (І/3) і Никифор Гірняк (ІІ/4).

II–м куренем командував Гриць Коссак , сотнями – Сень Ґорук (ІІ/1), Осип Семенюк (ІІ/2), Михайло Баран (ІІ/3), Осип Букшований (ІІ/4).

У III–му півкурені отаманом став Степан Шухевич, сотнями командували – Дмитро Вітовський (ІІІ/1) та Теодор Рожанківський (ІІІ/2).

Не довго командував Рожанковський своєю сотнею. 9 вересня 1914 року його замінив Іван Коссак. А Т.Рожанковський до 1918 року перебував на посадах команданта та заступника команданта Коша УСС. Цей підрозділ займався поповненням новобранцями та їх вишколом. Кіш УСС проводив також культурно-просвітницьку роботу, при ньому діяла Пресова квартира.

1965_swoboda_1Як посол до Галицького сейму став Теодор Рожанковський у жовтні 1918 року членом Української Національної Ради – тимчасового парламенту ЗУНР. У 1918–1919 рр. він був командантом Станиславівської військової округи УГА. У 1919–1920 рр. – виконував місію військового аташе УНР у Празі.

Пізніше повернувся до Галичини. У міжвоєнний період працював адвокатом у Львові. У 1924 році став головою Ловецького (мисливського) товариства “Тур”.

Після ІІ Світової війни опинився з донькою Осипою та синами Степаном і Ярославом на еміграції у США.

Як писала газета “Свобода” за 20 лютого 1965 року: “Своє 90-річчя відзначав в родинному гурті, у домі свого сина, відомого лікаря д-ра Ярослава Рожанковського у Вігокені під Ню-Йорком. Не вважаючи на свій поважний вік радник Теодор Рожанковський втішається повною свіжістю і бистротою ума та живо цікавиться всіма українськими громадськими справами”.

Прожив 95 років. Помер 12 квітня 1970 року у Вігокені (Weehawken), штат Нью-Джерсі.

ПРИМІТКИ

¹ Левицький К. Iсторiя полiтичноi думки галицьких українцiв 1848-1914. – Львів, 1926. – С. 656, 657.

² Угрин-Безгрішний Микола. Нарис історії “Українських Січових Стрільців”. Ч. 1. – Рогатин–Львів–Київ, 1923. – С. 54.

³ Там само. – С. 54, 55.

⁴ Там само. – С. 56.

⁵ Там само. – С. 57, 58.

⁶ Там само. – С. 59-61.

⁷ Там само. – С. 62.

W pierwszą rocznicę. – Lwów, 1915. – S. 8, 16.

Угрин-Безгрішний Микола. Нарис історії “Українських Січових Стрільців”. Ч. 1. – Рогатин–Львів–Київ, 1923. – С. 64.

¹⁰ Там само. – С. 65-67.

¹¹ Там само. – С. 71.

Ігор МЕЛЬНИК

Джерело: Zbruc

Напишіть відгук