Перші мученики в родині Шептицьких. Фрагмент біографії бл. свщмч. Климентія Шептицького з початку 40-х рр. ХХ ст.

0
370

Тим часом повертаємось у вересень 1939 року, щоб описати трагічні події у родині Шептицьких.

Радянські спецслужби арештовують 22 вересня 1939 року сина Леона Шептицького, дідича Дев’ятників, маєтку, яким колись володів о. Климентій, Яна Сильвестра Шептицького (1905–1980). Спочатку його привезли до в’язниці у Львові, а звідси відправили до Києва й Харкова. Після довгих місяців поневірянь по радянських в’язницях Ян Сильвестр був засуджений до п’яти років каторжних робіт і висланий у концтабір на Далекий Схід. Вирятувався через амністію, надану за бажання стати добровольцем армії генерала Владислава Андерса, з якою пройшов довгий шлях бойової слави. Його спогади про о. Климентія подаємо в додатках.

У цей час у вирі воєнних подій зникає інший син Леона Шептицького Андрій Станіслав (1912–1940), алюмн духовної семінарії у Львові. Не був мобілізований до польського війська, а добровільно вступив у санітарний загін капітана Мишковського — так порадив йому стрик генерал Станіслав Шептицький, який у цей час перебував у Прилбичах. Коли їхав із дому на фірі, запряженій двома кіньми, відпроваджувала його очима сестра Єлизавета, яка сховалася, щоби він не бачив, і гірко плакала. Ядвіга Шептицька, її мама, коли побачили це сказала: «Не плач, багато віків польські мами, дружини й сестри висилають воїнів на війну. Будь мужньою». Єндрусь, як його називали рідні, потрапив у радянський полон і був закатований у Катині. Із Козельська написав чотири листи до своєї няньки Ольги. У цей час Леон і Ядвіга були замордовані.

[Elżbieta z Szeptyckich Weymanowa, «Wspomnienie o podporuczniku» // W Drodze. — 1990 р. — № 4 (200). —С. 99–100]

Сім’я Леона та Ядвіги Шептицьких
Сім’я Леона та Ядвіги Шептицьких

У вересні 1939 більшовики розстрілюють Леона і Ядвігу Шептицьких у Прилбичах. Історіографії відомі спогади Анни і Єлизавети Шептицьких, доньок Леона. Опираючись на них, подаємо перебіг цих трагічних подій.

У Прилбичі Червона армія увійшла 26 вересня 1939 року. Цього ж дня маєток Леона Шептцького було оточено, а всіх його мешканців зачинено в різних кімнатах. Окрім господарів, у будинку перебували Ольга Фридрихова (1873–1952) та римо-католицький священик Маріуш Скібневський (1881–1939), професор Папського Східного Інституту в Римі. Наступного дня, 27 вересня, зранку відбувся допит Леона й Ядвіги. Після цього їх вивели в кінець городу і вже біля викопаної могили вбили пострілами в голову. Так само було вбито о. Скібневського. Як пишуть дочки, вбивці планували знищити Леона і священика, а жінок залишити у спокої. Однак Ядвіга Шептицька відмовилася залишити чоловіка, заявивши, що «я йду туди, де й мій чоловік іде». Коли їх вивели з будинку, то Шептицька затрималася біля фігури Матері Божої, щоби перехреститись. За це отримала удар у плечі від солдата, який їх конвоював. Донині не відома причина такої розправи. Рідні припускали, що, можливо, о. Скібневського поплутали з о. Климентієм: обидва були худі й високі. На цей час о. Климентій уже був призначений екзархом Росії та Сибіру. І хоча все це діялося таємно, та пізніше виявилося, що в найближчому оточенні Шептицьких не бракувало російських шпигунів.

Як причину, родина називала також акт пацифікації, який провели польські солдафони 1938 року у Прилбичах. Вони гостювали у Леона Шептицького, наїлись, напились, а другого дня побили всіх його українських працівників. Леон Шептицький, хоч і не мав жодної вини, розумів, що підозра падала на нього, бо приймав у себе в гостях кривдників. Щоб якось залагодити справу, побитим у Прилбичах українцям Шептицькі виплатили компенсацію. Однак хтось із помсти міг наскаржитися на дідичів як на «експлуататорів селян». Коли брати Шептицькі дізналися про трагедію, о. Климентій із братами-студитами вибралися зі Львова кінним возом, щоби привезти труни й поховати мучеників за християнським обрядом. У Прилбичах більшовики загородили їм дорогу, повідомивши, що їх не пустять на територію маєтку Шептицьких. Закопавши порожні труни в саду місцевого священика, студити повернулися до Львова.

[Elżbieta z Szeptyckich Weymanowa, Leon i Jadwiga Szeptyccy wobec osoby i dzieła Metropolity Andrzeja Szeptyckiego //Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały, pod red. A. A. Zięby, Kraków. — 1994. — С. 25–22; Anna Szeptycka, Fragmenty listu do o. Jacka Woronieckiego, OP // тут же. — С. 35–37]

Зберігся до наших днів документ від 28 вересня 1939 року; він свідчить, що о. Климентій мав зустріч із братами-студитами, де йшлося про майбутні переслідування Церкви. Ігумен давав настанови  монахам, як діяти в цій ситуації. Невідомо, однак, чи в цей момент Він знав вже про вбивство у Прилбичах.

