Нацистський табір у Львові. Кілька епізодів з історії “Шталагу-328”

2
2833
Нацистський табір у Львові. Кілька епізодів з історії

У Львові чимало мешканців знають “Цитадель”. Це так називають Калічу Гору на якій у середині ХІХ століття австрійці побудували потужний комплекс оборонних споруд. Власне оцими спорудами й приваблює Цитадель.

Проте мало хто знає, а особливо із молодих львів’ян, що під час окупації нацисти перетворили Цитадель на табір для військовополонених. В ньому утримували десятки тисяч колишніх червоноармійців. За три роки тут загинуло їх від 140 до 200 тис. Кажуть, Львів – це єдине місто Європи в центрі якого знаходився концтабір…

Завісу над трагедією радянського солдата відкривають архівні документи. Правда, за панування комуністичної системи про це говорили неохоче. Хіба що – з метою пропаганди, дуже дозовано, майже нічого.

Центральний корпус табору – Цитадель.
Центральний корпус табору – Цитадель.

У даному випадку про нацистський концтабір для військовополонених детальніше можемо дізнатися із окремих томів шеститомної справи ЛД №658 “По бывшему лагерю военнопленных “Цитадель” (СТАЛЛАГ – 328)”, що зберігається в архіві Управління СБУ у Львівській області.

Створення табору

За перші місяці війни 1941 р. Червона армія із “славної і непереможної” перетворилася на деморалізовану людську масу, що відкочувалася на схід за Дніпро, залишаючи ворогові техніку, десятки тисяч поранених, сотні тисяч полонених, дезертирів.

Німці не мали часу на впорядкування великої кількості полонених бо “бліцкриг” вимагав невпинного руху вперед. Їх гуртували у тимчасових польових таборах, а потім відправляли у створені “Шталаги”. Один із таких таборів “Шталаг 328” німці створили у Львові на Цитаделі в липні 1941 р.

Тут опинилися деморалізовані, принижені й морально розчавлені, хворі та поранені, часто кинуті напризволяще своїми ж , червоноармійці. Один із колишніх червоноармійців, Карл Пеєм, за національністю німець, водій 269 артилерійського полку, розповідав як потрапив у полон.

Зимою 1941 р. він служив у Львові. В травні цього ж року його разом із полком перевели у літні табори якомога ближче до німецько-радянського кордону. 22 червня на світанку в цих таборах полк бомбили німці. Без жодного пострілу по ворогові, командир перевів полк у Зимну Воду, а звідти на дві доби у Львів.

Далі полк отримав наказ йти маршем до Тернополя. По дорозі біля Золочева колони полку розбомбили німці, а Пеєм отримав важке поранення. Його непритомного знайшли свої та помістили в Золочівську лікарню, де хірурги ампутували перебиту ногу.

Невдовзі німці зайняли Золочів. Поранених із лікарні перемістили в сарай, а звідти через деякий час, у вересні чи жовтні 1941 року, відправили на Цитадель.

Інший червоноармієць, Стрюк Дмитро із с. Варварівка на Луганщині в 1939 році опинився в Західній Україні у саперних частинах. Тут він у 1940 році будував ДОТи Рава-Руського укріпленого району. У перші дні війни отримав поранення та опинився у Львові в госпіталі. 30 червня 1941 року він потрапив у полон.

Радянська влада так поспішно “відступала”, а з нею й командири тилових частин, що кинули напризволяще тисячі поранених, розміщених в Українській академічній гімназії та інших імпровізованих шпиталях. У гімназії поранені лежали покотом ще 2-3 тижні, аж поки німецька комісія їх не розсортувала та виздоровлюючих і здорових не відправила на Цитадель.

Нацистські офіцери перед входом до табору. Тепер вул. Грабовського.
Нацистські офіцери перед входом до табору. Тепер вул. Грабовського.

Поранені розміщувалися також у єврейській лікарні ім. Рапопорта на однойменній вулиці. Сюди поранених звозили із усіх усюд. Працівниця лікарні Катерина Кміта свідчила: “Поранені ці лежали довший час під наглядом лікарів і персоналу госпіталю. Вони були дуже пригніченими і голодними через дуже малі порції продуктів, виснажені хворобами”.

