Облога Львова 1655 року

0
601
Облога Львова 1655 року

360 років тому, 8 листопада 1655 року, козацьке військо Богдана Хмельницького почало відходити від Львова. Закінчилася кількатижнева облога міста козаками та військом московського царя.

Богдан Хмельницький. Гравюра Вільгельма Гондіуса 1651 року
Богдан Хмельницький. Гравюра Вільгельма Гондіуса 1651 року

Цей рік був фатальним для Речі Посполитої. Зі сходу наступала Московія у спілці з козаками, а з півночі – шведське військо короля Карла Ґустава. Шведів підтримала значна частина польських і литовських магнатів та шляхти, і північні завойовники зайняли майже всі землі польсько-литовської держави. Згодом історики назвуть цю інвазію “Потопом”.

Восени Хмельницький підійшов під Львів з московським військом Василія Бутурліна, захопивши перед тим Кам’янець на Поділлі, Гусятин, Чортків, Підгайці. У суботу, 25 вересня козаки та московські полки почали оточувати місто.

Святоюрські сади на літографії Кароля Ауера. Друга третина XIX ст.
Святоюрські сади на літографії Кароля Ауера. Друга третина XIX ст.

Козацькі сили зосередилися зі сходу, півдня і південного заходу. Московський табір розташувався на захід і північ від оточеного середмістя. Хмельницький розмістив свою ставку біля православного тоді собору Св. Юра. Про це нагадує пам’ятна дошка на одному з будинків. Ставка боярина В.Бутурліна розташувалася при Янівській дорозі (там, де від сучасної вулиці Шевченка відгалужується вулиця Бортнянського).

Тим часом частина козацького війська під проводом миргородського полковника Григорія Лісницького і московські полки князя Григорія Ромодановського 29 вересня здобули Городок, а наступного дня повністю розгромили польське військо на чолі з коронним гетьманом Станіславом Потоцьким. Рештки поляків втекли аж за Сян до Ярослава.

Станіслав Ревера Потоцький
Станіслав Ревера Потоцький

Тож Львову вже не було від кого сподіватися помочі, бо й сам король Ян Казимир змушений був тікати з Польщі перед наступом шведів. В місті залишалося лише 4 тисячі вояків і озброєних міщан під проводом коменданта – генерала артилерії Кшиштофа Ґродзіцького. Козацького та московського війська нараховували щонайменше вдесятеро більше. Історики налічують його до 40 тисяч.

“На ранок, тобто дня 3 жовтня, нeприятeль вчинив густу канонаду, цілячись по фарному костeлові, ратуші, валу, та й по кам’яницях, всюди літали кулі, алe всe цe нe завдало жодної шкоди”, – писав Денис Зубрицький.

Відчувши, що козаки поводять себе під Львовом не надто войовниче, не роблять поважних приготувань до штурму, обмежуючись гарматним обстрілом, львів’яни зрозуміли, що Хмельницький не поспішає здобувати місто.

Козаки під Львовом у 1655 році. Рисунок XVII ст.
Козаки під Львовом у 1655 році. Рисунок XVII ст.

“Безстрашна постава оборонців, певність, що Ґродзіцький готовий висадити себе і місто в повітря, ніж віддати його неприятелеві, зрештою глуха нехіть до москалів, які відбирали йому лаври усіх перемог, зокрема й під Городком, навели Хмельницького на думку, що краще розпочати перемови”, – писав львівський історик Францішек Яворський.

Хмельницький першим ще 3 жовтня запропонував перемовини, які відтак тривали протягом двох тижнів. Від міста в них брали участь міський писар, доктор прав Самуель Кушевич, “сеньйор вірменської нації” Христофор Захнович і купець-русин Павло Лаврисевич.

Як писав Денис Зубрицький у “Хроніці міста Львова”, на пропозицію скласти присягу московському царю Кушевич відповів 7 жовтня Хмельницькому: “Милостивий панe  гeтьманe, я нe забарю вeльможного М.П. довгими розмовами. Здоров’я нас, котрі тут є, в руках вeльможного М.П., і ми вжe розуміємо, що з цього місця вжe нe повeрнeмось до своїх, хіба що з особливої ласки нашого вeльможного М.П., алe ми ніколи нe зробимо того, щоби скласти присягу на ім’я московського царя і віддати місто. Ми вжe присягали нашому милостивому королeві Й.М. Янові Казимирові і хочeмо, як би нe склалася його фортуна, дотримати свого слова… Ці слова повторили й усі інші, рішучe схвалюючи висновок, зроблeний п. Кушeвичeм, і заявили, що завжди готові віддати свої голови і пролити кров за свого милостивого пана йогомость короля Яна Казимира… й посли зробили такий висновок: “Шкода надалі тратити час, милостивий панe гeтьманe, нічого іншого вжe нe скажeмо, тільки повторимо щe тисячу разів, що ми, доки живe Йогомость король, наш Милостивий пан Ян Казимир, нікому іншому присягати нe будeмо, і навіть якби посланці міста були так вчинили чeрeз страх на цьому місці, то п. наш ґубeрнатор і місто цього б нe затвeрдили”.