[Із літопису Львівської студитської обителі св. священномученика Йосафата // Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 89–91]

Після вбивства Леона Шептицького о. Климентій опікується його дочками та  невісткою Софією (дружиною арештованого у Прилбичах Яна Сильвестра) з трьома дітьми: сином Павлом, дочкою Марією та новонародженим сином Андрієм. Пізніше їх вдасться переправити до брата Станіслава Шептицького до Корчини біля Кросна з допомогою німецької репатріаційної комісії, яка працювала в Галичині на основі угод між Німеччиною та СРСР. Про контакти Шептицьких із комісією згадував агент НКВД з оточення Шептицьких, описуючи свою розмову з о. Климентієм 13 травня 1940 року. Агент вияснив, що Шептицькі власне намагалися з допомогою цієї місії переправити рідних через більшовицько-німецький кордон.

[Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939–1944 рр.) / [За заг. ред. проф. В. Сергійчука, упоряд. С. Кокін, Н. Сердюк, С. Сердюк]. — К.: Українська видавнича спілка, 2005. — C. 136]

Кардинал Католицької церкви Август Глонд (1881–1948)
Кардинал Католицької церкви Август Глонд (1881–1948)

Що цікаво: згаданого агента готували до переправлення з поштою до Ватикану. Митрополит Андрей просить його знайти в Римі примаса Польщі єпископа Августа Глонда (1881–1948), який, як його назвав Шептицький, «відає нами» (тут же. — C. 140). Ці взаємини, як і «відання» — абсолютно не відоме історикам, і ця тема чекає на свого дослідника. Нам вдалося знайти спогади єпископа Глонда, в яких він оцінює діяльність Митрополита Шептицького в оповіді польському письменнику-дрогобиччанину Анджею Хцюку (1920–1978), який зустрічався з ним на перетині 1943 і 1944 років. Про це письменник Хцюк пише у листі до часопису «Культура», який видавався у Парижі. Примас Глонд згадує тут про надзвичайно цікаві, невідомі історії факти:

«Отець Архиєпископ Шептицький — це велика і святоблива людина. Через його руки плили значні фонди Апостольської Столиці не тільки на допомогу для польського духовенства, не тільки для Жидів, яких багато переховували греко-католицькі монастирі, але і для польського руху опору, тобто Армії Крайової. Крім грошей Ватикану, на ті три цілі, тією дорогою доходили і інші, з інших джерел. Отця Архиєпископа Шептицького зустріла зі сторони Поляків не одна малість і кривда, але тим гідніше підкреслення має Його нинішнє становище. Це велика і світодлива людина. Зробив і робить багато доброго».

[Andrzej Chciuk, List do redakcji // Kultura. — Париж, 1960 р. — № 4/150 — С. 150–151]

Рік закінчується для братів Шептицьких досить «знаменно»:  начальник 5-го відділення ІІ-го відділу УДБ УНКВС у Львівській області Костянтин Черпаков 31 грудня 1939 р. заводить комплексну агентурну справу під назвою «Ходячі». Фігурантами, окрім Митрополита та о. Климентія, стає їхнє найближче оточення: всього під оперативне стеження потрапляє 11 осіб.

[Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939–1944 рр.)… — C. 8]

Митрополит Андрей Шептицький в авто в оточенні семінаристів, 30-ті рр.
Митрополит Андрей Шептицький в авто в оточенні семінаристів, 30-ті рр.

У травні 1940 року зі звіту законспірованого чекіста, який зустрічається з братами Шептицькими щонайменше тричі, НКВД стає відомо, що Андрей Шептицький, його брат Климентій і Микита Будка підтримували відносини за допомогою кур’єрів не тільки з Римською курією, а й провідниками українського націоналістичного руху, які тимчасово перебували в Італії. Тут ідеться про Андрія Мельника, лідера тзв. політичної групи «мельниківців» у середовищі українських націоналістів.

[Оперативне донесення агента опубліковане: Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органів державної безпеки (1939–1944 рр.)… — C. 133–140]

Улітку 1940 року, 11 червня, НКВД арештовує ігуменю монастиря студиток у с. Якторові Йосифу (Олену Вітер). Передчуваючи можливість арешту, о. Климентій пише до студитів «посліднє слово», в якому дає настанови щодо того, що брати повинні робити та які дії вчиняти, аби зберегти монашу спільноту і самим гідно витримати виклики часу. Цей документ є своєрідним тестаментом, який можна порівняти з листом матері Софії Шептицької, який вона написала до дітей у 80-х роках ХІХ століття у передчутті близької смерті. Кілька фрагментів з «Посліднього слова» о. Климентія:

