«Ні Бога, ні пана», або перші успіхи пером Казимира Шептицького

0
191
«Ні Бога, ні пана», або перші успіхи пером о. Климентія

Восени 1890 року Казимир Шептицький опублікував у часописі «Przegląd Polski» на «вимогу о. Павліцького», як писала Софія Шептицька у листі до чоловіка Яна Кантія 21 листопада [«Листи Софії Шептицької». — Т. IV. — С. 134], коротку статтю-рецензію на драму Жоржа Дюруї (George Duruy—1853–1918) «Ні Бога, ні пана» («Ni Dieu, ni maître») [Przegląd Polski. — Т. 98. — ІІ квартал (жовтень, листопад, грудень). — 1890 р. — С. 525–527]. Твір опубліковано у 1890 році французькою мовою у Парижі.

Автор драми був сином відомого французького історика та державного діяча Віктора Дюруї (1811–1894). Перш ніж передати зміст рецензії, прагнемо пояснити значення та зміст назви літературного твору. «Ні Бога, ні пана» («Ni Dieu, ni maître») — нині це девіз анархістів, однак обмежитися цим було б замало. У час написання драми під такою назвою це гасло тільки розпочинало у Франції свою історію. Його виникнення пов’язують із діяльністю Луї Оґюста Бланкі (1805–1881), відомого французького революціонера та комуніста-утопіста. Незадовго до своєї смерті, 1880 року, він засновує у Парижі часопис з однойменною назвою, який проіснував до 1885 року. Основною тематикою видання було поширення лівих ідей та утвердження матеріалізму й атеїзму у французькому суспільстві. Після смерті Бланкі його однодумці продовжували започатковану ним діяльність,  навколо якої постала політична теорія та практика революційного руху, відома історикам як «бланкізм». Ідея швидкого державного перевороту, зміцнення влади диктаторськими методами, повалення буржуазного ладу тощо — усе справило великий вплив на пізніший більшовицький рух і мало наслідок в історії народів усього світу. Однак, 1890 року, коли була опублікована драма під цією назвою, вплив однойменного гасла й бланкістів здавався нереальною фантастикою.

Жорж Дюруї (George Duruy — 1853–1918)
Жорж Дюруї (George Duruy — 1853–1918)

Казимир Шептицький статтю підписав як «Ph». Як бачимо, зацікавлення писати на суспільно-політичні теми знайшло свій початок у Парижі й мало продовження після повернення до Кракова. У згаданому нами листі Софія Шептицька пише, що Казик «часто пописує. Проте не питаюся що». Рекомендує своєму чоловікові не згадувати про це у листах: «З ним треба поводитись, — пише,— як з мишею, делікатно рухатись, щоби не сполошити».

Щоби ввести читача в суспільну ситуацію в тогочасній Франції, Казимир, перш ніж розпочати аналіз твору, переповідає фрагмент передмови. У ній автор драми пише про свою розмову з паном Х, членом товариства  драматургів. Панові Х. не подобається драма, оскільки автор у ній сюжетом, висловлюваннями тощо протиставляється фальшивій атмосфері клубів і будуарів. Натомість пропонує глядачеві реальне життя зі своїми великими релігійними й соціальними проблеми. Пан Х. дивується, коли чує, що драма має на меті заторкнути виховання у Божому дусі або без Бога, терпіння, смерть. Для нього все це є клерикалізм, який добрий у проповідях, але без жодного драматургічного інтересу. Він наперед бачить, що буржуа будуть позіхати, шкодуючи своїх витрат на квиток. Він бажає відшліфованих форм, випробуваних ефектів і понад усе цінує «findesiècle» («кінець століття») — феномен у культурі, який характеризується безтурботністю, ейфорією від майбутнього, переживаннями про кінець світу і страхом перед смертю тощо. «Адже театр,  — каже пан Х., — це підприємство, як і інші. Театр повинен бути далеким від думки стати ментором публічності, мусить бути її невільником, який тільки тоді сприймає виставу, коли вона забезпечить йому повний зал. Відтак автор, — підсумовує Х., — мусить відійти зі своїм манускриптом, для якого в сучасних театральних залах немає місця».