У лікарні поранені перебували до осені 1941 року. Їх теж залишили без евакуації на поталу ворогові. До осені німці поранених не чіпали. Але як тільки медперсонал дізнався про переведення поранених на Цитадель то вони “знищили зразу ж службові і партійні посвідчення, нагороди і офіцерські знаки розрізнення, викидаючи їх в туалетні унітази”.

Сюди теж мала прийти німецька окупаційна комісія та розсортувати фактично полонених. Коли червоноармійці про це дізналися від медперсоналу “їх охопив страх і паніка, оскільки знали, якими будуть наслідки візиту” комісії.

Це типові ситуації, коли червоноармійці потрапляли в полон. Звісно, що були й такі, що здавалися добровільно. А що їм було робити у безвиході, опинившись перед вибором без вибору? У перші місяці війни було більше масових трагедій, як масового героїзму.

Для утримання таких полонених німці виділили  30 гектарів на Цитаделі. Усю територію табору обнесли колючим дротом в чотири ряди. Територію теж розбили “колючкою” на сектори розмірами 200 на 100 метрів. Нею ж обгородили кожну із веж Цитаделі та її колишні казарми, бараки й інші приміщення.

Тут розміщувалися різні адміністративні будівлі табору, одна із колишніх казарм перетворена у лазарет, знайшли своє використання також чотири вежі Цитаделі.

Із липня, до заморозків, полоненим заборонялося перебувати у приміщеннях цитаделі. Вони вдень і вночі перебували під відкритим небом. Пізньої осені їм дозволили перебувати у казармах в кімнатах і коридорах на обладнаних дерев’яних нарах.

Полонених гнали колонами, або завозили на Цитадель вантажівками. Полонені з голоду з’їли всю траву на території табору, обгризли старі акації. Німці їх позрізали. Ще деякий час залишалося одне дерево, яке не спиляли, але не довго воно стояло. Полонені його фактично згризли дощенту. Їх у таборі були стільки, що спали навприсядки.

Зранку, коли табірна охорона шикувала полонених, до строю ставали тільки живі. Мертві залишалися у скорчених позах на тих місцях де засинали минулого дня вечірком. Холод і голод робили свою справу.

В листопаді до них долучився тиф. У таборі вибухнула епідемія. Не рятувало від смертності те, що полоненим дозволили ночувати у приміщеннях цитаделі.

Під час війни поляк Ян Толпковський працював касиром у Львівському похоронному бюро і приходив до табірної адміністрації по гроші за надані послуги із поховання військовополонених на Янівському кладовищі.

Толпковський пізніше свідчив, що померлих, “страшно худих, полонених складали щоденно у таборі в сараї у купу до 150 осіб”, яких потім його бюро хоронило у спільних могилах.

Полонені на території табору, 1941 рік.
Полонені на території табору, 1941 рік.

Одного дня німці вишикували весь табір. Боячись заразитися тифом, запропонували полоненим організувати охорону табору при допомозі добровольців. Її набирали серед офіцерів та солдатів, здатних керувати людьми та фізично витриваліших.

Таких знайшлося близько 200 осіб. Їх зразу ж ізолювали, годували гірше як інших, роздягли, а потім вивезли за межі табору, очевидно на знищення. Мабуть таким чином німці позбавили полонених можливості організувати бунт, забравши тих, що проявили ще бодай якусь стійкість.

У 1941 році заходами Українського центрального комітету вдалося звільнити 61 полоненого-українця зі Львівщини. Цей факт німці перетворили на своєрідну пропагандистську акцію, в якій брав участь серед інших Отто Вехтер, губернатор дистрикту “Галичина”.

Акція мала свідчити про лояльність окупантів до галичан, звісно, із розрахунком на лояльність галичан до окупаційного режиму. Ще через деякий час німці випустили із табору 1 500 полонених – калік і безнадійно хворих. Серед них були не тільки полонені за походженням із Західної України.

Худі, до краю виснажені полонені, розбрелися Львовом.  Вони у мешканців міста просили поїсти і “наївшись, помирали прямо на вулицях”, – розповідав Толпковський. Проте й табірна охорона була організована також із військовополонених.

Режим, життя в таборі і поза ним.

По прибуттю полонених шикували на площі та сортували. Із липня 1941 року полонені до табору прибували майже щоденно. В 1942–1943 роках усе рідше й рідше. У 1943 році до табору потрапили великі групи полонених італійців, французів, бельгійців та ін.