Рішуче не погоджувалися міщани й на вимогу Хмельницького: “Жидів, оскільки вони є ворогами Христа і всіх християн, видати з усіма маєтками і з дітьми і з жінками”.

Хоча не можна заперечувати, що тодішні стосунки між християнською та жидівською громадами міста були добрими: “Час від часу вибухала та відверта нехіть у вуличних заворушеннях, а школярі з катедральної школи вели безупинну війну з жидами”.

Посли львівського магістрату у Богдана Хмельницького. Художник Є.Турбацький
Посли львівського магістрату у Богдана Хмельницького. Художник Є.Турбацький

Після довгих перемов посланці домовилися, що Львів виплатить Хмельницькому викуп товарами на суму 60 тисяч золотих (початково козаки вимагали 400 тисяч) й не перешкоджатиме його війську відійти від Львова.

Отримавши викуп, 8 листопада 1655 року Богдан Хмельницький вирушив зі своїм військом з-під Львова в Україну, продефілювавши особисто з почтом під валами міста, у якому студіював у молодості, щоби міщани запам’ятали його надовго. Ніби передчуваючи, що більше ніколи не побачить цього міста.

Єзуїтська колегія, де вчився Богдан Хмельницький
Єзуїтська колегія, де вчився Богдан Хмельницький

Не лише загроза ординського наступу на Україну змусила Хмельницького повертатися. Львів був тоді останнім великим містом, яке залишалося вірним королю Янові Казимиру, тому незважаючи на своє прагнення прибрати під свою владу всі руські землі “до Вісли”, Хмельницький не хотів позбавляти польського короля останнього шансу. Він вважав кращим постійну конфронтацію між Москвою, Швецією та Туреччиною за землі Речі Посполитої, у якій могла би щось використати Україна, ніж повний розгром Польщі та її розділ поміж переможцями. Таку політику намагалися потім продовжувати Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Пилип Орлик…

Не виключено, що Хмельницький відійшов від Львова на вимогу шведського короля. Михайло Грушевський писав: “Історик Пуфендорф записує, що Карло-Ґустав жадав від них, аби вони лишили Львів, і не пустошили земель, які піддалися під шведську протекцію-бо Руське воєводство вже присягло. В реґестах коронного архива справді заховався зміст листа Карла-Ґустава до Хмельницького з 30 жовтня з жаданєм, аби звільнив Львів”.

За два дні, 10 листопада, вслід за козаками вирушило й московське військо. Через тиждень, 18-21 листопада, козацька та московська армії зазнали нападу від кримського хана, що тоді був союзником польського короля, під Озерною та Тернополем. 22 листопада укладено перемир’я з ханом, і Хмельницький з Бутурліним мусили безславно повертатися до Дніпра.

Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1651-1657 рр.)
Національно-визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1651-1657 рр.)

Дізнавшись у Києві, що цар не пробачить невдачу львівського походу й має намір відрубати йому голову, боярин Василій Бутурлін отруївся 31 грудня 1655 року. “Коли про се дійшли відомости до царя, він дуже нагнівався на Бутурлина і післав наказ, щоб йому відрубали голову за три його зради: перше-що він брав хабарі від тих міст і замків; друге – що здобувши міста, він їx попустошив; а не затримав у своїй владі; третє – що він замирився з ханом. Коли Бутурлін приїхавши до Київа довідався про царський гнів, він випив отрути і вмер”.

До 300-річчя “возз’єднання” у 1954 році у Львові назвали на згадку про Бутурліна вулицю біля психіатричної лікарні на Кульпаркові (бічна вул. Боткіна). У 1991 р. вулицю перейменували на пошану родини гуцульських різьбярів Шкрібляків.

Ігор МЕЛЬНИК

Джерела:

  1. Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. – Львів, 2006. – С. 314, 323, 330
  2. Jaworski F. Obrona Lwowa 1655 R. – Lwów, 1905. – S. 22, 36.
  3. Грушевський М. Історія України-Руси. Т. 9. Кн. 2. – Київ, 1997. – С. 1131, 1162.

Напишіть відгук