«На случай мого вивезення з Галичини, зглядно моєї смерти, ігумена буде заступати ієромонах, що буде мною назначений, а нашим о. Архимандритом Кир Андреєм потверджений, і то на так довгтй час, як довго не вернеться можливість спокійного монашого життя та спромога нормального проведення вибору нового ігумена. Цей єромонах, заступник моєї нужденности, буде назначений осібним листом. І хоч він буде тільки провізорично назначений намісником ігумена, прошу, щоби кожний, хто хоче бути добрим монахом, у послусі йому підчинився. Того по совісти буде від кожного вимагати Господь Бог (…)

Монахиня Олена Вітер, фото з кримінальної справи. Джерело: Архів СБУ
Монахиня Олена Вітер, фото з кримінальної справи. Джерело: Архів СБУ

Коли Ви, дорогі мої Отці і Брати, будете читати це моє письмо, мабуть, мене вже поміж Вами не буде; покликаний Всевишнім здати звіт з мого життя, буду вже, певно, поза межами часу — в світі без віку. Вже з-поза гробу буду Вас прохати о прощення всього згіршення, яке я Вам міг дати і недбалим сповнюванням обов’язків, і браком чесноти, і недостатньою молитвою, або й тим, що супроти одних був, може, заострий й (хоч, може, не свідомо) в чимсь несправедливий — а других, може, й замало картав.

День обрахунку з Господом близький. Свідомість того, що я ледве чи що придбав до даних мені моїм Паном «талантів», острим камінням  розчавлювало би мені серце, якби не то, що, помимо всього, ціла моя надія в милосерді й человіколюбію Судді-Спасителя. На превеликий жаль, не лишаю Вам спомину святости мого життя. Якщо покута послідних днів і смерть не поправить життєвого підсумку, довго прийдеться мені ждати в чистилищі на цілковите очищення душі. Хоч я не світив Вам як слід приміром, то, одначе , не на моє нужденне життя дивіться, коли читаєте той мій духовний тестамент. О, коли б я міг ще вернути до молодих літ, коли б я міг із книги життя видерти деякі картки, а нові, цілком інакше записані, дати на їх місце, як би я був щасливий, коли б міг це зробити. Але дарма, це вже неможливо.

Помимо того, що пише тоті рядки до Вас великий нуждар і грішник, то, однак, те, що він тут написав, заховайте в пам’яті та в серцю, а воля Ваша хай рішучо постановить іти тілько такою дорогою монашого обичаю, яка тут Вам показана, бо то одинока правдива дорога, що до монашої святости веде. Робіть те, що тут пишу, але не жийте, як я, тільки жийте краще, із більшою ревністю та самозреченням, із горячішою, постійнішою молитвою, із більшою любов’ю до Бога та ближнього, а не пожалуєте короткого труду. Превеликою нагородою буде Вам Преподобний Бог, уже тут, за земського Вашого життя. Час змагання короткий, а осягнений успіх превеликий. Біжіть, не оглядаючися взад, щоб якнайскоріше дійняти мети. То посліднє моє слово до Вас, послухайте мене, а воно Вас доведе високо — до Самого Бога; мене ж, нужденного й многогрішного раба Божого, спімніть часом, як ласка, добрим словом молитви.

Львів, у день Собору ХІІ Апостолів, 13 червня 1940 р. Б.

[ЦДІАЛ. — Ф. 358. — Оп. 3. — Спр. 325. — С. 15–23. Цитуємо за: Шептицький Климентій блаженний преподобномученик… — C. 92–98].

Ігумен Свято-Успенської Унівської Лаври о. Климентій Шептицький з монахами-студитами та богословами
Ігумен Свято-Успенської Унівської Лаври о. Климентій Шептицький з монахами-студитами та богословами

Арештували однак не о. Климентія, а його рідного брата Олександра. І не більшовики, а німецьке гестапо. Лабуні, де мешкала ця гілка Шептицьких, опинилися під німецькою окупацією. Як згадувала родина, на межі 1939 і 1940 років німці натискали на Шептицьких, щоби ті зреклися свого польського походження й записалися до німецького народу. Після твердої відмови підписувати документи, 19 червня 1940 року, як писав пізніше свідок, під час перебування Олександра Шептицького в костелі на Святій Літургії, він був арештований гестапівцями. Помер того самого дня у в’язниці гестапо «Gefangenen Durchgangs lager Sicherheitspol»,  у Замойській Ротунді — фортеці, збудованій у ХІХ столітті. Залишилися свідки смерті Шептицького, які переповідали, що офіцер гестапо, побачивши ув’язненого, наказав йому бігати навколо подвір’я. Олександр відмовився виконати наказ і німець ударив його нагайкою по плечах. Втримавшися на ногах, Шептицький відповів ляпасом, сказавши німецькою: «Ви насмілилися вдарити польського графа!». Після цього він похилився і впав на землю. Тіло було відвезене до моргу, де його опізнали місцеві мешканці.

[http://www.kurierzamojski.pl/wiadomosci/smierc-hrabiego-aleksandra-szeptyckiego/]

Іван МАТКОВСЬКИЙ

Напишіть відгук

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.