Їх сортуванням займалися німці, а з вересня 1941 року – поліція. Полонених спочатку сортували за національною ознакою, а після того за станом здоров’я.

Командирів, комісарів і євреїв під час сортування зразу ж відбирали без огляду на фізичний стан. Цих полонених відправляли у “вежу смерті”. Звідти живими вже не поверталися. Їх чекала смерть від голоду, фізичних знущань чи кулі.

Після сортування всіх, окрім тих, хто мав потрапити до “вежі смерті”, гнали в лазню. У таборовій лазні працювало близько 10 полонених. Старшим над ними призначили Пеєма.

Облікова картка військовополоненого.
Облікова картка військовополоненого.

Коли прибувала нова партія полонених, баня працювала день і ніч. Тут новоприбулих купали, стригли, забирали брудний одяг і давали чистий. “Одягу”, а точніше ганчір’я не бракувало. Він залишався після померлих і розстріляних.

Спочатку більшість полонених були без взуття. Згодом їх обули у дерев’яні ходаки, які полонені своїми ж руками вирізали із спиляних німцями на території табору акацій.

За час існування табору в ньому набралося чимало інвалідів. Їх утримували в окремому секторі табору. Тих, що вижили, за розповіддю Пеєма, випустили на волю весною 1943 року.

До появи табірної поліції німці кілька разів вночі піднімали весь табір і переміщували по території. Вони боялися організації втечі, або змови з метою повстання. Під час цієї процедури не всі полонені вчасно просиналися або підводилися із землі. Таких німці розстрілювали на місці. Це мало “дисциплінувати” інших.

Ранком кожного дня, о 6-7 годині, всіх полонених піднімали і виганяли на плац посеред табору. Їх перераховували, перевіряли, шикували у колони і гнали до кухні. Строєм в’язні підходили на роздачу. Голодні люди порушували чергу, штовхалися. Порушення черги вартувало життя. Німці відкривали вогонь по полонених, і від пострілів гинув кожен, кого знайшла куля.

У 1941 році зранку полонені отримували кип’яток із завареним кмином. Про цукор, звісно, не йшлося. Строєм із цим “сніданком” полонені поверталися до казарм.

В обід вся процедура повторювалася. Різниця полягала лише в тому, що полонені отримували кожний по 70 гр субстанції з тирсою, яка називалася “хлібом”, і баланду. Ця баланда, або “суп”, як його називав колишній полонений Трохим Кириєнко, у 1942 році варився із кістяної крупи та якихось відходів. Причому, цю крупу неможливо було розкусити.

“Вечеря” була ідентичною із “сніданком”. Пізніше, в 1942 році, зранку ще видавали баланду із гнилої картоплі.

Типовий вигляд полонених червоноармійців у 1941 році.
Типовий вигляд полонених червоноармійців у 1941 році.

Поранених відправляли в лазарет. Кволих – в окреме ізольоване від інших приміщення. Їх годували гірше, ніж фізично сильніших, і вони масово помирали від голоду. Щоб відрізняти їх від загальної маси полонених, цим в’язням видавали голубі берети.

За лазаретом наглядав капітан Пауль, який нікого не лікував. Начальником лазарету призначали когось із військовополонених. Із вересня 1941 року ці обов’язки виконував львівський єврей Людвіг Хіпер.

Тоді до медперсоналу належали полонені-лікарі Тоїдзе, Самієв, Отар Цікорішвілі, Олександр Архипов. Лазарет і його медперсонал мали окреме харчування. Хворих та поранених у лазареті складали де було місце.

Фізично здоровіших в’язнів виганяли на роботи за межі табору. Здоровими цих полонених можна було назвати умовно. Ришард Волянин тоді працював водієм трамвая, який по вулиці Коперніка мимо Калічої гори курсував  через центр міста, і бачив полонених, які під конвоєм йшли на роботу.

“З боку Цитаделі, під охороною німецьких вояків йшла колона військовополонених. Полонені були в страшному стані. Вони йшли тільки внаслідок якоїсь надзвичайної сили волі. Були жалюгідною подобою людини – обдерті, в дерев’яних черевиках, виснажені”, – згадував Волянин.