Титульний аркуш видання «Ні Бога, ні пана»
Титульний аркуш видання «Ні Бога, ні пана»

Казимир Шептицький не коментує цей уривок вступу і продовжує статтю коротким переказом змісту драми. Сюжет простий. Головний персонаж П’єтро Ногаре́, син хлопа (селянина) і великий прихильник революційних дій, узяв собі за звичку повторювати фразу «ні Бога, ні пана». Сповідуючи цю філософію, будучи знаним лікарем, викидає монахинь зі шпиталю, а дружині забороняє охрестити дітей. Дбаючи тільки про наукове виховання своїх нащадків, спричиняє в них небувалий розвиток самолюбства, а метою їхніх амбіцій стає реалізація миттєвих забаганок. Свою другу дружину головний герой вважає надзвичайно побожною, з чого постійно насміхається.

Ногаре́ є типом атеїста-ентузіаста. Він дотримується засад посвяти в медицині, з піднесенням говорить про науку, зі сльозами на очах згадує свої професорів. У драмі зображено й інший тип атеїста, яким є наречений дочки Ногаре́: лікар-цинік, представник молодого покоління, що відкидає шляхетні норми як непотрібний позитивізму баласт. Із дочкою планує оженитися з огляду на її посаг, батькову славу і його пацієнтів.

Казимир граф Шептицький. Фото зроблене на поч. ХХ ст. Є власністю Фонду роду Шептицьких.
Казимир граф Шептицький. Фото зроблене на поч. ХХ ст. Є власністю Фонду роду Шептицьких.

У якийсь момент Ногаре́ захворів, і розпочинаються клопоти. Він втрачає пацієнтів, хитається його фінансовий стан та відвертаються діти, яким не потрібен хворий і бідний батько. Голову полонять думки про смерть та страх, який щораз більше накочується на нього. Із іншого боку, його не зраджує давній товариш Мейнард, який  піддається розчаруванню у вольтеріанських ідеях. Дружина всю себе посвячує для того, щоби зарадити життєвому краху чоловіка. У цей момент наступає еволюція його поглядів. Головний герой починає розуміти, що тільки релігія переборює страх смерті, а самопожертва його віруючих друзів протиставляється егоїзму тих, хто відвернувся від нього, вибудувавши філософію свого життя на засадах атеїзму. Біля ліжка Ногаре́ з’являться священик, якого він попросив покликати. Так закінчується останній акт драми.

«Шкодуємо, що автор, — пише Казимир Шептицький, — своєму творові дав форму драми. У стиснених рамах чотирьох актів п’єси йому неможливо було виділити як слід психологічний процес, який відбувався в душі головного героя. Уся ця боротьба, яка мала закінчитися тріумфом віри, відбулася за сценою. Ногаре́ тільки про неї тут і там згадує, через що зовнішні випади й нові фази внутрішньої вдачі, характеру так гладко укладаються і без перешкод, що це аж видається неправдоподібним. А в кінці ще один закид, який у загальному мусить зустріти цю книжку. Її головною думкою є те, що до життєвої правди насамперед доходиться дорогою хреста, що терпіння є засобом усесильним, аби пронизати загадку екзистенції. Думка ця, без сумніву, не є новою. Ідучи слідами Христа, цілі покоління голосять цю засаду і реалізують її в житті. Усілякі постаті, які в історії залишили незатертий слід і безліч маленьких, витоптали тернисту стежку, поливаючи її своєю кров’ю й потом. Пан Дюруї нічого нового не сказав, але закид банальності його задуму був би дуже несправедливим. Оминаючи вже навіть, що думка, яка так вічно живе, вже не може бути банальною, якщо її автор добре проведе, то треба взяти під увагу обставини, серед яких цей твір повстав, і тоді не буде підстав говорити, що ця річ давно заїжджена. Франція є батьківщиною Вольтера і його глузування, яке з часом переросло в матеріалізм і позитивізм та найглибше в ньому запустило коріння. Твір пана Дюруї у християнському суспільстві, або такому, де опозиція проти християнства щойно починається, може видаватися банальним, але не є банальним там, де лукаві принципи цілих генерацій спричинилися до морального безпліддя  широких мас. Там ця правда стається новим відкриттям, сенсацією, за які багато зголоднілих душ може вхопитись   із заполом неофітів. Тому зі щирою радістю ми повинні привітати цю драму як одне зі щораз частіших сьогодні об’явів релігійного відродження у прекраснім французькім краю. Ph.».

Іван МАТКОВСЬКИЙ

Напишіть відгук