Ми далі продовжуємо публікувати виступи учасників наукової конференції під назвою “Меморіальні музеї сьогодні: специфіка експозиційної, фондової та освітньої роботи”, що проходила 16-17 листопада в приміщенні Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові.
Пропонуємо вашій увазі доповідь кандидата історичних наук, асистента кафедри Історії України та етнокомунікації НУ «Львівська політехніка» Василя Банаха на тему “Особливості музейної комунікації в музеях меморіального профілю”.
Сучасна музейна мережа України загалом та Львівщини зокрема, налічує велику кількість музеїв, що мають свій власний профіль, тобто свою спеціалізацію, яка проявляється змістом колекцій конкретного музею, тематикою його науково-фондової, експозиційної та освітньої роботи. Музеї, які володіють схожою спеціалізацією, об’єднуються в рамках однієї профільної групи. Музеї меморіального профілю, на основі своїх фондових зібрань, як правило, відображають діяльність видатних людей, намагаючись відтворити історію та перипетії їх особистого, творчого, політичного й громадського життя, реконструювати деталі побуту помешкання тощо.
Визначення профілю дозволяє здійснювати довгострокове планування роботи музею в усіх напрямках. Разом з тим, воно сприяє впровадженню раціональних змін у тематику науково-просвітньої роботи, перебудові експозиції, виділенню до обмінного фонду непрофільних колекцій. Чітке розуміння профілю забезпечує роботі музею стабільність, виясняє перспективи його розвитку [5, с. 36].
У контексті сучасного музеєзнавства аксіоматичним стає твердження про те, що основою або, як образно висловився відомий голландський музеолог Петер ван Менш, ядром музейної комунікації є експозиція [3, с. 254]. Відтак, аналізуючи питання, пов’язані із музейною комунікацією у музеях меморіального профілю, особливу увагу необхідно приділити концептуально-ідейним засадам побудови експозицій меморіальних музеїв, а також проаналізувати комунікативні особливості музейних предметів (музеалій) в семіотичному експозиційному просторі музею даного профілю.
Для досягнення належного рівня комунікативної взаємодії між відвідувачем та музейною експозицією, у тому числі й музею меморіального профілю, слід враховувати новий комунікативний підхід, при якому відвідувач розглядається як повноправний учасник процесу комунікації, співрозмовник і партнер музею, а не пасивний отримувач знань і вражень, як це мало місце в рамках традиційного підходу [10, с. 130].
Вирішуючи завдання активного залучення відвідувача до експозиційної комунікації, важливо усвідомити визначальну при цьому роль дизайнера, адже основою сучасної експозиційної роботи має бути належне поєднання науковості, комунікативності та образності. Так, наприклад, знаний російський музеєзнавець М. Авєркін, акцентуючи увагу на існуванні більш високого рівня, на якому відбувається музейна комунікація в межах музейної експозиції, визначає її сутність взаємодією таких учасників комунікаційного акту, як глядач та художній образ. Останній, на переконання дослідника, забезпечує цілісність всієї експозиції (з’єднуючи різнорідні елементи). Відповідно, від грамотної побудови цього образу залежить конкретне сприйняття (а дальше й розуміння) глядачем загальної концепції експозиції [1, с. 159].
Однією із найновіших технік музейної комунікації, яка виникла у кінці 1980-х років й сьогодні активно застосовується, у тому числі й музеями меморіального профілю, – є техніка віртуальної реальності, яка зумовила появу так званих стильових кімнат (period rooms). Історична стильова кімната намагається якомога точніше відтворити певну кімнату, яка колись реально існувала так, як вона виглядала у певний визначений період часу. Це може бути, зокрема, справжня кімната певного історичного персонажу на той чи інший момент його/її життя (біографічна історична стильова кімната) [2, с. 265, 267].