Цей водій трамваю став свідком таких подій. Одного разу, коли трамвай, спускаючись по Коперніка, стишив хід і порівнявся із колоною полонених, пасажири почали їм кидати продукти які хто мав: хліб, фрукти і т.д.

Серед полонених розпочалася сум’яття, їхній стрій розсипався. Охоронці ледь давали собі раду, приводячи колону до порядку. Деякі з них заскочили у трамвай та почали бити пасажирів ногами і прикладами.

 Ще один військовополонений.
Ще один військовополонений.

Були спроби втеч із табору. Деякі закінчувалися щасливо, а переважаюча більшість – смертю. Луна Савчинська-Спуркі літом 1941 року мешкала на Калічій горі. Якось, гуляючи в саду біля будинку, почула постріли, а за ними стогін людини. Через щілини в дерев’яному дощатому паркані вона заглянула в напрямку звуків.

“На дроті висів чоловік та стогнав. Він сильно стогнав три дні, поки не помер. Товариші хотіли його врятувати, але німецькі охоронці не дозволяли цього зробити. Стогін цього солдата був чутний навіть у нас в квартирі”, – свідчила Савчинська.

Ті, хто вибрався за колючий дріт, ще не були на свободі. Втікачів виловлювали військові патрулі та поліція. Вони тоді опинялися у гестапо на Пельчинського (тепер вул. Вітовського), де їх допитували. Єжи Войцехович був в’язнем тюрми на Лонцького. На Пельчинського його водили в травні 1944 року на допити.

В один із таких днів Войцехович побачив там шість полонених-втікачів із Цитаделі. Два були сильно побиті, а четверо інших їх підтримували. Гестапівці та есесівці цих полонених обвішали зброєю, за ремені запхали гранати та по черзі із ними фотографувалися, ніби їх щойно впіймали зі зброєю в руках.

Через кілька годин трьох полонених застрілили під час допиту. інших відвели у тюрму на Лонцького. Тут утримували цілу групу втікачів із Цитаделі в окремому, ізольованому від основної маси в’язнів, приміщенні тюрми. Хто чинив із полонених опір, тих гестапівці розстрілювали на місці в тюремному дворі.

Табірна поліція, створена у вересні 1941 року, допомагала німцям підтримувати режим у таборі. Вона організовувала перевірки, шикування, конвоювання на допити, прибирання приміщень і двору полоненими.

Поліцію німці організовували з полонених, які негативно ставилися до радянської влади. Це колишні військовослужбовці з кримінальним минулим, звичайні покидьки або ті, що рятували власне життя ціною життя інших. У таборову поліцію йшли й ті, що зазнали переслідувань і репресій з боку радянської влади.

Тепер вони мстилися комуністам (командирам та комісарам),  чекістам-особістам та євреям, яких в НКВД в 30-х рр. служило чимало серед особового складу. Ось тут вони всі й мали відповісти за злочини, яких самі можливо й не чинили, але належали до злочинної системи.  Жага помсти цих людей самих перетворювала на злочинців.

Поліція жила на території табору, вільно пересувалася його територією, що заборонялося іншим, краще харчувалася.

Комендант охорони Якушев

Табірною охороною зголосився керувати Андрій Якушев, один із офіцерів Червоної армії. У цієї людини не типова біографія у всіх відношеннях, а тому про нього вартує розповісти більше.

Якушев народився у 1915 році в с. Молчановка, Баклінського району Оренбурзької області. Кар’єру військового розпочав з того, що служив у 1941 році командиром кулеметної роти 364 стрілецького полку 139 стрілецької дивізії і потрапив у липні того ж року в полон десь на Львівщині. Як і багато інших, опинився в “Шталазі” на Цитаделі.

З того моменту й розпочалися “подвиги” колишнього командира кулеметників. Він погодився очолити табірну охорону і спралявся настільки добре, що гестапівець Адам Ібель, який входив до адміністрації табору,  вирішив із Якушева зробити агента.

На Цитаделі Якушев спочатку жив у табірному лазареті, хоч хворим і не був. У вересні 1941 року, після того, як  очолив табірну поліцію, перебрався в окреме приміщення, де в кращих умовах жив сам. Йому видали новеньку офіцерську форму радянського зразка і палицю, якою він нещадно бив полонених.