Подібно стильовим кімнатам, на основі автентичності, у меморіальних музеях з метою посилення комунікативних каналів музей – відвідувач можна скористатися стильовою обстановкою. Стильова обстановка – це, коли прототипу автентичного інтер’єру належать лише архітектурні та декоративні особливості підлоги, стелі, стін, каміну та інших фіксованих елементів, а простір між стінами використовується для показу зразків омеблювання та інших предметів декоративного мистецтва даної історичної епохи [2, с. 266].
Характерні для меморіальних музеїв стильові кімнати тісно пов’язані із проблемою експозиційного дизайну, де віртуозність виконання експозицій робить її твором мистецтва.
Комунікативними властивостями наділені також музейні предмети або музеалії. Водночас необхідно чітко усвідомлювати, що основним простором демонстрації та інтерпретації предмета залишається музейна експозиція [7, с. 126]. Музейний предмет володіє властивістю відображати минуле у своїй матеріальній формі. Він може розглядатися як «матеріальне втілення історії», проте реконструювати або відтворювати історичні події можливо винятково у просторі експозиції [8, с. 208].
Будучи, за висловом відомого музеєзнавця В. Арзамасцева, першоелементом всього «музейного універсуму», музейний предмет повинен володіти універсальною властивістю, яка б дозволила йому реалізувати його внутрішнє наповнення у процесі передачі «музейного тексту». Такою властивістю В. Арзамасцев вважає знаковість музейного предмета, що сам по собі є знаком, який, крім іншого, слугує для характеристики явищ або подій у процесі музейної комунікації.
Заперечення або нерозуміння знакового характеру музейного предмета утруднює його використання з інформаційною й комунікаційною метою, перешкоджає становленню його із «речі в собі» у «річ для нас». Особливо суттєву шкоду, переконаний дослідник, недооцінка семантики музейного предмета, його знаковості завдає практиці саме меморіальних музеїв, де головною метою стає розповідь музейними засобами про життя і творчість видатної особи, де через експонати відображаються суспільно-історичні факти, абстраговані від функціонального призначення речі. Особливо чітко знакові риси предмета проявляються при використанні в експозиції меморіальних побутових речей.
Так, наприклад, для характеристики обставин життя і творчості великих письменників були використані речі їхнього часу, багато із яких було придбано незадовго до їх використання в експозиції, у своїх власників вони виконували абсолютно утилітарну функцію. Натомість в експозиціях за кожною річчю, яка стала музейним предметом, стоїть чітке розуміння її необхідності, реального стосунку до історичної дійсності, у поєднанні експонатів – концепція епохи та особистості [2, с. 38 – 39].
Відтак ми маємо справу із семіотичною концепцією музейного предмета, у контексті якої він розглядається як знак, наділений властивістю передавати певний сенс, значення. Знаковість музейного предмета визначається поєднанням чотирьох його основних компонентів: матеріальної основи, денотату, десигнату та інтерпретанти. Матеріальна основа дозволяє розглядати музеалію-знак як частину матеріальної культури. Денотат – змістовне наповнення, уявлення про музейний предмет, як про дещо унікальне, цінне, таке, що заслуговує на увагу. Денотат знаку знаходить вираження в умовності музейного предмета. Ця властивість починає проявлятися з моменту появи у людини музейного ставлення до дійсності та виокремлення нею «речей без користі, але зі значенням» [6, с. 452].
Третім компонентом у знаковій структурі виступає десигнат знаку. Це інформація, на яку вказує знак. Сюди входить сукупність всіх свідчень, закладених у музейному предметі (дані про автора, час та місце створення, зовнішні характеристики тощо). Саме інформаційна складова музейного предмета відповідає десигнату знака.
Четвертим компонентом знакової структури музейного предмета виступає інтерпретанта – індивідуальне розуміння знаку суб’єктом, де відображено його особистий екзистенціальний досвід, його ставлення до десигнату знаку, важливість та актуальність інформації, яку він містить, емоційний настрій при взаємодії із цим знаком. Інтерпретанта, будучи засобом емоційного впливу на відвідувача, у багатьох моментах визначає індивідуальне враження кожного відвідувача від виставки та обумовлює його бажання або небажання знову відвідати даний музей [8, с. 206 – 207].