Разом із гестапівцем Ібелем Якушев допитував новоприбулих полонених на таборовій площів будці з великими скляними вікнами. Вікна слугували для того, щоб полонені мали можливість спостеріаги, як нещасного допитуваного Ібель і Якушев клали на лавку та забивали палицями до смерті.

Колишній полонений Никифор Гулюк із Київщини через два десятки років свідчив, що одного разу серед підопічних-поліцейських Якушев виявив єврея. Розлючений “шеф” поліції відвів його під стіну корпусу й нещадно побив.

“Від ударів Якушева той бився головою в стіну”, – розповідав Гулюк, – “а потім був  відправлений у “вежу смерті” на знищення”. Він разом із Ібелем брав участь у розстрілах в’язнів та спаленні їх останків на території табору.

Табірне "свідоцтво" про смерть.
Табірне “свідоцтво” про смерть.

У вересні 1942 року Якушева звільнили з табору, і для початку його влаштували на роботу у Львівське трамвайне депо, щоб з’ясував антинімецькі настрої серед робітників. Мабуть, із цим завданням він упорався, бо наступне вже ускладнилося.

У березні 1943 року Якушев опинився у Чорткові. Тут він проник у польське підпілля та підвів під арешт десять його членів. Після цього в с. Чоботарівка Гусятинського району на Тернопільщині те ж саме зробив із групою місцевих оунівців-підпільників та селян. При його допомозі гестапо арештувало 35 осіб, яких відправили у концтабори.

У липні того ж року Якушев та Ібель вже спільно проводили арешти мешканців Сокаля. За висловом слідчих-кагебістів, вони арештували “членов оуновского подполья, а также честных советских граждан”.

Далі Якушев знову опинився в Червоній армії та воював проти японців. Правда тут у серпні 1946 року контррозвідка 39 армії, в якій служив Якушев у 26-й гвардійській артилерійській бригаді, його арештувала. Спочатку слідство вели в Прот-Артурі, а потім передали до Тернополя – за місцем скоєння злочинів.

Звинувачення – співпраця з німецькими каральними органами. У Тернополі військовий трибунал Внутрішніх військ МВД у квітні 1947 року засудив його на 20 років таборів із позбавленням прав на п’ять років. На “вишку” він не дотягнув цього разу бо приховав свою “діяльність” на Цитаделі, а видавання ворогові “честных советских граждан” вистачило тільки на табори.

Звичайно, що оунівці до уваги не бралися. Якушев за амністією звільнився із таборів через вісім років на початку 1956 року. Однак, пройшли роки і хтось із колишніх військовополонених написав про Цитадель та Якушева “куди треба”, впізнавши його у Ростові.

У жовтні 1968 року помічник військового прокурора Прикарпатського військового округу підполковник Зінченко, ознайомившись із матеріалами Надзвичайної державної комісії із розслідування злочинів нацистів, призначив додаткове розслідування.

У матеріалах комісії фігурував і Якушев. За “вновь открывшимися” фактами УКГБ у Львівській області в 1970–1975 роках провело слідство. Для Якушева цього разу все закінчилося розстрільною камерою.

Його “напарник” Ібель теж був суджений Військовим трибуналом Львівського військового округу і в 1947 році отримав 25 років таборів, але в 1955 році його передали австрійській владі, бо родом він був з Австрії.

Руслан ЗАБІЛИЙ

2 КОМЕНТАРІ

  1. який жах..
    .стискає серце біль від людської жорстокості…перестаєш не те, що любити, а й просто вірити людям…і дивуюся, як можна було – вже пізніше, певно – їхати на ПМЖ до Німеччини !!!

    СВІТЛА ПАМ”ЯТЬ по ВСІХ ВІЙСЬКОВОПОЛОНЕНИМ ,замученим, закатованим у концтаборі Львівська ЦИТАДЕЛЬ !!!

  2. Очевидно, теза про те, що «за панування комуністичної системи про це говорили неохоче…, дуже дозовано, майже нічого» додана «у дусі часу», з розрахунку на те, що ніхто це не пам’ятає, або не перевірятиме. Насправді ж у радянській історіографії ця тема була досить поширена і, загалом, непогано розроблена. Існує велика кількість публікацій як наукових, так і науково-популярних, присвячених цьому концтабору.

Напишіть відгук