Важливе значення для музеїв меморіального профілю має репрезентативність музейного предмета, тобто показовість їх в ряді однотипних, тотожних предметів. Не кожен предмет музейного значення може стати музейним. У переліку подібних, однотипних предметів є такі, які найповніше розкривають те чи інше явище дійсності, яскравіше його відображають. Саме ці предмети немовби поглинають своїм інформаційним потенціалом інформаційний потенціал аналогічних, проте менш виразних предметів. Так, предмет зовні може нічим не відрізнятися від аналогічних серійного випуску, проте мати унікальну історію побутування, а також меморіальне значення (наприклад, капелюшок Соломії Крушельницької).
Власне проблема визначення репрезентативності предмета полягає у поєднанні в ньому типового та унікального стосовно ряду тотожних, аналогічних предметів [9, с. 17].
Комунікативні особливості музейного предмета тісно пов’язані із його здатністю впливати на почуття відвідувачів музею. Цьому слугують виразні характеристики музейного предмета (розмір, форма, колір і т. д.), а також його меморіальне значення.
Потрапляючи в музей, річ опиняється в контексті, – на переконання російської дослідниці О. Балаш, – максимально сприятливому для розкриття всієї повноти її інформаційного потенціалу. Унікальна роль у цьому процесі належить морфології предмета, здатності музею та його співробітників уважно поставитися до цього базового аспекту, зуміти зберегти та інтерпретувати його.
І лише в цьому випадку, – переконана дослідниця, – можливо повною мірою розкрити ту експресивність та інформативність, яка зробить музейний предмет атрактивним експонатом. І лише в цьому випадку можна ефективно відновлювати все поле семіотичних значень, яке пов’язане із даним предметом й може бути використано у діалозі музею та суспільства [4, с. 23].
У контексті меморіальних музеїв прикладом атрактивності, а відтак значного впливу на емоційне сприйняття відвідувачів можуть слугувати свідчення про історію походження та побутування предмета, про події та осіб, із ним пов’язаних. У деяких випадках музейний предмет, не володіючи яскравими зовнішніми ознаками, може викликати у відвідувача сильне емоційне переживання. Це найчастіше пов’язано із приналежністю предмета видатній особистості, що є характерним саме для експозицій меморіальних музеїв.
Василь БАНАХ
к. і. н., асистент кафедри Історії України та етнокомунікації НУ «Львівська політехніка»
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
- Аверкин М. Г. Модификация форматов коммуникативного взаимодействия современного музея / Аверкин Михаил Геннадьевич // Вопросы музеологии – №2 – 2010 – С. 157 – 164.
- Арзамасцев В. П. О семантической структуре музейной экспозиции / На пути к музею ХХІ века. Сборник научных трудов – М., 1989 – С. 35 – 49.
- Ван Менш П. Коммуникация: язык экспозиции // Вопросы музеологии – №1(9) – 2014 – С.254 – 272.
- Балаш А. Н. Вещь в музее: размышления о судьбе «предмета музейного значения» // Вопросы музеологии – №1(7) – 2013 – С.19 – 24.
- Гнедовский М. Профиль музея // Советский музей – №5 – 1985 – С. 35 – 36.
- Каган М. С. Музей в системе культуры // Вопросы искусствознания – №4 – 1994 – С. 445 – 460.
- Карташева Е. И. Микроистория музейного предмета: к проблеме метода экспозиционной интерпретации // Вопросы музеологии – №1 – 2010 – С.126 – 132.
- Мишуровская О. С. Семиотический анализ знаковой специфики музейного предмета // Вестник Ленинградского государственного университета им. А. С. Пушкина – №3 – 2011 – Том 2 – С. 205 – 211.
- Шляхтина Л.М. Основы музейного дела. Теория и практика – М.: Высшая школа, 2009. – 184 С.
- Яковець І. О. Комунікаційний простір сучасного музею як одна з основних категорій теорії музейної комунікації // Вісник ХДАДМ. Теорія та історія мистецтва – №4 – 5 – 2014 – С. 129 – 133.
